Берегівський медичний коледж

Берегівський медичний коледж

Конспекти з філософії

 

Зміст

Тема заняття	Ст.
Філософія, її призначення, зміст і функції в суспільстві
Філософія і медицина Стародавнього світу
Філософія і медицина Середньовіччя та епохи Відродження
Філософія і медицина в епоху Нового часу та Просвітництва
Німецька класична філософія та марксизм
Філософія XIX—XX ст.
Філософська думка в Україні
Філософський зміст проблеми буття
Проблема свідомості у філософії та медицині
Діалектика — філософська основа медицини
Основні категорії діалектики і проблеми детермінізму, цілісності та структурності в медицині
Філософське пізнання. Специфіка медичного пізнання. Філософський підхід до розуміння людини
Філософські проблеми медицини
Духовне життя суспільства Список використаної літератури

Тема:

Філософія, її призначення, зміст і функції в суспільстві

План

Світогляд, його структура і функція.

Типи світогляду.

Світогляд і професія медичного працівника.

Філософія і медицина Стародавнього світу

План

Стародавньоіндіїська філософія: періодизація, джерела, школи індійської філософії.

Стародавньокитайська філософія. Основна ідея – ідея Дао.

Два основні напрямки китайської філософії: даосизм, конфуціанство.

Філософія античного світу. Періодизація античної філософії.

Етичні принципи Сократа, Платона, Арістотеля, Епікура їх філософські ідеї.

Конфуціанство

Даосизм

Конфуціанство заснував Конфуцій. На першому плані цієї школи –проблеми людських стосунків та норм людської поведінки. Конфуцій визначив, як істоту, яка у своїх діях керується внутрішніми мотивами. Водночас вирішальну роль в людському житі відіграє Закон Неба.

Шляхетна людина, це та, що навчиться сприймати і розуміти цей закон. Шляхетній людині протистоїть низька людина, що немає внутрішніх переконань.

Даосизм заснував Лао-Цзи цій школі на перші місця ідея світобудови і т.д.

Конфуцій Лао-Цзи

Філософські школи Стародавнього Китаю:

1. Конфуціанство

2. Даосизм

3. Маоїсти

4. Легісти

5. Софісти

 

4. На двох перших етапах свого розвитку поняття античної філософії збігаються з поняттями давньогрецької філософії, а в подальшому історичному розвитку сюди додали і філософію інших культурно- споріднених з Грецією регіонів, проте і надалі грецька філософія була не простою, а основною складовою античної філософії.

Умови які сприяли появі античної філософії:

1. Культурно-історична – Стародавня Греція перебувала в інтенсивних контактах із Давніми цивілізаціями, зверталася до їх здобутків і сміла їх оцінювати.

2. Соціальні умови – високий рівень розвитку соціальних стосунків та діяльності, різноманітність напрямів життєдіяльності).

3. Відносна зрозумілість античної міфології та близькість до людини.

4. Талановитість, активність та рухливість стародавніх Греків.

Натуральнафілософія – це філософське осмислення природи, грецькою мовою слово «природа» звучить як «фізис» тому таку філософію в Стародавній Греції називають фізичною, а філософів цього часу «фізиками».

Отже, на першому етапі розвитку античної філософії природа постає як її об’єкт, а першою проблемою є проблема пошуку вихідного початку буття.

 

5. Для ранньої Давньої Греції думки природи постали як все із чого ж може розпочати свої дії думка, яка хоче охопити все. Вона й повинна розповісти, з якого «початку». Тобто з того, з чого може «це все» постати, або початися з «архе» найпершого або найдавнішого.

Фалес (625-547 до н.е) Анаксімандр(610-546 до н.е.) Анаксімендр (585-528 до н.е)

 

Гіракліт (Геракліт) (575-535 до н.е) Піфагор (570-495 до н.е)

Першим філософом Стародавньої Греції за загальними визначеннями був Фалес із міста Мілета. Він твердив, що без води життя не має, що всі агрегатні етапи води вичерпують можливі етапи природної речовини. Отже Фалес першо основою світу вважав воду.

