ТОП 10:

Своєрідність російської філософії



Медицина: лікарі –філософи Росії XIX перша пол. ХХст.

3. Проблема несвідомого та ірраціонального у філософії ХІХ – ХХ ст. тод 4. Метод психоаналізу для лікування неврозів (З. Фройд).

Релігійна філософія XX ст.

1. Важливою втіхою у розвитку Всесвітньої історії філософії стала російська філософія.

Є багато творів «Слово про закон і благодать», автором якого був митрополит Іларіон.

Антифеодальні рухи на території як Росії, так і України призвели до виникнення гуманістичних просвітницьких ідей, поширення яких у ХV-XVI ст., засвідчує про високий рівень духовної культури російських, українських і білоруських народів.

Для російської історії XVIст., відомою була Єресь Косого, в якій відбулося прагнення, ідеї і погляди соціальних низів.

Російська філософія складається з двох напрямків:

1) релігійно-ідеалістична(Ломоносов, Соловйов, Бердяєв);

2) революційно-демократичний(Герцен, Чернишевський, Добролюбов).

XVIІ ст., характеризується, в історії вітчизняної філософії діяльністю М. Ломоносова - видатного вченого, який зробив значний внесок у розвиток природознавства філософської думки.

Філософські ідеї Ломоносова пов’язані з його природничо-науковими поглядами. Він писав, що матерія є те, з чого складається тіло, і від чого залежить його сукупність.

Позиція Ломоносова було близька до меж матеріалізму. За часів Ломоносова широкого розповсюдження була ідея першопоштовху, твердження про те, що матерія створена Богом і приводиться ним у стан руху, після цього Бог не втручається у природній хід подій, і природа розвивається за своїми законами. Така позиція називається деїзмом.

XІХ ст., російської філософської думки ознаменувалася подальшими її якісними змінами – Герцен, Чернишевський, Добролюбов, Соловйов, Бердяєв – це мислителі, які зробили значний внесок у розвиток російської духовної культури.

Одним із видатних російських філософів у ІІ половині ХІХ ст., був Соловйов. Він виступив,як творець філософії в всеєдності, яка вплинула на форми релігійних філософських поглядів Бердяєва.

Сутність Соловйов бачив не в його матеріальності, а в його божественності. З допомогою релігійних принципів світової філософії. Соловйов прагне розглядати явища суспільного життя. Христу Соловйов відводить місце основоположення «Боголюбської історії». Активним прибічником суспільно-політичної думки в Росії був Бердяєв. На його думку світ був створений на Сході, а його цивілізація на Заході.

Захід – це не початок і не кінець людської культури, а середина історичного шляху людства.

 

2. З підставою Московського університету (1755) починається процес секуляризації філософії, її поступового відходу як від середньовічного візантійського, так і західноєвропейського схоластичного зразків. Перший професор філософського факультету Н.Н. Попівський прямо призвав відмовитися від колишньої традиції філософських курсів на латині й перейти до філософії на « російській мові».

Серед лікарів, які внесли певний внесок в філософію Росії є такі:

Серед лікарів-філософів Росії XVIІI століття найбільш відомі:

К.Ф. Вольф (1734-1794)

К.Ф. Вольф займався теорією зародження, обґрунтував вчення про епігенезі, згідно з яким у процесі зародкового розвитку відбувається поступовий і послідовний новотвір органів і частин зародка з безструктурної субстанції заплідненого яйця.

С.Г. Зибелін (1735-1802)

С.Г. Зибєлін став першим російським професором університету по медицині.Філософські погляди Зибєлінавиявилися в матеріалістичнім поясненні будови організму, у розкритті впливу навколишнього середовища на здоров'я і його детермінованості соціальними умовами. Він досліджував взаємозалежність психічного й фізичного здоров'я людину й виявляв об'єктивні закони його існування.

А.С. Кайсаров (1782-1813)

А.С. Кайсаров основну увагу приділяв вивченню соціального життя й обґрунтуванню необхідності звільнення кріпаків Росії.

К.Ф. Уден (1753-1823)

К.Ф.К. Уден був професором Медико-хірургічної академії. Його лекції починалися з викладу історико-теоретичних основ медицини, що містять відомості про філософські погляди представників різних філософських шкіл. Уден стояв на позиціях деїстичного напрямку російської освіти.У пізнанні він надавав великого значення досвіду без його абсолютизації. Філософські погляди Удена можуть бути охарактеризовані як механістичний матеріалізм.

П.А. Загорський (1764-1846).

П.А. Загорський виступав проти, що панував у той час вчення про «життєву силу», якої приписувалася магічна дія, що регулює всі життєві процеси. Задовго до появи навчання Ч. Дарвіна він був близький до розуміння еволюційного походження людину. У процесі досліджень дійшов висновку про те, що між будовою (структурою) органа і його функцією існує тісна взаємозалежність, що з'явилося одним з перших кроків у вивченні найважливіших життєвих закономірностей.

