Концепції відродженого природного права XX століття

Як зазначалося у попередньому розділі, юридичний позитивізм вважає право утворенням держави, залежним від державної влади і підкореним їй. Позбавляється сенсу проголошення будь-яких вічних і невід'ємних принципів і прав, тобто заперечується доктрина філософського, або природного, права. Усе, що не є законом, юридичною нормою, взагалі позбавлено будь-якої сили.

Такий світогляд зневажає вічні, природні принципи права. Це вчення значною мірою розчиняє браму всякому свавіллю і деспотизму, від якого принципово не може відгородити ніяка конституція, ніяка, навіть найбільш демократична і ліберальна форма державного устрою.

У XX ст. у всій світовій філософії права, як протест проти засилля позитивізму в філософії та юриспруденції, відроджується природне право. Кожний з численних напрямів антипозитивістської правової думки розвиває своє уявлення про природне право, його витоки і сенс, форми його прояву і дії, форми й методи його обгрунтування, його завдання і функції, його принципи і норми, формальні та ціннісно-змістовні властивості, його онтологічні, гносеологічні та аксіологічні характеристики. Досліджуються логіка і механізм його співвідношення з позитивним правом та ін. Пошуки природного права — це пошуки універсальних понять, їх основною метою є керівний ідеал, а не конкретний припис, і цей ідеал реалізується в історії. Тому природне право передбачає постійно змінювані юридичні норми.

Варто нагадати, що першооснови природно-правової думки були закладені ще в політико-правових вченнях стародавності, розвивались у період середньовіччя, Відродження. На рубежі XIX і XX ст. в межах природно-правового мислення особливо посилилися оцінюючі і пояснювальні підходи до правових явищ. Саме це спричинило початок справжнього відродження природно-правової думки. Проте найвищого свого розвитку теорія природного права досягла після закінчення другої світової війни. Цей бурхливий процес відродження природного права в європейській філософії права був своєрідною відповіддю на особливе засилля позитивізму в філософії та юриспруденції, які, можна впевнено сказати, капітулювали перед попередньою тоталітарною владою, що виховувала абсолютну готовність юристів до сліпої покірності відносно всіх законодавчо оформлених установлень влади. Механізм природного права запрацював прямо протилежним чином: права людини визначають права влади, а не навпаки. Стверджувалось визнання існування вищих, незалежних від держави норм і принципів, що уособлюють розум, справедливість, об'єктивний порядок цінностей, мудрість Бога. Протягом кількох останніх десятиліть відбулося свого роду нове народження багатьох теорій, що орієнтувалися на концепції природного права. У формуванні свого поняття права, як і у праворозумінні взагалі, природно-правова думка наголосила на тому, що "право" правильне за змістом, а не за юридичною формою, отже не кожний закон, точніше, не кожне правове юридичне рішення — законодавче чи суддівсько-адміністративне, будучи формально-коректним, містить у собі право. Закон вважається тут явищем політичним, тобто таким, що допускає можливість свавілля при його встановленні. Право ж є силою, що протистоїть свавіллю, є явищем, що виникає "природним чином" поряд з іншими основними атрибутами соціального буття людини, такими, наприклад, як сім'я або власність. Звідси випливало й інше важливе положення природо-правової думки, а саме: зміст закону повинен критично оцінюватися з позицій знання про належне природне право. Тобто природно-правовий підхід претендує на сутнісний і аксіологічний аналіз, ставить завдання виявити сутність правових явищ, тобто явищ, які існують за зовнішніми, формальними властивостями позитивного права, ставить завдання з'ясувати й оцінити правові явища з позицій знання про належне право і з точки зору нормативних цінностей, ідеалів.

