Розвиток політичної доктрини соціал-демократії у першій половині XX ст.

Найбільший вплив на формування концептуальних засад соціал-демократії у першій половині XX ст. мав Фабіанський рух, погляди Е. Бернштейна та К. Каутського. Фабіанське товариство*50 було створене в Лондоні 1884 року і стало інституційною формою фабіанського суспільного руху. Його прихильники виступили за поступове реформування капіталізму, в межах якого треба було долати суспільну несправедливість і поступово формувати нові суспільні відносини. Вони також відкинули положення марксизму про соціалістичну революцію як різку зміну, наголосивши, що суть революції полягає у поступових, систематичних змінах капіталізму в умовах демократії, свобод особистості та приватної власності. Таким змінам мали передувати зміни в суспільній свідомості, а перехід від капіталізму до соціалізму мав відбуватися еволюційно. Держава є представником інтересів усіх громадян, а не лише одного конкретного класу. Особливого значення вони надавали владі достойних (мери-тократії). Також обґрунтовували необхідність державного інтервен-ціоналізму, формування державної власності поряд з приватною, дій, спрямованих на поліпшення матеріального становища робітників. Фабіанське товариство тісно співпрацювало з Лейбористською партією від моменту її створення. У діяльності товариства брали участь: Сідней Вебб*51 (1859–1947), Беатрис Вебб (1858–1943), Бер нард Шоу (1856–1950), Бертран Рассел (1872–1970), Уільям Беверідж (1879–1963), прем'єр-міністри Сполученого Королівства – Р. Макдональд, К. Еттлі, Г. Вільсон та Т. Блер. Товариство активно працює і нині.

 

*50: {Назву запропонували за аналогією до характеристик римського військового командувача, державного діяча, диктатора з III ст. до н. е. Фабія Максима Кунктатора, який очолював римські легіони під час боротьби з армією Ганнібала і дотримувався тактики уникнення прямих зіткнень та досягнення/прагнення поступових, невеликих перемог.}

*51: {Сідней і Беатрис Вебб у 1895 р. створили Лондонську школу економіки та політики.}

 

Фабіанська концепція соціалізму суттєво вплинула на світогляд Едуарда Берниїтейна (1850–1932). У 1872 р. він став членом Соціал-демократичної партії Німеччини, одним з її лідерів, був депутатом рейхстагу. В праці "Умови можливості соціалізму та завдання соціал-демократії" (1899) він довів, що більшість передбачень, зроблених К. Марксом стосовно капіталізму, виявились хибними. Зокрема, розвиток капіталізму призводив не лише до збагачення капіталістів, а й до покращення матеріального становища робітників, розвитку середнього класу. У праці "Чи можливий науковий соціалізм?" (1901) Е. Бернштейн оголосив про свій відхід від "наукового соціалізму". Він стверджував, що соціалізм не мав розглядатися як обов'язковий результат/наслідок розвитку капіталізму, а радше як моральний ідеал, до якого повинні прагнути його прихильники.

Вимога здійснення соціалістичної революції не була кінцевою метою. Боротьба за соціалізм мала відбуватися поступово, шляхом реформ. У процесі цієї боротьби за соціалізм робітничий клас повинен обстоювати вимоги встановлення повної демократії, вважаючи, що процес демократизації сучасних йому європейських країн мав бути поступовим. Згідно з Е. Бернштейном дія обидвох чинників – поліпшення матеріального становища робітничого класу і поступова демократизація буржуазної політичної системи спричиняла би затухання класової боротьби. Внаслідок цього робітничий клас мав сконцентруватися на боротьбі за розширення свого представництва у національних парламентах та органах місцевого самоврядування і на вимогах покращення умов праці та піднесення стандартів життя робітників і всіх найманих працівників. Бернштейн визнавав широку співпрацю робітничих партій з органами буржуазної держави заради прийняття законодавства, вигідного для робітників, захисту їхніх прав щодо власників. Відкидання революційних методів діяльності у нього поєднувалось із декларацією вимог захисту прав людини, що свідчило про його відкритість до концептуальних положень лібералізму. Фактично він пропонував конструкцію перетворення робітничої партії на демократичну, яка б орієнтувалася на проведення реформ. Цій конструкції відповідав афоризм Бернштейна: "Рух – це все, кінцева мета – ніщо". Отож, для нього вимоги демократії, демократизації тогочасного буржуазного суспільства були не лише засобом/інструментом зміни суспільства, а й метою політичної боротьби робітничого класу та політичних партій, які обстоювали інтереси робітників.

