Проблеми детермінізму в сучасній науці та філософії

1. Кожна наука має свої категорії.

Має свої категорії і філософія, але вони відрізняються від категорій конкретних наук. У чому ж полягає ця відмінність? Насамперед у тому, що філософські категорії застосовані до всіх без винятку предметів і явищ дійсності. Отже, вони є ще більш загальний, ніж категорії конкретних наук.

Питання про категорії хвилювало філософів і вчених. Ще стародавні мислителі Індії, а пізніше Греції, розробили систему категорій.

Першу спробу класифікувати категорії зробив Арістотель. Він виділив 10 основних категорій: сутність, кількість, якість, відношення, час, місце, становище, дія, володіння, страждання. Зміст і вчення категорій він вбачав в тому, що вони дають можливість, розібратися з складних явищах навколишньої дійсності. Пізніше розглядається ідеалістичне розуміння категорій. Німецький філософ Кант вважав: що ще до того, як людина починає пізнавати світ, в її свідомості вже є категорії такі як: причинності, необхідності, випадковості.

Об’єктивний ідеаліст Гегель вбачав в категоріях, лише ступені розвитку абсолютної ідеї, а не відбиття змін необ’єктивного світу. Заслугою Гегеля є розгяд категорій у їх діалектичному розвитку.

Отже, в історичному аспекти виділені 3 системи класифікації категорій:

1) Арістотелівська;

2) Гегелівська;

3) Маркситська.

Дві перші класифікації набували на істотні недоліки і тільки Маркс дав наукову класифікацію категорій.

Філософських категорій дуже багато, із ними студенти мають справу на всіх заняттях. У даній темі спеціально розглядаються лише так звані

парні категорії: причина і наслідок, сутність і явище, випадковість і необхідність, можливість і дійсність та інші.

У світі, який нас оточує, всі явища і процеси зв’язані між собою, переходять одне в одне. Цей взаємозв’язок матеріальних речей і процесів має закономірний характер і відбивається в категоріях діалектики. Так звані парні категорії розкривають лише одну (але дуже важливу) сторону цього загального зв’язку – саме суперечливий його характер (напр. причина і наслідок, необхідність і випадковість, зміст і форма та ін.)

2. Причина – це явище, або група взаємодіючих явищ, яка передує і тому і викликає його.

Наслідок – те саме явище, яке викликане діянням причини. Причина завжди передує наслідкові, проте, послідовність у часі не є достатньою ознакою причини. Наприклад, день іде за ніччю, але ніч, не є причиною дня. Це відбувається внаслідок добового обертання Землі навколо Сонця.

Навколо питання про причинність з філософії з давніх-давен іде боротьба матеріалізму з ідеалізмом.

У світі немає жодного явища, яке б не мало своєї причини.

Взаємодія причини і наслідку виявляється насамперед у тому, що наслідок не байдужий до своєї причини, а по-своєму впливає на неї. Такий вплив наслідку на причину можна спостерігати в природі і в людському суспільстві.

Необхідність – це сталий істотний зв'язок явищ, процесів і об’єктів дійсності, зумовлений всім попереднім ходом їхнього розвитку. Необхідність випливає з сутності речей і за певних умов повинна обов’язково статися. Наприклад: день настає за ніччю; одна пора року змінюється іншою і т.д..

Випадковість – це такий об’єктивний зв'язок явищ, який за даних умов може бути, але може і не бути. На відміну від необхідності, випадковість не обов’язкова у даних у умовах, вона може статися, а може і не статися. Може відбутися так, а може інакше. Отже, випадковість не випливає з природи даного предмету. Необхідність і випадковість існують одночасно в тому розумінні, що про кожне явище дійсності можна сказати, що воно і необхідне і випадкове, тобто його природа ускладн.ється рядом випадковостей, які випливають не з сутності цього явища, а з другорядних або зовнішніх причин. Необхідність ніколи не виступає в чистому вигляді. Вона виражає тільки загальну тенденцію, напрям розвитку, який кожного разу набуває випадкової щодо цього напряму форми. Сама випадковість доповнює необхідність, вносить в неї щось нове, різноманітить її прояв.