Отже, основною формою розрізнення права і закону в сучасній філософії права є природно-правова думка з її оцінюючими і пояснювальними підходами до правових явищ. Сама специфіка концепцій природного права, незалежно від відмінностей окремих його шкіл, визначилась загальним для них методом осмислення, пояснення й оцінки правових явищ або загальним методологічним встановленням праворозуміння, яке виражене у понятійному розрізненні та критичному зіставленні права і закону, насамперед з позицій "природної" справедливості. Сучасні прихильники природно-правового європейського мислення, майже всі без винятку, сутність права розкривають як невстановлену, неконвенційну, безумовну, втілену в "природі" справедливість, як ідеальну, трансцендентальну, ек-зестенційну тощо Істинність людських відносин. Справедливість як критерій оцінки закону і сутності права пов'язується з дозаконотворчими закономірностями, відношеннями і вимогами — позапозитивними принципами і нормами, виявленням формальної вимоги справедливості в одиничних відношеннях і ситуаціях, трансцендентальними імперативами людського розуму, який критично сприймає закон у мінливих соціально-історичних умовах.

Слід зазначити, що у межах усього природно-правового підходу вирізняються розуміння природного права як об'єктивно даної цінності (Жені), як моралі (Жабен), як деонтології (А. П. Дьєнтрев), як такого, що стосується соціології (Ф. Селзнік), як такого, що засноване на антропології (М. Мід, М. Едель і А. Едель), як етичної юриспруденції (М. Коген), як внутрішньої моральності закону (А. Фуллер). Концепцію вічного та незмінного природного права, яке визначає всі людські норми поведінки, форми суспільної свідомості, позитивне право, мораль, розроблено неотомістами — Ж. Дабеном, І. Месснером.

Зрештою, і в марксистській правовій літературі були спроби розглянути теорію "відродженого" природного права як узагальнюючого поняття, що вбирало різні течії. Але, по суті, дослідження обмежились аналізом неото-містської доктрини і поглядів, близьких і сумісних з класичним розумінням природного права як позапозитивного нормативного порядку. На думку В. Четверніна, у таких тлумаченнях збиральності "відродженого" природного права аналіз стосується лише частини сучасних природно-правових концепцій.

Сам В. Четверній поділяє всі концепції сучасного природного права на дві групи1. До першої він відносить насамперед теоретичні конструкції природи речей, а також висунуту феноменологічною школою категорію "ейдетичного права". Конструкції природи речей розглядаються як онтологічний аналог природного права.

Якщо класичне природно-правове мислення орієнтовано на пошук абстрактних норм у "природному порядку", то з природою речей пов'язується пошук конкретних критеріїв справедливості юридичних рішень. Що стосується "ейдетичного права", то, по-суті, тут беруться до уваги трансцендентальні юридичні поняття. "Ейдетичне право" є тим загальним, що феноменологія виділяє в різних правових системах як таке, що має своє обгрунтування в самому собі, приписуючи йому ідеальну сутність права, яка не залежить від специфіки конкретних явищ, від їх соціально-історичного контексту.

До другої групи концепцій належать такі, що включають у себе, по-перше, природне право в екзистенціальному тлумаченні. Останнє відкидає дійсність абстрактних норм позапозитивного, абсолютного у своїй значимості права, виступає проти класичної природно-правової доктрини ("метафізики права"). Та коли постає питання про критерії справедливості соціально значимих актів, то протиставлене законові екзестенціалістськи утлумачене право традиційно все ж позначається терміном "природне". По-друге, до цієї групи відноситься і неокантіанське "природне право з мінливим змістом", яке передбачає формальне начало справедливості в позитивному праві та історичне втілення у законі "правильного" змісту. По-третє, до другої групи належать і концепції, які звернені до нових напрямів пошуку основ правопорядку і конкретних рішень у "природі людини". Якщо класична природно-правова доктрина апелює до метафізичної сутності людської природи, то для сучасної антропологічної філософсько-правової думки, що базується на даних природничих наук, характерним»є поява нових тлумачень "природи людини". Звідси випливає інтерпретація природного права як біологічно обумовлених фундаментальних норм, як підсвідомого звернення людини за критеріями справедливості до своєї інстинктивної природи.

Докладно зупинитися на класифікації концепції, здійсненої В. Четверніним, змушує та обставина, що вона найповніше відтворює панораму сучасного відродженого природного права.

З деяким порушенням порядку наведеної класифікації спочатку розглянемо одну з важливих концепцій природного права, яка визначилась у контексті світової філософії права XX ст. — неокантіанське праворозуміння.

