ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Філософські ідеї І. Канта та їх розвиток у його послідовників



Німецька класична філософія за часом входить у філософію Нового часу, проте вона змогла ввібрати в свої теорії провідні проблеми всієї попередньої філософії, лати їм нового вирішення, а тому постала завершенням і найвищим досягненням європейської класичної філософії.

1.
І.Кант, засновник німецької класичної філософії, поклав в основу своєї філософії принцип активності, згідно якому знання виникають внаслідок інтелектуальної конструктивної діяльності: людина лише тоді здатна угледити щось у дійсності, коли вона збудує в своїй свідомості певну її модель; завдяки послідовному проведенню цього принципу, І.Кант розробив струнку та деталізовану картину людського пізнання, а також зробив вагомі внески у цілу низку філософських дисциплін.

2.
Після І.Канта у німецькій класичній філософії, з одного боку, був підсилений момент активності (І.Г.Фіхте), а, з іншого боку, ця активність була переведена в ранг дії світового інтелекту (Ф.Шеллінг).

3.
Синтезом усіх попередніх пізнавальних досягнень німецької класичної філософії постала філософська система Г.Гегеля; в її основу був покладений принцип поступового розгортання змісту та визначень Абсолютної ідеї, яка, як єдина основа усякого сущого, не мала ніяких зовнішніх чинників свого руху, а тому постала в окресленнях саморуху, внутрішньої активності; за Гегелем виходило, що джерелом усякого руху поставали внутрішні суперечності речей та явищ; ці міркування Гегель поклав в основу нової розробленої їм діалектичної логіки.


У філософській діяльності І.Канта виділяють три періоди: Докритичний (50-60-гі роки XVIII ст.) Основна праця цього періоду "Усезагальна природна історія і теорія неба", в якій Кант вважав своїм завданням пояснити "походження світів, виникнення небесних тіл та причини їх руху", з’ясувати, яким чином на підставі розгляду самих лише фізичних сил і процесів можна пояснити сучасний стан Космосу. Критичний (70, 80-ті роки XVIII ст.) - дослідження "здібності" розуму взагалі, тобто у відношенні до всіх знань, до яких він може прагнути... ". Праці "Критика чистого розуму", "Критика практичногно розуму", "Критика здатності судження", у яких сам І.Кант сформулював провідні, на його думку, питання будь-якої філософії: "Що я зможу знати? Що я повинен робити? На що я можу сподіватись?". Антрополо­гічний (90-ті роки XVIII ст.): з'ясування питання про те, чи зможе людина за реальних умов життя здійснити своє призначення; праця "Антропологія з прагматичного погляду", де основним постало питання "Що таке людина ?"

У докритичний період своєї діяльності І. Кант розробив космогонічну гіпотезу, згідно з якою Сонячна система є продуктом поступового охолодження газової туманності. Тут уперше поняття еволюції було поширено на космічні явища (до Канта панував погляд на Космос як на сталу й незмінну систему тіл і рухів).

Найважливіші ідеї філософії Канта були розроблені у критичний період (назва пов'язана з першим словом у титулі трьох основних праць цього періоду — "критика": дослідження самих підвалин). На першому плані в цей період перебуває ідея так званого "коперниканського перевороту" у філософії. До І.Канта вважали, що пізнання є результатом дії на людину зовнішніх чинників. При цьому людина сприймає (тобто перебуває пасивною), а світ діє на неї. Кант "перевернув" це співвідношення: він проголосив, що пізнання і знання постають результатом людської (насамперед — розумової) активності. Людина пізнає лише тією мірою, якою сама випробовує природу, ставить їй запитання, вибудовує розумові гіпотези та конструкції: “Природознавці зрозуміли, що розум бачить лише те, що сам створює за власним планом, що він із принципами своїх суджень повинен йти попереду... і змушувати природу відповідати на його запитання. Розум повинен підходити до природи, з одного боку, зі своїми принципами,.. з іншого—з експериментами,.. щоб черпати із природи знання, але не як школяр, якому вчитель підказує усе.., а як суддя, що змушує свідка відповідати на запропоновані запитання”.

