Універсально-цивілізаційне і специфічно-культурне у правосвідомості

Ідея права являє собою фундаментальну ціннісну основу сучасної цивілізації. Однак світ не є культурним монолітом, у ньому існує і взаємодіє безліч різних культур. Неминуче виникає питання: є ідеальні конструкції, з яких виведене право, єдині для всього людства чи вони залежать від особливостей того чи іншого культурного світу, тобто якою мірою універсальну ідею права реалізовано в рамках тієї чи іншої культури?

Для нас важливо усвідомити можливості й межі реалізації універсальної ідеї права в українській культурі у процесі модернізації суспільства і реформування правових систем на засадах волі та прав людини.

У розв'язанні проблеми співвідношення універсально-цивілізаційного і специфічно-культурного можна виділити дві основні орієнтації:

1) універсалістсько-ліберальну, яка стверджує, що ідея права універсальна, єдина для всіх культур (І. Кант, Дж. Роулз); у крайньому варіанті ця позиція приводить до поділу на цивілізовані народи, що освоїли цю ідею, і нецивілізовані народи, які відстають у своєму розвитку і цю ідею мають освоїти.

2) партикулярно-комунітаристську, що виходить з принципу множинності й різнорідності культур та прагнення їх зберегти і захистити свою ідентичність і яка стверджує, що ідея права не універсальна і характерна лише для західної культури, іншим же культурам вона не властива1.

Друга концепція самобутності культур — саме актуальна на даний час. Прихильники цієї концепції стверджують, що кожна культура самодостатня. Треба дати жити всередині своєї культури і зробити усе заради збереження такої екології культури. Однак захист своєрідності виявляється іноді відібранням прав на волю й інший світ. Уявляється, що ближче до істини помірковано-ліберальна позиція, яка, з одного боку, відстоює універсальність самої ідеї права, а з іншого — не забороняє необхідність обліку культурно-історичної специфіки, проте відносить цю специфіку не до місця ідеї права, а до проблеми її обґрунтування. Право має єдиний раціональний фундамент, оскільки своєю суттю і підставою має волю.

Для функціонування у рамках певної культури право зобов'язане бути визнане, як таке, що має в ній значення і цінність, тобто виправдане. На цей процес впливають специфічні риси національного характеру ("дух народу"), система цінностей ("національна ідея"), а також пов'язані з ними особливості філософського світогляду.

Доля ідеї права в українській культурі не була простою. З одного боку, в історії соціально-філософської і політичної думки ми виявляємо деякий інтерес до теми права, насамперед у формі обґрунтування права українського народу на політичну, економічну, культурну незалежність, з іншого — в ній немає послідовної систематичної розробки цієї теми, особливо в аспекті прав окремої особистості, принаймні, порівняно з західноєвропейською культурою вона представлена недостатньо. Чи обумовлена така ситуація лише особливостями історичної долі українського народу і за певного рівня розвитку власної державності напруженість між ідеєю права і культурним контекстом зникне сама собою чи корені цієї напруженості лежать набагато глибше — в особливостях національного світогляду і насамперед національного характеру, правового менталітету?

Для більш адекватного вираження змісту права запроваджується поняття правового менталітету. Правовий менталітет містить у собі як нижні поверхи суспільної й індивідуальної психології, у яких містяться потенціали змістоутворення, так і правосвідомість, але не у традиційному розумінні, а з погляду її орієнтованості, вибірковості, настроєності, тенденційності, а також культурної специфіки. Саме у такому аспекті ми розглядатимемо тут феномен правосвідомості, звертаючи увагу на єдність раціональних та ірраціональних основ правової культури.

Очевидною є близькість української і російської інтелектуальних традицій, включаючи і традицію правову. Ця близькість обумовлена єдністю культурно-релігійних джерел (православ'я), а також спільністю історії дорадянського і радянського періодів (розвиток у рамках єдиного політико-правового й інтелектуального простору) і спільністю сучасного правового дискурсу, обумовленого тотожністю соціальних проблем і способів їх вирішення.

Для духовної ситуації XX ст. як у Росії, так і в Україні "дефіцит правосвідомості в національній свідомості", і "дефіцит правосвідомості у вітчизняній філософії", і "відсутність філософії права в сьогоднішньому значенні цього слова"1 характерні не меншою мірою, ніж для ситуації XIX ст.

Як відомо, доля ідеї права в російській культурі є дуже драматичною. Дійсно, внаслідок особливої релігійності і похідного від її етичного максималізму ("прагнення до абсолютного добра", на думку Миколи Лосського)2 російський національний характер виявився нечутливим до права. Переважаючою була недовіра, негативне відношення до нього як до холодного безособового закону, противага йому — теплий сімейний колективізм, недовіра до всіх форм (у суспільстві, мисленні, мистецтві), неповага до індивідуальної етичної самостійності.