Ідея природного права як категоричного імперативу, норми практичного розуму і проблема критерію для оцінки позитивного права були центральними ідеями філософії права І. Канта. На відміну від попередніх часів, у І. Канта остаточно зникла ідея натуралізму права; природне право виводилося не з природних прагнень і властивостей людини, а з самої сутності її духу, з практичного розуму, де розум — не знаряддя для знаходження принципів, а їх джерело. І. Кант був першим, хто філософськи обгрунтував самостійність, унікальність і неповторність духовного світу людини, її моральну автономію.

Для концепцій природного права, що виникли на основі вчення І. Канта про право, основоположним є принцип даності "істинного" права лише через суб'єктивне мислення. Вихідний пункт неокантіанства — не право як соціальна реальність, а апріорні поняття права й ідея права, які потім додаються до дійсності, але як незалежні від неї (Р. Штаммлер, Г. Радбрух та ін.). У руслі кантівських положень про співвідношення належного і сущого, формального і фактичного неокантіанці доводять, що закономірність соціального життя людей є закономірністю юридичної форми. При цьому під закономірностями та метою суспільного життя і суспільного розвитку маються на увазі апріорні ідеї розуму, а також апріорні ідеї права і правові належності.

З цих позицій у неокантіанстві критикувалося марксистське вчення про визначальну роль економічних відносин та вторинний (духовно-побутовий) характер права і стверджувалося, що суспільне життя обумовлено правовим регулюванням.

Серед філософів права неокантіанськога напряму значне місце належить Рудольфу Штаммлеру (1856— 1938). На неокантіанській основі він розробив ідею "природного права з мінливим змістом", яка відіграла велику роль у розвитку природно-правової думки XX ст. Значення цієї ідеї полягає насамперед у виключенні природно-правового дуалізму з нормативних систем. Р. Штаммлер ставив завдання знайти загальнозначимий формальний метод, з допомогою якого мінливий матеріал історично обумовлених правових установлень можна було б обробити, впорядкувати і визначити наявність у ньому "властивості об'єктивно істинного". На його думку, те, що можна розглядати як природне право, володіє дійсністю іншого плану, ніж позитивне право: перше як масштаб, друге як примусова норма. Отже, "природне право з мінливим змістом" за Р. Штаммлером є, таким чином, не системою норм, дійсних у відповідній історичній ситуації, а формальним метафізичним началом, що уособлює справедливість як критерій оцінки і виправлення права в законі.

Теорія Р. Штаммлера заснована на припущенні, що існують чисто формальні категорії. Він намагається вивести конкретні правові положення з чисто формальних принципів. За допомогою поняття права та деяких інших апріорних категорій соціальна реальність сприймається як організована цілісність, і в ній виділяється саме право. В розвитку права Р. Штаммлер вбачає основу становлення всього суспільства.

Р. Штаммлер також вважав, що юридичні науки виникають, встановлюються і починають діяти незалежно від державної організації. Не можна схвалити погляди, доводив він, коли право розглядається як соціальне правило, за яким стоїть сила. Таке ототожнення права і фактичної сили неправильне. Не кожний соціальний припис влади має юридичний характерна лише частина з них.

Р. Штаммлер поділяє право на справедливе і несправедливе. Ідея такого розмежування полягає в тому, щоб довести, що немає ніяких особливих правових положень, які б включали в свій умовний зміст безумовний фактор. Іншими сло'вами, немає правових положень, які б раз і назавжди були тільки справедливими або виключно несправедливими в кожній ситуації.

Самому праву за його суттю властиве внутрішнє бажання досягти об'єктивно справедливої цінності соціального життя, йому внутрішньо властивий рух до соціального ідеалу. Ідеал суспільства — це суспільство людей, які вільно бажають.

На думку іншого неокантіанця — Густава Радбруха — право може бути зрозумілим тільки з апріорної ідеї права, що визначає його цілі. Водночас ця ідея у своєму внутрішньому змісті має три основні компоненти ціннісного характеру: справедливість, визначеність цілі та правову стабільність, вивчення яких і є метою філософії права, на відміну від теорії права, що виконує практичні завдання із систематизації та інтерпретації норм чинного права. Тлумачення справедливості здійснюється під кутом її розуміння як змістовного елементу ідеї права і сутності поняття права. При цьому йдеться не про матеріальний, а про формальний принцип справедливості, зміст якого розкривається через принцип рівності.

