Стаття 169. Обов'язкові медичні огляди працівників певних категорій

Власник або уповноважений ним орган зобов'язаний за свої кошти організувати проведення попереднього (при прийнятті на роботу) і періодичних (протягом трудової діяльності) медичних оглядів працівників, зайнятих на важких роботах, роботах із шкідливими чи небезпечними умовами праці або таких, де є потреба у професійному доборі, а також щорічного обов'язкового медичного огляду осіб віком до 21 року.

Перелік професій, працівники яких підлягають медичному оглядові, термін і порядок його проведення встановлюються Міністерством охорони здоров'я України за погодженням із Державним комітетом України по нагляду за охороною праці.

1. Обов'язкові медичні огляди установлені для таких категорій працівників: а) зайнятих на важких роботах, роботах з шкідливими та небезпечними умовами праці; б) зайнятих на роботах, де є необхідність у професійному доборі; в) у віці до 21 року; г) деяких інших категорій працівників.

2. Основним нормативним актом, що регулює порядок проведення медичних оглядів, є Положення про медичний огляд працівників певних категорій, затверджене наказом Міністерства охорони здоров'я України від 31 березня 1994 року № 45. Додаток № 1 до Положення містить Перелік професій, працівники яких підлягають медичному огляду. #Поряд з конкретними видами робіт, де медичний огляд обов'язковий, у Переліку міститься відсилка до додатка № 1 до наказу Міністерства охорони здоров'я СРСР "Про, вдосконалення системи медичних оглядів трудящих і водіїв індивідуальних транспортних засобів"1 від 29 вересня 1989 року № 555. У цьому додатку міститься Перелік шкідливих речовин, несприятливих виробничих факторів та робіт, для виконання яких обов'язкові медичні огляди працівників. Зазначений Перелік повністю зберігає свою чинність в Україні. Навіть тоді, коли ст.169 КЗпП і ст. 19 Закону "Про охорону праці" не передбачають обов'язкового проведення медичних оглядів (наприклад, медичні огляди з метою виявлення інфекційних та деяких інших захворювань працівників і уникнення зараження ними інших людей через продукцію, яка виробляється), вказівки зазначеного Переліку про обов'язкове проведення медичних оглядів мають юридичну чинність.

3. Перелік робіт, де є потреба у професійному доборі, затверджений наказом Держнаглядохоронпраці та Міністерства охорони здоров'я України від 23 вересня 1994 року № 263/121.

4. Витрати на проведення медичного огляду несе власник. Це означає, що власник зобов'язаний покрити медичній установі витрати, пов'язані з проведенням медичного огляду. Власник також покриває частково затрати на обстеження та лікування працівників у профілактичних центрах, клініках науково-дослідних та навчальних інститутів, університетів (п. 2.5 Положення про медичний огляд працівників певних категорій). Крім того, згідно з частиною четвертою ст. 19 Закону "Про охорону праці" власник зобов'язаний на час медичного огляду працівника зберігати за ним місце роботи та середній заробіток.

Середній заробіток зберігається за працівниками під час не лише проходження звичайного медогляду, а й обстеження в профілактичних центрах, клініках науково-дослідних та навчальних медичних інститутів (університетів) для уточнення діагнозу або визначення ролі виробничих факторів у розвитку захворювання (п. 1.10 Положення про медичний огляд працівників певних категорій). Буквально тлумачачи частину четверту ст. 19 Закону "Про охорону праці", слід зробити висновок про те, що середній заробіток на період медичного огляду виплачується лише при проведенні періодичних (упродовж трудової діяльності) медичних оглядів. За період проведення попереднього (при прийнятті на роботу) медичного огляду збереження середнього заробітку неможливе через його (заробітку) відсутність, а виплата тарифної ставки (окладу) законодавством не передбачена.