Серед лікарів-філософів Росії XІХ-Першої половини XX ст. найбільш примітними є:

Н.І. Пирогов (1810-1881)

Н.І. Пирогов - видатний хірург, педагог, суспільний діяч. Він не вважав себе філософом і не претендував бути їм, але в нього був цільний і продуманий філософський світогляд.Еволюцію світорозуміння Пирогова характеризує послідовна зміна релігійного світогляду на матеріалізм і емпіризм у науці, розширений до «раціонального емпіризму».

І.М. Сєченов (1829-1905)

І.М. Сєченов — основоположник росіянки фізіології й об'єктивної детерміністичної психології.З 1860 г. — професор фізіології Медико-хірургічної академії.Принцип матеріалістичного монізму й детермінізму є методологічною основою навчання Сєченова, начерк якого викладений уперше в «Рефлексах головного мозку» (1863).

В.М. Бєхтєрєв (1857-1927)

В.М. Бєхтєрєв залишив значний слід у вивченні проблем невропатології, психіатрії, психології, морфології й фізіології нервової системи. Його дослідження мають і філософське значення. Особливу цінність мають роботи, що встановили роль різних відділів нервової системи у функціонуванні різних органів людини й високоорганізованих тварин.Бєхтєрєв давав правильний напрямок у лікуванні психічно хворих, матеріалістично обґрунтовуючи, що психічні розлади перебувають у прямої залежності від порушень в організмі.

І.П. Павлов (1849-1936).

І.П. Павлов — видатний учений-фізіолог, лауреат Нобелівської премії з медицини (1904). Вивчав закономірності вищої нервової діяльності, травлення, кровообігу. Розвив вчення про рефлекторний характер психічної діяльності. Розробив принцип детермінізму в поясненні поведінки організму. Обґрунтував концепцію другої сигнальної системи як фізіологічного базису абстрактного мислення. Результати досліджень Павлова, його учнів і послідовників знайшли застосування при розробці кібернетичних систем, що моделюють деякі аспекти роботи мозку.

У радянський період російської релігійної філософії протиставлялася наукова марксистсько-ленінська філософія, як наука про найбільш загальні закони природи, суспільства й пізнання.

3. Особливістю Західної філософії XX ст., є наявність часто суперечливих взаємновиключаючих тенденцій класичної філософії минулого раціоналізму Декарта, Спінози, Лейбніца, Гегеля. З іншого боку в зарубіжній філософії ХХ ст широкого розповсюдження набули ірраціоналістичні тенденції, песимізм, спроби поставити на місце розуму несвідоме начало.

Ірраціональні, песимістичні тенденції в Західній філософії багато чому зумовлювалися з соціальними потрясіннями, викликаними І і ІІ світовими війнами, встановленням фашистського режиму в Західноєвропейських країнах, що набули широкого розповсюдження, відчуження особистості.

Але в Західній філософії ХХ ст. знайшла продовження традиція класичної філософії, що ставила в центр своїх вчень загально людські проблеми і цінності. Вперше в класичній філософії минулого проблема загальнолюдського була поставлена німецьким філософом Кантом.

Питання про те, що таке людина, питання про смисл життя, про смерть і безсмертя, про добре і зле стали предметом досліджень багатьох західних - філософських шкіл.

Незважаючи на їх різноманітність можна виділити 3 напрями їхнього розвитку :

Сцієнтичний .

Антропологічний.

3. Релігійно – філософський.

Характерною рисою сцієнтичних напрямів є те, що вони розглядають філософські проблеми науки і зорієнтовані на науковотехнічну інтелігенцію.

«Сцієнтизм» походить від латинського слова – «наука».

4. Антропологічні напрями

Об’єктом дослідження обрали людину і аспекти, пов’язані з її життєдіяльностю. Серед них найвідомішим є «екзинстеціалізм» - походить від латинського – «існування». Виник після Першої світової війни. Розглядали проблему смислу життя, смерті.

5. Релігійно - філософський напрямок– зорієнтований на віруючих. Найбільш відомими є такі течії як: персоналізм, неоплатонізм.

4. Ірраціоналістичні тенденції «філософії життя» продовжує та поглиблює психоаналітична філософія. Її емпіричною базою став психоаналіз, який виник у рамках психіатрії як своєрідний підхід до лікування неврозів методом катарсису, або самоочищення.