Учень Фалеса - Анаксімандр створив, що «архе» саме по собі несхоже ні нащо. Це «апейрон» є визначним та безмежним. Думками Анаксімандра була пропагандою, але вони не могли задовольнити людей того часу через неможливість перетворювати у реальному існуванні «апейрона».

Анаксімендр - синтезував ідеї своїх вчителів. Першою основою світу вважав повітря.

Великий внесок у філософію вніс грецький філософ Піфагор. Сучасник Піфагора - Гіракліт розумів, що все тече, все змінюється і розгортаючи свої думки цим він дає відповіді на питання: «Що саме тече?», «Як тече і куди тече?».

У течії він виділяє 4 стихії:

1. Вогонь

2. Вода

3. Повітря

4. Земля

Сократ – вважав, що людина повинна грунтувати свою думку на надійних знаннях, а останні повинні бути остаточними, незмінними та незавершиними.

Платон – кращий учень Сократа. Він розглядав людину суспільства, мистецтва. Можна сказати, що сам Платон відкрив світ умоглядного бачення, реальності. Багато зробив для розуміння, пізнання людської діяльності.

Арістотель – проголосив, що ідея та річ- це теж саме, тільки річ існує у реальності, а ідея у самому пізнанні, і позначає перед усім не єдине, а за загальне у різних реченнях.

Сократ (470/469-399 до н.е) Платон (428-348 до н.е) Арістотель (384-322 до н.е.)

Особливу увагу слід звернути на 4 такі школи в подальшому розвиткові натурфілософії.

Еллейська школа -представниками Парменід та Зенон.

Піррон (360-270 до н.е.) Парменід (540-515 до н.е.) Зенон (490- 430 до н. е.)

Парменід ствердив, що за належної уваги до процесу мислення ми змушені будемо визнати: «лише буття є, а не буття взагалі немає».

Зенон спрямував свої зусилля на захист ідей. Парменід через розроблення ним оригінальних задач-головоломок, які доводили не мислимість руху та змін.

Існували ще такі школи:

- атомізму;

- еволюціонізму;

- неології.

Стоїцизм – заснував Зенон Стоїк. Стоїцизм закликав людину до життєвої мудрості та самовладності.

Скептики вважали, що ввесь світ пронизаний божественною пневмою, що несе у ньому закон і долю. Стоїки сприяли систематизації філософського знання. Вони поділили філософію на фізику, логіку, етику, залучивши до логіки і розуміння і пізнання.

Скептицизм заснував Піррон. Він звертав увагу на те, що всі філософи запевняли выстинності своїх теорій, але висували різні ідеї, звідси випливає висновок, про неможливість створення істинної філософії. В основі суджень скептицизму лежить те, що треба утримуватися від будь яких суджень про речі. Основні завдання людини – зберігати самовладність.

Неоплатонізм – увесь світ є послідовним «виливанням» божественного, єдиного. Першим продуктом єдиного постає світовий дух, - а він виливається у світову душу. Через Душу людина намагається наближатися до Бога. Життєві завдання людини – треба прямувати шляхом духовного самовдосконалення.

9. Першим вчителем Гіппократа був його батько - лікар Геракліт. Але після смерті його батьків він покинув острів Кос, жив в Афінах, де продовжував свою освіту (одним із його вчителів був лікар Геродік) потім, ведучи життя подорожуючого лікаря, він побував в Єгипті, Малій Азії, Лівії, у скіфів і ознайомився з медициною цих країн.
Діяльність Гіппократа протікала в період розквіту економічного і культурного життя Древньої Греції, відомий під назвою "вік Перикла". Цей період був охарактеризований Карлом Марксом, як "височайший внутрішній розквіт Греції".

Находячись в центрі боротьби матеріалістичних і ідеологічних філософських поглядів, Гіппократ виступав як представник матеріалізму в медицині. Але не вся філософія, як вважав Гіппократ, повинна бути використана в медицині. Гіппократ приймав тільки ті філософські положення, які базувалися на спостереженнях, на фактах, на досвіді. З цих позицій він відмовлявся від абстрактних, ідеологічних систем.
Заслугою Гіппократа було звільнення медицини від храмової медицини і опре ділення шляху її самостійного розквіту. Гіппократ вважав основним методом в медицині "мислячі" спостереження в ліжку хворого - підвищення досвіду розумом і пробірка теорії на практиці. В роботах Гіппократа представленні практично всі сторони і розділи сучасної клінічної медицини.

