Філософія і медицина Середньовіччя та епохи Відродження

План

Філософія Середньовіччя: основні ідеї та принципи.

А) патристика (Квінт-Тертуліан, Августин Блаженний)

Б) схоластика (Тома Аквінський, Альберт Великий)

Медичний доробок Клавдія Галена.

Поняття «Відродження» і характерні риси духовного життя цієї доби.

Провідні напрями ренесансного філософствування.

Філосовські ідеї пізнього Відродження.

К. Цельс про медицину.

 

1. У період встановлення середньовічної культури (І-ІV ст.) протистояли одне одному філософські вчення, що ґрунтувалися на старих язичницьких традиціях, осередках нової віри і нової думки, які пізніше становили основу середньовічної теології і філософії.

Християнство принесло з собою нову проблематику пов’язану зі змістом християнського віровчення. Центральним для середньовічної філософії є співвідношення віри і розуму.

Починається вона із періоду так званої «аналогетики» - захист християнства від античної філософії. Ними став Квінт-Тертуліан, який надає виклик противникам християнства «не соромилюсь за розп’яття Сина Божого, хоча це соромно, вірю у смерть його, хоча це і безглуздо, і в його воскресіння, хоча це неможливо».

Бог – як вихідний і кінцевий пункт людських суджень і дій становить основу вчення Августина Блаженного. Однак щастя на його думку – пізнання людини, Бога і любов до нього. Пізнати його означає стати щасливим.

А) Висхідним джерелом середньовічного бачення постає Біблія у складі Старого і Нового заповіту. Біблія озброює християн цілою низкою вихідних догм, але ці догми потребували певних пояснень. Перші введення християнської догматики в контекст життя здійснювали апостоли, але більш реально втілювали в своє життя представники патристики - так звані «Отці церкви».

На ранньому етапі свого розвитку патристика набула характеру апологетики – перші християни просили в римських літераторів захисту.

Рання патристика поділяється на 2 напрямки в питанні ставлення до попередньої язичницької мудрості: позитивні та негативні.

Прихильники позитивного: Юстин Мученик, Афінагор, Климент Олександрійський, Ориген – вважали, що грецькі філософи прямували шляхом істини, але не могли досягнути її, тому, що вона не виявила себе в особі Христа. Тому філософію треба використовувати, підпорядковуючи її теології, оскільки християнське світобачення більш істинне, ніж попереднє.

Представниками негативного: Квінт Тертулліан наполягав на рішучому відкидані античної мудрості, як такої, що порівняно з божественним об’явленням постає як безумство.

Отже, ми бачимо, що в основі розмежування патристики на два напрямки лежало питання про світовідношення віри і знання у людському світоорієнтуванні, яке майже ніколи не зникало з духовного обрію Середньовіччя.

Найбільш завершального вигляду ідеям патристики надав представник західної патристики ― Августин Блаженний. Він собливо уважно розглядав усе те, що пов'язане з людиною, висуваючи в людині на перший план людську свідомість. Тут він вважав наявність "внутрішньої людини" (або душі), до якої входять пам'ять і воля та розуміння.

Квінт Тертуліан (165-240 н.е.) Августин Блаженний (354-43н.е.)

Б) Специфічною формою філософії Середньовіччя була схоластика, яка вважала, що вірі належить першість над розумом. Для неї характерним було: сліпа віра в авторитеті, безумне заучування і запам’ятовування прописаних істин, відрив від життя.

Схоласти опиралися на логіку і міркування.

Схоласти проводили дискусії з питань, які не мали ніякого значення ні для науки, ні для практики. Багато років вони дискутували з питань про те, чи, є в кота очі, чи немає? Замість того, щоб спіймати тварину і подивитись чи є в нього очі. Однак, це схоластів якраз і не цікавило.

Представниками схоластики були: Тома Аквінський, Ансельм Кентерберійський, Іоанн Росцелін, П'єр Абеляр, Альберт Великий.

Великим схоластом середньовіччя був Тома Аквінський. Згідно з вченням тонізму існують три рівні осягнення істини:

- наука;

- філософія;

- теологія.

Вчення Аквінського ще в середні віки було офіційно визнане римською церквою. У ХХ ст. воно відображається під назвою «неотомізму» ― найвизначнішого вчення католицької філософії. Проти Аквінського виступив британський схоласт Джордж Скотт.