Основоположником психоаналізу є австрійський лікар-психопатолог і психіатр Зигмунд Фрейд (1856-1939 рр.). Народився він у Моравії (Чехія), в колишній Австро-Угорській імперії. Майже все життя прожив у Відні, де закінчив спочатку гімназію, а потім медичний факультет Віденського університету. Фрейд розпочав свою наукову діяльність як фахівець з фізіології та неврології, але тяжке матеріальне становище змусило залишити «чисту науку». Він став лікарем-психіатром і з'ясував, що знання анатомії та фізіології практично нічим не можуть допомогти при лікуванні неврозів.

Поступово Фрейд розробляє власну психотерапевтичну техніку, метод «вільних асоціацій». У 1899 р. виходить з друку фундаментальна праця «Тлумачення сновидінь», яка й досі є «біблією» психоаналізу. Згодом з'являється багато книг і статей Фрейда з найрізноманітніших проблем медичної психології.

У1908 р. відбувається І Міжнародний психоаналітичний конгрес, а в 1910 р. створюється і Міжнародна психоаналітична асоціація, що існує й донині. До самої смерті Фрейд керував армією однодумців і послідовників, що постійно зростала І досі праці Фрейда є теоретичною основою для більшості психоаналітиків.

Найважливіші праці Фрейда: «Тотем і табу», «Я і Воно», «Психологія мас і аналіз людського Я», «Незадоволення культурою».

До Фрейда класична психологія вивчала прояви свідомості у здорової людини. Як психопатолог, вивчаючи характер і причини неврозів, Фрейд наштовхнувся на ділянку людської психіки, яка раніше не вивчалась, але мала велике значення для життєдіяльності людини, - це «несвідоме». На думку Фрейда, більшість наших бажань і прагнень несвідомі. У сновидіннях, гіпнотичних станах, у фактах нашої поведінки: описках, обмовках, неправильних рухах тощо - знаходить вираження «несвідоме».

Людська психіка, за Фрейдом - структура з трьома головними рівнями:

- несвідоме;

- підсвідоме;

- свідоме.

Створена Фрейдом модель особистості виступає як комбінація трьох головних інстанцій.

 

5. Сучасна західна релігійна філософія має багато напрямків та концепцій щодо осмислення буття людини. Ця філософія склалася в різних варіантах – в залежності від особливостей того чи іншого напряму християнської релігії (католицька, православна, протестантська релігійна філософія), іудейської, ісламської тощо. На ній позначився й характер способу мислення – більш містичний (близький до богословського), або більш раціоналістичний (зближений з наукою).

З кінця ХІХ і у ХХ столітті (в епоху значних зрушень у суспільному житті та соціально-психологічних катаклізмів) значно підвищився інтерес до релігії як способу розв’язання людських проблем. Релігійно-філософські доктрини, які, здавалося б, відійшли в минуле, здобули «нове дихання», почали переосмислюватися до потреб нашого часу і менталітету сучасної науки.

Найбільш типовим у цьому відношенні напрямом вважається неотомізм – сучасна версія вчення Фоми Аквінського (ХІІІ ст.), який у свій час поставив за мету поєднати релігію з наукою, примирити віру і розум. Томізм почав широко розповсюджуватися насамперед у католицьких країнах – як «вічна філософія». У своєму оновленому вигляді він став називатися «неотомізмом». В основі цього напряму лежить принцип зверхності теології, яка на думку прибічників неотомізму, втілює єдність пізнавального та практичного відношення до світу.

Неотомізм – найбільш впливовий напрямок сучасної релігійної філософії, що одержав свою назву від імені середньовічного богослова Т. Аквінського.

Надзвичайоно широкого розповсюдження набув у країнах католицького віросповідання. Це об’єкти, яким властива ідеалістична філософська доктрина, яка своєю характеристикою намагається синтезувати цілісну гармонійну систему прямо протилежній принципи – віра і розум, релігія і наука. В цьому синтезі заключається основна скарбниця змісту.

Неотомізм претендує на цілісну і оптимістичну концепцію світогляду, рахуючи всю історію філософії, починаючи з епохи Відродження неоправданою метою.

Для неотомізму світ – це не є абсурд, це не арена закинутості людства, це не іграшка довільної людської активності, це не ланцюг довічної діяльності, а реальне створення Бога, який заслужив головного прийняття і поваги до внутрішніх законів.

Неотомізм поєднує ідеї середньовічного томістського вчення з філософією Канта, Гегеля, Гуссерля, Хайдеггера. Провідні представники напряму Ж.Марітен, Е.Жільсон, Ю.Бохенський. Вони не заперечують наукові знання про природу і суспільство, їх реальність, але стверджують їх залежність від Бога. Людський розум пізнає ідеї, закладені в світ Богом.

Таким чином,релігійна філософія розробляє обґрунтування теїзму, існування Бога, його природи і відношення до світу і людини.







Последнее изменение этой страницы: 2016-08-06; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.229.122.166 (0.012 с.)