Для оновлення права і відродження юридичної науки, підкреслює Г. Радбрух, необхідно звернутися до ідеї над-законодавчого права. "Юридична наука, — зауважує він у праці "Оновлення права", — має змогу згадати про тисячолітню мудрість стародавнього світу, християнського середньовіччя, епохи Просвітництва, про те, що є вище право, аніж закон — природне право, абсолютне право, розумне право, незаконне право, відповідно до якого неправо залишається неправом, навіть якщо його відлити у форму закону"1.

Неокантіанські ідеї поширилися і в Росії. Тут визнаним главою "відродженого природного права" був Павло Новгородцев (1866—1924). Він створив свою оригінальну природно-правову філософію, яку виклав в основному в праці "Вступ до філософії права". У П. Новгородцева розумне начало в особистості є автономним моральним началом. Розум — єдине джерело ідеї належного, морального закону, який є фактом чистої свідомості, достовірний сам по собі, незалежний від історичної необхідності. Моральна ідея як ідеал завжди імперативна (загальнообов'язкова), існує виключно у свідомості особистості, має абсолютну цінність. Докладена до сфери соціальних відносин, вона набуває форми природного права, незмінної ідеальної норми з мінливим змістом. У цьому разі природне право дістає значення філософського погляду, з позицій якого розглядається можливість синтезу особистого і суспільного, співвідношення відносного і абсолютного, розробляються соціальні ідеали. За П. Новгородцевим, абсолютна основа природного права розкривається у моральній ідеї особистості, яка виступає ідеалом і ціллю самої себе і з цієї позиції оцінює політико-правову реальність. Автономна моральна особистість є основою ідеального суспільного устрою, її суспільно-правовий ідеал слугує засобом і критерієм в організації правопорядку і політичних інститутів.

Отже, природно-правова проблема для П. Новгородцева — це насамперед моральна проблема, суть якої полягає в тому, щоб встановити моральні витоки, які утворюють ідеальні шляхи розвитку.

Можна сказати, що філософсько-правові концепції неокантіанців істотно сприяли розвиткові правової думки XX ст. їхня заслуга полягає насамперед у тому, що вони відстояли ідею самостійної реальності права в полеміці як з позитивізмом, так і соціологізмом.

Істотний внесок у розвиток природно-правової думки XX ст. зробила філософія права неогегельянства. Цей напрям, головним чином, виходив із визначення ідеї права як свободи. Г. Гегель писав: "Філософічна наука про право має своїм предметом ідею права — поняття права та його втілення... Ідея права є свободою... Право є наявним буттям свободної волі... Система права є царством реалізованої свободи"1. Так, західноєвропейський філософ М. Мюллер зробив спробу розглянути всю історію права і суспільства в цілому як "історію свободи", спираючись у пізнавально-методологічному плані на еклектичне об'єднання об'єктивного ідеалізму та екзистенціалізму: розвиток права— це результат історичного саморозвитку свободи, що виявляється у процесі усвідомлення людиною своєї сутності. Сучасні послідовники Г. Гегеля, як і він сам, намагаються довести, як уявлення, що розвиваються у свідомості людей, формують історію, суспільство, право. Обумовлене ж історичним саморозвитком свободи право прагне формувати вільне спільне людське існування, законодавство і суспільний лад у цілому.

Деякі неогегельянці, насамперед Е. Шпрангер, вдаються до інтерпретацій філософії духу в спробах пояснити історичний розвиток права. За Е. Шпрангером, природне право — це образ справедливого права, що міститься у правосвідомості й виник у результаті діалектичного розвитку духу.

Неогегельянство тлумачить Ідею права в дусі панлогізму і стверджує, що коли немає розумного права, то є правовий розум, який повинен бути втілений у позитивному праві. Неогегельянську теорію права розробляли Т. Герінг, Ю. Біндер, Ф. Блашке, Г. Геллер, Л. Ціглер, І. Пленге та ін.

