Взаємозв’язок філософії та медицини. Історико-філософський процес.

Самостійна робота №1

Кількість годин – 2

Тема: Філософія, її призначення, зміст і функції в суспільстві

I. Актуальність теми:

Філософія як особлива сфера людського знання і пізнання, виникла на основі світоглядних пошуків та орієнтації людини, що постають як необхідність з погляду людського життєвого вибору та самоствердження. Постаючи теоретичною формою світогляду, філософія набуває певних особливостей, таких, як узагальнюючий характер знання, принциповий людиноцентризм, прагнення досягти абсолюті та інш. Ці особливості зумовлюють структуру та функції філософського знання. У кінцевому підсумку філософія постає як глибинне і непереборне прагнення людської душі до прозорості й осмисленості підвалин власного буття

II. Навчальна мета самостійної роботи:

Студент повинен знати:

Ø в чому полягає сенс основного питання філософії

Ø чим зумовлена наявність двох напрямів у філософії – матеріалізму та ідеалізму

Ø поняття філософія, основне питання філософії, матеріалізм, ідеалізм,монізм, дуалізм, плюралізм, агностицизм, метод, діалектика, метафізика

Ø як пов‘язані між собою медицина та філософія;

Студент повинен вміти:

Ø виділяти елементи філософського мислення у певних знаннях

Ø пояснювати (у тому числі конкретними прикладами) взаємозв’язок медицини та філософії

Ø застосовувати до конкретних ситуацій філософські знання

 

ІІІ. Матеріалі самостійної роботи

III.1. Базові знання, необхідні для вивчення теми

(міждисциплінарна інтеграція)

Дисципліни	Знати
Культурологія     Всесвітня історія     Історія розвитку медицини	Співвідношення філософії з наукою, мистецтвом, релігією   Історичні особливості виникнення філософії та медицини   Універсальність філософського знання на початку його виникнення

III.2. Зміст теми:

Самостійна робота №2

Кількість годин – 1

Тема: Філософія і медицина Стародавнього світу

І. Актуальність теми:

ХХІ століття особливо гостро поставило питання про буттєві засоби людини, що спричинило підвищення інтересу до різних форм людського самовиявлення та самоусвідомлення. Деякі особливості античного філософствування (домінування цілого над частковим, афористичність думки та інш.) змушують звертатися до нього в пошуку відповідей на наболілі проблеми сьогодення. Особливо цінними постають оригінальні набутки філософської думки Сократа, Платона, Арістотеля, Епікура.

Етична, деонтологічна проблематика завжди об’єднувала філософію і медицину. Уявлення Епікура про щастя, стоїків про гідність, кініків про свободу не втратили свого значення так само як і етичні принципи медичної діяльності, сформульовані в Клятві Гіппократа

 

II. Навчальна мета самостійної роботи:

Студент повинен знати:

Ø Етику Сократа.

Ø Дуалізм Платона.

Ø Поняття матерії і форми Арістотеля

Ø Філософію щастя Епікура

Ø Характеристику розвитку античної медицини

Ø Вчення Гіппократа про людину, природу та причину хвороб

Студент повинен вміти:

Ø Порівнювати між собою провідні ідеї філософії Сократа, Платона, Арістотеля, Епікура;

Ø Виділяти у філософських текстах саме те, що є характерним для західного типу мислення;

Ø Оцінювати світоглядну цінність ідей античної філософії.

 

ІІІ. Матеріалі самостійної роботи

III.1. Базові знання, необхідні для вивчення теми

 

(міждисциплінарна інтеграція)

Дисципліни	Знати
Культурологія Історія медицини	Розвиток медицини в античному світі

III.2. Зміст теми:

1. Етичні принципи Сократа. Платон, Арістотель, Епікур, їх філософські ідеї.

Сократ ( 470-399 рр.), що ставрозмірковувати не про космос, а про долю і життя людини (антропоцентризм) Філософ нічого не писав, його думки нам відомі, головним чином, з розказів його учнів, передусім, Платона.

Батько Сократа був скульптором-каменотесом, а мати –акушеркою (повитухою). Останньою обставиною він пишався й говорив, що він, як і його мати, допомагає народитися, але не дитині, а істині. Сократ отримав звичайну афінську освіту: гімнастичну (фізичну) та музичну (гуманітарну). У 18 років він прийняв присягу і став громадянином Афін. У цей час в Афінах за переписом налічувалося 14 040 громадян (вільних чоловіків, здатних носити зброю).

