Етико-правові ідеї у філософії І. Канта

Родоначальником німецької класичної філософії вва жається Іммануїл Кант (1724—1804).

Найбільш плідно розробкою державно-правових пи тань І. Кант займався в останні десятиліття свого життя В опублікованій у 1793 р. статті "Про приказку — може це і вірно в теорії, але не годиться для практики", він значні місце приділяє розглядові правових питань. У 1795 р І. Кант опублікував широко відомий трактат "До вічного світу", де, зокрема, розвинув загальні погляди на право державу. Найповніше кантівська філософія права пред ставлена у його праці "Метафізика вдач" (1797), що скла дається з двох частин — "Метафізичні начала вчення про право" (частина перша) і "Метафізичні начала вчення про чесноту" (частина друга). Цей період літературної діяль ності І. Канта збігається з розвитком подій Великої фран цузької революції. Він відгукнувся на неї розробкою проблем права і держави, вирішення яких давалося на основ вже створеного ним філософського вчення і насампере; моральної філософії.

Який безпосередньо внесок І. Канта у розвиток філософії права?

Заслуга І. Канта полягає насамперед у тому, що йому вдалося відповісти на питання про чинники декларативності просвітницьких концепцій права, чому індивід, як вії описаний у попередніх договірних теоріях, настільки жагуче вимагає законності й настільки мало здатний ї: цінити.

І. Кант розвиває гуманістичний пафос теорій природного права, пропонуючи свій, більш обгрунтований погляд на право. Це стало можливим завдяки тому, що він поклав в основу як пізнання, так і поведінки принцип особистості чи принцип суб'єктивності. Вихідним пунктом кантівської теорії стало уявлення про людського індивіда, як про істоту, принципово здатну стати "паном собі самому" і тому гаку, що не потребує зовнішньої опіки при здійсненні цін-їісно-нормативного вибору. Лише тією мірою, якою інди-зідові вдається усвідомити ці розпорядження, підкорити їм свої безпосередні бажання та мотиви і дати закон самому собі, він стає суо єктом, здатним протистояти експансії будь-якої чужої волі, зведеної до закону.

Вчення І. Канта про право і державу спирається на трансцендентальну філософію і безпосередньо пов'язано з різким протиставленням області теоретичного і практичного розуму, розривом між мисленням і волею. За І. Кантом, теоретичний розум — галузь людського пізнання. Тут усі явища, дані нам у досвіді, у тому числі вчинки людей, підлеглі причинності, тут немає місця для волі. Теоретичний розум може вірогідно відповісти лише на питання "що людина може знати?", але не на питання "що людина повинна робити і на що вона може сподіватися?". Два останні питання, недоступні власне пізнанню, теоретичному розуму, виявляються у І. Канта проблемами практичного розуму — сферою належного, де трансцендентальні ідеї розуму відіграють лише регулятивну, а не власне пізнавальну роль. Практичний розум — це галузь моральних повинностей. Тому усе кантівське вчення про право і мо-Ьаль зуявляється як вчення про соціальні регулятори, про належне й неналежне у соціальних відносинах і взагалі людських діях.

Сфері теоретичного відповідає природний закон, сфері практичного — закон волі. Практична філософія* І. Канта відкидає значення зовнішнього для суб'єкта об'єктивного світу як підставу для істини, а, отже, і згоду розуму з зовнішнім світом як критерій моральності. Цей критерій полягає у згоді розуму (як теоретичного, так і практичного) зі своїми власними законами, тобто має характер самоза-конності. Таким чином, джерела ідеї належного (як моральні, так і правові), за І. Кантом, варто шукати не в зовнішньому світі, не у сфері досвіду, а у внутрішньому світі суб'єкта. У цьому й полягає основна вимога принципу су б' єктивності стосовно сфери моральності та права.

Дослідженню й обгрунтуванню принципів моральності присвячена праця І. Канта "Критика практичного розуму". Основною трансцендентальною ідеєю і першим постулатом кантівської етики є воля людини, її вільна воля, її здатність і право самій встановлювати правила належного і виконувати їх без зовнішнього примусу і тиску.

