Глава 9. ПОЛІТИЧНІ ДОКТРИНИ ПОПУЛІЗМУ



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Глава 9. ПОЛІТИЧНІ ДОКТРИНИ ПОПУЛІЗМУ



9.1. Загальна характеристика доктрини популізму та етапи її розвитку

9.2. Аграрний популізм

9.3. Економічний популізм у країнах Латинської Америки

9.4. Політичний популізм у європейських країнах

9.1. Загальна характеристика доктрини популізму та етапи її розвитку

Термін "популізм" походить від лат. populus, що означає "народ", і його використовують у більшості європейських мов. Цей термін далекий від однозначного визначення, позаяк ним активно послуговуються не лише науковці/спеціалісти, а й політики, журналісти, звичайні громадяни для означення широкого кола історичних і сучасних явищ, досить часто у відмінних контекстах. Отож, складно визначити єдиний, універсальний варіант популізму на рівні доктрини та на рівні суспільного або політичного руху. Тому політична наука має справу з різними варіантами популізмів, які детерміновані культурними, історичними, політичними особливостями багатьох країн світу. В нашому трактуванні популізму ми будемо опиратися на визначення М. Конован: "...рух, який апелює до "народу", протиставляючи себе в рівній мірі існуючим структурам влади та домінуючим у суспільстві ідеям і суспільним цінностям"*55.

 

*55: {Canovan М. Trust the People! Populism and the Two Faces of Democracy / M. Canovan // Political Studies. – 1999. – Vol. 47. – № 1. – P. 3.}

 

Незважаючи на відмінності конкретних виявів популізму, можемо виокремити багато загальних характеристик, які мають універсальний характер і властиві більшості з них:

– народ;

– моральна сфера;

– демократія versus авторитаризм;

– антиінтелектуалізм;

– лідерство.

Визначення популізму походить від поняття "народ". Народ є носієм усіх можливих позитивних характеристик, уособленням народної мудрості, що дає йому змогу однозначно відрізняти "добро" від "зла". Він є не лише центральним компонентом будь-якого суспільства, а й визначальним елементом усіх політичних інститутів. Народ трактують як своєрідну цілісність; окреслити його легше за все через протиставлення правлячій еліті. Народ – це ті, хто не належать до еліти, але потерпають від її дій. Дихотомія протиставлення народ versus еліта, яка здебільшого корумпована, діє на шкоду народу, є визначальним чинником дефініції й одночасно індикатором, що засвідчує наявність у суспільстві популізму. Критика правлячої верстви та її прибічників у популізмі зазвичай набуває антисистемного характеру. Якщо на початку формування популізму народом вважалися лише мешканці села, то в подальшому відбулася значна метаморфоза, внаслідок якої нині народ не обов'язково живе на селі, навіть не обов'язково походить зі сільської місцевості. У трактуванні народу відбувся відхід від якісних характеристик понятя: злиденність, погана освіта тощо. Додатковим елементом у визначенні народу стало не лише протиставлення його еліті, яка знаходиться на верхівці вертикальної соціальної структури суспільства, а й виведення з його складу іноземців/іммігрантів, котрі прибули до країни і перебувають унизу цієї структури. Такий підхід привнесли представники крайніх "правих" популістичних партій європейських країн.

У системі цінностей популізму важливе значення має моральна сфера. Світ у доктрині популізму завжди виступає у дихотомному форматі, однозначно поділений на "біле" і "чорне". У цьому контексті "добро" ототожнюють із суспільством загалом, народом, який є своєрідним еквівалентом суспільства і в середовищі якого збереглися правдиві цінності. "Зло" головно пов'язане з державою, правлячою елітою або елітами, які відірвалися від народу, протистоять йому і за його рахунок збагачуються.

Демократія – це своєрідний комплекс взаємопов'язаних цінностей, інституційних механізмів, процедур, які у своїй сукупності визначають "правила гри". Вони змінюються в часі та просторі, набувають певних особливих рис залежно від конкретно-історичних умов. Популізм за своїми загальними ознаками не може бути по-трактований як антидемократичний феномен. Багато положень популізму формально перебувають у форматі демократії, оскільки спрямовані на надання або розширення влади народу, усунення перешкод народовладдя.

У політичній практиці популізм як головна проблема демократії формулює протиріччя між конституційними нормами демократичних суспільств щодо влади народу, його суверенітету і практикою, яка виявляється в тому, що внаслідок виборів влада належить еліті. Отже, популізм широко використовує своєрідні максими: гасло "Vox populi – vox Dei" або формулу 16 президента США А. Лінкольна: "Уряд, створений народом, з народу і для народу". В такому контексті популізм, передусім у своїй риториці, виходить з позиції, що демократія означає владу народу і лише владу народу. З цієї ідеальної позиції він критикує стан справ у конкретних країнах, наголошуючи на властивих їм недоліках демократії, які призводять до корупції, низької відповідальності, недостатньої компетенції правлячої еліти.