 

2. У кожного покоління був свій погляд на Гіппократа, своє розуміння його вчення. Існували періоди, коли його вчення недооцінювалось, особливо в епоху Галена (129-199 рр. н. е.). Що стосується Галена, то він прославився як натураліст і лікар. Гален був лікарем з великим досвідом, вивчав анатомію та фізіологію, розвинув знання про центральну та периферійну нервові системи та їх взаємозв’язок, зробив внесок у вивчення кровообігу, психології та антропології.

Клавдій Гален

Клавдій Гален (II ст. до н. е.) накладав шви на рани, використовував бронзові трубки для дренування. Але він вважав, що нагноювання є обов’язковою складовою частиною загоєння ран (загоєння через нагноювання). Висунув хибне положення, що «Риз Ьопиз Іе ІаисіаЬіІе езЬ> (гній добрий і бажаний). Тому надавав великого значення пошуку «чудодійного засобу», який би сприяв нагноєнню та швидкому загоєнню ран. Широке розповсюдження одержало припалювання ран розпеченим залізом та киплячою олією для попередження нагноювання. У подальшому рани лікували під пов’язками з різноманітними маслами, вином, мазями.

Мабуть, не слід протиставляти цих великих попередників, однак не можна не погодитися з думкою Ю. Каннібаха: «Якщо Гіппократа, не дивлячись на міфічний туман, що оточував його життя та особистість, варто назвати одним з геніїв людства, то Галена можна визначити як різносторонній та яскравий талант».

У Давньому Римі вчення Гіппократа розвинув видатний лікар, класик античної медицини Клавдій Гален (бл. 130-200 рр. н. е.). Він встановив, що лікувальний ефект чинить не сама рослина або її частина (листок, квітка, кора, корінь та ін.), а наявні в ній активні речовини.

Гален запропонував отримувати їх з рослинної сировини шляхом настоювання на вині, оліях, оцті, розробив способи виготовлення настоянок, екстрактів, мазей, пластирів, порошків з рослин. Такі препарати і сьогодні називають галеновими.

Гален радив застосовувати для лікування речовини, дія яких протилежна до стану хворого (наприклад, якщо у хворого пронос — давати йому в’яжучі засоби, а якщо запор — проносні і т. п.).

У своїх творах він намагався довести, що професія лікаря потребує глибокого вивчення анатомії і фізіології, оскільки без точного знання будови і функції органа не можна вивчати хвороби, ставити правильний діагноз, призначати ефективне лікування.

 

Тома (Фома) Аквінський Альберт Великий П’єр Абеляр

(1225-1274) (1206-1280) (1079-1142)

 

3. Специфічною рисою епохи Відродження є проблема відношення до людини і її діяльності.В духовному житті європейських народів епоха Відродження усвідомлюється, як відродження античної культури, античного способу мислення. Однак культура і філософія Відродження не були простим поверненням до античності, вони суттєво відрізнялися одна від одної.

У ХV-XVI ст. в Західній Європі почалася епоха Відродження. В цей час було зроблено багато наукових, географічних відкриттів, починали формуватися капіталістичні відносини. В епоху Відродження в Західній Європі розгорається боротьба ідеалізму із розквітлими до того часу буржуазією і іншими антифеодальними силами суспільства.

Матеріалісти вели боротьбу проти середньовічної схоластики і теології. Переборюючи жорстоку опору церковників і схоластів, провідні вчені і філософи не дивлячись на переслідування церкви, розвивали матеріалістичну своїй основі філософію.

Отже, в XV-XVI починається процес перетворення науки в справжню.

Наука все сміливіше і рішучіше поступає проти схоластики.

Таким чином філософи епохи відродження виділяли два періоди:

1. Ранній період – відродження античної культури.

2. Пізній період - епоха Ренесансу або «епоха геніїв та відкриттів»

Специфічною особливістю розвитку філософії в епоху Відродження було також те, що передові філософські напрямки опиралися на дослідження науки. Наприклад вчення по астрономії – Коперник, загострення класової боротьби в цей період призвів до появи багатьох політичних знань.

Світогляд епохи Відродження орієнтований на мистецтво. Для цього характерний культ краси, тому епоху Відродження можна назвати епохою художньо-естетичною, а філософія мислення цього періоду – антропоцентричною.

З початком гуманістичного руху і Ренесансом загалом пов’язана творчість поета і мислення Данте Аліг'єрі.

Видатним поетом Італії, батьком гуманізму епохи Відродження вважається Франческо Петрарка. В свій час було дуже багато послідовників, де у їх творах часто характеризувався антропологізм.

Франческо Петрарка(1304-1374) Данте Аліг’єрі(1265-1321) Копернік(1473-1543)

4. У XV-XVI гуманістичне мислення стає характерним і для інших європейських країн. Типовою для епохи Ренесансу була філософська позиція видатного французького гуманіста Мішеля де Монтеля. Його творчість звернена до людини і її гідності. Філософське мислення епохи Відродження значною мірою орієнтувалося на Платона.

Нові тенденції в науці пов'язанні з творчістю Леонардо да Вінчі, Миколи Коперника, Джордано Бруно, Галілео Галілей, Бернадіо Телезіо та ін..

Леонардо да Вінчі – був піонером сучасного йому природознавства, перший мислитель який заснував експериментальний математичний метод дослідження природи, а також видатний представник естетичної думки своєї епохи.

Микола Коперник – створив геліоцентричну систему, що заперечувала систему християнських поглядів на світ, зміцнювала думку і переконливість про необмежені властивості людського розуму в пізнанні історії, однак теорія Коперника все ж таки розуміла нехтуючу в той час думку про конечність світостворення і передбачала наявність центру всесвіту.

Помилкові твердження Коперника виправив італійський мислитель Бруно.

 

5. В епосі Відродження можна виділити три етапи.

1. Гуманістичний -у формуванні цього періоду зробив свій внесок мислитель Італії Данте Аліг'єрі. Міркування Данте спрямовані на обґрунтування цінності і значущості життя людини. Хоча поет визнає повноцінну природу людини – тілесну і духовну. Він прагне довести, що корінь людського буття полягає в свободі, волі, а останню можна реалізувати через реальне діяння.

2. Платонічний -один із перших талановитих платоніків Відродження був кардинал М.Кузанський.. Він розглядав природу, як божественнукнигу, що розкрив Бог людині.

Оскільки сутність Бога невичерпна, то і творіння світу відбувається вічно.На його думку людський розум складається з: відчуття, уяви, міркувань, мислення.

3. Натурфілософія - одним із перших натурфілософів епохи Відродження був Леонардо да Вінчі.

Його філософські міркування:

1. Світ є витвором Бога, як великого майстра і винахідника.

2. Завдання людини полягає у пізнані природи.

3. Основа пізнання - досвід, а початок – відчуття, серед яких першим є зір.

4. На базі досвіду розгортається міркування, які можна перевірити експериментами.

5. Найбільшу достовірність знання дає математичне обчислення.

У XVI ст. у філософській думці Відродження починають відчутно проявлятися ознаки ідейної кризи. У цей період гуманізм більш пов'язаний із власними ренесансними ідеями, ніж з античностю.

Посилюється тенденція розглядати людину, як органічну частину Всесвіту, а не Всесвіт вимірювати людиною, як це було раніше.

Зазначенні моменти яскраво виявилися у творі «Зодіак життя», надрукованому у Венеції 1534 р., автор якого був П'єр-Анджело Мандзоллі з м. Стеллата біля Фепарі.

Філософські ідеї П'єр-Анджело Мандзоллі:

· Світ є нескінченим оскільки невичерпною є енергія Бога.

· Світ існує вічно,твориться Богом з необхідністю.

· Необхідність пронизує усю світобудову,визначає природу речей.

· Всюди в світі присутня душа, що його животворить.

· Бог творить світ не для нас, а для себе.

· Найпершим благом і особистим щастям у земному житі є мистецтво уникати страждань.

"Зіркою першої величини" натурфілософії пізнього Відродження є Джордано Бруно. Він народився у м.Нола, тому часто фігурує у літературі під ім'ям Ноланець. Справжнє його ім'я — Філіппо, але 1565 р. він стає ченцем-домініканцем і отримує ім'я Джордано

Вихідна категорія міркувань Бруно — Єдине, котре тотожне Буттю як збігу сутності та існування

Погляди Джордано Бруно на пізнання:

1. Пізнання розпочинається з відчуття, що дають нам речі і образи.