Людина, за І. Кантом, з одного боку, — емпіричне яви-ще (феномен) З іншого — трансцендентальна сутність (ноумен). Як емпірична істота людина (як частина природи чи світу явищ) і вся її поведінка підлегла загальній ка-зуальності і зовнішній необхідності. Вся поведінка людини — це сукупність необхідних причинно-наслідкових зв'язків, а отже, її вчинки теж не вільні. Разом з тим людина — це трансцендентальна сутність (ноумен), яка має волю, її вчинок є актом вільної волі, незалежної від зовнішніх детер-мінацій. Отже, вільна воля водночас є і моральним законодавцем (установленням), і добровільним виконавцем моральних правил (максим розуму)1. Ця думка чітко присутня у вченні І. Канта про категоричний імператив.

Імператив у його розумінні — це правило, що містить об'єктивний примус до вчинку певного виду. Категоричний імператив — це безумовне моральне розпорядження про належну поведінку людини як розумної істоти, яка володіє вільною волею. Виконання цього розпорядження є зовсім необхідним, незалежно від того, чи здобуває в результаті цього людина для себе користь чи ні. Всі імперативи І. Кант поддляє на дві групи — гіпотетичні і категоричні, які характеризують різні сторони людського духу.

Під першими він мав на увазі вимоги, яких варто додержуватись як необхідних умов, щоб досягти поставлених цілей. Так, людина, яка займається торгівлею і бажає мати постійних покупців, повинна бути з ними чесною. Вимога "будь чесний" виступає для неї як гіпотетичний імператив, тому що чесність не є її самоціллю і самоцінністю, а є лише засобом для ведення успішної торгівлі.

Вчинки, здійснювані під впливом гіпотетичних імперативів, І. Кант кваліфікує не як моральні, а як легальні, тобто цілком прийнятні і навіть схвалювані суспільством, що не суперечать його інтересам і завданням розвитку цивілізованих відносин.

Стосовно правової тематики принцип гіпотетичної імперативності досить точно міг би характеризувати регулятивну природу норм позитивного права. Легальні вчинки, що відповідають нормам позитивного права, — це вчинки, що являють собою дії, які формально збігаються з настановами закону, при цьому мотиви їх можуть бути різними, у тому числі імморальними.

Інакше стоїть справа з соціальними вимогами, які І. Кант зводить до поняття категоричного імперативу, під яким він розуміє таке:

1) "... дій тільки відповідно до такої максими, керуючись якою ти у той же час можеш побажати, щоб вона стала загальним законом"1;

2) "... дій так, щоб ти завжди ставився до людства й у своїй особі, і в особі всякого іншого так само як до мети, і ніколи не ставився б до нього тільки як до засобу"2.

Перше формулювання категоричного імперативу має на увазі вимогу того, щоб людина, як розумна істота, діяла відповідно до його вимог з поваги до самого закону, зі свідомості свого боргу.

Друге має на увазі вимогу того, щоб кожна людина ставилася до іншої завжди безкорисливо, бачила в ній не засіб для досягнення своїх цілей, а тільки самостійну, абсолютну самоцінність. Це формулювання — вихідний постулат кантівської філософії про цінність особистості, ідеї про людину, як мети самої по собі, як вищої цінності.

Для І. Канта категоричний імператив — це моральний закон. Він не нав'язаний людині ззовні, міститься у ній самій. Як закон він має такі якості: об'єктивність, абсолютність, необхідність, універсальність. Як такий він забороняє робити людям те, що, ставши загальним правилом поведінки, призвело б до руйнування основ цивілізованого гуртожитку.

Методологічне опрацювання І. Кантом проблеми категоричного імперативу має беличезну цінність для обгрунтування сутності природного права. Ідея категоричної імперативності природно-правових норм дає можливість обгрунтувати їх безумовну владність для суспільної й індивідуальної правосвідомості. Вона доводить, що їх адресатом є всі, без винятку, суб'єкти правовідносин. Перед фактом безумовної категоричності природно-правових вимог усі рівні, оскільки ці вимоги доводять до людей зміст загального морального закону.

Важливим питанням для розуміння етико-правових ідей І. Канта є його розуміння поняття права.