При романтизації цих рис негативна позиція стосовно холодного формального права як "вексельної чесності" складалася теоретично. "Дух права" уявлявся специфічною якістю західного капіталізму і відкидався в ім'я вищих цінностей (консерватизм) або матеріального інтересу (соціалізм). На цьому шляху консервативна і радикальна думка приходили до "антилегалізму" І "правового нігілізму", і ця тенденція виявилася домінуючою в російській культурі.

Однак відомий західний дослідник російської культури Анджей Валіцький заперечує тісний зв'язок між неприйняттям права і сутністю російського національного характеру, а пов'язує це скоріше з наслідками уповільненого розвитку Росії і непередбаченими результатами ідеологічного впливу розвинутіших країн (свідомий вибір російським самодержавством моделі західної абсолютистської поліцейської держави, більш пізня західна критика капіталізму з його "формальною волею")1.

Традиція неповаги до права, яку російські ліберали намагалися не тільки пояснити, а й перебороти, у XIX ст. була російською реакцією на кризу "юридичного світогляду" на Заході. Що стосується XVIII — початку XIX ст., то російська думка в цей період перебувала під впливом цього самого "юридичного світогляду" з його культом права. Це був ідеал Просвітництва, що являв собою поєднання двох суперечливих одна одній ідей — розумного законодавства (правової раціоналізації громадського життя) та ідеї невід'ємних прав людини. Першою ідеєю керувався освічений абсолютизм, на другу орієнтувався лібералізм. Але оскільки "юридичний світогляд" концентрувався на принесенні в суспільство права, він задовольняв і тих, і інших. Тому в російському освіченому суспільстві не було принципових шанувальників антилігалізму, не кажучи вже про правовий нігілізм.

Правовий нігілізм має у своїй основі неприйняття однієї із складових "юридичного світогляду" — ідеї прав людини — через її буржуазний, а, отже, "брехливий" характер. Однак це приводило до заперечення цінності права в цілому. Представником цієї лінії був Лев Толстой. Нігілістична лінія була також характерна для радикальної інтелігенції й особливо для більшовиків. Російський правовий нігілізм був тим фактором, через який вони розглядали право у більш широкому філософському і культурному контексті, ніж це робили західні філософи права.

У творчості В. Соловйова та його послідовників у процес осмислення феномена права включалася релігійна філософія, що знаходила в заповідях християнства обгрунтування права і цінностей лібералізму. Однак цей процес не був однозначним. Релігійний універсалізм, з одного боку, ускладнював засвоєння ідеї права, а з іншого — давав більш глибоке її обґрунтування і виправдання, адекватне національному характерові й світоглядові, заснованому на дусі православної цілісності і соборності, який протистоїть католицькому духові законності і протестантському духові надмірного індивідуалізму. Тому для Росії, як і для романтичної Німеччини, шлях предметного виправдання права лежить через екзистенціальні моделі особистості1. Право розглядається як умова теоретичної і творчої самореалізації особистості як найважливішої цінності. "Право, — вважав Микола Бердяєв, — має своїм джерелом* не ту або іншу позитивну державу, а трансцендентну природу особистості, людську волю2. У вченнях російських ліберальних філософів - права (орієнтованих як на наукову, так і на релігійну філософію) тією або іншою мірою реалізується ця екзистенціально-романтична модель, що виражається у захисті творчої свободи особи, конкретної людської індивідуальності, в обгрунтуванні суб'єктивних прав.

Таким чином, через релігійно-екзистенціональне виправдання права російською думкою був знайдений свій специфічний спосіб включення ідеї права у контекст духовної культури (національного світогляду), що відкрив шлях для розвитку народної правосвідомості. Нагромаджений нею досвід об'єднання цивілізаційно-універсального і культурно-специфічного у правосвідомості має бути врахований як у нашій сьогоднішній боротьбі за право і правову культуру, так і при вирішенні інших насущних проблем.

Однією з таких проблем є пошук шляхів, форм і засобів органічного поєднання і розвитку ідеї права й особливостей національного світогляду українців. Як відправний пункт аналізу міри переплетіння українського національного характеру й ідеї права може бути прийнята концепція рис українського національного характеру Дмитра Чи-жевського1.