Гіппократ - засновник принципу індивідуального підходу до хворого. В протилежність тенденції представників кнідської школи, обмежуючі тільки встановленням діагнозу захворювання, він намагався дати оцінку загального стану конкретного хворого. Принцип індивідуалізації пронизує представлення Гіппократа про природу людини. Гіппократ виходив із виявленої дії факторів оточуючого середовища на формування тілесних і душевних якостей людини. Він виділяв ці фактори (клімат, погода, стан вітрів, води, ґрунту, рельєф місцевості, спосіб життя людей, їхні звички, закони держави і так далі) з точки зору їх впливу над людини.
Гіппократ являвся родоначальником медичної географії. Як вважав Гіппократ на стільки багатообразні зовнішні фактори, визначаючі склад тіла, темперамент людини, так різноманітні і внутрішні фактори: "Є в людині і гірке, і солоне, і кисле, і солодке, і м'яке, і тверде і багато іншого у безкінечному числі, різновидності по якостям, силі, будові тіла людини».

Велике значення в цілях збереження здоров'я Гіппократ надав перевагу гімнастиці. Він писав: "Гімнастика, фізичні вправи, ранкова та вечірня зарядка, повинні ввійти в повсякденне життя кожного хто хоче і прагне до працездатності, здорового стану здоров'я, повноцінного і радісного життя...".
Одною з найбільших заслуг Гіппократа являється розробка етології хвороб, із якої він не підтримував представлення про їх божественне походження. Розглядаючи хворобу, як розвиваюче явище, він встановив основні стадії хвороб, сутність яких зводилася до порушення рівноваги вологи тіла, до порушення сирості, до порушення виділення вологи і так далі.

Живим початком в кожному організмі Гіппократ вважав природжену теплоту, яка підтримується особливою тоненькою ефірною речовиною - пневмою, яка постійно циркулює в судинах організму. Це були лише думки, але вони показували, що Гіппократ намагався зрозуміти походження хвороб і життєдіяльності організму. Він навіть намагався встановити залежність поведінки характеру люди від пропорційної кількості тої чи іншої рідини в організмі.
Його цікавлять і проблеми старіння організму. Він рахував, що люди похилого віку мають меншу кількість природженого тепла, ніж молоді.
Велике відкриття Гіппократа було те, що він відірвав хвороби від Бога хоч ще в наш час є такі проповідники, які намагаються пов'язати хвороби з гріхами перед Богом.

Він вважав, що кількісний склад різних рідин в організмі залежить від атмосферних і кліматичних умов. Зовнішнє середовище зі своїми несприятливими умовами може бути причиною розвитку захворювань.
В трактаті "Про священні хвороби" під яким греки розуміли епілепсію, Гіппократ стверджував, що всі хвороби у людини з'являються від звичайних причин. Це було надзвичайно важливе спостереження, воно носило матеріалістичний характер. Поряд з цим Гіппократ прийшов до висновку про необхідність проведення в цілях збереження здоров'я різного роду попереджувальних заходів.

Тема:

План

А) патристика (Квінт-Тертуліан, Августин Блаженний)

Б) схоластика (Тома Аквінський, Альберт Великий)

К. Цельс про медицину.

 

1. У період встановлення середньовічної культури (І-ІV ст.) протистояли одне одному філософські вчення, що ґрунтувалися на старих язичницьких традиціях, осередках нової віри і нової думки, які пізніше становили основу середньовічної теології і філософії.

Християнство принесло з собою нову проблематику пов’язану зі змістом християнського віровчення. Центральним для середньовічної філософії є співвідношення віри і розуму.

Починається вона із періоду так званої «аналогетики» - захист християнства від античної філософії. Ними став Квінт-Тертуліан, який надає виклик противникам християнства «не соромилюсь за розп’яття Сина Божого, хоча це соромно, вірю у смерть його, хоча це і безглуздо, і в його воскресіння, хоча це неможливо».