Саме поняття права І. Кант вважає апріорним, однак це не означає, що його суть є безпосередньо доступною пізнанню. "Поняття, дані апріорні, — пише він, — наприклад, субстанція, причина, право, справедливість і т. д., точно кажучи, також не піддаються дефініції", саме тому 'юристи і дотепер шукають дефініцію для свого поняття права"1.

У той же час І. Кант усвідомлював, як важлива проблема праворозуміння, наскільки необхідно вірно її поставити, належним образом сформулювати. "Питання про те, — писав він, — що таке право, являє для юриста такі самі труднощі, які для логіка являє питання, що таке істина"2.

Розуміння І. Кантом права тісно пов'язано з його розумінням волі, як єдиного природженого права. "Воля, — зазначав він, —...єдине первісне право, властиве кожній людині внаслідок її належності до людського роду"3. У гой же час І. Кант припускає, що, незважаючи на наявність у свідомості кожного розумного індивіда морального закону, людина може поводитись всупереч йому. Тобто свобода волі, що розуміється лише негативно — як здатність особи діяти на власний розсуд, зводиться до свавілля особи. Отже, право має на увазі волю індивідів (свободу їхньої волі) і пов'язану з цією волею можливість і необхідність свавілля, зіткнення і колізію різних довільних дій.

Тут важливо підкреслити, що Кантівське вирішення складної проблеми, пов'язаної з волею й антагонізмами серед людей, полягає у визначенні й збереженні меж волі. Тому необхідно, щоб свавілля кожної особи було поставлено в суспільстві у певні межі для того, щоб ніхто не міг порушити волю інших. Лише за цієї умови воля погоджується сама із собою. Це завдання, з погляду Канта, і виконує право. Зміст і призначення права в тому, щобувести волю і свавілля індивідів у розумні й загальнозначущі рамки. Право стосується лише дій і позначає тільки зовнішні межі загальноприпустимої поведінки, тобто, інакше кажучи, виступає у вигляді заборон, припускаючи дозвіл незабороненого. Як пише І. Кант, тільки право визначає "для усіх, що їм за правом має бути дозволено чи не дозволено"1.

У зв'язку з цим І. Кант дає таке визначення права: "Право — це сукупність умов, за яких свавілля одного (особи) може бути поєднано зі свавіллям іншого з погляду загального закону волі"2. В іншому місці його праці ми читаємо: "Воля — незалежність від примусового свавілля інших". Інакше кажучи, завданням права є допускати лише таку діяльність окремих осіб, яка б зовні об'єктивно була сумісною з вимогою морального закону. Розум виражає це як постулат, подальший доказ якого неможливий. Тому правомірним є будь-який вчинок, при якому прояв вільного свавілля кожного може співіснувати з волею всіх інших людей. Навпаки, відповідно до загального правового закону все, що перешкоджає здійсненню волі, є неправомірною дією.

Для здійснення зазначених вимог загального правового закону необхідно, щоб існували якісь реальні гарантії його дійсної реалізації. Це у свою чергу має на увазі, що право повинне володіти певною примусовою силою, щоб воно могло змусити виконувати свої вимоги, перешкоджати їх порушенню і відновлювати порушене. Без цього право було б безсилим, а категоричний імператив у формі загального закону права не мав би безумовного значення і не перешкоджав правопорушенням. От чому всяке право повинно виступати як примусове право.

І. Кант поділяє право на природне і позитивне. Природне право, вважає він, за своїм походженням апріорно, існувало до всякого досвіду і базується на вимогах розуму. Іншими словами, за І. Кантом, природне право —це право, яким воно повинно бути відповідно до вимог практичного розуму.

Позитивне право — лише історично існуюче право, яке необхідно перетворити відповідно до вимог права природного. Звідси можна зробити висновок, що правова теорія І. Канта — це теорія природного права, яка акцентує увагу на належному в праві, до якого потрібно прагнути відповідно до вимог розуму.