3. Можливість – це те, чого немає, але може бути. Наприклад, дитина з’явилася на світ, вона містить у собі безліч потенцій – можливість відчувати, мислити, говорити. За відповідних умов можливість перетворюється у дійсність.

Дійсність – під дійсністю ми розуміємо світ, що оточує людину і існує поза її свідомістю, незалежно від неї розвивається, містить свою власну сутність і необхідність. Категорії можливості і дійсності відображають дуже важливі сторони процесу розвитку, зв’язані з виникненням нового. Це нове, перш ніж зявитись в дійсності, існує як можливість у надрах старого. Процес розвитку і є перетворення можливості в дійсність. Однак це перетворення відбувається тільки за певних умов; не всяка можливість обов’язково переходить в дійсність. З точки хору ймовірності перетворення в дійсність можливості бувають абстрактними (або формальними) і реальними. Абстрактна можливість – це та, яка в принципі існує, але не може бути реалізова в даних конкретних умовах. Абстрактна можливість із зміною умов може бути перетворена в реальну, а потім і в дійсність. Ареальна можливість відрізняється від абстрактної тим,що вона підготовлена самим ходом розвитку і цілком може перетворитися в дійсність за даних умов.

4. Зміст – це сукупність елементів і процесів, що утворює даний предмет або явище.

Форма – це структура організації змісту, при чому вона не є чимось зовнішнім щодо змісту і внутрішньо йому притаманне. Зміст первинний, він визначає форму, яка є вторинною похідною. Форма залежить від змісту, породжується і зумовлюється ним. Форма відстає від змісту, і тому між ними існує суперечність.

Форма відображає і зовнішню і внутрішню структуру предмета або явища. А зміст охоплює собою не тільки сукупність складових частин предмета, але і його рух, розвиток.

Розрізняють форму внутрішню і зовнішню.

Діалектична взаємодія змісту і форми -найважливіше питання при вивченні цих категорій. Діалектика така, що вони не можуть існувати одне без одного. Якщо є зміст, він обов’язково має ісвою форму. І навпаки, будь-якій формі відповідає певний зміст. Діалектичний взаємозв’язок форми і змісту проявляється в їх взаємопереходах оне в одне. Те, що водних умовах є змістом, в інших може стати формою.

Одиничним в об’єктивному світі – це окреме явище, предмет, людина, рослина, планета, ракета; а в пізнанні – це окремий одиничний факт. У будь-якому предметі одиничне і загальне перебуває в діалектичній єдності і взаємозв’язані. Вони не тільки взаємозв’язані, але і весь час змінюється. Діалектика одиничного і загального має місце і в суспільних явищах.

Загальним є те, що повторюється в багатьох одиничних речах і явищах і тому врахування одиничного і загального має велике значення для наукової і практичної діяльності.

Діалектичний взаємозв'язок одиничного і загального виявляється в тому, що окреме, одиничне є сторона, момент, прояв загального.

Наприклад. Ще в глибоку давнину люди знали, що вогонь дає тепло, і це поняття спочатку зв’язували тільки з процесами горіння. В подальшому практика показала, що тепло можуть виділяти також і нагріті тіла і т.д.. Таким чином, було встановлено загальну властивість тіл – їх здатність випромінювати тепло. Процес пізнання в цьому випадку йде від одиничного до загального, від менш загального до більш загального.

Сутність – це головна, внутрішньо-відносна стала сторона предмету.

Явище – це зовнішнє, безпосереднє вираження сутності, форма її вираження. Сутність і явище нерозривно пов’язані між собою. Об’єктивні дійсності категорії явища і сутності відбивають єдність зовнішніх і внутрішніх аспектів предметів.

Сутність і явище в об’єктивній дійсності, а також у сфері пізнання, перебувають у суперечливій єдності. Отже, категорія сутності тісно пов’язана з категорією закону, а випадковість існує об’єктивно. Сутність тісно зв’язана з явищем. Цей зв'язок полягає насамперед у тому, що сутність виявляється тільки в явищах. Наприклад у природі існує величезна різноманітність рослин, які відрізняються своїми зовнішніми ознаками.

Але сутність їх одна –всі вони здійснюють обмін речовин з навколишнім середовищем: з ґрунтом – через кореневу систему і з атмосферою – шляхом фотосинтезу.

