Раціоналістичний напрям у філософії Нового часу (Р. Декарт, Б. Спіноза, Г. Лейбніц).

Французький матеріалізм і Просвітництво другої половини ХVІІІ ст.

Френсіс Бекон: філософські погляди в медицині.

Особливості німецької класичної філософії. Філософські ідеї І. Канта та їх розвиток у його послідовників. “Етика обов’язку” І. Канта в контексті медицини. Філософія Г. Гегеля. “Антропологічний принцип” філософії Л. Фейєрбаха. Формування філософії марксизму. Розвиток марксистської філософії.

Періодом Нового часу (Х V І ст.) розпочинається європейська класична філософія. Вона виникає у період утвердження буржуазного суспільства та його цінностей. З позиції розуму були піддані критиці основи релігії, суспільства, розуміння природи. Це був період бурхливого розвитку науки, тому наука і проблема пізнання (гносеологія, логіка, методологія) складають ядро всієї філософської проблематики. Головною ідеєю класичної філософії ХVІІ – ХІХ ст. – стає ідея раціонального панування людини над природою і суспільством

Філософія Нового часу має свої особливості:

· на зміну вірі і релігії приходить наука;

· природа позбавляється божественного сенсу і перетворюється на об’єкт дослідження;

· механістичний підхід до розуміння світу і людини;

· гаслом Нового часу стає “Знання – сила”.

Головне своє завдання філософія Нового часу вбачає в розробці та обґрунтуванні методів наукового пізнання. На цій основі формуються в філософії XIIV ст. два протилежні напрямки: емпіризм та раціоналізм.

Емпіризм (грец. empeiria — досвід) — це такий філософський напрям, який визнає чуттєвий досвід основним і єдиним джерелом і змістом знання. Головна теза емпіризму полягає в такому трактуванні:"немає нічого в розумі, що до цього не пройшло через чуття". Матеріалістичний емпіризм стверджує, що чуттєвий досвід об’єктивно відображує навколишній світ (Ф.Бекон, Т.Гоббс, Дж.Локк). Суб’єктивно-ідеалістичний емпіризм визнає єдиною реальністю суб’єктивний досвід (Дж.Берклі, Д.Юм).

Раціоналізм (лат. rationalis — розум) — філософський напрям, який визнає діяльність розуму основою пізнання і поведінки людей,а чуттєве пізнання лише підштовхує розум до діяльності. Дещо спрощено філософську систему раціоналістів можна звести до такої схеми: світ побудовано на раціональних, логічних засадах; Бог творив його за принципами математики та логіки. Нова, або як її прийнято називати, класична європейська філософія ґрунтується на вірі в розум. Розум є вищою здатністю людини, вищою цінністю та ідеалом. Принцип раціоналізму поділяють (чи підтримують) як матеріалісти (Спіноза), так і ідеалісти (Лейбніц).

Засновник емпіризму – англійський філософ Френсіс Бекон(1561-1626 рр.). Головне завдання філософії Ф.Бекон вбачає у пізнанні природи і оволодінні її силами, тому всі свої зусилля Бекон спрямовував на пошук методу наукового пізнання. Цій проблемі присвячена його основна праця «Новий Органон», яку він свідомо протиставив старому «органону» (методу) Арістотеля. Всупереч дедуктивному методу, який був головним у вченні Арістотеля, Бекон запропонував метод індукції, доповненої пошуком негативних випадків. Дедукція — це хід думки від загального (поняття, аксіоми) до одиничного. В індукції думка рухається навпаки, від одиничного до загального. Наприклад, фіксуючи, що кожний конкретний метал (залізо, мідь та ін.) — електропровідник, можна дійти висновку, що «всі метали — електропровідники». Ф.Бекон став одним із засновників індуктивного методу пізнання,коли від спостереження одиничних фактів відбувається перехід до формулювання загальних ідей і законів, коли від суджень про окремі факти переходять до загальних суджень про них. Свій метод мислитель ототожнює з бджолою, яка перелітає з квітки на квітку, збирає нектар та переробляє його на мед. Так і дослідник перетворює емпіричні факти за допомогою раціональних методів у наукову істину. Бекон визначив також систему «ідолів», тобто видимих і невидимих перешкод у процесі пізнання істини (ідоли роду, печери, театру та ринкової площі).