Своєрідним позитивним повідомленням популізму є абстрактна вимога повернення влади народу внаслідок усунення актуальних у конкретний момент людей, груп, політичних сил і передання влади "дійсним" представникам народу. Відповідно популізм прагне вносити зміни в прийняті правила гри, виходячи лише з позиції інтересу власної політичної сили, не враховуючи інтересів інших політичних акторів.

У внутрішньополітичному житті простежується певна закономірність, яка полягає в тому, що популістичні структури/лідери приходять до влади, опираючись на засади представницької демократії. Згодом вони визначають проблемні аспекти демократії, слушно критикують, але пропонують долати їх, по суті, з позицій авторитаризму, запровадження/посилення засад одноособової влади. Досить часто популізм звертається до механізмів прямої демократії; особливою популярністю користується інститут загальнонаціонального референдуму. Систематичне звернення до народу є спробою прикриття авторитарної сутності популізму.

Популізм не апелює до інтелекту, знань, а лише до універсальних понять: справедливості, солідаризму, поваги, віри. З огляду на це світ інтелекту – це світ цілком ворожий, протилежний більшості суспільства. Антиінтелектуалізм виявляється у неповазі до професійних політиків, менеджерів, особливо банкірів, власників, позаяк вони, за версією популістів, використовують свої знання лише для власного збагачення. Однак те, що пропонує популізм, складно назвати відпрацьованою програмою. Це – радше сукупність гасел, цілей, які є простими, легко зрозумілими і водночас надто загальними, не конкретними.

У вимогах популістів домінує критика і заперечення чогось або всього. Простежується певний утопізм щодо майбутнього, який виявляється у постійному апелюванні до райдужних перспектив, котрі чекають на народ у випадку підтримки партії, лідера, що сповідує популізм. Новий ідеальний порядок може бути реалізований одночасно стосовно вирішення проблем минулого, сьогодення та перспектив майбутнього. Зазвичай популізм уособлює плани пошуку "третього шляху" або унікального національного розв'язання суспільних проблем. Ідеальний варіант здебільшого є еклектичним поєднанням формально кращих характеристик різних моделей суспільного устрою, які не завжди можуть бути зіставними.

Державі відведено чільне місце. Вона має виконувати роль захисника народу від приватних власників, окремих державних інститутів, іноземних структур, що діють винятково заради власних егоїстичних. інтересів, і тих, кому вони належать або хто їх очолює/ працює в них. Популізм для задоволення нагальних потреб народу змушений реалізовувати політику інфляції, збільшення бюджетного дефіциту. Він підтримує ідеї націоналізму, виступає проти іноземців, які з різних причин можуть становити загрозу збереженню традиційних суспільних цінностей, певного стандарту життя власного народу. За цих умов відбувається абсолютизація значення ідей належності до народу, до національної культури, які трактують як певне ціле. Одночасно нівелюються відмінності між різними суспільними групами всередині самого народу.

Популістичні політики мають імідж загальнонаціонального лідера, який знаходиться понад усіма головними поділами, є "батьком власного народу". Щодо них застосовують характеристики людини, яка сама себе зробила і володіє харизмою. Переважно популізм передбачає сильного вождя, який потребує підтримки мас у боротьбі з численними ворогами. Внаслідок цього популістичні рухи/партії є централізованими структурами, позбавленими засад внутрішньої демократії. Ідеалом популістичного бачення суспільства є спільнота, яка опирається на засади братерства і солідаризму та інтегрована навколо харизматичного лідера. Відповідно між лідером і народом не повинно бути жодних посередників.

В інституційному плані перевагу надають рухам, а не партіям. До популістичних рухів належать ті, що охоплюють широкі верстви

суспільства, що толерують незадоволення існуючим станом речей і вимагають його радикальних змін. Головна увага під час змін приділяється структурі влади та її персональному складу. Популізм апелює до відчуттів тих суспільних груп, які опинились у найскладнішому становищі, характеризуються протестним потенціалом і незадоволені діями, позицією правлячої еліти.

Популізм набуває особливого значення в умовах перехідних етапів, під час економічних і політичних криз. Такий стан справ часто призводить до кризи традиційних політичних партій, ідеологій, домінуючої сукупності суспільних цінностей, які за умови стабільності демократичного суспільства є амортизаторами або запобіжниками щодо поширення популізму. Популізм є своєрідним індикатором зростання суспільного незадоволення, яке не здатне вже вміститися в традиційні форми і межі політичної участі, що пропонує демократичне суспільство, і відповідно потребує нових форм виявлення для того, щоби влада "почула" народ.