Кант також розрізняє право в широкому розумінні і право в строгому, вузькому розумінні. Право в широкому розумінні має місце тоді, коли обов'язок і примус не встановлені законом і засновані, внаслідок цього, на справедливості та на крайній необхідності; у вузькому — коли обов'язковість здійснення права заснована на законі (у державному розумінні).

Важливим поняттям кантівської філософії права є також поняття правопорядку. Правопорядок, за І. Кантом, це "порядок волі". Він є умовою надійності правовідносин. Це значить, що для того, щоб стихійні правовідносини підкорили собі практичне життя суспільства, суб'єкти правовідносин мають бути особисто вільними людьми і наділені правами людини й елементарними політичними правами.

На думку І. Канта правопорядок грунтується на таких апріорних принципах:

1) волі кожного члена суспільства як людини;

2) рівності його з кожним іншим як підданого;

3) самостійності кожного члена суспільства як громадянина1.

В основі цих принципів лежить поняття автономії особистості, що диференціюється на види:

а) моральна автономія, яка припускає, що людина сама здатна розуміти, що є добро і зло. Отже, вона не має потреби в державі, яка має бути виведена з моральної сфери. У цьому разі моральна сфера стає справою цивільного суспільства;

б) утилітарна автономія, яка припускає, що людина сама знає, що для неї добре, а що погано, що вигідно, а що ні. Отже, держава не повинна примусово ощасливлювати людей;

в) цивільна автономія, яка передбачає, що людина погоджується жити тільки за такими законами, у складанні яких вона брала участь.

Такий, коротко кажучи, основний зміст кантівського морального обгрунтування права. Суть справи, як ми бачимо, полягає не в тому, що І. Кант намагається дедукувати правові норми з моральних. Тенденція кантівського морального обгрунтування права зовсім інша. У правовій законності він бачить саме гарантію невтручання держави в процес індивідуального "самовиховання". Отже, моральне обгрунтування права І. Кант здійснює за допомогою розведення і наступної кореляції моральних і правових норм.

Таким чином, критична філософія права І. Канта переборює традиційно слабкі місця теорії природного права. Тому вона є принциповою основою багатьох "теорій справедливості", зокрема, концепцій Дж. Роулза, Ю. Хабермаса, О. Гьоффе. Однак, незважаючи на оригінальність і фундаментальність цієї теорії, вона містить ряд спірних питань, що викликають критику і дискусії. Серед них: абсолютизація безумовних моральних вимог для обгрунтування права і неврахування мотивів доцільності і вигоди при виправданні правових вимог; чисто трансцендентальний характер його підходу, що мало враховує емпіричні моменти права; пріоритет апріорних вимог перед апостеріорними; настоювання на універсальному характері права, єдиного для всіх культур, тощо.

Подальший розвиток (і завершення) класична традиція праворозуміння знаходить у творчості Г. Гегеля.

 

Філософія права Г. Гегеля

Георг-Вільгельм-ФрідрІх Гегель (1770—1831) є геніальним мислителем-діалектиком, який зробив видатний внесок у прогрес людського пізнання. Значне місце у творчості Г. Гегеля посідали проблеми держави і права, тому він увійшов в історію не тільки як класик філософії, а й як класик філософії права.

Проблеми права перебували в центрі уваги Г. Гегеля на всіх етапах його творчості. Ця тематика докладно висвітлюється у багатьох його працях, у тому числі таких, як Конституція Німеччини (1798—1802), "Про наукові способи дослідження природного права, його місце в практичній філософії і його ставлення до науки про позитивне право" (1802—1803), "Феноменологія духу", "Звіт станових зборів королівства Вюртемберг", "Філософія історії", "Англійський біль про реформу 1831 р." та інших. Найбільш цілісно і систематизовано філософсько-правове вчення Г. Гегеля викладено у його творі "Філософія права" (1820).

Це одна з найвідоміших праць у всій історії правової, політичної і соціальної думки. У "Філософії права" у концептуально-концентрованій формі відбилися досягнення гегелівської філософії у сфері соціальних, політичних і правових проблем.

Яка ж сутність філософії права Г. Гегеля, у чому її методологічні основи?