5. Відповідно до згаданих Переліків, що визначають коло осіб, які підлягають обов'язковому медичному огляду, контингент осіб, які підлягають медичним оглядам, визначається санітарно-епідеміологічною установою (п. 3.2.1 Положення). На промислових підприємствах цей контингент визначається один раз у два роки, а на підприємствах сільського господарства — щорічно. При зміні технологічного процесу, введенні нових професій, про що власник оповіщає санітарно-епідеміологічну установу, контингент осіб, 'які піддягають медичному огляду, уточняється. Санітарно-епідеміологічна установа складає акт визначення контингенту осіб, які підлягають періодичному медичному огляду.

6. На основі акта визначення контингенту осіб, які підлягають медичному огляду, власник складає поіменний список, погоджує його з санітарно-епідеміологічною установою і один екземпляр цього списку направляє у лікувально-профілактичну установу, на яку покладається обов'язок проведення медичних оглядів. Після погодження з лікувально-профілактичною установою терміну проведення медичних оглядів власник видає наказ про проведення медичних оглядів з визначенням їх термінів та працівників, відповідальних за організацію медичних оглядів. Власник направляє працівників на медичний огляд і контролює своєчасне його проходження.

7. Власник на прохання працівника, або зі своєї ініціативи організує позачерговий медичний огляд, якщо працівник вважає, що погіршення його здоров'я пов'язано з умовами праці (частина третя ст. 19 Закону "Про охорону праці").

8. Власник не має права допускати працівника до роботи, якщо він зобов'язаний проходити, але своєчасно не пройшов медичний огляд. Якщо працівник ухиляється від проходження медичних оглядів, він відсторонюється від роботи без збереження заробітної плати (частина друга ст. 19 Закону "Про охорону праці"). За наявності поважних причин непроходження медичного огляду у визначений термін відсторонення від роботи здійснюється зі збереженням заробітної плати.

Ухилення працівника від проходження медичного огляду, якщо його проходження обов'язкове, є порушенням трудової дисципліни і може тягти за собою дисциплінарну відповідальність працівника аж до звільнення з роботи.

 

 

11. Відповідальність посадових осіб і працівників за порушення законодавства про охорону праці.

Стаття 43. Штрафні санкції до юридичних та фізичних осіб, які відповідно до законодавства використовують найману працю, посадових осіб та працівників

За порушення законодавства про охорону праці, невиконання розпоряджень посадових осіб органів державного нагляду за охороною праці юридичні та фізичні особи, які відповідно до законодавства використовують найману працю, притягаються органами державного нагляду за охороною праці до сплати штрафу у порядку, встановленому законом.

Максимальний розмір штрафу не може перевищувати п'яти відсотків місячного фонду заробітної плати юридичної чи фізичної особи, яка відповідно до законодавства використовує найману працю.

Несплата юридичними чи фізичними особами, які відповідно до законодавства використовують найману працю, штрафу тягне за собою нарахування на суму штрафу пені у розмірі двох відсотків за кожний день прострочення.

Застосування штрафних санкцій до посадових осіб і працівників за порушення законів та інших нормативно-правових актів з охорони праці здійснюється відповідно до Кодексу України про адміністративні правопорушення. Особи, на яких накладено штраф, вносять його в касу підприємства за місцем роботи.

Рішення про стягнення штрафу може бути оскаржено в місячний строк у судовому порядку.

Кошти від застосування штрафних санкцій до юридичних чи фізичних осіб, які відповідно до законодавства використовують найману працю, посадових осіб і працівників, визначених цією статтею, зараховуються до Державного бюджету України.

Стаття 44. Відповідальність за порушення вимог щодо охорони праці

За порушення законів та інших нормативно-правових актів про охорону праці, створення перешкод у діяльності посадових осіб органів державного нагляду за охороною праці, а також представників профспілок, їх організацій та об'єднань винні особи притягаються до дисциплінарної, адміністративної, матеріальної, кримінальної відповідальності згідно із законом.