Аналогія з наслідками відкриття М.Коперника тут досить очевидна: Коперник ніби зрушив Землю (яку до того розглядали нерухомим центром Всесвіту), а Кант зрушив людину, поклавши край її пасивності. У чому полягає значення цього перевороту?

По-перше, Кант дав більш виправдану картину пізнання: пізнання не є дублюванням реальності, не є перенесенням речей у людський інтелект, а є діяльністю створення інтелектуальних засобів людської взаємодії зі світом.

По-друге, людський розум може визнати надійним лише таке знання, яке він сам вибудував на зрозумілих йому принципових засадах і обґрунтовав з необхідністю.

По-третє, у концепції І.Канта людина постає творчою і діяльною; при тому чим вона активніша, тим розгалуженіші будуть її зв'язки з дійсністю і, відповідно, — ширші знання. “Коперніканський переворот” І.Канта був першим варіантом обгрунтування у німецькій класиці принципу активності.

Якщо пізнання змінює напрям і здійснюється від людини (як суб'єкта) до дійсності (об'єкта), виникає запитання: звідки людський інтелект бере перший, початковий зміст для своїх побудов? У відповідь на це запитання Кант окреслює концепцію пізнавального процесу, яка починається із визначення джерел пізнання. І.Кант вважав, що найпершими джерелами знання постають чуття, через які реальність нам надається та які постачають матеріал для знання і пізнання, та розсудок, за допомогою якого відбувається мислення. Розсудок мислить, а це, за І.Кантом, значить, що він продукує форми інтелектуальної діяльності та вміє ними оперувати.

Чуття, за Кантом, дають нам матеріал, сам по собі неоформлений і невпорядкований, але не в тому сенсі, що чуття не дають нічого визначеного, а в тому, що самого факту бачення, відчуття, дотику, запаху недостатньо задля того, щоби через це вже отримати знання. Отже, у відношенні до знання матеріал чуття має майже нульовий зміст. Розсудок, володіючи формами думки, упорядковує та оформлює матеріал чуття накладанням на нього своїх форм. Названі форми – категорії, за Кантом, притаманні розсудкові за самою його природою і тому постають як "апріорні" — переддосвідні, позадосвідні, тобто розсудок їх в собі віднаходить. Тому вони і здатні оформлювати чуттєві дані й бути відкритими та зрозумілими розсудкові. Унаслідок того вони продукують знання необхідні (для дій та споглядання розсудку), а не випадкові.

Йдучи за Кантом, при людському погляді на світ ми бачимо у сприйнятті предмет (або явище, феномен), який має певну визначеність тому, що постає результатом синтезу апріорних категорій розсудку та матеріалу чуття (останні викликані дією зовнішніх речей на органи чуття). Ця дія є, але вона не дає знань, а тільки збуджує нашу розумову активність. Лише через синтез категорій та матеріалу чуття перед нами постає дещо визначене в інтелектуальному, знаттєвому плані. Наші навички здійснення подібних синтезів Кант називає досвідом. Отже, досвід — це узгодження інтелектуальних форм і даних відчуттів, він дає предметне наповнення нашому інтелекту. Значить, досвідчена людина – це не просто людина, яка багато чого бачила, а яка здатна це бачене ще й перевести у певні міркування та висновки. Якими є речі, що діють нам на органи чуття самі собою? Як учить Кант, на це запитання не існує ствердної відповіді, оскільки ми завжди бачимо те, що набуло визначеності в полі споглядання (тобто те, що вже є результатом інтелектуального синтезу). Річ поза сприйняттям, поза синтезом нам недосяжна й невідома. Роз'єднання речі (річ-у-собі) та предмета дає змогу Кантові (і нам) побачити перспективи пізнання: адже невідому нам річ (об’єкт) можна нескінченно пізнавати, переводячи її зміст у зміст предмета пізнання. Цим роз'єднанням пояснюється також і те, що ту саму річ можуть пізнавати різні науки, вбачаючи в ній різні предмети (бо вони накладають на цю річ різні форми її упорядкування та осмислення).