Карл Каутський (1854–1938) австрійсько-німецький політичний діяч, ідеолог демократичного соціалізму з позицій ортодоксального марксизму. До Соціалістичної партії Австрії вступив у 1875 p., від 80-х років XIX ст. був пов'язаний із діяльністю Німецької соціал-демократичної партії. У 1883–1917 pp. очолював створений ним теоретичний орган II Інтернаціоналу "Die Neue Zeit". Був одним із авторів відомої Ерфуртської програми НСДП, яку протягом тривалого періоду вважали зразковою програмою для європейських соціал-демократичних партій.

Каутський відомий як головний ідеолог центризму в марксистському робітничому русі. Він намагався дистанціюватися від "лівих" радикалів-революціонерів та від "правого" напряму, переважно представленого прихильниками Бернштейна. У своєму теоретичному доробку значну увагу приділяв аналізу суперечностей капіталістичного суспільства, які мали привести цей суспільний лад до краху. Вважав, що умовою проведення соціалістичних перетворень мало бути оволодіння пролетаріатом політичною владою шляхом парламентських виборів.

Жовтневу революцію 1917 р. у Росії сприйняв критично, звинувачуючи більшовиків у застосуванні диктаторських методів. У працях "Диктатура пролетаріату" (1918) та "Від демократії до державного рабства" (1921) зазначав, що соціалізм мав стати продуктом історичного розвитку капіталістичного суспільства, тому спроба побудови соціалізму в країні, де капіталістичні відносини не були ще достатньо розвинуті, була утопією і суперечила класичним засадам марксизму. Ленінську редакцію марксизму (більшовизм) він кваліфікував як псевдомарксизм, який не підходив навіть для умов економічно відсталої Росії. У праці "Пролетарська революція та її програма" (1922) Каутський констатував, що перспективі соціалізму в європейських державах сприятиме високий рівень розвитку демократії. Відповідно робітничий клас мав бути зацікавленим у парламентській республіці, яка гарантувала би політичні права і свободи громадянам, у тім числі й робітникам. Головний акцент він робив на мирному, легальному завоюванні влади у розвинутих економічно і демократичних капіталістичних країнах. На його думку, в майбутній соціалістичній державі недопустиме будь-яке обмеження прав і свобод громадян, а саме соціалістичне суспільство має бути демократичнішим, аніж чинне на той час капіталістичне.

Центристські погляди і підходи К. Каутського додатково розвинулись в австромарксизмі Отто Бауера (1882–1938) та Макса Адлера (1873–1937). О. Бауер у працях "Більшовизм і соціальна демократія" (1927), "Між двома світовими війнами" (1936) критикував ідеї революції та держави диктатури пролетаріату. Він виступав за вдосконалення системи буржуазної демократії. М. Адлер у працях "Нова людина" (1924) та "Дорога до соціалізму" (1933) пов'язував соціалізм із демократією.

Розкол робітничого руху на демократичний і революційний напрями остаточно відбувся після Жовтневої революції 1917 р. Робітничі партії реформістського спрямування у 1919 р. на конгресі у Берні (Швейцарія) проголосили відтворення II Інтернаціоналу. В1921 р. на конгресі у Відні було проголошено створення Віденського Інтернаціоналу центристського спрямування. Обидва міжнародні об'єднання в 1923 р. у Гамбурзі декларували створення спільної структури – Соціалістичного робітничого Інтернаціоналу, який працював до 1940 р.