Бекон не заперечував існування Бога. Він визнавав, що Бог створив світ, але згодом перестав втручатися у його справи. Отже, він визнавав існування двох істин: божественної і земної. У поясненні природи суспільства Бекон був ідеалістом і виступав прибічником абсолютної монархії, багато писав про розвиток торгово-промислових прошарків суспільства того часу.

Ідеї Ф. Бекона систематизував англійський філософ Т. Гоббс (1588 – 1679 рр.). Він дещо посилив роль дедуктивного методу в пізнанні, віддавши належне математиці в науковому знанні. Його основні ідеї викладені у працях «Про тіло», «Про людину». Гоббс доводить, що тільки спираючись на розум, систематичне мислення, можна досягти істини. Саме Гоббс висуває тезу про надуманість теорії двох істин (віри та розуму) і проголошує існування лише однієї — істини розуму, науки. Поняття істини він визначає як властивість наших знань бути відповідними властивостям речей. Він вважав, що реально існують тільки одиничні речі, а загальні поняття — це лише назви речей.

Т.Гоббс відомий і як один із творців договірної концепції походження держави, яку виклав у праці «Левіафан». На його думку, людина за природою є егоїстичною істотою, і в природному стані відбувалась війна всіх проти всіх. Держава постала як відчуження людьми частини своїх прав на користь правителя. Вона є чудовиськом, але краще з нею, ніж без неї. Проголосив принцип «дозволено все, що не заборонено».

Систематичності й цілісності емпіризм набув у працях видатного англійського мислителя Дж. Локка. (1632—1704 pp.) Основна його праця називається «Дослідження людського розуміння». Локк відомий як творець класичного сенсуалізму.

Сенсуалізм (лат. sensus — відчуття, почуття) — напрям у філософії (теорії пізнання), який визнає відчуття єдиним джерелом знань.

Критикуючи раціоналізм, Дж.Локк спирається на здоровий глузд людини, апелює до чуттєвого досвіду. На його думку людина сприймає як первинні якості речей (протяжність, фігуру, об’єм, рух і спокій), так і вторинні (як колір, смак, запах, звуки вторинні, вони є суб’єктивними і непритаманними матеріальним тілам). Емпіричний сенсуалізм Локка підтверджується його знаменитою тезою «немає нічого в інтелекті, чого б не було у відчуттях». Локк заперечував думку Декарта про «вроджені ідеї». Душа людини (мислення), на думку Локка, позбавлена вроджених ідеальних структур, ідей, понять, принципів. Він проголошує душу "чистою дошкою"(«tabula rasa»), на яку лише досвід накладає свої письмена. Все, що ми знаємо, це результат впливу зовнішнього світу, це результат виховання і освіти.

Значний внесок Локка у теорію держави. Він вважається автором ідеї про розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову.

Слід зазначити, що матеріалістичні ідеї XVIII ст. зустрічали великий опір з боку ідеалізму та релігії. У цей період починає розвиватись і посилюватись суб’єктивний ідеалізм. Найбільш відомими виразниками суб’єктивного ідеалізму цього часу були два англійські мислителі — Берклі та Юм «Якщо мені дані відчуття і нічого, крім відчуттів, то на основі чого я суджу про існування світу речей?» Саме так мислив Дж. Берклі. Він категорично відкидав існування матерії і стверджував, що речі існують остільки, оскільки вони сприймаються відчуттями. Бути, існувати означає, за Берклі, бути сприйнятим. Весь світ, згідно з Берклі, це комплекс відчуттів, які вкладені в нас Богом.

Давид Юм (1711-1776 рр.) продовжує лінію англійської школи сенсуалізму. На відміну від Локка (який вбачав джерело наших чуттів у реальності поза суб'єктом) та Берклі (який вбачав джерело наших чуттів у духові, або у божестві), Юм вважає, що неможливо довести остаточно ні існування світу, ні його відсутності. Така позиція обґрунтовується у відомих творах Д.Юма "Трактат про людську природу", "Дослідження людського розуму" Таким чином, філософія Юма є не тільки суб’єктивно-ідеалістичною, а й агностичною.