У найзагальнішому вигляді філософія права Г. Гегеля являє собою ще один варіант природно-правового мислення, що грунтується на ідеалістичному світогляді. Продовжуючи багато в чому лінію І. Канта, він прагне реалізувати принцип суб'єктивності. Це свідчить про те, що джерела права та його критерії він шукає в людській свідомості. Так, порівнюючи закони природи і закони права, він відзначає, що мірило перших знаходиться поза нами, другі ж — "це закони, що йдуть від людей"1. Людина, вважає Г. Ге-гель, "усередині себе має мірило правого", "її внутрішня сутність завжди говорить їй, як повинно бути, і вона у собі самій знаходить підтвердження чи не підтвердження того, що має силу закону". З принципу суб'єктивності Г. Гегель виводить і нормативну силу права: "У законах права розпорядження має силу не тому, що воно існує, а кожна людина вимагає, щоб воно відповідало її власному критерію".

Джерела права, стверджував Г. Гегель, — у сфері духу. А ця сфера відрізняється поділом на протилежності і боротьбою між ними. Насамперед для нього характерна колізія між тим часом, що є, і тим, що повинно бути. Проте, ця ж обставина, на його погляд, є перевагою духу. Саме ця суперечність обумовлює необхідність філософського осмислення права, розгляд розумності права.

Однак у пошуках легітимації ідеї права він відкидає спроби звертання до природи як зразка для себе, тим самим відкидає спроби натуралістичної легітимації, характерної для філософії епохи Просвітництва. Відкидає він і підхід І. Канта до конструювання ідеалу, вважаючи, що філософія має бути далекою від того, щоб конструювати право і державу такими, якими вони повинні бути1. Він відкидає також романтичний суб'єктивізм тих, хто вважає, що основою права і держави мають бути внутрішнє почуття і серце, що веде до знищення як внутрішнього морального і правового порядку у відносинах між людьми, так і публічного порядку і державних законів.

Тому основи легітимації права Г. Гегель шукає в самому праві, у його іманентній розумності. Його природне право і розумне, і дійсне. Розумне тому, що належить до сфери справжньої реальності, до того, що є, а те, що є, є розум. Дійсне тому, що як сутність прилучається до існування (позитивного права). Воно є розум у стані світового здійснення. І саме у цьому діалектичному значенні слід розуміти вислів Г. Гегеля про те, що "філософська наука про право має своїм предметом ідею права — поняття права та його здійснення"3. Право, як і все інше у світі, є єдність розумного й емпірично-ірраціонального. Розумне — це є "чисте поняття" (у собі несуще право) і його здійснення (для себе суще право) у конкретному правопорядку, тобто дійсне. Тому для нього право і природне право є те саме. Усе, що не розумно, не має дійсності, а, отже, не є і правом.

Специфічний зміст філософії права Г. Гегеля, як зазначав В. Нерсесянц, розкривається в його розбіжності з природно-правовою концепцією І. Канта. Основна мета філософії права, за Г. Гегелем, вбачається в очищенні її від ідей природного права XVII—XVIII ст. Він заперечував протиставлення природного права позитивному. На його думку, природне (чи філософське) право — це найбільш розумна основа позитивного права, але з одним важливим уточненням: природне право не повинно ототожнюватися з доктринами Г. Гроція та його послідовників, що трактують природне право як щось від століття дане й застигле. Таке розуміння права далеке від гегелівської ідеї загального розвитку. Можна сказати, що на відміну від І. Канта, який розглядав "ідею" у стані спокою, Г. Гегель предметом свого аналізу зробив ідею у розвитку.

Такі світоглядно-методологічні основи філософії права Г. Гегеля.

Для з'ясування філософського і політико-правового змісту гегелівської філософії права важливо встановити, яке місце посідає вона у системі всієї філософії Г. Гегеля.

Відомо, що Г. Гегель поставив перед собою завдання побудувати закінчену теорію Всесвіту. З цією метою він створює всеосяжну систему мислення, початковим ступен-нем якої виступає Абсолютна ідея, яка водночас є і Розумом, і Духом.