Бог – як вихідний і кінцевий пункт людських суджень і дій становить основу вчення Августина Блаженного. Однак щастя на його думку – пізнання людини, Бога і любов до нього. Пізнати його означає стати щасливим.

А) Висхідним джерелом середньовічного бачення постає Біблія у складі Старого і Нового заповіту. Біблія озброює християн цілою низкою вихідних догм, але ці догми потребували певних пояснень. Перші введення християнської догматики в контекст життя здійснювали апостоли, але більш реально втілювали в своє життя представники патристики - так звані «Отці церкви».

На ранньому етапі свого розвитку патристика набула характеру апологетики – перші християни просили в римських літераторів захисту.

Рання патристика поділяється на 2 напрямки в питанні ставлення до попередньої язичницької мудрості: позитивні та негативні.

Прихильники позитивного: Юстин Мученик, Афінагор, Климент Олександрійський, Ориген – вважали, що грецькі філософи прямували шляхом істини, але не могли досягнути її, тому, що вона не виявила себе в особі Христа. Тому філософію треба використовувати, підпорядковуючи її теології, оскільки християнське світобачення більш істинне, ніж попереднє.

Представниками негативного: Квінт Тертулліан наполягав на рішучому відкидані античної мудрості, як такої, що порівняно з божественним об’явленням постає як безумство.

Отже, ми бачимо, що в основі розмежування патристики на два напрямки лежало питання про світовідношення віри і знання у людському світоорієнтуванні, яке майже ніколи не зникало з духовного обрію Середньовіччя.

Найбільш завершального вигляду ідеям патристики надав представник західної патристики ― Августин Блаженний. Він собливо уважно розглядав усе те, що пов'язане з людиною, висуваючи в людині на перший план людську свідомість. Тут він вважав наявність "внутрішньої людини" (або душі), до якої входять пам'ять і воля та розуміння.

Квінт Тертуліан (165-240 н.е.) Августин Блаженний (354-43н.е.)

Б) Специфічною формою філософії Середньовіччя була схоластика, яка вважала, що вірі належить першість над розумом. Для неї характерним було: сліпа віра в авторитеті, безумне заучування і запам’ятовування прописаних істин, відрив від життя.

Схоласти опиралися на логіку і міркування.

Схоласти проводили дискусії з питань, які не мали ніякого значення ні для науки, ні для практики. Багато років вони дискутували з питань про те, чи, є в кота очі, чи немає? Замість того, щоб спіймати тварину і подивитись чи є в нього очі. Однак, це схоластів якраз і не цікавило.

Представниками схоластики були: Тома Аквінський, Ансельм Кентерберійський, Іоанн Росцелін, П'єр Абеляр, Альберт Великий.

Великим схоластом середньовіччя був Тома Аквінський. Згідно з вченням тонізму існують три рівні осягнення істини:

- наука;

- філософія;

- теологія.

Вчення Аквінського ще в середні віки було офіційно визнане римською церквою. У ХХ ст. воно відображається під назвою «неотомізму» ― найвизначнішого вчення католицької філософії. Проти Аквінського виступив британський схоласт Джордж Скотт.

 

2. У кожного покоління був свій погляд на Гіппократа, своє розуміння його вчення. Існували періоди, коли його вчення недооцінювалось, особливо в епоху Галена (129-199 рр. н. е.). Що стосується Галена, то він прославився як натураліст і лікар. Гален був лікарем з великим досвідом, вивчав анатомію та фізіологію, розвинув знання про центральну та периферійну нервові системи та їх взаємозв’язок, зробив внесок у вивчення кровообігу, психології та антропології.

Клавдій Гален

Клавдій Гален (II ст. до н. е.) накладав шви на рани, використовував бронзові трубки для дренування. Але він вважав, що нагноювання є обов’язковою складовою частиною загоєння ран (загоєння через нагноювання). Висунув хибне положення, що «Риз Ьопиз Іе ІаисіаЬіІе езЬ> (гній добрий і бажаний). Тому надавав великого значення пошуку «чудодійного засобу», який би сприяв нагноєнню та швидкому загоєнню ран. Широке розповсюдження одержало припалювання ран розпеченим залізом та киплячою олією для попередження нагноювання. У подальшому рани лікували під пов’язками з різноманітними маслами, вином, мазями.