Досить плідно й ретельно опрацювали правові ідеї Г. Гегеля італійські неогегельянці Б. Кроче і Ф. Джентіле. Свою концепцію Б. Кроче назвав "релігією свободи". За його твердженням, свобода — найвищий закон людської історії і буття. Але якщо у Г. Гегеля йдеться про розумні форми об'єктивізації свободи в ході історичного процесу, то Б. Кроче акцентував увагу на принциповій неможливості визначити характер свободи.

Ідею необумовленості свободи ніякими фактичними умовами Б. Кроче використав для обгрунтування формальної, юридичної свободи і неможливості фактичної свободи. На думку Б. Кроче, лише "меншість, яка править" ("політичний клас"), знає, чого вона хоче.

Захищаючи формальні, юридичні права особистості, Б. Кроче вважав, що свобода без суб'єкта — це пусте слово і абстракція, якщо не визнається свобода особистості.

Таку саму спрямованість мало положення про те, що не держава вище моралі, а, навпаки, мораль підноситься над державою.

У цьому плані показовим є і твердження Ф. Джентіле, згідно з яким у юридичному досвіді поєднані логічна форма, економічний інтерес та етичні ціннісні позиції, вони змішуються одне з одним настільки, що неможливо замислитись над питанням про взаємозв'язок між тим, що є, і тим, що має бути1.

У цілому в концепції права Ф. Джентіле провідне місце належить ірраціоналізму і містицизму, критиці розуму з позицій волюнтаристського "актуалізму", "чистого акту", співзвучному фашистському "активізму". Він стверджував, що істинний індивід має універсальні характеристики і завершує Бога в своїй сутності. Свою інтерпретацію духу як "чистого акту" Ф. Джентіле використав для атаки на ідею правопорядку і режиму законності, для виправдання фашистського "активізму" і беззаконня.

Ідею Г. Гегеля про державу як моральну цінність Ф. Джентіле використав для прямого виправдання фашистської держави як вищої моральності та свободи. Саме до цього звелось його звернення до поняття держави Г. Гегеля, коли він виступав на 2-му конгресі неогегельянців у Берліні в 1931 р. Після другої світової війни неогегельянство (в першу чергу німецьке й італійське), що орієнтувалося на виправдання фашистського і нацистського режимів, у цілому зійшло з історичної арени. Післявоєнне гегельянство, що подекуди мало місце, ставило своїм завданням очищення творчої спадщини Г. Гегеля.

Ідеї філософії права Г. Гегеля наприкінці XIX — на початку XX ст. поширилися і в Російській імперії. Тут були спроби пристосувати буття ідей до умов емпіричної дійсності. Разом з тим, досліджуючи історичний процес розвитку права в кожній із його стадій, російські послідовники Г. Гегеля розглядали один із моментів реалізації розумної ідеї права, яка лежала в основі їхніх теоретичних суджень.

Постійно орієнтувався на основні філософсько-методологічні положення Г. Гегеля, зокрема, Борис Чичерін (1828—1904). Виходячи з розуміння свободи людської особистості як основного принципу суспільного розвитку, завдяки якому людина тільки і може реалізувати свої устремління до абсолютного, Чичерін вважав, що умови для цього принципу створює лише послідовна ліберальна програма. Стосовно Росії вона вимагає свободи від кріпосницького стану, свободи совісті, суспільної думки, книгодрукування, викладання, публічності та гласності всіх дій уряду, судочинства. Ідеалом державного устрою він вважав конституційну монархію. Разом з тим Чичерін наполягав, щоб межі свободи кожного були чітко визначені, а також охоронялись законом. У виконанні цього — основне завдання права.

Багато ідей, розроблених сучасними філософами природно-правової доктрини Європи, знайшли підтримку і збагатились новими положеннями V Сполучених Штатах Америки. Простежимо специфіку природно-правової думки в англо-американській філософії права.

Сучасне природне право в англо-американській філософії права представлене в основному іменами Л.-Л. Фуллера, Дж. М. Фінніса, Р. Дворкіна, Д. Роулса.