Категорії явища і сутності відіграють величезну роль у науковому пізнанні. Всяке дослілдення починається знайомством з явищами і йде, до пізнання сутності.

Діалектичний матеріаліз вважає неправомірним відрив явища від сутності, ігнорування якої -небудь з цих сторін в науковому дослідженні. За допомогою цих категорій ми глибше і глибше проникаємо в таємниці природи і відтворюємо цілісну картину світу як складного єдиного цілого.

5. Сутність – внутрішній зміст предмета, єдність всіх різноманітних, суперечливих форм його буття; сукупність закономірних внутрішніх зв'язків об'єкта.

Явище – те або інше виявлення, вираження об'єкта, зовнішні форми його існування. Завдання будь-якого пізнання – збагнення сутності предмету. У реальному об'єкті сутність і явище нерозривно зв'язані (їх можна розділити тільки в абстракції): явище являє собою форму вираження сутності, остання розкривається в явищі. Явище багатше суті, тому що воно містить у собі всілякі випадкові відносини, особливі риси даного об'єкта. Явища динамічні, мінливі, у той час як сутність утворить щось стале у всіх змінах (у цих категоріях відбите протиріччя стійкості і мінливості буття). Людське пізнання рухається від явища і сутності і далі до більше глибокої сутності, і, цей процес нескінченний, як нескінченний розвиток світу.

Людське пізнання безперервне розвивається й глибшається, іде від явища до сутності. Це положення дуже важливе для медичних працівників. Тому що багато хвороб мають у сутності кілька порядків. Оберемо, приміром, цукровий діабет. Сутність цього захворювання богатопорядкова.

Сутністю першого порядку є порушення функцій бета кліток підшлункової залози по виробленню інсуліну. У результаті цього сутністю другого порядку буде порушення вуглеводного обміну. А порушення вуглеводного обміну приводить до порушення жирового обміну. Це й буде сутністю третього порядку.

Зовні ж цукровий діабет проявляється такими симптомами як слабість, спрага, сухість шкіри, шкірна сверблячка, підвищене сечовиділення й ін.

Лікування хворого – це вплив на сутність найвищого порядку. У цукрового діабету сутність найвищого порядку – це порушення функцій бета кліток підшлункової залози по виробленню інсуліну. Але, на жаль. Медицина тут неспроможна – відновити функції бета кліток поки не представляється можливим. Тому для поліпшення стану хворого доводиться впливати на сутність другого порядку (ін'єкції інсуліну).

Бувають захворювання, сутності яких з'являються майже однаково й неважко їх переплутати. А це може привести до небажаних наслідків, тому що буде призначено неправильне лікування, тобто вплив буде виявлятися не на ту сутність. Тому медичним працівникам, при дослідженні явищ (скарги хворого, аналізи і т.д.), необхідно бути гранично уважними, щоб правильно визначити сутність захворювання.

Однак буває й так, коли сутність захворювання одна, а в різних людей вона проявляється по-різному.

У цей час більша частина людей має підвищену чутливість до чужорідних білок харчового або побутового походження, до ліків, рослин і т.д., тобто страждає алергією.

Реакція організму на алергени й вироблення організмом антитіл буде сутністю даного захворювання. А от явища можуть різні. В одних людей у результаті алергійної реакції відзначається кропивниця, в інших нежить, у третіх – коньюктевіт. А в дітей, найчастіше, алергія проявляється у вигляді нейродерміту, або нападів бронхіальної астми.

Вивчаючи ці явища, медики й пізнали сутність процесу алергії, – вона виявилася єдиної для різних зовнішніх проявів. На підставі цих прикладів, ми можемо зробити висновок про те, що медичний працівник при першій зустрічі із хворим досліджує спочатку явища (симптоми, аналізи) і тільки потім на основі умовиводів визначає сутність захворювання.

Так, найважливішою функцією серця є перекачування крові, тобто серце – це насос подвійної дії, що забезпечує рух крові по замкненій системі посудин в одному напрямку. Ця функція здійснюється завдяки особливій будові серця, що дозволяє робити фазну роботу, яка складається із систоли (скорочення серця) і діастоли (розслаблення серця). Ця функція і є сутністю серцевої діяльності.