Посадові особи підприємств або громадяни — суб'єкти підприємницької діяльності, винні у порушенні вимог законодавства про охорону праці, якщо це порушення заподіяло шкоду здоров'ю потерпілого, притягаються до кримінальної відповідаль­ності: штрафом до 50 неоподаткованих мінімумів доходів громадян або виправними роботами на термін до 2-х років. А якщо ці порушення спричинили загибель людей, то посадові особи можуть бути позбавлені волі на термін до 7-ми років.

Відповідно до Закону України «Про охорону праці» державний нагляд за дотриманням законів та інших нормативно-правових актів про охорону праці здійснюють служби охорони праці (додаток 1), державні органи з нагляду за охороною праці, з питань радіаційної безпеки, з питань пожежної безпеки, з питань гігієни праці.

Органи державного нагляду за охороною праці не залежать від будь-яких господарських органів, громадських об'єднань, політичних формувань, місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування.

Посадові особи спеціально уповноважених державних органів з нагляду за охороною праці мають право:

• безперешкодно відвідувати підконтрольні підприємства, фізичних осіб, які використовують найману працю, та здійснювати в присутності роботодавця або його представника перевірку дотримання закону;

• видавати роботодавцям обов'язкові для виконання приписи про усунення порушень і недоліків щодо охорони праці;

• забороняти експлуатацію підприємств, окремих робочих місць до усунення порушень, які створюють загрозу життю працюючих;

• притягати до адміністративної відповідальності працівників, які порушили законодавчі та інші нормативно-правові акти з охорони праці.

Роботодавець зобов'язаний безплатно створювати необхідні умови для роботи посадових осіб державних органів з нагляду за охороною праці.

Громадський контроль за виконанням законодавства про охорону праці здійснюють професійні спілки, їх об'єднання в особі своїх виборних органів і представників.

Професійні спілки здійснюють громадський контроль:

• за дотриманням законодавства про охорону праці;

• створенням безпечних і нешкідливих умов праці, належних виробничих та санітарно-побутових умов;

• забезпеченням працівників спецодягом, спецвзуттям, іншими засобами індивідуального та колективного захисту.

 

14. Найважливішими надбаннями Закону України «Про охорону праці» є:

— встановлення норм прямої дії щодо порядку організації охорони праці безпосередньо на підприємстві, в установі, організації будь-якої форми власності, чітке визначення функцій, обов'язків, прав, відповідальності роботодавця і конкретних посадових осіб та працівників, забезпечено визначення законом основоположних складових частин системи управління охороною праці на виробничому рівні;

— зміцнення позиції та підтвердження вагомого статусу служб охорони праці щодо прав і повноважень працівників цих служб, їх підпорядкування безпосередньо керівникові та прирівнення до основних виробничо-технічних служб підприємства, необхідність створення

служб охорони праці як на підприємствах, так і в усіх органах управління, включаючи місцеві державні адміністрації;

— визначення вагомого місця та ролі колективного договору підприємства у вирішенні

завдань охорони праці, забезпечення прав і соціальних гарантій працівників;

— формування системи загальнообов'язкового державного соціального страхування від

нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату

працездатності;

— встановлення порядку створення в Україні власної нормативної бази з питань

безпеки, гігієни праці та виробничого середовища згідно з вимогами сьогодення, із

врахуванням ринкових перетворень та необхідності забезпечення єдиних державних нормативів

з охорони праці на рівні, не нижчому від міжнародних стандартів;

— визначення курсу на забезпечення неперервного якісного навчання населення з

питань безпечної життєдіяльності та охорони праці, впровадження у всіх навчальних закладах

системи освіти відповідної дисципліни; започаткування підготовки спеціалістів з охорони праці

у технічних вузах країни;

— поширення принципів демократизму і гласності на сферу охорони праці, закріплення

за відповідальними посадовими особами всіх рівнів та роботодавцями обов'язків щодо надання

населенню країни або відповідного регіону вичерпної інформації про стан умов і безпеки праці,

причини аварій, нещасних випадків, профзахворювань та про вжиті профілактичні заходи;

— забезпечення активної участі професійних спілок та інших громадських формувань у

роботі щодо покращення охорони праці, створення можливостей щодо формування нових

громадських інституцій: комісій з питань охорони праці підприємства, уповноважених

трудового колективу з цих питань.