Л.-Л. Фуллер (1902—1978) насамперед орієнтується на концептуальне поєднання права і моралі. Право, на думку А. Фуллера, засноване на співпраці й чітко виражає загальнозначимі цілі. Тому воно є одним із видів цільової діяльності. У ньому факти і цінності поєднуються. Право містить внутрішнє моральне ядро, що випливає із самої природи правової системи. Для А. Фуллера природне право — внутрішнє моральне ядро закону.

Л. Фуллер деталізує принципи внутрішньої моралі права. Таких принципів є вісім: 1) всезагальність, 2) відкритість (доступність законів для тих, кого вони стосуються), 3) передбачуваність юридичної дії, 4) ясність: зрозумілість закону, 5) відсутність суперечностей, 6) відсутність вимог, яких не можна виконати, 7) постійність у часі (відсутність частих змін) і, нарешті, 8) відповідність між офіційними діями і проголошеним правилом. На думку іншого дослідника права Дж. Фінніса, вже практичний розум є достатнім для усвідомлення індивідом того, що вільне і соціально відповідальне додержання юридичних норм є умовою загального й особистого блага. Це саме і передбачає, що для справжнього законодавства індивід є цінністю лише як особистість, яка володіє якостями людської гідності та позитивною відповідальністю.

Значною мірою ці якості в англо-американській філософії права пов'язані з ідеєю лібералізму. Заслуга повернення ліберальних ідей у філософсько-правовий дискурс належіть Джону Роулсу, який у 1971 р. надрукував працю "Теорія справедливості". Лібералізм Дж. Роулса обрав форму концепції справедливості. Тому в основу його концепції закладена ідея, яка зводиться до того, що індивідуальні права і свободи утворюють невід'ємну частину справедливої структури суспільства, і справедливість у свою чергу неможлива без визнання автономії людської особистості й надання кожній людині права реалізувати свою свободу — за умови визнання прав і свобод інших людей. Таке обгрунтування індивідуальних прав і свобод, на думку Роулса, не передбачає ніякого пріоритету поняття блага. Принципи справедливості, які не спираються на загальну концепцію блага, лише задають структуру основних прав і свобод, у межах якої окремі індивіди — кожний зі своїми цілями, інтересами і переконаннями — дістають можливість втілювати у життя свої уявлення про благо.

Звідси випливає дуже важливий висновок про роль держави. Як вважають Дж. Роулс та його прибічники, держава покликана підтримувати справедливу структуру суспільства, а не нав'язувати своїм громадянам той чи інший спосіб життя чи певну систему цінностей.

Для обгрунтування своєї концепції лібералізму Дж. Роулс вважає за необхідне повернутися до теорії суспільного договору. Але на противагу класичним версіям цієї теорії він переглядає поняття суспільного договору: для нього це не угода про підкорення суспільству чи урядові, реально укладена нашими попередниками чи нами самими, а певна ідеальна гіпотетична ситуація, в яку немов би включають себе люди, що обирають принцип справедливого соціального устрою. Ключовими для розуміння суспільного договору, як вважає Дж. Роулс, є дві ідеї. Йдеться про "вихідну позицію" і "покрови незвіданого". Вихідна позиція, згідно з розумінням Дж. Роулса, моделює ситуацію вибору, яка забезпечує свободу і рівність для кожного з її учасників. Певною мірою вихідну позицію можна зрозуміти як гіпотетичний процес укладання "угоди" між громадянами, членами суспільства, в якому кожна людина, діючи раціонально і добиваючись власного інтересу, прагне до найбільш вигідного для себе інтересу. Якби у цій ситуації люди точно знали, як саме розподілені між ними такі "випадкові з моральної точки зору" атрибути, як соціальне становище і природні таланти, то досягнута угода відображала б нерівність, що склалася, і виявилася б вигіднішою для тих, на чию долю вже випав успіх. А справедливість же вимагає, щоб угоду було укладено на приватних умовах. Бажано щоб кожний, хто у вихідній позиції обирає принципи справедливого соціального устрою, потрапив немов би за "покрови незвіданого" стосовно самого себе і суспільства, в якому він живе. За цим стоїть те просте міркування, що людина, яка точно не знає, яке місце вона посідає в суспільстві, прагнутиме обрати принципи, здатні забезпечити справедливі й гідні умови для кожного, а тому і для неї самої. "Покрови незвіданого", на думку Дж. Роулса, мають бути накинуті й на уявлення людей про благо. Для того, щоб вибір був справедливий, люди повинні не добиватися угод, які були б найбільш вигідними з точки зору їх власного уявлення про благо, а прагнути захищати свою свободу, "висловлювати, переглядати та раціонально додержуватися" цих уявлень про благо.