Чому ж різні люди бачать предмети схожими, а не лише відмінними? Здавалося б, ми могли б довільно оформлювати дані відчуття. Отут якраз і ні, бо, за Кантом, в основі синтезу категорій розсудку та чуття лежать типові просторово-часові схеми наших дій із речами. Тобто ми бачимо в речах передусім такі визначеності, які пов'язані із особливостями наших взаємодій з ними. Тому люди з різним досвідом діяльності, люди різного фаху в тих самих речах бачать різні предмети. Отже, досвід — це досвід діяльності (правда, за Кантом, насамперед розумової). У його основі лежать просторово-часові схеми дії. Результат досвіду — предметний зміст нашого пізнання, побудований категоріями розсудку. А на основі чого ми сполучаємо певним чином самі категорії? За Кантом, існує ще один рівень роботи інтелекту — розум. Він оперує ідеями, які і визначають спосіб упорядкування категорій розсудку. За змістом ідеї сягають найвищих питань життя і буття: що є Бог, чи існують безсмертя душі та свобода волі. Ідеї не стосуються досвіду, бо виходять далеко за його межі, а тому їх не можна досвідно спростувати або підтвердити. Унаслідок того ідеї можна сформулювати в їх протилежних значеннях; за Кантом — у формі антиномій. Наприклад, можна стверджувати, що світ скінченний, а також що він нескінченний. Реальний досвід ніколи не дасть нам остаточної відповіді щодо цього питання. На якій же підставі ми зупиняємось на певних ідейних позиціях? За Кантом, тут ми спираємось лише на віру. Звідси випливає знаменита теза І.Канта: "Мені довелося обмежити (окреслити межі) розум, щоб звільнити місце для віри".

Із такого розуміння пізнання випливає, що знання будується радше "згори", а не "знизу", що без дій розуму та розсудку наш пізнавальний досвід просто неможливий. Слід зазначити, що сучасна наука підтверджує ці принципово важливі положення філософії І.Канта. Філософія, ставлячи граничні, фундаментальні питання нашого буття, за Кантом, виходить за межі можливого досвідного знання, а тому лишає вирішення таких питань на вибір кожної конкретної людини.

До надбань філософії І. Канта слід віднести також його етичні, естетичні та соціологічні ідеї. У сфері моралі Кант виходив із визнання вихідної рівності всіх людських розумів як суверенних чинників свідомого вибору поведінки. З такої рівності випливає, що кожен окремий розум повинен у прийнятті рішень діяти як усезагальний розум. На цій основі формулюється кантівський "категоричний імператив" ("остаточне повеління"): «Чини завжди так, щоб максима (тобто вираз у формі принципу) твоєї волі могла мати також і силу... всезагального закону». Це означає, що людина, обираючи певний тип поведінки, повинна припускати можливість такої ж поведінки для будь-кого. У сфері естетики Кант дійшов висновку, що там, де йдеться про мистецький смак людини, не діють закони логічного обгрунтування. Тому естетичні сприйняття є цілісні, неаналітичні, непрагматичні, і естетичні судження будуються як ціннісні, оцінні.

Глибокими і повчальними були ідеї І. Канта щодо руху історії; вони зберігають свою актуальність ще й донині. Кант вважав, що в основі історичного процесу лежать природні потреби людини. Але людина внаслідок своєї вихідної обмеженості та незахищеності повинна виявити свої розумові здібності і стати творцем нового життя. Розум рухає людськими діями, а також визначає прямування історії до справедливого, розумно організованого громадянського суспільства, де повинні запанувати закони, рівність, справедливість та всезагальний мир.