Засновником протилежного - раціоналістичного напрямку був французький філософ Рене Декарт (1596-1650рр).Основні п раці: «Міркування про метод», «Метафізичні роздуми», «Начала філософії». Декарт — автор ряду досліджень, що стосуються різних сфер пізнання(заклав основи геометричної оптики; створив анатомічну схему людського ока; висунув ідею умовного рефлексу та створив модель рефлекторної дуги нервової діяльності; заснував аналітичну геометрію). Декарт, як і Бекон, вважав, що філософія повинна служити цілям практики. Він замислив розбудувати струнку систему наук, яка б за аналогією з деревом мала: корінням — метафізику, стовбуром — фізику, а гіллям — всі інші науки. Знаряддям розбудови повинен бути новий дедуктивний метод. У своїх працях він намагався вивести основні правила цього методу, взявши за основу принципи побудови математичного знання:

1. Починати побудову науки слід з простих і очевидних істин. Істиною є знання, дане чітко й виразно.(аксіома). Акт свідомості, в якому предмет дається чітко й виразно, він назвав інтуїцією.

2. Ділити складні речі (знання) на прості, аж до найпростіших (аналіз).

3. Йти від простого, очевидного до складного, неочевидного (синтез).

4. Під час цих операцій на кожному етапі брати до уваги всю повноту висновків.

Однак дедуктивному мисленню завжди загрожують "ідоли". Дану проблему Декарт вирішує, запропонувавши сумнів у вигляді методологічної процедури.. «Якщо ми відкинемо та проголосимо помилковим усе, у чому хоч трохи можемо сумніватися, то ми не можемо сумніватися лише у тому, що здатність мислити свідчить про існування. Бо буде абсурдом вважати, що мислячи про самого себе, можна заперечувати факт існування думки про власне існування. Думка, яка заперечує існування самої себе, не варта жодної уваги. Тому факт, який висловлюється у словах: "Мислю, отже існую", найдостовірніший з усіх, які перед кожним, хто філософствує, виявляються».

На питання— звідки взялися перші загальні поняття, якими користується думка?- Декарт відповідає, що вихідні ідеї «вроджені» нашому розуму. До них належать ідеї Бога, числа, тілесності, структурності тіл, а також принципи логіки, категорії.

Обгрунтування існування вроджених ідей Декарт знаходить в своїх фізіологічних дослідженнях. Здійснивши велику кількість дослідів експериментального характеру над різними тваринами, відкривши факт скорочення м'язів (найчастіше цей дослід повторюють на лапках жаби, капнувши кислотою на свіжий зріз) частини тіла, відокремленої від цілого, він робить висновок, що в кожному тілі є ідея руху самого по собі. Скорочення лапки тварини під час подразнення її кислотою припиняється через деякий час, що, на думку Декарта, свідчить про відокремлення ідеї від тіла. Вбита тварина — вже не жива, але ідея руху може в ній перебувати. Зовнішньо частина тіла ще не змінилася, але може й не рухатися під час подразнення, отже ідея це тіло вже полишила. Таким чином, ідеї можуть бути і не бути в тілі, а тіло існує без очевидних змін. Живого тіла без ідеї не існує, а це свідчить, що живі тіла народжуються з ідеями. Дослідження руху ідей в тілах живих істот призвели до створення Декартом класичної схеми замкнутої рефлекторної дуги. Дана модель описує систему рефлексів, які виявляють себе у зовнішніх формах руху живих тіл.

Відкриття можливості існування ідеї впродовж деякого часу у мертвому тілі та можливості зникнення ідеї з мертвого тіла за відсутності наочно фіксованих змін у ньому спрямували думку Декарта на шлях вчення про дуалізм душі і тіла. Розвиваючи цю тезу, він робить висновок про існування незалежних одна від одної двох субстанцій світу. Субстанція, що виявляє себе у різних просторових властивостях,— матерія, та субстанція, що не має просторових форм виявлення, — мислення. Ці субстанції можуть єднатися, утворюючи живі організми, чи існувати окремо, утворюючи світ фізичних тіл та світ вільного духу, — божественний світ. Найдовершенішою формою буття є Бог, який існує сам із себе, є причиною самого себе. Декарт висуває питання про перший поштовх, який надав рух усім тілам. Суб'єктом цього поштовху він визнає Бога.

Значний внесок у подолання дуалізму Декарта зробив Бенедікт Спіноза (1632—1667 pp.). З точки зору Спінози, світ — це нескінченна природа, матеріальна субстанція (від лат. — сутність, основа), яку він також називає Богом. Поняття Бог Спіноза вживає не буквально, воно є своєрідним теологічним прикриттям матеріалізму. Субстанція, тобто матерія, є причиною самої себе і має безліч властивостей. Вона вічна і незмінна, їй властива ідея збереження. Велике значення для подальшого розвитку філософії мало вчення пантеїзму Спінози. Згідно з ним Бог не існує окремо від природи, а розчиняється в ній. З цього логічно випливала атеїстична думка про те, що пізнання світу йде не через пізнання Бога, а через пізнання самої природи. Тобто Спіноза закликав не до богослов’я, а до наукового пізнання світу.

Філософія Готфріда Лейбніца (1646-1716 рр.) стала спробою подолання протиріч між емпіризмом і раціоналізмом. Лейбніц був першим мислителем, який усвідомив обмеженість механістичного світогляду, його незастосовність до пояснення органічного світу. Справді, на основі механіки можна пояснити, «як» іде, скажімо, тварина, але «для чого» вона йде (доцільність в поведінці тварини) з механіки вивести неможливо. Саме на подолання цієї обмеженості спрямоване вчення Лейбніца На його думку, справжньою реальністю є не протяжність і рух, як вважав Декарт, а певні духовні центри сили — неподільні активні духовні одиниці, які він називав монадами (грец. монос — одиниця, неподільне). Кожна монада подібна до душі, яка вміщена в матеріальну оболонку (тіло). Світ, за Лейбніцом, є сукупністю монад — простих і складних. Очевидно, до ідеї монади Лейбніц прийшов під впливом відкриття голландським природознавцем Антоні Левенгуком дрібних організмів. Це дало змогу замість механічної (однорідної) запропонувати біологічну (складну, різноманітну) модель світу.

Німецька класична філософія постала закономірним результатом історії розвитку європейської філософської думки. Вона збагатила європейську культуру такими принципами:

· активності (або діяльності);

· системності знання;

· розвитку;

· рефлексії.

Фундатором німецької класичної філософії був Іммануїл Кант (1724—1804 pp.). Його теоретична діяльність поділяється на два періоди: до критичний(до 70 –х років ХІХ ст.) та критичний.

Для першого властиве захоплення природничими науками, натурфілософською проблематикою. Кант розробив космогонічну гіпотезу (про виникнення Сонячної системи з величезної газової туманності), відкидав ідею першого поштовху. В цей період у філософії Канта переважали матеріалістичні позиції.

У другому, так званому «критичному» періоді у центрі філософії Канта стоять проблеми теорії пізнання. Основні твори цього періоду: «Критика чистого розуму», «Критика практичного розуму», «Критика здатності судження». У теорії пізнання Кант здійснив «коперниканський переворот» зміною співвідношення між об’єктом та суб’єктом пізнання. До нього вважалося, що пізнання є результатом дії на людину зовнішніх чинників. Кант проголосив, що пізнання і знання постають результатом людської активності.

Філософ вважав, що людський розум пізнає не «речі в собі», а явища речей, результат їхньої дії на органи відчуттів людини. «Речі в собі» стають явищем завдяки апріорним формам споглядання (простір—час) та апріорним формам мислення (якість, кількість, причинність, реальність та ін.), тобто таким формам, які не залежні від досвіду. Пізнати «речі в собі» неможливо. У філософії Канта поєднані матеріалізм (визнання об’єктивного існування «речей у собі») та ідеалізм (твердження про апріорні форми споглядання і розсудку) з агностицизмом (заперечення пізнання об’єктивної дійсності). Це своєрідний компроміс між матеріалізмом та ідеалізмом.