Абсолютна ідея перебуває у процесі безупинного розгортання, що проходить через стадії-тріади: тезу, антитезу і синтез. Будь-яке поняття (теза), доводив Г. Гегель, містить свою власну протилежність (антитеза), а процес переходу від одного до іншого відбувається через категорію синтезу. Наприклад, поняття "буття" (теза) містить своє заперечення "ніщо" (антитеза) і проходить через "становлення" (синтез). Чи поняття "сутність" (теза) і "явище" (антитеза) знаходять свій синтез у понятті "дійсність". Синтез у свою чергу стає початковим пунктом нової тріади. Таким чином, весь Всесвіт розвивається у всіх аспектах.

Цей процес, як вважав Г. Гегель, є логічним процесом. Кожна частина з логічною необхідністю з'єднується з будь-якою іншою частиною. Будь-який аспект реальності, таким чином, грунтується на розумі. Завдання філософії — показати, що все розумне є дійсним, а все дійсне — розумним. Отже, не існує розриву між досвідом та ідеєю чи між розумом і дійсністю. Важливо лише бачити іманентну і вічну сутність у тимчасовій і мінливій видимості.

У своєму діалектичному розвиткові Ідея, за Гегелем, проходить ряд послідовно висхідних сходин завдяки рушійній силі суперечності, що веде вперед. Ідея у логіці (тобто на першій сходинці філософської системи) перетворюється на абсолютну ідею (тезу). На другій сходинці розвитку абсолютного начала ідея виявляє себе зовні, тобто у природі. Це — інобуття ідеї (антитеза). На третій сходинці ідея знову повертається до себе, у сферу духу (синтез).

Трьома основними сходинами духу, що діалектично розвивається, є: суб'єктивний дух (тобто до категорії почуття, мислення і свідомості), антропологія і феноменологія, психологія містить свою антитезу в об' єктивному дусі (тобто право, мораль, моральність), а їх синтезом стає абсолютний дух (мистецтво, релігія, філософія). Таким чином, у рамках гегелівської філософії, філософія права являє собою філософію об'єктивного духу. Діалектичну тріаду об'єктивного духу становлять собою: 1) абстрактне право (теза), 2) мораль (антитеза) і 3) соціальна етика (синтез).

Для нас насамперед істотно зазначити два моменти: 1) об'єктивний дух — це, за Г. Гегелем, той ступінь розвитку духу (і всесвітньої історії), коли воля вперше здобуває форму реальності, тобто наявного буття у вигляді державно-правових формоутворень (право, держава, суспільство). Дух виходить зі своєї суб'єктивності, пізнає і здобуває зовнішню реальність своєї волі, тобто "об'єктивність духу входить у свої права"1. Таким чином, у "Філософії права" розвиток об'єктивного духу дається через розкриття діалектичного руху поняття права: від його абстрактних форм до конкретних, тобто від абстрактного права до моралі, а потім до моральності (родини, цивільного суспільства і держава).

Як же розглядаються у гегелівському вченні ці три головні рівні розвитку поняття права?

Абстрактне право в Г. Гегеля містить у собі ті права й обов'язки, що належать людським істотам не тому, що вони є громадянами, а просто тому, що вони являють собою людські особистості. Ці права поділяються на три групи, а саме: власність, контракт і збиток (делікт і злочин). Право власності є результатом вільної волі, оскільки будь-яка річ може бути привласнена певною особою як засіб задоволення її потреби. Присвоєння є вираженням верховенства волі особи стосовно речей шляхом демонстрації того, що вони не мають якого-небудь власного призначення. Однак для Г. Гегеля наслідки права власності, що є результатом дії вільної волі, полягають не в тому, щоб власність була поділена рівно серед людей, а скоріше в тому, що вона має бути розділена нерівно, залежно від різних здібностей і талантів. Антитезою власності є договір, за допомогою якого людина може відмовитися від власності за допомогою акту свободної волі. Збиток — результат протиставлення індивідом себе загальній волі. Злочин являє собою заперечення права. Метою покарання є відновлення права, чи, іншими словами, відновлення щирої волі злочинця, тобто тієї, яка перебуває у згоді з загальною волею.