Отже, ознайомлення з ідеями І. Канта вводить нас в осереддя фундаментальних проблем філософії, але їх розв'язання Кант здійснює на новому рівні усвідомлення, розроблення та обгрунтування.

“Етика обов’язку” І. Канта в контексті медицини.

Практичний розум у Канта керує всіма практичними вчинками людини, в тому числі й моральними. Філософи до Канта намагались вивести мораль із волі Бога, настанов суспільства, вимог вродженого чуття, з прагнень до щастя, насолоди, користі. І тільки Кант стверджував принципову самостійність і самоцінність моральних принципів, які ґрунтуються на свободі волі. Воля у своїй діяльності керується певними імперативами – закликами, веліннями, настановами на зразок «дій так...». В основі корисної практичної дії (дії, яка переслідує мету) лежить гіпотетичний імператив, його правило – «якщо хочеш досягти певної мети, дій таким чином...» В основі ж морального вчинку, який в принципі не повинен переслідувати корисливої мети, лежить категоричний імператив, тобто всезагальне веління. Його Кант формулює так: «Вчиняй так, щоб максима (правило) твоєї волі завжди могла стати принципом для всезагального законодавства». Іншими словами, співміряй принцип свого морального вчинку зі всезагальним благом, вчиняй так, як ти хочеш, щоб вчиняли щодо тебе.

Прийнявши принцип свободи волі, Кант вимагав ставлення до людини як до мети, як до сущого, яке має ціль у собі, а не як до засобу. Звідси і категоричний імператив може набути форми: не розглядай іншу людину (і самого себе) як засіб, а тільки як мету.

Кант – ригорист (прихильник суворих правил) у сфері моралі. Моральними є лише ті вчинки, які ґрунтуються на категоричному імперативі, на обов'язку. Якщо людина, наприклад, робить добро іншій людині, тому що їй подобається робити добро, а не тому, що вона повинна це робити, то такі вчинки не є чисто моральними.

Кант усвідомлював, що служіння обов'язку не обов'язково принесе щастя людині. Часто, навпаки, щасливі ті, хто не дотримується моральних норм. Для того щоб утвердити справедливість, не дати змоги руйнувати мораль, він постулює безсмертну душу і буття Бога. Для теоретичного розуму їх буття проблематичне, для практичного – необхідне. Бог, безсмертна душа і «воздаяння» (відплата) в потойбічному світі необхідні, щоб людина була моральною істотою.

Кант вважав дуже важливим обов’язок людини відносно себе. До нього він включав і турботу про своє життя та здоров’я. Засуджував самогубство, пияцтво, обжерливість. Чеснотами вважав правдивість, чесність, добросовісність, щирість, почуття власної гідності.

 

Проблема вибору є проблемою, з якої власне й починається етика як теорія моральної діяльності. Адже людський вчинок набуває морального виміру лише тоді, коли він ґрунтується на виборі у полі протистояння Добра і Зла. В моральному розумінні моральна оцінка вчинку стає можливою і коректною у тому разі, коли його суб`єкт міг би його й не здійснити, обравши якийсь інший варіант поведінки. Саме тому вимушене добро не знаходить моральної оцінки, більше того – його просто не цінують, а вимушене зло прощають.

Раніше ми вже зазначали, що німецький філософ кінця ХVІІІ - початку XIX ст. Іммануїл Кант першим здійснив теоретичний аналіз моралі. Мораль Кант виводив із автономії волі, яка визначається не зовніш­німи причинами – чи то природною необхідністю, чи навіть божественною волею, а тим законом, який вона сама ставить над собою, визнаючи його вищим і єдино можливим. Цей закон, підкреслимо ще раз, Кант назвав “категоричним (безумовним) імперативом”. Отже, суто моральна проблематика починається там, де йдеться про вибір людиною тих чи інших намірів, цінностей, варіантів поведінки, цілей тощо. Свобода волі, як здатність людини вільно визначати свою власну життєво-практичну спрямованість, стає з усіх різновидів свободи найбільш істотною. Не випадково традиційне розуміння сутності вибору в усіх його формах - від політики до моралі - в першу чергу зводилось до проблеми самовизначення людини.

Моральна діяльність - найважливіший компонент моралі, що виявляється у вчинках. Вчинок, чи сукупність вчинків, що характеризує поведінку особистості, дає уявлення про її справжню моральність. Можна бути порядною, чесною людиною, узгоджувати свою діяльність з вимогами моралі і разом з тим нездатною до морального вчинку, оскільки останній стає можливим лише в ситуації власної відповідальної дії та вибору, пов’язаного з боротьбою мотивів, дискусійністю, проблематичністю ціннісних засад нашого буття. Отже, вчинок можна визначити як акт цілеспрямованого утвердження певних моральних цінностей у ситуації, де вони ставляться під сумнів або заперечуються. Ознакою морального вчинку є обов`язкова відповідність його загальноприйнятим моральним нормам та цінностям, котрі в конкретній ситуації перестають бути абстрактними закономірностями моральної сфери і дотримання їх потребує від суб`єкта граничних зусиль його єства, дії на власний страх і ризик, без сподівань на загальне схвалення його власних моральних мотивів.

Вчинок містить три компоненти:

- мотив - морально усвідомлене спонукання здійснити вчинок, або ж мотивація - сукупність мотивів, що означає перевагу тих чи інших цінностей у моральному виборі індивіда, що здійснює вчинок;

- результат - матеріальні чи духовні наслідки вчинку, що мають певне значення;

- оцінка оточуючими як самого вчинку, так і його результату і мотиву. Оцінка вчинку здійснюється в співвіднесенні з його соціальною значимістю: його значенням для тієї чи іншої людини, людей, колективу, суспільства тощо.

Оскільки кінцеві результати людських вчинків далеко не завжди збігаються з мотивами, то звідси випливає така етична проблема: як ми повинні оцінювати людські вчинки – за їхніми мотивами чи результатами, котрі вони спричиняють. В етичній теорії, зокрема, давно вже існує так звана теорія моральної доброти, в котрій наголошується на виключному значенні мотиву у моральній оцінці людської діяльності. До її найбільш відомих прихильників можна віднести М. Лютера (1483-1546), І. Канта (1724-1804), Ж.-П. Сартра (1905-1980). Теорія моральної доброти акцентує увагу на моральному контролі над внутрішнім станом людини в найбільш безпосередніх її проявах, коли в якості головного критерію оцінки вчинків виступає чистота моральних намірів. Так, І. Кант наполягав на тому, що при виконанні морального обов`язку важливим є не конкретний зміст і результати вчинку, а, в першу чергу, наміри людини, котрі повинні витікати із почуття безкорисливої поваги до обов`язку та готовності беззастережно підкорятись йому. В теорії моральної доброти така беззастережність набуває особливої гостроти, оскільки вона звернена безпосередньо до душі й найбільш глибинних переживань особистості.

 

 