Мабуть, не слід протиставляти цих великих попередників, однак не можна не погодитися з думкою Ю. Каннібаха: «Якщо Гіппократа, не дивлячись на міфічний туман, що оточував його життя та особистість, варто назвати одним з геніїв людства, то Галена можна визначити як різносторонній та яскравий талант».

У Давньому Римі вчення Гіппократа розвинув видатний лікар, класик античної медицини Клавдій Гален (бл. 130-200 рр. н. е.). Він встановив, що лікувальний ефект чинить не сама рослина або її частина (листок, квітка, кора, корінь та ін.), а наявні в ній активні речовини.

Гален запропонував отримувати їх з рослинної сировини шляхом настоювання на вині, оліях, оцті, розробив способи виготовлення настоянок, екстрактів, мазей, пластирів, порошків з рослин. Такі препарати і сьогодні називають галеновими.

Гален радив застосовувати для лікування речовини, дія яких протилежна до стану хворого (наприклад, якщо у хворого пронос — давати йому в’яжучі засоби, а якщо запор — проносні і т. п.).

У своїх творах він намагався довести, що професія лікаря потребує глибокого вивчення анатомії і фізіології, оскільки без точного знання будови і функції органа не можна вивчати хвороби, ставити правильний діагноз, призначати ефективне лікування.

 

Тома (Фома) Аквінський Альберт Великий П’єр Абеляр

(1225-1274) (1206-1280) (1079-1142)

 

3. Специфічною рисою епохи Відродження є проблема відношення до людини і її діяльності.В духовному житті європейських народів епоха Відродження усвідомлюється, як відродження античної культури, античного способу мислення. Однак культура і філософія Відродження не були простим поверненням до античності, вони суттєво відрізнялися одна від одної.

У ХV-XVI ст. в Західній Європі почалася епоха Відродження. В цей час було зроблено багато наукових, географічних відкриттів, починали формуватися капіталістичні відносини. В епоху Відродження в Західній Європі розгорається боротьба ідеалізму із розквітлими до того часу буржуазією і іншими антифеодальними силами суспільства.

Матеріалісти вели боротьбу проти середньовічної схоластики і теології. Переборюючи жорстоку опору церковників і схоластів, провідні вчені і філософи не дивлячись на переслідування церкви, розвивали матеріалістичну своїй основі філософію.

Отже, в XV-XVI починається процес перетворення науки в справжню.

Наука все сміливіше і рішучіше поступає проти схоластики.

Таким чином філософи епохи відродження виділяли два періоди:

1. Ранній період – відродження античної культури.

2. Пізній період - епоха Ренесансу або «епоха геніїв та відкриттів»

Специфічною особливістю розвитку філософії в епоху Відродження було також те, що передові філософські напрямки опиралися на дослідження науки. Наприклад вчення по астрономії – Коперник, загострення класової боротьби в цей період призвів до появи багатьох політичних знань.

Світогляд епохи Відродження орієнтований на мистецтво. Для цього характерний культ краси, тому епоху Відродження можна назвати епохою художньо-естетичною, а філософія мислення цього періоду – антропоцентричною.

З початком гуманістичного руху і Ренесансом загалом пов’язана творчість поета і мислення Данте Аліг'єрі.

Видатним поетом Італії, батьком гуманізму епохи Відродження вважається Франческо Петрарка. В свій час було дуже багато послідовників, де у їх творах часто характеризувався антропологізм.

Франческо Петрарка(1304-1374) Данте Аліг’єрі(1265-1321) Копернік(1473-1543)

4. У XV-XVI гуманістичне мислення стає характерним і для інших європейських країн. Типовою для епохи Ренесансу була філософська позиція видатного французького гуманіста Мішеля де Монтеля. Його творчість звернена до людини і її гідності. Філософське мислення епохи Відродження значною мірою орієнтувалося на Платона.

Нові тенденції в науці пов'язанні з творчістю Леонардо да Вінчі, Миколи Коперника, Джордано Бруно, Галілео Галілей, Бернадіо Телезіо та ін..