3. Основні положення законодавства про працю

Основні положення законодавства про працю, що регулюють трудові відносини всіх

працівників відображені в Кодексі законів про працю України (КЗпП). Розглянемо деякі з них.

Громадяни України мають право на вільний вибір професії, роду занять і роботи, причому

оплата праці повинна бути не нижче встановленого державою мінімального розміру. Держава

забезпечує рівність трудових прав усіх громадян.

Працівник реалізує право на працю шляхом укладання трудового договору.

Трудовий договір - це угода між працівником і роботодавцем, за якою працівник

зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з дотриманням внутрішнього

трудового розпорядку, а роботодавець зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату

і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством і

угодою сторін. Особливою формою трудового договору є контракт.

Трудовий договір може заключатись на:

— невизначений строк (безстроковий);

— визначений строк, встановлений за погодженням сторін;

— час виконання певної роботи.

Роботодавець не має права вимагати від працівника виконання роботи, не обумовленої

трудовим договором.

До початку роботи роботодавець зобов'язаний:

— роз`яснити працівникові його права і обов'язки та проінформувати під розписку про

умови праці, наявність на його робочому місці небезпечних і шкідливих виробничих факторів,

які ще не усунуто, можливі наслідки їх впливу та про права працівника на пільги та компенсації

за роботу в таких умовах;

— ознайомити працівника з правилами внутрішнього трудового розпорядку та

колективним договором;

— визначити працівникові робоче місце, забезпечити необхідними для роботи засобами;

— проінструктувати працівника з питань охорони праці, виробничої санітарії, гігієни праці

і протипожежної охорони.

У процесі трудової діяльності працівників роботодавець зобов'язаний:

— правильно організувати працю працівників, створювати умови для зростання

продуктивності праці;

— забезпечити трудову і виробничу дисципліну;

— неухильно додержуватись законодавства про працю і охорону праці;

— уважно ставитися до потреб і запитів працівників, поліпшувати умови їх праці та

побуту.

У свою чергу працівник зобов'язаний:

— своєчасно і точно виконувати законні розпорядження роботодавця;

— виконувати доручену йому роботу особисто, не передоручати її виконання іншій особі, за

винятком випадків, передбачених законодавством;

— працювати чесно і сумлінно;

— додержуватись трудової і технологічної дисципліни, вимог номативно-правових актів з

охорони праці;

— дбайливо ставитись до майна роботодавця.

Роботодавець має право відсторонити працівника від роботи у разі:

— появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп'яніння;

— відмови або ухилення від обов'язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і

перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони;

— в інших випадках, передбачених законодавством.

З метою регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин і

узгодження інтересів працівників та роботодавця між ними укладається колективний договір.

Від імені працівників (трудового колективу) право укласти колективний договір надається, як

правило, профспілковому комітету підприємства. Термін дії колективного договору один рік.

Серед інших питань до колективного договору включаються питання охорони праці. Сторони,

які підписали колективний договір, щорічно в строки, передбачені договором, звітують про

його виконання.

КЗпП встановлена нормальна та скорочена тривалість робочого часу. Нормальна

тривалість робочого часу працівників не більше 40 годин на тиждень. Скорочена тривалість

робочого часу встановлюється для:

— працівників віком від 16 до 18 років - 36 годин на тиждень;

— осіб віком від 15 до 16 років (учнів віком від 14 до 15 років, які працюють в період

канікул) - 24 години на тиждень;

— працівників, зайнятих на роботах з шкідливими умовами праці, - не більше як 36 годин

на тиждень.

Працівникам надається перерва для відпочинку і харчування тривалістю не більше двох

годин. Така перерва не включається в робочий час. Час початку і закінчення перерви

встановлюється правилами внутрішнього трудового розпорядку. Працівники використовують

час перерви на свій розсуд. На цей час вони можуть відлучатися з місця роботи.