Сократ повертає філософію від проблеми устрою космосу до проблеми людини. В людині він бачить концентрування всіх загадок буття.

Наслідуючи заклик Фалеса, вважає головним пізнання самого себе і висуває принцип "пізнай самого себе". Але, як говорив Сократ, найганебніше неуцт­во — "вигадувати, наче знаєш те, чого не знаєш". Тому цей свій принцип він доповнює ще й іншим: "Я знаю, що я нічого не знаю".

Якщо людина говорить "я знаю, що я нічого не знаю", то це вже багато. "Я не знаю" — значить, я хочу знати, я шукаю істину й на віру не приймаю освячені традицією догми. Знати лише те, що говорять інші, значить володіти пам'яттю, але не розумом. "Я нічого не знаю" означає, що, як би далеко я не просунувся в пізнанні, я не обдурюю себе ілюзією, неначе збагнув остаточну істину. Щодалі я рухаюсь, то ширше розсовуються горизонти майбутнього пізнання. Тому на схилі життя людина має ще більшу підставу, ніж раніше, сказати: " Язнаю, що я нічого не знаю".

Головною людською якістю Сократ вважає доброчесність — уміння правиль­но, добре діяти, а для цього необхідно знати, які вчинки доброчесні. Тому причи­ну аморальних вчинків, поганої поведінки він бачить у незнанні. З цим пов'яза­не переконання Сократа, що не можна брати плату за знання, як це робили софісти.

Уперше в історії філософії Сократ поставив завдання дослідження сутності та визначення таких загальних понять, як "добро", "істина", "краса". Він розуміє знан­ня як спомин і вважає, що істину треба шукати в своїй душі.

На вулицях та майданах Афін Сократ вів бесіди зі всіма бажаючими і в діалозі показував хибні погляди, характерні для звичайного здорового глузду, та необґрунтованість впевненості в своєму розумі та знаннях. За це він отримує неприязнь та переслідування. Заздрісні звинувачують його в розбещуванні молоді та вигадуванні нових богів. І демократичний суд Афін (судді обиралися за жере­бом) засуджує його до смерті (280 суддів з 500). На суді, і помираючи від отрути Сократ вів себе мужньо та гідно. Він використав суд для пропаганди своїх поглядів і заявив, що судді незабаром будуть суворо покарані за несправедли­вий вирок. Згодом так і трапилося.

Сократ мав надто непривабливу зовнішність, вирізнявся мужністю, непримх­ливістю та аскетизмом. Можливо, він був хворий на епілепсію (є свідчення, що періодично він впадав у стан непорушності на декілька годин). Існують припущення, що під час правління 30 тиранів, прибічників Спарти, Сократ був пов'язаний з ними (їхній голова Критій та інші були його учнями). Філософ ставився з недовірою до демократії за жеребом, бо вважав, щовсіма важливими справами повинні займатися фахівці. Не виключено, що саме це політичне підґрунтя було прихованою причиною суду над Сократом.

Усі наступні давньогрецькі філософи (і не тільки вони), певним чином, знахо­дились під впливом особистості та ідей Сократа. У нього було багато учнів, найвідоміший з них — Платон.

Платон Афінський (427(347 рр. до н.е.) – давньогрецький філософ, засновник платонізму, об'єктивного ідеалізму. Він народився на острові Егіна (недалеко від Афін) у знатній аристократичній сім'ї; у молодості захоплювався літературою, музикою, живописом; філософії вчився у Кратіла і Сократа. В 399 році після страти Сократа залишає Афіни на 12 років, багато подорожує, служить при дворі Діонісія Молодшого на Сіракузах, намагається на практиці здійснити ідею мудрого державного правління. Одного чудового дня Платон стає неугодним тиранові і обертається в рабство. В 40 років, визволений із рабства друзями, філософ повертається в Афіни і у гаю героя Академа створює свою школу – знамениту Платонівську Академію. Ідеї платонізму були центральними в пізній античній і ранній середньовічній філософії.

Філософія Платона – це об'єктивний ідеалізм: поряд зі світом речей, який сприймається почуттями, є самостійно існуючий світ ідей (ейдосів).

Космологія. Космос по Платону – жива істота, наділена душею і розумом, і народився він воістину, за допомогою божого провидіння. “У центрі космосу – незрима світова душа, яка дає початок “неминучого і розумного життя за всіх часів”. Небесні тіла, нерухливі зірки – “вічносущі божественні істоти”. Надсвітова душа втілюється послідовно в усі менш піднесені форми творіння: зірки, сонце і планети, земля, олімпійські боги, люди і, нарешті, тварини. Вчення Платона, телеологічне1 весь світ у своєму розвитку має мету – прагнення до Блага.

Теорія пізнання. Пізнання Платон трактує як пригадування (анамнезис) душі того часу, коли вона була в царстві чистих ідей і знала все. Навчання Платон визначає, як постійне бажання пізнання буття, здатність споглядання істини, якою вона є; завзяття душі поєднане з правильним міркуванням.

Методологія. Платон слідом за Сократом розробляє суб'єктивну діалектику, тобто показує мінливість, суперечливість людського пізнання, використовуючи для цього свій образний метод і стиль творів – діалог. Багато творів Платона написані у вигляді діалогу, центральним персонажем багатьох діалогів є Сократ. Спочатку діалектика визначається як діалог – мистецтво вести ефективне сперечання, вона спрямована на взаємне зацікавлене обговорення проблем, з метою досягнення істини шляхом протиборства думок.

Етика. Сократ і Платон – творці етичного раціоналізму. Мудрість, стверджували вони, є вища чеснота; знання – достатня умова моральності. Якщо людина знає, що таке добро і зло, справедливість і несправедливість, вона не буде поводитися погано. Ці ідеї пізніше були розвинені в філософії Просвітництва. Етика є основним і зв’язуючим началом філософії Платона; свою діалектику він ілюструє, визначаючи етичні категорії: добро – зло, справедливість – несправедливість, правда – неправда, користолюбство – безкорисливість і т.п.

Етика і психологія служать Платонові як основи моделі ідеальної держави. Трьом початкам людської душі (прагнення, запал, розважливість) відповідають три основних чесноти (помірність, мужність, мудрість) і три класи в ідеальній державі: ремісники, воїни, і правителі(мудреці.

Обґрунтовуючи ідею просвіченої монархії, Платон стверджував, що поки в містах не будуть царювати філософи, або щиро і задоволено філософствувати нинішні царі і володарі, поки державна сила і філософія не об’єднаються, доти ні для держав, ні для людського роду не буде кінця злу. Історії поки не вдалося здійснити цю ідею, однак, пам'ятаючи, що філософи завжди могли заглядати далеко в майбутнє, не будемо вважати її абсолютною утопією.

Арістотель (384(322 рр. до н.е.) – філософ і вчений – енциклопедист, засновник теоретичної школи. В філософії Арістотель виділяє три частини:

Теоретична (умоглядна) – перша філософія (метафізика) і фізика, і фізика яка вивчає першопричини буття; мета теоретичної філософії – знання заради знання.

Практична філософія, мета якої – знання заради діяльності – етика і політика.

Поетична (творча) філософія – знання заради творчості – риторика і поетика. Логіка не самостійна наука, а пропедевтика до всіх наук. Якщо Сократ і Платон розробляли діалектичну логіку, то Арістотель – автор формальної логіки. Пізніше, в середні віки, формально(логічна частина вчення Аристотеля була відірвана від змістовної і канонізована, використовувалася як методологічна основа середньовічної схоластики.

Учнем Платона був Арістотель (384-322 рр.) — син придворного лікарю ма­кедонського царя та вчитель великого полководця Олександра Македонського. Аристотель систематизував усі знання свого часу про неживу і живу природу, психологію людини, будову держави, пізнання. Він розробив основні поняття етики (добро, щастя, блаженство тощо), створив першу систему категорій (10 ка­тегорій), основними з яких є наступні: добро, щастя, доброчесність, моральний вибір. Щастя Аристотель розуміє як "діяльність душі згідно з доброчесністю", тобто як творіння блага (добра), що приносить блаженство. Найдосконаліше бла­женство — у спогляданні.

Аристотель вперше застосував поняття "організм", описав більш як 500 видів тварин, і, по суті справи, заснував порівняльну анатомію, ембріологію та фізіо­логію, першим почав писати наукові трактати з правил логіки, а не діалоги та поеми, як це було до нього.

Державу розуміє як панування порядку, що базується на законі. У держані можуть існувати два типи господарювання:

♦ економіка, мета якої задовольняти потреби громадян;

♦ хрематистика, що існує заради наживи.

За політичним устроєм Аристотель ділить усі держави на правильні та не­правильні.

Правильні держави (мета — загальна користь):

♦ монархія (законна влада);

♦ аристократія (владакращих);

♦ політія (республіка, влада більшості).

Неправильні (вироджені держави (мета — власні інтереси):

♦ олігархія (влада багатих);

♦ демократія (влада незаможних в їхніх інтересах).

При цьому монархія краще аристократії, аристократія краще політії, а у вироджених, навпаки, демократія краще олігархії, а олігархія краще тиранії. Тобто, демократія — це краща форма держави серед гірших. Найгірша форма — охлократія (влада натовпу), коли взагалі немає закону та порядку.

Аристотель одноосібно започаткував таку науку, як логіка. Після смерті Платона він організував у передмісті Афін Ликеє свою школу, де проводив заняття у галереї (перипатосі), інколи прогулюючись з учнями. Учні отримали ім'я перипа­тетиків — тих, що прогулюються.

Аристотель вирізняв три види душі: рослинну, тваринну і розумну (у людини). Він критикував платонівське подвоєння світу. Платона ми любим, він наш вчитель, але істина дорожче. У вченні Платона є протиріччя. Наприклад, стверджується, що кожна властивість речей зумовлена відповідною ідеєю; краса речей — ідеєю краси, білий колір — ідеєю білизни і т. ін. Але кожна річ має не одну, а безліч властивос­тей. Отже, кожна з них повинна бути зумовлена не однією, як стверджує Платон, а безліччю ідей. З іншого боку, за Платоном, ідея — це сутність речі, й разом з тим він впевнений, ідо ідея існує поза речами в потойбічному світі. Виходить, що речі існують без своєї сутності. Нарешті, як можуть нематеріальні ідеї впливати на матерію, формуючи з неї світ речей? У Платона відповіді на це питання немає.

Безтілесні ідеї Платона — загальне й сутнісне. Проте, як вказує Аристотель, "ніщо загальне не існує окремо, поза одиничними речами". Кожна одинична річ ("перша сутність") — це складене ціле: єдність матерії як начала, що визнача­ється, та форми як начала, що визначає. Матерія — цете, з чого складаються всі речі ("матеріальна причина"), а форма — це сутність і суть буття, завдяки якій усяка річ така, яка вона є ("формальна причина"). Матерія та форма співвідно­сяться між собою як можливість та дійсність. Так, глина по відношенню до цегли— матерія, а цегла по відношенню до глини— форма. В свою чергу, цегла— це матерія, а будинок — форма.

Епікур (341-270 рр.) розвиває єдину в стародавності концепцію людини, в якій утверджується цінність людської особистості й пропонується усунення всього, що заважає щастю. Щастя — це мудрість, уміння задовольнятися малим і дося­гати спокою духу, бути вільним від тілесних та духовних страждань, не боятися смерті, богів та загробної розплати. Тому епікурейська община уявлялася лю­дині того часу — безвідносне до того, яке становище в суспільстві вона займала (членами епікурейської общини могли бути раби і жінки) — своєрідним "шпита­лем", де виліковуються недуги, За місцем її розташування школа Епікура отри­мала назву «Сад Епікура».

Мета життя людини, вважає Епікур, — щастя. Для того, щоб бути щасливою, людина повинна позбутися страждань, болю, бути здоровою і фізично, і психіч­но. Крім того, повинна мати вдоволення від задоволення своїх потреб. Всі людські потреби він поділяє на такі:

♦ природні та необхідні;

♦ природні та не необхідні;

♦ неприродні та не необхідні.

Розумна людина прагне тільки до задоволення перших потреб та вміє цінува­ти те, що має. А кожна людина має найцінніше І найпотрібніше: життя, сон, повітря, воду, друзів.

Епікур розвиває вчення Левкіппа та Демокрита про атоми. Він вважає, що атоми здатні спонтанно змінювати напрямок свого руху, завдяки чому знаходиться місце не тільки необхідності (як у Демокрита), а й випадковості. Це призводить до визнання свободи, волі людини, можливості вибору нею одного з декількох варіантів поведінки, звідки, в свою чергу, виникає й відповідальність за вчинки.

Школа стоїків.

Наприкінці IV ст. до н.е. виникає школа стоїцизму. Засновник цієї школи — Зенон з Кітіону (бл. 336—264 рр. до н. е.). Ця школа була логічним продовженням школи софістів, але мала свої особливості. Подальший розлад

суспільних відносин, загроза розпаду Римської імперії висунули перед філософами завдання створення більш жорстких норм морально-етичного виховання громадян у суспільстві. Замість теорії «вільного поводження», досягнення повсякденної насолоди і необмеженого блага, потрібно було розробити основи раціональної етики, побудованої па принципах дотримання розумних потреб. Звичайно, що така теорія має велику цінність у сьогоденних умовах. Замість колективних форм відповідальності людей має місце індивідуалізація людини, піднесення її відповідальності за свої дії. Проповідується фаталізм, віра в людську долю, трагічне стає героїчним. Замість альтруїзму проповідується егоїзм, егоцентризм і аскетизм. У світі панує невблаганна необхідність (фаталізм), вчать стоїки, і немає можливості

протистояти їй, людина повністю залежить від усього, що діється в зовнішньому світі, природі. І мудрець, і невіглас підкоряються необхідності,

але «мудрого необхідність веде, дурного ж — волочить». Мудрість дозволяє

стримувати афекти (чуттєві пориви), але для цього, згідно з ученням стоїків,

слід виробити в собі чотири чесноти: розсудливість, невибагливість, вблаганність, мужність і таким чином можна виробити ідеальний спосіб ставлення до світу — апатію (відсутність переживань, безпристрасність, загальне блаженство). У плані наявних на той час соціальних негараздів слід

розглядати появу такого напряму в філософії, як скептицизм. Засновником скептицизму був Піррон (бл. 360–270 рр. до н. е.). За переказами, він ніщо не вважав ні прекрасним, ні потворним, ні справедливим і вважав, що істинно ніщо не існує, а людські вчинки керуються лише законом і звичаєм. Піррон оголошує неможливим будь-яке істинне знання про речі навколишнього світу.

ПЛАТОН

ПРО СПРАВЕДЛИВІСТЬ

(Сократ і його друг)

Сократ: Чи можеш ти нам сказати, що таке справедливість? Чи ти вважаєш цей предмет невартим обговорення?

Друг: Ні, я його вважаю навіть дуже гідним.

Сократ: Так що ж це таке?

Друг: Але чим же це може бути, як не тим, що вважається справедливим.

Сократ: Ні, не відповідай мені так: адже якби ти мене запитав, що таке око? Я б сказав тобі: це те, чим ми дивимося; і якби ти попросив це довести, я б довів. А якщо ти запитаєш мене, що ми називаємо душею, я б відповів: називаємо цим ім'ям те, чим ми пізнаємо. Знов(таки, якщо ти запитаєш, що таке голос, я відповім тобі: це те, за допомогою чого ми розмовляємо. І точно так ти запитай у відношенні справедливого: для чого ми його використовуємо? Відповідай приблизно в тому дусі, як я зараз запитував.

Друг: Але я не можу тобі відповісти.

Сократ: Що ж. Якщо ти не можеш відповісти таким чином, може моє запитання пролунає легше ось так: скажи, яким чином ми розрізняємо більше і менше? Чи не за допомогою вимірювальної лінійки?

Друг: Так.

Сократ: Ну а яке мистецтво використовується цією лінійкою? Чи не вимірювальне?

Друг: Так, вимірювальне.

Сократ: А як ми розрізняємо легке і важке? Чи не за допомогою терезів?

Друг: Так.

Сократ: Ну а яке мистецтво користування терезами? Чи не мистецтво зважування?

Друг: Безсумнівно воно.

Сократ: Так скажи мені, за допомогою якого інструмента розрізняємо ми справедливе і несправедливе, а також, насамперед за допомогою якого мистецтва, коли ми користуємося цим інструментом? Хіба і тепер тобі не ясне питання?

Друг: Ні, не ясно.

Сократ: Ну от. А коли ми сперечаємося один з одним про справедливі і несправедливі речі, до кого ми звертаємося і хто вирішує нашу суперечку? Скажи.

Друг: Ти маєш на увазі, Сократ?

Сократ: Це добре сказано. Давай же спробуємо відповісти на наступне: як вирішується питання про справедливість і несправедливість? Відповідай.

Друг: Я не можу.

Сократ: Скажи, чи не за допомогою мовлення.

Друг: Це вірно.