Перша риса — "емоціоналізм" — означає перевагу емоційно-почуттєвого елемента над раціональним (пріоритет "серця" над "головою"), що виявляється і в артистизмі української натури, і в емоційно наповненому ставленні до життя, і в ліричному сприйнятті зовнішнього світу. Очевидно, що ця риса значною мірою ускладнює формування правосвідомості, оскільки праву ближче тембр логічних міркувань. Проте вона ж веде до акценту на "внутрішньому", до розвитку здатності до самообмеження, моральної автономії як "клітинки правосвідомості".

Друга риса — "індивідуалізм і прагнення до волі" — є вираженням вольового моменту. Але при зближенні волі з рівністю "воля до волі" веде не тільки до неприйняття деспотизму (вимога обмежень влади є відмітною рисою правосвідомості), а й до негативного ставлення до твердої влади взагалі, що межує з анархізмом (це робить правосвідомість майже неможливою). Прагнення до індивідуальної волі найбільшою мірою відповідає ідеї права, тим більше, що з цією рисою пов'язується "почуття власної гідності і повага до чужої гідності". Таким чином, для української правосвідомості характерно визнання великої цінності суб'єктивного права, безпосередньо не пов'язаного з владою. Прагнення віддалятися від влади існує як стійка тенденція.

Третя риса — "неспокійність і рухливість" — слідом за Д. Чижевським може бути розглянута як похідний результат взаємодії (синтезу) перших двох: емоціоналізму, з його прагненням до нових форм, та індивідуалізму, що не хоче мати ніяких стійких основ поза індивідом і не може відшукати їх у самому собі. В основі негативних проявів цієї риси — "пихатості", "тенденції до взаємної боротьби, руйнування власних і чужих життєвих форм" тощо. — лежить невитриманість волі, якою керують почуття, а не розум, їй не вистачає витриманості й цілеспрямованості. Підвищена емоційність призводить до нестабільності, непослідовності вчинків, до недостатньої цілеспрямованості у здійсненні щоденної роботи із самотворення себе в історії.

Нестійкість волі корелює з невизначеністю соціального ідеалу. Даний момент є ключовим для якісної характеристики української правосвідомості. У цьому пункті захована таємниця — початкова підстава вирішення проблеми української правосвідомості і визначення соціального ідеалу взагалі. Трагедійна напруженість сучасної ситуації полягає саме в тому, що автономна ("самозаконна") особистість ще не відкрита в собі кожним і не визнана в інших усіма як базис правового життя.

Таким чином, український національний характер, як і російський, амбівалентний стосовно ідеї права: відсутні як фатальна їх несумісність, так і схильність українського народу до ствердження права. Є передумови, ш,о можуть стримати розвиток за сприятливих умов і виявитися не-витребуваними за несприятливих умов. Тому формування правового суспільства в Україні неможливе без масового визнання безумовної цінності права і поновлення цього ставлення до щоденної діяльності соціального суб'єкта, а також без такої трансформації соціальних інститутів, яка б зорієнтувала їх на стимулювання розвитку в людей "позитивно-правових" якостей і блокування "негативно-правових".

Висновки:

1. Правосвідомість — це сукупність правових почуттів, уявлень і установок (змістів), що виражають ставлення людей до дійсного права і визначають орієнтацію особистості у сфері правової реальності.

2. Структурно-змістовна складність правосвідомості обумовлена багатозначністю її будови. Вона існує в інституційній і не інституційній формах буття. За способом мислення остання сфера поділяється на дві області: повсякденну і теоретичну правосвідомість.

3. Мораль і право являють собою дві універсально значимі нормативні системи суспільства, що займають відносно самостійні сфери в житті суспільства. Мораль і право співвідносно протилежні й перебувають у відношенні необхідної взаємодоповнюваності.

4. Для функціонування у рамках певної культури право зобов'язане бути визнане як таке, що має значення (зміст) і цінність, тобто виправдане. На цей процес впливають специфічні риси національного менталітету і певна система цінностей.

Контрольні запитання:

1. Який зміст ви вкладаєте у поняття "правосвідомість" і "правова культура"?

2. В чому полягає роль правосвідомості у правовому житті?

3. Які існують елементи, форми і рівні правосвідомості?

4. Сформулюйте основні постулати (логічні аксіоми) правосвідомості.

5. Як співвідносяться право і мораль?

6. Як співвідносяться універсальне і культурно-історичне у правосвідомості?

7. Що таке правовий менталітет? Як співвідносяться правосвідомість і правовий менталітет?

8. Як співвідносяться національний характер та ідея права?

9. У чому полягають, на вашу думку, особливості українського і російського правових менталітетів?

10. Чим відрізняються один від одного західний (європейський) і східний (азіатський) типи ментальності?