Мораль — антитеза абстрактного права. Мораль, за Г. Гегелем, — це раціональний фактор, а не суб'єктивне почуття. Вона є результатом збитку, завданого індивідуальною волею, коли вона стає відмінною від загальної волі. Мораль полягає в тому, щоб відповідати загальному, коли воля виявляється за допомогою діалектичного процесу, коли будь-яка воля, що протиставляє себе універсальній волі, є аморальною.

Соціальна етика (моральність) у Г. Гегеля є синтезом абстрактного права і моралі. У свою чергу вона розгортається у тріаді: 1) родини, 2) цивільного суспільства, 3) держави. Вони є інститутами, у яких воля індивіда виявляє себе у згоді із загальною волею. Розглянемо коротко погляди Г. Гегеля на ці інститути.

Родина — інститут, заснований на почуттях. Однак у іілюбі дві незалежні особистості втрачають себе для того, цоб злитися в одну особистість, так шлюб стає інститутом, заснованим на розумі, до якого закоханість не має зідношення.

Цивільне суспільство виникає тоді, коли члени родини здобувають незалежний статус і більше не є частиною зодини. Таким чином, СУСПІЛЬСТВО ЗАДУМАНЕ ЯК СУСПІЛЬСТВО окремих індивідів, що дбають лише про свої специфічні, егоїстичні інтереси, розділене на стани. Таких станів три: сільськогосподарські класи, що залежать від природи; промисловий і комерційний класи, що залежать від своєї роботи і мислення; універсальний, або правлячий, клас, що залежить від розуму. Цивільне суспільство має потребу в правосудді, що регулює стосунки між людьми за допомогою опублікованих законів і судів, захищає їх права на добробут за допомогою поліції і формування груп людей в асоціації, які сприяють здійсненню загальних цілей суспільства, оскільки їх мета більш універсальна, ніж мета індивіда.

Держава є синтезом родини і цивільного суспільства. Вона розгортається у тріаді: 1) відносини держави до своїх громадян (внутрішня політика чи конституція), 2) відносини держави з іншими державами і 3) перехід держави у-світову історію.

У своїй внутрішній політиці держава є втіленням як індивідуальної волі, так і загальної. Тому в її діяльності є три аспекти: загальний (закони), особливий (застосування законів до конкретних справ) і одиничний (монарх). Таким чином, держава не є зовнішньою владою, нав'язаною особистості, вона є результатом реалізації універсального характеру самої особистості. Держава, таким чином, як вважає Г. Гегель, є втіленням волі. Вона є вираженням раціональної волі, а не загальної (чи волі більшості).

У відносинах держави з іншими державами немає об'єктивної сфери загального права. Проблеми в їх відносинах, які постійно змінюються, у кінцевому підсумку, розв'язуються за допомогою воєн.

У синтезі переходу держави у світ історії дійсна свідомість якої-небудь нації, що актуалізує себе через взаємини визначених раціональних розумів, виступає як загальна свідомість у процесі світової історії. Право універсального всесвітнього розуму є верховним правом.

Таким чином, під правом Г. Гегель розуміє не просто цивільне законодавство, а також і мораль, етичне життя і світову історію. Саме тому, що ця концепція права поєднує знання про те, що він назвав "щирою системою", досліджуючи діалектичні стадії, він вважає, що держава стоїть вище попередніх стадій і є втіленням волі у найбільш конкретній формі, що підкоряється лише вищій абсолютній істині світового розуму.

Гегелівське філософське вчення про право було піком в історії об'єктивно-ідеалістичної думки. Весь наступний розвиток філософії права в XIX ст. відбувався за спадною, поступаючись місцем соціології права. Однак невірно думати, що розвиток філософії і науки збігається з розвитком ідеологічних і політичних поглядів, що існують у суспільстві. Крах філософсько-спекулятивних систем під тиском науково-технічного прогресу та у зв'язку з затвердженням у науковому співтоваристві методів об'єктивних оцінок навколишнього світу людини не означає, що ці системи вичерпали свій світоглядний потенціал і стали архівним надбанням минулого.

Одним з різновидів правового об'єктивізму зазначеного періоду є історична школа. Розглядові цієї школи, а також вченню про право марксизму присвячене наступне питання теми.