Основний зміст теорії справедливості Дж. Роулса і полягає в обгрунтуванні того, що люди у вихідній позиції оберуть два принципи справедливості. Згідно з першим принципом (принцип рівних свобод) кожна людина має рівне право на максимально широку систему рівних основних свобод, узгоджену з аналогічною системою свобод для всіх. Другий принцип справедливості формується так:

1) соціальні й економічні нерівності мають бути врегульовані таким чином, щоб забезпечити найбільшу вигоду для тих, хто менше досягає успіху (принцип диференціації) і

2) щоб пов'язані з ними посади в суспільстві були відкритими для всіх за умови чесного додержання рівності можливостей (принцип рівних можливостей).

Теорія Дж. Роулса є варіантом дистрибутивної теорії справедливості: справедливість розглядається лише в контексті розподілу "первинних благ", які Дж. Роулс визначає як клас речей, необхідних для реалізації будь-якого життєвого плану, в складі якого основні права і свободи, прибуток, благополуччя і можливість самореалізації людини. Проте питання справедливості виникають і в іншому контексті, наприклад, коли треба нагородити людину за здійснене нею, визначити міру винагороди чи покарання. Якщо справедливість у першому, дистрибутивному значенні пов'язана з поняттям права (права на певну частку при розподілі), то в другому— з поняттям заслуги.

Захисту й оновленню ліберальних ідей, але в іншому, ніж у Дж. Роулса, плані, присвячена діяльність і Рональда Дворкіна. Він насамперед наголошує на можливості й необхідності дати змістовне етичне обгрунтування права. Орієнтуючись на І. Канта, Р. Дворкін підкреслює особливе значення деонтологічного обгрунтування, тобто такого, що спирається на концепцію обов'язку і належного. При цьому, як підкреслює Р. Дворкін, моральне обгрунтування права значно полегшується тим, що позитивне право вбирає в себе і моральний зміст. Це твердження також перегукується з ідеєю Канта про "взаємодоповненість моралі та права". Стосовно філософії права й етики Р. Дворкін розрізняє "правила" і "принципи". Правила — це конкретні норми, а принципи вбирають у себе всезагальні, які ще треба обгрунтувати, — гідність людини, справедливість і рівність. І правила, і принципи, як визначає Р. Дворкін, пов'язані з цілями, але по-різному. Правила завжди включають релятивізуючий компонент "якщо" і мають варіації відповідно умов їх застосування; конфлікт між правилами означає виключення чи відміну одного з конкуруючих правил. У разі конфлікту принципів один із них висувається на передній план, проте й інші не втрачають свого значення. За Р. Дворкіним, позитивне право утворює єдність правил і принципів. їх цілісне обгрунтування забезпечується завдяки дискурсивному обговоренню права. В ньому беруть участь і громадяни держави, і особи, безпосередньо зайняті виконанням чи тлумаченням закону.

Кожний суддя, як наголошує Р. Дворкін, за родом своїх занять повинен включатися у загальний правовий дискурс і здійснювати сходження від конкретної справи-випадку до ідеально значимого рішення. За такого підходу індивідуальним суб'єктам права і закону надаються досить широкі можливості у справі збереження безперервності правового простору і навіть поєднання правової практики і теорії.

Р. Дворкін наполягає також на тому, що фігура судді (чи іншого тлумача і виконавця закону) повинна бути для філософії права центральною (презумпція "судді-Геркуле-са"). Хоч цю позицію критикує ряд філософів права за надмірність ідеалізації фігури судді.

У цілому представники англо-американської філософії права посилюють спроби розвитку гуманістичної природи права, його концептуального поєднання з мораллю.