Леонардо да Вінчі – був піонером сучасного йому природознавства, перший мислитель який заснував експериментальний математичний метод дослідження природи, а також видатний представник естетичної думки своєї епохи.

Микола Коперник – створив геліоцентричну систему, що заперечувала систему християнських поглядів на світ, зміцнювала думку і переконливість про необмежені властивості людського розуму в пізнанні історії, однак теорія Коперника все ж таки розуміла нехтуючу в той час думку про конечність світостворення і передбачала наявність центру всесвіту.

Помилкові твердження Коперника виправив італійський мислитель Бруно.

 

5. В епосі Відродження можна виділити три етапи.

1. Гуманістичний -у формуванні цього періоду зробив свій внесок мислитель Італії Данте Аліг'єрі. Міркування Данте спрямовані на обґрунтування цінності і значущості життя людини. Хоча поет визнає повноцінну природу людини – тілесну і духовну. Він прагне довести, що корінь людського буття полягає в свободі, волі, а останню можна реалізувати через реальне діяння.

2. Платонічний -один із перших талановитих платоніків Відродження був кардинал М.Кузанський.. Він розглядав природу, як божественнукнигу, що розкрив Бог людині.

Оскільки сутність Бога невичерпна, то і творіння світу відбувається вічно.На його думку людський розум складається з: відчуття, уяви, міркувань, мислення.

3. Натурфілософія - одним із перших натурфілософів епохи Відродження був Леонардо да Вінчі.

Його філософські міркування:

1. Світ є витвором Бога, як великого майстра і винахідника.

2. Завдання людини полягає у пізнані природи.

3. Основа пізнання - досвід, а початок – відчуття, серед яких першим є зір.

4. На базі досвіду розгортається міркування, які можна перевірити експериментами.

5. Найбільшу достовірність знання дає математичне обчислення.

У XVI ст. у філософській думці Відродження починають відчутно проявлятися ознаки ідейної кризи. У цей період гуманізм більш пов'язаний із власними ренесансними ідеями, ніж з античностю.

Посилюється тенденція розглядати людину, як органічну частину Всесвіту, а не Всесвіт вимірювати людиною, як це було раніше.

Зазначенні моменти яскраво виявилися у творі «Зодіак життя», надрукованому у Венеції 1534 р., автор якого був П'єр-Анджело Мандзоллі з м. Стеллата біля Фепарі.

Філософські ідеї П'єр-Анджело Мандзоллі:

· Світ є нескінченим оскільки невичерпною є енергія Бога.

· Світ існує вічно,твориться Богом з необхідністю.

· Необхідність пронизує усю світобудову,визначає природу речей.

· Всюди в світі присутня душа, що його животворить.

· Бог творить світ не для нас, а для себе.

· Найпершим благом і особистим щастям у земному житі є мистецтво уникати страждань.

"Зіркою першої величини" натурфілософії пізнього Відродження є Джордано Бруно. Він народився у м.Нола, тому часто фігурує у літературі під ім'ям Ноланець. Справжнє його ім'я — Філіппо, але 1565 р. він стає ченцем-домініканцем і отримує ім'я Джордано

Вихідна категорія міркувань Бруно — Єдине, котре тотожне Буттю як збігу сутності та існування

Погляди Джордано Бруно на пізнання:

1. Пізнання розпочинається з відчуття, що дають нам речі і образи.

2. Образи попередньо впорядковує уява, а розсудок виводить із них загальне.

3. Інтелект, подальша сходинка, переводить знання в ранг мислення.

4. Розум зменшує охоплення вихідної єдності буття, тобто споглядання Бога.

Одним із філософів епохи Відродження був Галілео Галілей. Природа для Галілея уже не наповнена таємничими силами і навіть не одухотворена матерія, а сукупність законів, які можна пізнати за допомогою експериментів і математики.

1581 року Галілео вступив до Пізанського університету, де вивчав медицину. Але, захопившись геометрією й механікою, зокрема творами Архімеда та Евкліда, залишив університет з його схоластичними лекціями й повернувся до Флоренції, де чотири роки самостійно вивчав математику, яку вважав надійною основою для вивчення світу^.