У розвитку доктрини популізму можна виділити три етапи: аграрний, економічний/господарський (латиноамериканський) та політичний, який почав формуватися в європейських країнах наприкінці XX ст. Варто також звернути увагу на те, що в демократичних країнах і тих, котрі перебувають на перехідному етапі свого розвитку в напрямі демократії, популізм може набувати форми політичної мобілізації. Це найчастіше виявляється під час виборів у прагненні сподобатись усім: використанні яскравих епітетів, оцінок щодо правлячої еліти, без жодних застережень стосовно якості аргументів, безкомпромісності у критиці конкурентів, відсутності політичної відповідальності тощо. На жаль, ці характеристики набули надзвичайного поширення, і не передбачається, що в найближчому майбутньому вони зникнуть з політичного життя. Інколи важко знайти відмінність між популізмом і демагогією стосовно певного політика/політики.

 

 

Аграрний популізм

Виникнення популізму дослідники пов'язують із формуванням і розвитком двох суспільно-політичних рухів: народництва у Росії та фермерського популізму в США наприкінці XIX ст. Попри суттєві конкретно-історичні особливості, в яких відбувалося їхнє зародження та розвиток, вони мали багато спільних характеристик.

По-перше, це подібна ідеологія, спрямована проти володарюючої еліти; по-друге, трактування селян/фермерів як "правдивого", не зіпсутого владою народу, який зберігав і розвивав традиційні народні цінності, й тільки на його основі можливе будівництво нового, правильно організованого суспільного життя.

У своїх поглядах народники поєднували критику феодалізму, капіталізму з ідеями слов'янофільства, утопічного соціалізму. їм була притаманна ідеалізація народу (простих людей) та громади як зразка/джерела правдивої демократії. Відповідно вони протиставляли народ корумпованій владній еліті.

Творцями ідеології народництва вважають А. Герцена та М. Чернишевського. Найвідоміша акція народників – "похід у народ" улітку 1874 p., коли сотні представників інтелігенції, передусім студенти вищих навчальних закладів, пішли до людей у села заради поширення освіти та пропаганди ідей аграрної народної революції. Народницький рух тривав протягом 70–90-х років XIX ст. Його школу пройшли такі знакові постаті тогочасної Росії, як П. Лавров, М. Бакунін, П. Ткачов, П. Кропоткін, Г. Плеханов та ін. Популістичний характер мала відроджена у 1876 р. як народницька організація "Земля і воля"*56. Вона декларувала свої завдання: поділ землі між селянами, свободу всім підданим Росії, запровадження системи місцевого/локального самоврядування. Головним механізмом досягнення поставленої цілі проголошувалась збройна народна революція. В подальшому організація розкололась на терористичну і помірковану. На базі поміркованої частини в 1901 р. було створено Партію соціалістів-революціонерів (есерів).

 

*56: {В 1861 р. у Росії виникла таємна революційна організація "Земля і воля", яка проіснувала до 1864 р. Повторно вона була створена в 1876 р. і проіснувала до 1879 р. Саме друга організація перебувала на засадах народництва.}

 

Інтенсивні процеси індустріалізації у США в другій половині XIX ст. значною мірою були детерміновані й охоплювали розвиток залізничних доріг. Групи інтересу, пов'язані з залізницею, активно опиралися у лобіюванні своїх інтересів на дві головні політичні партії країни. З огляду на це у 80-х роках виникла ситуація, коли бізнесменам і політикам протистояла велика група громадян, переважно фермерів, які найбільше страждали від високих тарифів на залізниці. Це спровокувало формування руху своєрідного спротиву. За всіма ознаками цей рух набув популістичного характеру.

Одночасно логіка протестного руху зумовила утворення в 1891 р. нової Народної партії. Рух і партія зверталися до простого народу, зазвичай до фермерів, і вимагали обмеження влади економічної еліти, яка, за їхніми оцінками, повністю контролювала політичне життя країни. Під час президентських виборів 1892 р. кандидат від Народної партії отримав понад 8 % голосів виборців. Це був найбільший рівень підтримки цієї партії. Вже під час чергових президентських виборів у 1896 р. Народна партія об'єдналась із Демократичною, але їхній спільний кандидат програв. Після цього ця партія, разом з організованим нею популістичним рухом, зійшла з політичної сцени. Як зазначав Дж. Геринг, після електорального успіху Народної партії обидві головні партії почали активно використовувати популістичну риторику та аргументацію у своїх політичних кампаніях. Період 1896–1948 pp. в історії Демократичної партії він характеризує як "епоху популізму". На його думку, Республіканська партія почала широко застосовувати аргументацію та мову популізму лише в 20-х роках XX ст.*57

 

*57: {Gerring J. Party Ideologies in America, 1828–1996 / J. Gerring. – Cambridge University Press, 1998. – P. 144, 196.}

 



Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 105; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.234.191.202 (0.015 с.)