Однак про цю сутність ми можемо судити спочатку тільки через явища. За допомогою фонендоскопа ми можемо прослухати тони серця. Так, під час систоли чутний систолічний тон, а під час діастоли чутний діастолічний тон. Рукою прощупуючи пульс, лікар відчуває серцевий поштовх, який виникає під час систоли, тобто під час скорочення шлуночків серця.

По цих зовнішніх проявах лікар робить висновок про те, чи нормально працює серце або з відхиленнями. Якщо лікар виявляє патологію, то по зовнішніх ознаках (явищам) визначає діагноз, тобто сутність того або іншого захворювання.

Таким чином, як і інші категорії діалектики, сутність і явище мають величезне методологічне значення для науки й практики. Практичну діяльність необхідно планувати з урахуванням глибинних зв'язків. Відносин і законів, виходити не з гаданого, а з реального й істотного в самих об'єктах, явища природи й суспільства. Діалектико-матеріалістична методологія вчить проникати в саму суть явищ, шукати за будь-якою видимістю її реальну суть.

Загальне – принцип буття одиничних речей, явищ, закономірна форма їхнього взаємозв'язку в складі цілого. Загальне – це єдине багато в чому.

Одиничне – філософська категорія, що виражає відносну відособленість, дискретність, обмеженість один від одного в просторі і часі речей і подій, властиві їм специфічно неповторні особливості, що становлять їх унікальну якісну і кількісну визначеність.

Загальне існує тільки через одиничне, а одиничне – прояв загального. Уміння в одиничних об'єктах побачити загальне і навпаки, свідчить про високий рівень абстрактного мислення.

Дані категорії відіграють більшу роль у формуванні людського мислення й визначення його практичної спрямованості. Це пояснюється тим, що в практичнім житті ми постійно вирішуємо завдання, пов'язані з виявленням місця того або іншого явища в загальній структурі класу, що цікавить нас, явищ. У медицині на них по суті базується нозологія – вчення про хвороби й діагностика. У теорії й практиці лікарської діяльності дуже часто використовуються поняття «специфічного» і «неспецифічного», які по суті є медичними еквівалентами філософських категорій особливого й загального.

Необхідність обліку діалектики одиничного й загального в медичній практиці викликається тим, що будь-якому хворому властиві як індивідуальні (одиничні) риси, так і загальні ознаки, властиві даним захворюванням. Тому лікар повинен за специфічними симптомами, індивідуальним перебігом хвороби побачити всезагальні ознаки, що повторюються, властиві даної хвороби. Разом з тим, при загальних закономірностях протікання хвороби необхідно бачити індивідуальні вікові особливості хворого, його спадковість, реактивність, конституцію. Як відзначається в деяких дослідженнях з філософських проблем медицини, кожний тип конституції несе в собі певні генотипічні схильності до хвороб. Але їх реалізація у фенотипі залежить від умов зовнішнього середовища, у якім живе людина

6. Методологічний принцип детермінізму є одночасно й основним принципом філософського навчання про буття.

Сам термін «детермінація» походить від латинського determine (визначаю) і може бути розшифрований як обов'язкова визначуваність усіх речей і явищ у світі іншими речами і явищами. Найчастіше замість предиката "визначуваність" у це формулювання підставляють предикат "обумовленість", що додає самому формулюванню двозначність, тому що створюється враження, що фактори, які детермінують, у такий спосіб зводяться тільки до умов, хоча останні при усій своїй значимості є лише одним з цих факторів.

Серед різноманітних форм детермінації, що відбивають універсальний взаємозв'язок і взаємодію явищ у навколишньому світі, особливо виділяється причинно-наслідкова, чи каузальна (від лат. causa — причина), зв'язок, знання якого нічим не заміниме для правильного орієнтування в практичній і науковій діяльності. Тому саме причина виступає найважливішим елементом системи факторів, що детермінують. І все-таки принцип детермінізму ширше принципу каузальності: крім причинно-наслідкових зв'язків він містить у собі й інші види детермінації (функціональні зв'язки, зв'язок станів, цільову детермінацію і т.д.).

Детермінізм у своєму історичному розвитку пройшов два основних етапи — етап класичного (метафізичного, механістичного) детермінізму й етап детермінізму посткласичного, діалектичного по своїй сутності.