Етичні погляди Канта. Людина, за Кантом, - вища цінність. Кожний має гідність, оберігає її. Але ж необхідно розуміти, що гідність іншого також є вищою цінністю. Людина має свободу вибору поведінки. Вчинки людей оцінюються з позицій добра та зла, поняття яких надане нам Богом. Кант створив учення про так званий категоричний імператив (закон, повеління), що існує в свідомості людей як вічний ідеал поведінки:

«Дій лише за тією нормою, яку хочеш бачити універсальним імперативом — нормою для всіх людей і також для тебе… Дій так, щоб завжди ставитися до людей так, якого ставлення чекаєш і до себе також … До людини необхідно ставитися,як до мети і ніколи — лише як до засобу вирішення своїх інтересів».

У полеміці з Кантом народилися філософські концепції Фіхте, Шеллінга, Гегеля. Георг-Вільгельм-Фрідріх Гегель (1770—1831 pp.) - найвідоміший філософ об’єктивного ідеалізму, який глибоко і всебічно розробив теорію діалектики. Основні праці: «Наука логіки», «Енциклопедія філософських наук», «Феноменологія духу», «Філософія права», «Філософія історії» та ін. У коло його інтересів входили всі сфери життя — природа, людина, її свобода, закономірності суспільного життя, логіка, право тощо.

Вихідним пунктом гегелівської філософії є тотожність буття та мислення. Мислення, з точки зору Гегеля, є не лише суб’єктивною людською діяльністю,а й незалежною від людини об’єктивною сутністю - абсолютною ідеєю. Природа є «інобуттям» абсолютної ідеї. Вищою сходинкою абсолютної ідеї є абсолютний дух – людство та людська історія. Філософія духу включає в себе вчення про суб’єктивний дух(антропологія, феноменологія, психологія), вчення про об’єктивний дух(право, мораль, держава), вчення про абсолютний дух(мистецтво, релігія, філософія). Оскільки абсолютна ідея у філософії Гегеля постає єдиною основою реальності, то вона із необхідністю демонструє свій суперечливий характер, проходячи послідовно в своєму життєвому циклі через стадії тотожності, відмінності - протилежності та внутрішнього синтезу (теза – антитеза – синтез). Зазначений тріадний (потрійний) цикл пронизує усю систем філософії Гегеля, бо все суперечливе і рухливе.

Заслуга Гегеля полягала також у тому, що він весь природний, історичний і духовний світ уперше подав у вигляді процесу, тобто у вигляді руху, змін, у перетвореннях, у розвитку. Обґрунтовуючи ідею розвитку, Гегель сформулював основні принципи діалектики: принцип переходу кількісних змін у якісні і, навпаки, принцип тотожності протилежностей, принцип заперечення заперечення. Він показав діалектику процесу пізнання, довів, що істина є процесом. Гегель критикував розуміння свободи як відсутність всіляких перепон. Гегель підходить до формули свободи як «пізнаної необхідності».

Після смерті Гегеля прихильники його філософії поділилися на два табори — старогегельянців, які трималися за систему вчителя, і молодогегельянців, які перейняли деякі аспекти його методу. До молодогегельянців належав і Людвіг Фейєрбах (1804—1872 pp.), його вчення стало проміжною ланкою між Гегелем і Марксом. Учень Гегеля став критиком його ідеалістичної системи. Л.Фейєрбах поклав в основу своєї філософії антропологічний принцип, знього починається період нового злету, піднесення матеріалізму. Філософ доводив, що у світі немає нічого, крім природи, вона ніким не створена і є причиною самої себе. Природа є основою походження людини, а релігія — це хибна, перекручена свідомість. Критиці релігії (насамперед християнства) присвячена основна праця Фейєрбаха «Сутність християнства». Вихідна теза цієї критики полягала в тому, що сутність Бога — це відчужена сутність людини. Людина, вважав він, створила за своєю подобою (сутністю) духовну істоту, яку наділила своїми рисами (мудрістю, силою, волею, добротою) і поклоняється своєму творінню. Головне завдання своєї філософії Фейєрбах вбачав у подоланні релігійного відчуження. Людина повинна бачити в іншій людині Бога, ставитися до неї як до Бога, а не поклонятись вигаданій нею сутності. На місце віри в Бога Фейєрбах закликає поставити віру людини в себе саму.