Сократ:... очевидно, слово – той інструмент, за допомогою якого справедливе відділяється від несправедливого. Але що ж таке при цьому справедливе і несправедливе? Представ, що хтось запитав би нас: оскільки вимірювальна лінійка, вимірювальне мистецтво і вимірник вирішують питання про велике і менше, чим є більше і менше? Ми відповіли б йому, що більше – це переважаюче. Менше ж – те, що переважене. Точно в такий же спосіб, якби хто запитав нас: оскільки суперечка про справедливе вирішує слово, судове мистецтво і суддя, чим же є справедливе і несправедливе? Що ми йому відповімо? Чи ми поки що не можемо відповісти?

Друг: Не можемо.

Сократ: А як ти думаєш: от це несправедливе – добровільна властивість людей чи мимовільна? Я маю на увазі наступне: люди чинять несправедливість добровільно чи мимоволі?

Друг: Думаю, Сократ, що добровільно – в силу своєї негідності.

Сократ: Виходить, ти вважаєш, що люди бувають дурними і несправедливими з власної волі?

Друг: Так, я так вважаю, а ти – ні?

Сократ: Ні, якщо вірити поетові, який сказав: Не буває ніхто добровільно дурним і мимоволі блаженним. Скажи ж, що ти вважаєш справедливим – брехати або говорити правду?

Друг: Звичайно говорити правду.

Сократ: Виходить, брехати – несправедливо?

Друг: Так.

Сократ: Ну, а справедливо вводити в оману чи ні?

Друг: Не вводити звичайно.

Сократ: Виходить, уводити в оману – несправедливо.

Друг: Так.

Сократ: Далі, справедливо – шкодити або приносити користь?

Друг: Приносити користь.

Сократ: Виходить, шкодити – несправедливо?

Друг: Так.

Сократ: Отже, говорити правду, не вводити в оману і приносити користь – справедливо, а брехати, шкодити і вводити в оману – несправедливо?

Друг: Безсумнівно, клянуся Зевсом!

Сократ: Те ж саме і у відношенні до ворогів?

Друг: Ні, ні в якій мері.

Сократ: Насправді справедливо шкодити ворогам і несправедливо приносити їм користь.

Друг: Так.

Сократ: Ну, а брехати, щоб заспокоїти ворогів і їм ушкодити, хіба несправедливо?

Друг: Справедливо?

Сократ: Далі ти стверджуєш, що допомагати друзям справедливо?

Друг: Так, я так говорю.

Сократ: А робити треба без заспокійливого обману чи обманюючи для їх же користі?

Друг: І обманюючи, клянуся Зевсом!

Сократ: Чи значить це, що справедливо приносити користь тільки заспокоєнням, але не неправдою? Або тут потрібна також і неправда?

Друг: Справедливим у цих випадках буде також і брехати.

Сократ: Схоже, що і брехати, і говорити правду буде в один і той же час справедливим і несправедливим.

Друг: Так.

Сократ: А також справедливо і несправедливо заспокоювати їх і не заспокоювати.

Друг: Очевидно.

Сократ: І подібно цьому шкодити і приносити користь буде справедливим і несправедливим.

Друг: Так.

Сократ: І всі такого ж роду речі будуть справедливі і несправедливі.

Друг: Мені здається, так.

Сократ: Послухай, адже у мене, як і у всіх людей є праве і ліве око?... і права і ліва ніздря?... і рука, права і ліва?

Друг: Безсумнівно.

Сократ: Виходить, коли говорять про одне і те ж саме, ти одне в мені називаєш правим, а інше – лівим, то на моє питання, що саме ти називаєш, ти можеш відповісти: праве – те, що перебуває праворуч, а ліве – ліворуч?

Друг: Так, можу.

Сократ: Далі виходить, і коли одне і теж іменуєш, то справедливим, те несправедливим, ти можеш відповісти, що саме справедливо, а що – ні?

Друг: Отже, мені думається, що справедливе все, що робиться належним чином і вчасно, те ж, що не робиться належним чином, несправедливо.

Сократ: Думка твоє чудова. Виходить, хто робить всі речі належним чином і в належний час поступає справедливо, а той, хто не робить цього належним чином – несправедливо?

Друг: Так.

Сократ: Виходить, справедливий той, хто поступає справедливо, несправедливий той що поступає навпаки?

Друг: Це так.

Сократ: Ну, а хто здатний у належний час робити розрізи, припікання і відчувати тепло?

Друг: Лікар.

Сократ: Тому що він знаючий або по якійсь іншій причині?

Друг: Тому, що він знаючий.

Сократ: Виходить, і у всьому іншому діло йде у такий же спосіб: знаюча людина здатна робити те, що повинна, належним чином і в належний час. А недосвідчений – ні?