Філософські ідеї Й.Г.Фіхте та Ф.В.Й.Шеллінґа
Ідеї І. Канта із захопленням сприйняв Йоганн Готліб Фіхте (1762—1814), який ще більше підсилив ідею активності суб'єкта (людини) у процесі пізнання. Фіхте вважав, що з міркувань Канта можна без будь-яких втрат вилучити "річ-у-собі", адже вона все одно не мала ніяких визначень. Тому весь зміст пізнання або ж зміст наших уявлень можна вивести з активності Я: «Джерелом будь-якої реальності постає Я, оскільки воно є безпосереднім. Тільки через посередництво Я і разом з ним надається і поняття реальності».
За Фіхте, самоствердження Я тотожне з його буттям: "Будь-яка реальність діяльна, і все діяльне є реальністю". Але задля того, щоб із діяльності Я виник хоч якийсь зміст, йому треба мати межі, границі діяльності (безмежне є невизначене). І оскільки єдиною реальністю є лише Я, то воно може розмежуватися тільки із самим собою: Я відрізняє себе від себе ж самого у вигляді не-Я. Із цього протистояння починає розгортатися зміст усієї реальності Я. Насамперед це просторово-часові окреслення дії: реальність Я — це крапка, його відхід від себе — лінія, заперечення лінії — площина, рух площини — об'єм.
Фіхте особливо наполягав на тому, що ретельно фіксована конструктивна діяльність розумового Я відкриває шлях до значного підвищення достовірності та ефективності наукової теорії (і в тому він мав рацію). Щодо людини, то Фіхте вважав діяльність її першим і основним визначенням: "Діяти! Діяти! — ось для чого ми існуємо". Відповідно особливою цінністю стає свобода: "Істинною метою людського роду... є не розуміння буття, а розумне становлення через свободу". Досить очевидно, що ідеї Й. Г. Фіхте були співзвучні своїй епосі, а багато в чому знаходять прихильників і в наш час.
Ще один представник німецької класичної філософії^ Фрідріх Вільгельм Йозеф Шеллін�� (1775—1854), поділяючи думки Канта й Фіхте, по-своєму змінив в ідеях останнього змістові акценти. Шеллінґ вважав, що вихідним пунктом для знання та виявлення будь-якої реальності є Я, яке себе усвідомлює. Будь-які кроки такого самоусвідомлення постають як єдність, тотожність об'єкта та суб'єкта. Останні завжди співвідносні; сказавши "об'єкт", ми неодмінно маємо на увазі, що таким він є для когось, тобто для суб'єкта, і навпаки. Водночас вони є сторонами розуму, що усвідомлює себе,який лише один може бути початком як знання, так і реальності. Отже, такий розум є єдністю дії та споглядання.
Оскільки крім Я, що себе самоусвідомлює, не існує з достовірністю нічого, та оскільки саме його діяльність є основою для появи будь-чого, то першим його визначенням буде свобода. Кожен акт першого (трансцендентального) розуму є простим волевиявленням, бажанням самоздійснення, що водночас набуває характеру споглядання, пізнання, усвідомлення. Отже, волевиявлення, бажання і свобода є первинними. Звідси випливає, що дії розуму водночас свідомі і несвідомі: "Що в мені несвідоме, те довільне; що супроводжується свідомістю, виникає у мені тому, що я так хочу", а тому результат таких дій завжди перевершує свідомий намір, проте засвідчує можливості розуму більш повно та цілісно, ніж самі лише наміри. Шеллінґ робить висновок, що необмежені, довільні прояви Я мають більш цілісний, більш синтетичний характер. Тому мистецтво перевершує науку: "Таким чином постулюється наявність... водночас як свідомої, так і несвідомої діяльності. Такою діяльністю може бути лише естетична діяльність"; митець діє вільно, але не бездумно.
Урешті-решт, на думку Шеллінга, узявши за вихідне у філософії тотожність суб'єкта та об'єкта, споглядання та породження, свободи та необхідності, слід визнати, що Всесвіт, природа є закам'янілим інтелектом. Буття розкриває себе через рух у двох напрямах: від об'єкта до суб'єкта лежить шлях еволюції (це шлях опредметнення світового інтелекту); від суб'єкта до об'єкта лежить шлях пізнання (людина розпредметнює інтелектуальний зміст форм буття).
Отже, Й.Г.Фіхте та Ф.В.Й.Шеллінґ розвинули ідеї І.Канта в напрямі зближення форм інтелектуальної активності та форм буття, наполягаючи на їх генетичному зв'язку аж до повного ототожнення.





Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.239.51.78 (0.014 с.)