1589 року він став професором Пізанського університету. У 1592–1610 рр., після вимушеного від'їзду з Пізи, Галілей працював на кафедрі математики Падуанського університету, надалі — придворним філософом герцога Козімо II Медічі. Із 25 квітня 1611 року Галілео належав до Академії деї Лінчеї.

Отже, за Галілеєм первині якості пов’язані з геометрично-математичними вимірами речей, а вторинні – з особливостями будови людини.

Галілео Галілей (1564-1642) Джордано Бруно (1548-1600)

6. Цельс — багатий рабовласник, написав твір «Про медицину», у якому прагнув дати корисні відомості рабовласникам, змушеним лікувати своїх рабів, тому що раби стали дорогими і лікувати їх стало економічно вигідно.

Корнелій Цельс

(30-25 рр. до н. е. – 40-45 рр. н. е.)

Цельс поряд з відомостями з семіотики, діагностики, прогностики, диететики і методики лікування привів також опис деяких хвороб. Частина праці Цельса присвячена хірургії і хворобам кісток. Деякі описи і визначення Цельса ввійшли в медичну науку і збереглися досьогодні. Наслідуючи в основному Гіппократа, Цельс зібрав і зберіг для наступних поколінь добутки інших древніх медиків, і багато цих здобутків дійшли до нашого часу тільки завдяки йому.

Так, значною мірою завдяки Цельсу ми знаємо про роботи Герофіла, Еразістрата та інших лікарів і вчених Олександрійської школи. В період життя Корнелія Цельса медицина займає досить важливе місце. В цей час значного розвитку набула санітарія та гігієна, які становили гордість Риму. Заслуговує на увагу організація медичного обслуговування в Стародавньому Римі. Там існували посади головних лікарів (архіятрів), які контролювали діяльність інших лікарів. Лікарі були при цирках, театрах, громадських садах, при об’єднаннях ремісників. Особливо добре була організована медична допомога в армії. Тут були створені військові госпіталі, в яких існували табірні лікарні, лікарні легіонів тощо.

До наших часів збереглися сліди санітарних споруд, які обслуговували потреби великих міст цієї держави. В римських законах розроблялися вимоги санітарного характеру: заборонялося ховати мертвих у межах міста, вико ристовувати для пиття воду з Тібру, а рекомендувалося вживати джерельну воду.

В цей час на межі старої та нової ери працював римський лікар- мислитель Авл Корнелій Цельс. Він був всебічно освіченою людиною, добре знався на різних галузях знань. Він вивчав філософію, медицину, юриспруденцію, риторику, військову справу і т. п. Ідеї, що висловлює Цельс у таких сферах, як пластична хірургія чи навчання про малярію, свідчать про високий рівень розвитку медицини в його час.

Цельс залишив чудовий опис малярії. Його думка, що жар викликаний природними зусиллями для того, щоб вивести з організму шкідливі речовини, набагато випередила його час. Цельс запропонував літотомію (каменероздроблення) — операцію з роздроблювання каменів у сечовому міхурі. Описав пластичні операції зо відновлення носа, губ і вух. Цікавився лікуванням ран, переломів, вивихів, захворювань кісток, некрозів. Описував фістули, виразки, пухлини, грижі, ампутацію кінцівок і трепанацію черепа. Перелічив методи зупинки кровотеч і способи перев’язки кровоносних судин.

Тема:

Філософія і медицина в епоху Нового часу та Просвітництва

План

План

1. Особливості німецької класичної філософії 2. Філософські ідеї І. Канта та розвиток у його послідовників 3. «Етика обов’язку» І. Канта в контексті медицини 4. Філософія Г. Гегеля. 5. «Антропологічний принцип» філософії Л. Фейєрбаха. 6. Формування філософії марксизму. Розвиток марксистської філософії.

1. Німецька класична філософія постаала закономірним результатом попереднього кількатисячного розвитку філософської думки.

Німецька класисична філософія була останньою формою класичної європейської філософії.

Філософія ХІХ – ХХ ст.

План

Релігійна філософія XX ст.

1. Важливою втіхою у розвитку Всесвітньої історії філософії стала російська філософія.

Є багато творів «Слово про закон і благодать», автором якого був митрополит Іларіон.