2. Образи попередньо впорядковує уява, а розсудок виводить із них загальне.

3. Інтелект, подальша сходинка, переводить знання в ранг мислення.

4. Розум зменшує охоплення вихідної єдності буття, тобто споглядання Бога.

Одним із філософів епохи Відродження був Галілео Галілей. Природа для Галілея уже не наповнена таємничими силами і навіть не одухотворена матерія, а сукупність законів, які можна пізнати за допомогою експериментів і математики.

1581 року Галілео вступив до Пізанського університету, де вивчав медицину. Але, захопившись геометрією й механікою, зокрема творами Архімеда та Евкліда, залишив університет з його схоластичними лекціями й повернувся до Флоренції, де чотири роки самостійно вивчав математику, яку вважав надійною основою для вивчення світу^.

1589 року він став професором Пізанського університету. У 1592–1610 рр., після вимушеного від'їзду з Пізи, Галілей працював на кафедрі математики Падуанського університету, надалі — придворним філософом герцога Козімо II Медічі. Із 25 квітня 1611 року Галілео належав до Академії деї Лінчеї.

Отже, за Галілеєм первині якості пов’язані з геометрично-математичними вимірами речей, а вторинні – з особливостями будови людини.

Галілео Галілей (1564-1642) Джордано Бруно (1548-1600)

6. Цельс — багатий рабовласник, написав твір «Про медицину», у якому прагнув дати корисні відомості рабовласникам, змушеним лікувати своїх рабів, тому що раби стали дорогими і лікувати їх стало економічно вигідно.

Корнелій Цельс

(30-25 рр. до н. е. – 40-45 рр. н. е.)

Цельс поряд з відомостями з семіотики, діагностики, прогностики, диететики і методики лікування привів також опис деяких хвороб. Частина праці Цельса присвячена хірургії і хворобам кісток. Деякі описи і визначення Цельса ввійшли в медичну науку і збереглися досьогодні. Наслідуючи в основному Гіппократа, Цельс зібрав і зберіг для наступних поколінь добутки інших древніх медиків, і багато цих здобутків дійшли до нашого часу тільки завдяки йому.

Так, значною мірою завдяки Цельсу ми знаємо про роботи Герофіла, Еразістрата та інших лікарів і вчених Олександрійської школи. В період життя Корнелія Цельса медицина займає досить важливе місце. В цей час значного розвитку набула санітарія та гігієна, які становили гордість Риму. Заслуговує на увагу організація медичного обслуговування в Стародавньому Римі. Там існували посади головних лікарів (архіятрів), які контролювали діяльність інших лікарів. Лікарі були при цирках, театрах, громадських садах, при об’єднаннях ремісників. Особливо добре була організована медична допомога в армії. Тут були створені військові госпіталі, в яких існували табірні лікарні, лікарні легіонів тощо.

До наших часів збереглися сліди санітарних споруд, які обслуговували потреби великих міст цієї держави. В римських законах розроблялися вимоги санітарного характеру: заборонялося ховати мертвих у межах міста, вико ристовувати для пиття воду з Тібру, а рекомендувалося вживати джерельну воду.

В цей час на межі старої та нової ери працював римський лікар- мислитель Авл Корнелій Цельс. Він був всебічно освіченою людиною, добре знався на різних галузях знань. Він вивчав філософію, медицину, юриспруденцію, риторику, військову справу і т. п. Ідеї, що висловлює Цельс у таких сферах, як пластична хірургія чи навчання про малярію, свідчать про високий рівень розвитку медицини в його час.

Цельс залишив чудовий опис малярії. Його думка, що жар викликаний природними зусиллями для того, щоб вивести з організму шкідливі речовини, набагато випередила його час. Цельс запропонував літотомію (каменероздроблення) — операцію з роздроблювання каменів у сечовому міхурі. Описав пластичні операції зо відновлення носа, губ і вух. Цікавився лікуванням ран, переломів, вивихів, захворювань кісток, некрозів. Описував фістули, виразки, пухлини, грижі, ампутацію кінцівок і трепанацію черепа. Перелічив методи зупинки кровотеч і способи перев’язки кровоносних судин.

Тема:

Філософія і медицина в епоху Нового часу та Просвітництва

План