Друг: Так, так.

Сократ: Стало бути, і брехати, і приносити користь знаюча людина може належним чином і в належний час, а недосвідчена – ні?

Друг: Ти правий.

Сократ: А той, хто робить належним чином і в належний час, справедливий?

Друг: Так.

Сократ: Адже він це робить в силу знання.

Друг: Як же інакше?

Сократ: Виходить, справедлива людина справедлива в силу знання?

Друг: Так.

Сократ: А несправедливий буває несправедливий у силу того, що протилежне справедливості?

Друг: Очевидно.

Сократ: Виходить, справедлива людина справедлива в силу мудрості?

Друг: Так.

Сократ: А справедливий несправедливий по неуцтву?

Друг: Схоже що так.

Сократ: Очевидно та мудрість, що залишили нам у спадщину предки, і є справедливість, а залишене ними неуцтво – несправедливість?

Друг: Очевидно.

Сократ: А люди неосвічені по добрій волі чи мимоволі?

Друг: Мимоволі.

Сократ: Значить вони мимоволі і несправедливі?

Друг: Очевидно.

Сократ: А, несправедливі люди погані?

Друг: Так.

Сократ: Отже, вони мимоволі несправедливі і погані?

Друг: Безсумнівно, так.

Сократ: А чинять вони несправедливість, тому що несправедливі?

Друг: Так.

Сократ: Значить по неволі?

Друг: Звичайно.

Сократ: Адже добровільне і виникає по неволі.

Друг: Розуміється, ні.

Сократ: И несправедливий вчинок виникає в силу несправедливості вдачі?

Друг: Так.

Сократ: Несправедливість же зневолена?

Друг: Так, зневолена.

Сократ: Отже. Люди бувають несправедливими і роблять несправедливі вчинки мимоволі?

Друг: Здається так, мимоволі.

Сократ: Виходить, поет не збрехав?

Друг: Здається, ні.

 

IV Рекомендована література

Основна література:

1. Петрушенко В.Л. Філософія: Курс лекцій. Навчальний посібник для студентів вищих закладів I-IV рівнів акредитації. –К., 2001. С.33-72.

2. Степанов Віктор. Філософія для студентів та аспірантів медичного фаху. Навчальний посібник. – Вінниця, 2003. стор. 246-250.

Додаткова література:

Изуткин А.М. и др. Социология медицины. – К., 1986

Марченко В.Ф. и др. Методологические основы клинической медицины. – К., 1990.

Лисицын Ю.П. Здоровье населения и современные теории медицины. – М., 1982.

Петленко В.П., Сержантов в.Ф. Проблема человека в теории медицины. – К., 1984.

Петленко В.П., Царегородцев Г.И. Философия медицины. – К., 1979.

 

Самостійна робота №3

Кількість годин – 2

Тема: ФІЛОСОФІЯ І МЕДИЦИНА СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

ТА ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ

I. Актуальність теми:

Філософія Середньовіччя утворившись у суспільстві з однозначною орієнтацією на духовні абсолюти, із суспільним пануванням релігії, зайняла специфічне місце в європейському духовному житті того часу: вона обслуговувала богослов‘я. Але водночас середньовічна філософія зробила неоцінений внесок освоєння позачуттєвих сутностей. Сприяла нагромадженню нових знань. Тому вона є особливо плідною для вивчення “внутрішньої людини” (Августин) та духовних процесів сучасного життя.

 

1I. Навчальна мета самостійної роботи:

 

Студент повинен знати:

· загальні особливості середньовічного типу філософствування;

· основні етапи розвитку середньовічної філософії;

· провідну проблематику середньовічної філософії;

· загальне значення ідей середньовічної філософії для розвитку європейської культури та науки;

· які саме зміни відбулись у християнському світогляді в епоху Відродження:

· якими були провідні змістові акценти у ренесансній філософії.

Студент повинен вміти:

· пояснювати особливості середньовічного світобачення, елементи якого ще й донині є органічною складовою частиною європейської духовності;

· виявляти специфічні риси духовного світу людини середньовічними філософією та богослов’ям;

· обґрунтовувати роль середньовічної філософії у становленні сучасної науки;

· підкреслювати нові обрії людського самовиявлення та самоусвідомлення, що були окреслені в епоху середньовіччя.

· роз’ясняти суперечливий характер європейського Відродження, прояви в ньому титанізму та фаустівського духу

· пояснювати, яку роль грала медична наука в цей період

 

III. Матеріали самостійної роботи

III.1. Базові знання, вміння, навички, необхідні для вивчення теми

(міждисциплінарна інтеграція)

Дисципліни

Знати

Культурологія   Історія медицини

Особливості середньовічного типу культури; позитивні та негативні риси у середньовічному світогляді; елементи середньовічних духовних та інтелектуальних надбань у сучасному житті. Особливості трансформації християнського світосприйняття. Періодизацію епохи Середньовіччя та доби Відродження; їх основні історичні факти, аналоги між історичними процесами Відродження та сьогоденням. Розвиток медичних знань у даний період

 

III.2. Зміст теми

Вчення Томи Аквінського.

Фома Аквінський (1125/26 – 1274рр.) — один з найвидатніших представників середньовічної філософії, учень знаменитого теолога, філософа і природознавця Альберта Великого. Як і його вчитель, Фома Аквінський намагався обґрунтувати основні принципи християнської теології, спираючись на вчення Аристотеля. При цьому вчення Аристотеля було пристосоване таким чином, щоб воно не вступало у протиріччя з догматами церкви.

Вчення про буття. Під буттям Фома Аквінський розуміє християнського бога, який актом своєї волі створив світ і речі, що в ньому існують. З точки зору Ф. Аквінського існує чотири рівні буття. Найнижчий рівень буття обумовлює зовнішню визначеність речей, сюди відносяться неорганічні стихії та мінерали. На наступному рівні перебуває форма, що являє собою кінцеву причину речей, тому їй притаманна доцільність, яку ще Аристотель назвав «рослинною душею» — це рослини. Третій рівень — тварини. На всіх трьох рівнях форма по-різному входить у матерію. На четвертому рівні форма вже не залежить від матерії. Це дух, або розум, розумна душа, найвища із створеного сущого. Внаслідок того, що душа не зв'язана з тілом, вона не гине зі смертю тіла. Тому розумна душа, за Фомою Аквінським, наречена «самосущою». На відміну від неї, душі тварин не є самосущими і гинуть разом із загибеллю тіла. Великого значення надавав Фома Аквінський розуму. Розум, за його розумінням, є найвища здібність, якою наділена людина, а тому вона здатна розрізняти добро і зло. Практичний розум — це воля, що спрямована не на пізнання, а на діяльність, яка керує людськими вчинками і поведінкою.

Вчення про людину. Це вчення Фоми Аквінського ґрунтується на уявленні про єдність душі і тіла в кожній особі. Душа нематеріальна і не субстанціальна, вона отримує свою завершеність тільки через зв'язки з тілом.

Особистість для Фоми Аквінського є найблагороднішою в усій розумній природі. За Фомою, розум вищий від волі, але любов до Бога набагато важливіша за його пізнання.

 

III. 4. Рекомендована література

Основна література:

Петрушенко В.Л. Філософія: Курс лекцій. Навчальний посібник для студентів вищих учбових закладів I-IV рівнів акредитації. –К., 2001. С. 73-107.

Допоміжна література:

1) Блинников Л.В. Великие философы: Учебный словарь – справочник: 2-е изд. М., 1997.

2) Горбачев В.Г. История философии. Брянск, 2000

3) Горфункель А.Х. Философия єэпохи Возрождения. М., 1997.

4) Гутенберг В.Н. Титані Возрождения. М., 1991. История философии в кратком изложении. М., 1991.

5) Кондзьолка В.В. Істрія середньовічної філософії. Львів, 2001.

6) Татаркевич В. Історія філософії. Т.1. Львів, 1997.

 

Самостійна робота №4

Кількість годин - 1.

Тема: ФІЛОСОФІЯ І МЕДИЦИНА В ЕПОХУ НОВОГО ЧАСУ ТА ПРОСВІТНИЦТВА

I. Актуальність теми: Філософія Нового часу являє собою принципово новий рівень у розвитку європейської філософії: вона розвивається у діалозі з експериментальною наукою, що виникає саме в цей час. У зв’язку з цим філософія досягає нового рівня деталізації власної проблематики. Стає більш диференційованою і розгалуженою, а тому – більш систематизованішою. Виникають національні філософії, формуються нові напрями філософського знання, такі, як гносеологія, антропологія, методологія, історія філософії.

 

II. Навчальна мета самостійної роботи:

 

Студент повинен знати:

· якими були основні змістові наголоси у світогляді французьких матеріалістів

· як провідні напр