Антифеодальні рухи на території як Росії, так і України призвели до виникнення гуманістичних просвітницьких ідей, поширення яких у ХV-XVI ст., засвідчує про високий рівень духовної культури російських, українських і білоруських народів.

Для російської історії XVIст., відомою була Єресь Косого, в якій відбулося прагнення, ідеї і погляди соціальних низів.

Російська філософія складається з двох напрямків:

1) релігійно-ідеалістична (Ломоносов, Соловйов, Бердяєв);

2) революційно-демократичний (Герцен, Чернишевський, Добролюбов).

XVIІ ст., характеризується, в історії вітчизняної філософії діяльністю М. Ломоносова - видатного вченого, який зробив значний внесок у розвиток природознавства філософської думки.

Філософські ідеї Ломоносова пов’язані з його природничо-науковими поглядами. Він писав, що матерія є те, з чого складається тіло, і від чого залежить його сукупність.

Позиція Ломоносова було близька до меж матеріалізму. За часів Ломоносова широкого розповсюдження була ідея першопоштовху, твердження про те, що матерія створена Богом і приводиться ним у стан руху, після цього Бог не втручається у природній хід подій, і природа розвивається за своїми законами. Така позиція називається деїзмом.

XІХ ст., російської філософської думки ознаменувалася подальшими її якісними змінами – Герцен, Чернишевський, Добролюбов, Соловйов, Бердяєв – це мислителі, які зробили значний внесок у розвиток російської духовної культури.

Одним із видатних російських філософів у ІІ половині ХІХ ст., був Соловйов. Він виступив,як творець філософії в всеєдності, яка вплинула на форми релігійних філософських поглядів Бердяєва.

Сутність Соловйов бачив не в його матеріальності, а в його божественності. З допомогою релігійних принципів світової філософії. Соловйов прагне розглядати явища суспільного життя. Христу Соловйов відводить місце основоположення «Боголюбської історії». Активним прибічником суспільно-політичної думки в Росії був Бердяєв. На його думку світ був створений на Сході, а його цивілізація на Заході.

Захід – це не початок і не кінець людської культури, а середина історичного шляху людства.

 

2. З підставою Московського університету (1755) починається процес секуляризації філософії, її поступового відходу як від середньовічного візантійського, так і західноєвропейського схоластичного зразків. Перший професор філософського факультету Н.Н. Попівський прямо призвав відмовитися від колишньої традиції філософських курсів на латині й перейти до філософії на «російській мові».

Серед лікарів, які внесли певний внесок в філософію Росії є такі:

К.Ф. Вольф (1734-1794)

К.Ф. Вольф займався теорією зародження, обґрунтував вчення про епігенезі, згідно з яким у процесі зародкового розвитку відбувається поступовий і послідовний новотвір органів і частин зародка з безструктурної субстанції заплідненого яйця.

С.Г. Зибелін (1735-1802)

С.Г. Зибєлін став першим російським професором університету по медицині.Філософські погляди Зибєлінавиявилися в матеріалістичнім поясненні будови організму, у розкритті впливу навколишнього середовища на здоров'я і його детермінованості соціальними умовами. Він досліджував взаємозалежність психічного й фізичного здоров'я людину й виявляв об'єктивні закони його існування.

А.С. Кайсаров (1782-1813)

А.С. Кайсаров основну увагу приділяв вивченню соціального життя й обґрунтуванню необхідності звільнення кріпаків Росії.

К.Ф. Уден (1753-1823)

К.Ф.К. Уден був професором Медико-хірургічної академії. Його лекції починалися з викладу історико-теоретичних основ медицини, що містять відомості про філософські погляди представників різних філософських шкіл. Уден стояв на позиціях деїстичного напрямку російської освіти.У пізнанні він надавав великого значення досвіду без його абсолютизації. Філософські погляди Удена можуть бути охарактеризовані як механістичний матеріалізм.

П.А. Загорський (1764-1846).

П.А. Загорський виступав проти, що панував у той час вчення про «життєву силу», якої приписувалася магічна дія, що регулює всі життєві процеси. Задовго до появи навчання Ч. Дарвіна він був близький до розуміння еволюційного похо