У джерелах метафізичного трактування детермінізму ми виявляємо атомістичну концепцію Демокрита, що (на відміну від концепції Епікура) заперечувала випадковість, приймаючи її просто за непізнану необхідність. Такий детермінізм надалі розвивається Ф. Беконом, Т. Гоббсом, Б. Спінозою, Р. Декартом, Ж. Ламетрі, П. Гольбахом і іншими філософами Нового часу. Спираючи на праці своїх попередників і на основні ідеї природознавства И. Ньютона і К. Ліннея, французький астроном і математик П. Лаплас у роботі "Досвід філософії теорії ймовірностей" (1814) довів ідеї механістичного детермінізму до логічного кінця: він виходить з постулату, відповідно до якого зі знання початкових причин можна завжди однозначно вивести наслідки.

Ідеї детермінізму з’являються вже в античну філософію (Демокрит). Подальший розвиток і обгрунтування детермінізм отримує в природознавстві і філософії Нового часу (Бекон, Декарт, Ньютон, Лаплас, Спиноза та ін.)

Класична філософія та наука представляла всі процеси, що відбуваються у світі, як зворотні в часі, на необмежені проміжки часу. Найбільш виразно таке уявлення про детермінізм було сформульоване відомим французьким фізиком і математиком Пєром Лапласа (1749 - 1827) у працях «Досвід філософії теорії ймовірностей» і «Аналітична теорія ймовірності» і отримало назву лапласовского детермінізму. Значення координат та імпульсів всіх частинок у Всесвіті в даний момент часу, на його думку, абсолютно однозначно визначає її стан в будь-який минулий або майбутній момент. Випадковій як обєктивного явища місця немає.

Тільки обмеженість наших пізнавальних здібностей змушує розглядати окремі події як випадкові. Виключаючи випадковість з категоріального апарату теорії, Лаплас абсолютизував необхідність як єдино можливе підставу фундаментальних теорій типу класичної механіки.

У відповідності з рівнем розвитку природознавства цього часу детермінізм знаходить своє вираження у такій формі загального звязку і взаємної обумовленості, яка описується динамічними закономірностями.

Динамічні закономірності - виражають суворо однозначну зумовленість змін одних елементів іншими, при якій даний стан системи однозначно визначає її подальше стан, і описують їх абсолютно точно у формі звязку цілком певних фізичних величин. У ситуації, що підпадають під подання лапласовского детермінізму та класичної механіки, траєкторія будь-якого обєкта (еволюція будь-якій ситуації) однозначно визначається початковими умовами. У силу цього знання початкових умов дає можливість точно передбачити подальший розвиток системи (закони Ньютона, електродинаміка Максвелла, механіка суцільних середовищ і т.п.). У механістичній детерміністичних концепції передбачалося, що для поведінки кожної частинки, кожного елемента є тільки один з необхідністю що здійснюється можливість. Зрозуміло таким чином детермінізм веде до фаталізму, приймає містичний характер і фактично замикається з вірою в божественне приречення.

Уявлення про закономірності особливого типу, в яких звязки між величинами, що входять в теорію, неоднозначні, вперше ввів Максвелл в 1859 р. при розгляді систем, що складаються з безлічі частинок. Він сформулював статистичний закон розподілу молекул за імпульсів, ввівши поняття ймовірності настання події. На цій основі почала розвиватись статистична механіка (Больцман, Гіббс), а наука в другій половині XIX ст. приступила до вивчення статистичних закономірностей. Статистичні закономірності виражають такі звязки, коли даний стан системи визначає всі її наступні стану не однозначно, а лише з певною ймовірністю, що є обєктивною мірою можливості реалізації закладених у минулому тенденцій зміни.

Образи й мальованої класичним розумом, - це світ, який жорстко повязаний причинно-слідчими зв’язками. Причому причинні ланцюги мають лінійний характер, а наслідок якщо і не тотожний причині, то, по крайней мере, пропорційно їй. За причинним ланцюгів хід розвитку може прорахований необмежено в минуле і майбутнє. Процеси, що відбуваються в світі, представлялися як зворотні в часі, передбачувані і на ретросказуемие нескінченно великі проміжки часу; випадковість виключалася як щось зовнішнє та несуттєве; еволюція розглядалась як процес, позбавлений відхилень, повернень, побічних ліній.

 

Тема: