Розвиток медицини в епоху Середньовіччя. Вчення К. Галена.

Медицина Візантії. В 330 році імператор Костянтин переніс столицю тоді ще єдиної Римської імперії із Риму до Константинополя. У 395 році Римська імперія остаточно розпалась на дві частини: західну і східну. Якщо західна через декілька десятиліть буде повністю знищена варварами, то східна або Візантійська – буде існувати ще тисячу років. Це існування мало той позитивний сенс, що були значною мірою збережені культурні надбання античного світу.

Для розвитку медицини мали значення деякі особливості: по-перше, у Візантії виникають перші християнські монастирі, а при них лікарні і медичні школи (IV ст), по-друге, торгові каравани, натовпи прочан і походи хрестоносців до гробу Господнього сприяли розносу інфекцій і виникненню епідемій. Так, чума, що розповсюдилась в епоху правління імператора Юстиніана (VI ст), ледве не призвела до падіння Візантійської імперії. Дещо пізніше, в XIV ст., епідемія чуми, що охопила всю Європу, забрала чверть жителів континенту.

Найвидатнішим лікарем Візантії був Орибазій (326-403), лейб-медик імператора Юліана. Він зібрав величезну збірку праць вчених Греції і Риму під назвою “Сінапсіс”, чим зберіг їх для наступних поколінь.

Арабська медицина. В VII столітті під зеленим стягом ісламу була зібрана велетенська імперія арабів, від Гібралтару на заході до Середньої Азії на сході. Проіснувавши півтора століття, імперія розпалась на окремі халіфати.

Араби зробили значний внесок у розвиток культури і науки, зокрема медицини. Наука зосереджувалась у товариствах освічених (меджліс – уляма) і будинках науки (даріл-фінум).

Араби винайшли т.з. арабські цифри, додавши до раніше відомих нуль; започаткували аналітичну геометрію, тригонометрію і алгебру (аль-джабр). В астрономії вирахували географічні широту і довготу. Розвинули хімію, якій дали назву аль-хімія, отримали азотну, соляну кислоти, спирт (алкоголь), водяну баню, застосували фільтрування. Винайшли перо для писання, водяний і механічний годинники, магнітну голку, збільшувальне скло. Найвидатнішим арабським ученим був Магомед-аль-Хорезмі.

Великих успіхів було досягнуто в галузі медицини. Медицина зосереджувалась в приватних лікарнях і медичних школах при них. Аптека, як медичний заклад, бере свій початок в арабських халіфатах.

До найвидатніших представників арабської медицини належать: Аль-Разі (850-923) і Ібн –Сіна (980-1037).

Аль Разі був засновником Багдадської лікарні і медичниї школи. Для будівництва лікарні Аль-Разі пропонував розвішувати м’ясо в різних місцях міста і будувати там, де воно найдовше збережеться. Він рекомендував перевіряти в лікарнях описи хвороб, які не завжди співпадатимуть з описаним, закликав лікарів відкривати нові лікувальні засоби, невідомі раніше.

Найвидатніший лікар не лише арабського світу, а й всієї епохи середньовіччя - Абу-Алі-аль Хусейн-ібн Абдуллах-ібн Сіна (Авіценна) – народився в аулі Авшан біля Бухари. працював в Бухарі, Хорезмі, Хамадані, Ізфагані. В Хорезмі (999-1014) написав “Канон медицини”, який протягом п’яти століть був основним посібником, з якого майбутні медики не лише в арабських, а й в європейських медичних школах вивчали медицину. В Хамадані був візирем хана і запропонував план економічної і культурної перебудови ханства, який складався із таких основних розділів – покращення системи зрошення, запровадження пільг для купців, розвиток освіти, будівництво лікарень, лазень і водогону. Той правитель розумний, вважав Авіценна, який поширював освіту серед підлеглих. Теоретичні постулати Авіценни були такими: людина складається із двох субстанцій – тіла і душі; тіло інертне, смертне, душа активна і безсмертна; медицина має служити людині; це наука про будову людського тіла, необхідна для того, щоб зберігати здоров’я або вертати втрачене. В трактуванні причин захворювань Авіценна розвивав погляди Гіппократа. Основними причинами він вважав шкідливість клімату і місцевості, шкідливість харчування, надмірну працю, конституцію тіла і душевні потрясіння. Для ілюстрації впливу останніх проводив такий дослід: зачиняв у двох клітках по ягняті. Обом давав добру їжу, але біля однієї з кліток прив’язував вовка. Ягня, що мало вовка за сусіда, незважаючи на добру їжу, чахло і здихало.

Авіценна вважав, що дія ліків залежить від таких факторів: ясного розуміння, чому саме ці ліки призначаються, стану хворого, доброякісності ліків, правильної дози та місця введення ліків.

Авіценна першим поставив діагноз цукрового діабету, відмітивши у хворих підвищений апетит, спрагу, поліурію і солодку сечу, яку пробував на смак. Застосовував уринотерапію. Описав клініку виразки шлунку, сибірської виразки, розробив техніку трахеотомії, літотомії, ектерпації пухлин, кровопускань. Ввів у вжиток червону ртуть і вісмут, запропонував катетер.

Медицина Західної Європи. Феодальний устрій західної Європи характеризувався натуральним господарством, роздробленістю окремих феодальних держав та їхніх складових частин – князівств, графств тощо. Єдиним і водночас могутнім об’єднуючим фактором була християнська церква, яка вела небезуспішну боротьбу за володарювання над цивільним життям. Спроби порушити церковні канони придушувались з допомогою спеціального суду – інквізиції, яка, зазвичай, порушників цих канонів засуджувала до єдиної ефективної міри покарання – спалювання на вогнищі.

В епоху раннього середньовіччя в Західній Європі виникають монастирі зі шпиталями та медичними школами при них. В монастирях переписувались древні праці Гіппократа і Галена.

В епоху середнього середньовіччя життя поступово пожвавлювалось. Цьому сприяв розвиток міст, а в них ремесел. В містах, які відзначались щільною забудовою, вузькими вулицями і зовнішніми мурами, бо феодалам потрібно було платити за землю, поширювались епідемії. Окрім чуми, величезною проблемою була проказа. Міста запроваджують посади міських лікарів, основним завданням яких була боротьба із заносом інфекцій. В портових містах вводиться карантин (40днів), під час якого корабель стоїть на рейді, а його персонал в місто не допускається.

Окрім медичних шкіл при монастирях виникають цивільні медичні школи – в Салерно (IX ст), в Болонії (1156), Парижі (1180), Падуї (1222). Окрім медичних існували філософські і юридичні школи. В 1200 році в Парижі під протекторатом короля відбулось об’єднання трьох шкіл в загальну школу (studium generale). Управлялась школа земляцтвом студентів і викладачів “Universitas”. Окремі школи або фахи оформились у факультети (від facultas –здатність викладати той чи інший фах). Члени факультету обирали голову – декана (decanus – десятник). Учні, що навчались в Studium generale, яка невдовзі отримала назву університету, отримували послідовно такі вчені ступені – бакалавр, ліцензіат, доктор.

Bacca laurei – студент, що провчився два роки, після чого увінчувався вінком з ягодами, медичною практикою займатись не мав права. Це право він отримував після п’яти років навчання, коли здобував ступінь licentiatus in medicinаm, тобто обізнаного з медициною. Doctor (учитель) – це найвище звання, яке присуджувалось після диспуту. Претендент на здобуття вченого ступеня доктора подавав клопотання до факультету, який визначав тему диспуту, наприклад, “Про корисність вживання кислої капусти для п’яничок”, або “Вплив розміщення небесних тіл на перебіг хвороби”. Диспут тривав декілька днів, після чого новоспечений доктор влаштовував для членів факультету гостину і дарував їм дарунки. Під час навчання учні називались студентами (від studere – вчити, вивчати). Студенти обирали з-поміж себе правителя або rectora.

Університети користувались великою автономією, проте знаходились під невсипущим наглядом церкви. Характерною особливістю викладання в середньовічних університетах було те, що всі знання необхідні учню, містяться в працях визнаних авторитетів і суть навчання полягала в тому, щоби кожне явище пояснити аргументами, знайденими в працях авторитетів. Такими авторитетами, канонізованими церквою, стали праці Гіппократа, Галена і Авіценни. Такий спосіб навчання отримав назву схоластичного. У 1300 році папа Боніфацій VIII, під страхом відлучення від церкви, заборонив розтинати трупи, що, звісно, не сприяло розвитку медичних знань.

У XIII ст. Рожен Бекон склав рецепт пороху і в 1346 році в битві біля міста Креси вперше застосовується вогнепальна зброя, яка призвела до появи вогнепальних поранень. Для їх лікування у війську вводиться посада фельдшера (у перекладі з німецької – “польві ножиці”).

Між церквою і феодалами точиться постійна боротьба за владу. Прагнучи позбутись церковної опіки, деякі королі порушують папські заборони. Зокрема, в 1376 році французький король дає дозвіл на розтин трупа медичному факультету в Монпельє, в 1460 році такий дозвіл отримує медичний факультет у Празі. У 1490 році Олександр Бенедетті побудував в Падуанському університеті перший анатомічний театр.

Могутнього, революційного за суттю розвитку медицина набуває в епоху Відродження. Цьому сприяли такі причини.

Подальший розвиток міст і ремесел вимагали економічного обміну і торгівлі, подолання феодальної замкнутості. В містах з’явився освічений прошарок городян, що закінчували цивільні школи (університети) і порушили монополію церкви на освіту.

У XIV – XV століттях Європою прокочуєтся хвиля селянських війн, яка нанесла незагойні рани феодальним замкам.

У 1492 році Христофор Колумб відкриває Америку, у 1498 – 1498 рр. Васко да Гама огинає Африканський континент і досягає Індії, у 1519 році Магеллан огинає з півдня Американських континент.

Ще раніше, у 1054 році християнська церква розкололась на православну і католицьку, однак цей розкол не мав таких наслідків, як розкол католицької церкви у XVI столітті і виникнення протестантизму, течії у християнстві, яка відновила прості обряди раннього християнства.

Наука, передовсім природознавство, переходить до досліду як основного методу пізнання природи. Могутній розвиток отримують такі науки як механіка, математика і медицина. Епоха Відродження породила справжніх титанів людської думки і духу. Серед них слід згадати Леонардо да Вінчі (1452-1519), вченого енциклопедиста, який залишив 13 томів малюнків людського тіла. Миколи Коперника (1473-1543) (учня Юрія Дрогобича, нашого українського вченого епохи Відродження, доктора медицини і теології Падуанського університету), який першим обгрунтував геліоцентричну будову світу, Галілео Галілея, фундатора гідростатики і гідродинаміки тощо. Серед титанів медицини епохи Відродження слід назвати такі:

Парацельс (Філіпп Ауреол Теофраст Бомбаст фон Гогенгейм) (1493-1541), народився в Швейцарії, працював в Базельському університеті. У 1527 році опублікував свої лекції з медицини. Його основний постулат такий - “теорія лікаря є досвід”. Парацельс вважав, що медицина має спиратись на хімію. Оскільки людина взята із землі, то її основу складають не кров, слиз і жовч, як вважав Гіппократ, а ртуть. сірка і сіль. Вони вступають між собою в організмі в хімічні реакції, як в реторті. Саме тому, хімія мала дати для медицини ефективні ліки. Через це Парацельса недаремно вважають фундатором фармації.

Андрій Везалій (1514 – 1564), народився в Брюсселі. Після закінчення Паризького університету у 1537 році був запрошений очолити кафедру анатомії в Падуанському університеті. На лекціях ввів демонстрацію трупів. У 1543 році (рік видання М.Коперником своєї праці “Про обертання небесних сфер”) видав свою працю “Про будову людського тіла” (De corporis gumani fabrica). В цій книзі А.Везалій виправив більше 200 помилок Галена, який, як було сказано раніше, анатомував на тваринах. Це була перша нормальна анатомія людини. Переслідувався церквою, мусив тікати із Падуї, а потім поїхав замолювати “гріхи” в Єрусалим до гробу Господнього. Подорож тривала 8 років, дорогою назад корабель розбився, Везалія було викинуто на о.Занте, де він і помер. На острові великому вченому поставлено пам’ятник.

Найбільше враження на сучасників Везалія справило його відкриття про відсутність міжшлуночкового отвору у серці людини, про який писав Гален. Відштовхуючись від відкриття Везалія, його учень Ренальдо Коломбо відкрив мале коло кровообігу: правий шлуночок – легенева артерія – легені – легенева вена – ліве передсердя. Коломбо зробив припущення, що між артерією і веною існують дрібні судини, які пізніше відкрив Марчелло Мальпігі (1661) з допомогою мікроскопу, який винайшли у 1590р. голландці Янс і Янсен, а вдосконалив Левенгук. Незалежно від Коломбо до відкриття малого кола кровообігу підійшов Мігель Сервет, спалений на вогнищі Кальвіном.

У 1606 році Ієронім Фабрицій відкрив венозні клапани і показав, що з їхньою допомогою кров рухається в напрямі до серця.

У 1628 році Вільям Гарвей відкрив велике коло кровообігу, чим остаточно поклав початок науковій фізіології.

Джіролам Фракасторо (1483-1553) – фізик, астроном, поет і лікар. У 1546 році написав працю “Про пошесні хвороби” (“De morbis contagiosis”) в якій описав різні епідемічні захворювання і розвинув припущення Лукреція Кара про те, що причиною заразних хворою є невидимі для нашого ока живі істоти – seminaria contagiorum, причому для кожної хвороби окремі, з винятковою здатністю до розмноження. Передача заразних хвороб здійснюється різними шляхами – через дотик, одяг повітря. Фракасторо перший описав венеричну хворобу, якій дав назву “сифіліс”; лікувати сифіліс рекомендував ртуттю.

Вчення К. Галена Найбільшим вченим-медиком античного часу після Гіппократа був Клавдій Гален (131-201 рр.. Н.е.). Його ідеї головним чином ґрунтувалися на вченні Гіппократа, а також Аристотеля в лікарів пізнього періоду Олександрійської школи. Відповідно світогляду античного часу, Гален розумів цілісність організму. «У загальній сукупності частин все знаходиться у взаємній згоді і серед частин всі сприяє діяльності кожної з них». Через 6 століть після Гіппократа він і систематизував його гуморальну теорію патології, яку повністю поділяв! Гален представляв здоров'я як рівновагу і гармонію (Краз) чотирьох елементів або соків тіла: кров, жовч, чорна жовч, слиз (флегма): при хворобі відбувається порушення правильного зміщення соків (дискразія), після їх «Зварені» (Кокцей) і видалення з організму шкідливостей настає одужання. Це служило підставою для широкого застосування проносних, блювотних, потогінних, частих і великих кровопускань. Про надзвичайну привабливості і живучості цієї теорії свідчить її визнання аж до XIX століття.

Гален високо цінував відкритий Гіппократом перший науковий закон медицини, який стверджує, що природа - найкращий з лікарів. Гален був універсальним вченим, автором близько 400 праць (Б. Д. Петров), у сфері ж медицини його величезні заслуги полягають у ретельному і детальному вивченні анатомії і фізіології людини - фундаментальних наук лікарської освіти. Ці великі дослідження викладені в книзі про «Призначенні частин людського тіла». У його працях, в тому числі і п згаданому вище, невпинно вихваляється доцільність будови і функції кожного органу людини і тварини; телеологічні пояснення були вирішальними. Разом з Арістотелем він стверджував, що природа нічого не робить без мети. Гален, даючи анатомо-фізіологнческіе опису, усе розглядає під кутом зору «для чого», а не «чому», пояснює їх корисність.

У практичній медицині Галену належить заслуга вивчення у хворих пульсу, про який Гіппократ не згадує; він розрізняв 27 варіацій пульсу. Він писав: «Науку про пульс я зробив справою всього мого життя, - і додає, - але хто після мене захоче присвятити себе цій науці в наш жалюгідний століття, коли ніхто не визнає іншого бога, окрім багатства». Вивчаючи - особливості больових відчуттів, він перший намагався розрізнити місце їх виникнення - апоневроз, плевра, кістка, вени і т. п.

У справу дослідження хворого Гален вносить раціональні вимоги: видимі симптоми слід було пов'язати з пошкодженням визначено, го органу, потім визначити природу поразки (запалення і т. п.), а також встановити причини (жар чи холод, вологість або сухість).

Вивчення Галеном лихоманок - хвороб, які не мали локалізації та привертають особливу увагу лікарів з самого початку медичної допомоги, було дуже ретельно. За тодішнім, а також і його поглядам, всякі шкірні крововиливи, висипу, гнійнички і т. п. розглядалися як форма видалення хворобливих соків, як початок можливого одужання.

Створення вперше докладного анатомо-фізіологічного опису організму людини було якісно новим у розвитку медицини. Гален - впроваджував в основу лікування і вирішення завдань медицини фундаментальні дисципліни (анатомію і фізіологію), тому його справедливо вважають основоположником наукової медицини (Б. Д. Петров)

Принципами наукового дослідження для нього були: «Той, хто хоче споглядати створення природи, не повинен довірятися працям з анатомії, а повинен покладатися на свої очі» І далі: «Необхідно точно знати функції насамперед будова кожної частини, розглядаючи факти, що відкриваються анатомуванням на підставі власних спостережень; адже тепер книги тих, які називає себе анатомами, рясніють тисячами помилок. У цьому не важко побачити принцип сучасного природознавства - Nullius in verbd - заперечення правомірності посилань на авторитет для доказів. У полеміці з Асклепіадом, противником гуморальної теорії, він вказує на помилки останнього: «Одна - зневагою до анатомічних розтинам, інша - незнанням принципів логічного мислення».

У працях Галена трактування явищ природи виключно телеологічного, наприклад, «... у всьому наш деміург при влаштуванні частин переслідує одну тільки мета: вибір кращого». Теза про те, що «природа розумна» не лише ускладнює засвоєння його відкриттів, а й. Суперечить сучасному природознавству. У спеціальних дослідженнях Галена виявляється чимало неточностей, а іноді грубих помилок. Наприклад, він вважав, що, пульсуюча сила артерій є головним двигуном крові по судинах, хоча він же описав систолу і діастолу серця; ця ідея не так давно частково відродилася в теорії «периферичного серця» М. В. Яновського. Найбільш примітним було помилкове уявлення про те, що перехід крові з правого шлуночка у лівий відбувається через міжшлуночкової перегородку. Тільки в XVII столітті праці Галена дозволили виправити цю помилку.

Гален - послідовник високої лікарської етики в дусі Гіппократа - не міг байдуже бачити падіння моралі багатьох цілителів Риму: «Розум більшості лікарів спрямований не на науку, не на корисні рецепти; низьке користолюбство робить їх здатними про всяк осоружний вчинок (шантаж). Між розбійниками і лікарями вся різниця в тому, що одні чинять свої злочини в горах, а інші в Римі». Він переконаний, що «жодному хорошій людині не властива заздрість до чого-небудь, але він створений, щоб всьому допомагати і все покращувати». Закінчуючи книгу «Про призначення частин людського тіла», Гален писав, що «лікар витягне дуже велику користь для лікування з цієї роботи, так само як і з роботи про функції». Таким чином, в кінці античного періоду почали досить ґрунтовно вивчати подробиці організму людини, але до патологічної анатомії ще не підійшли.

Гален, який вимагав вивчати всі «своїми очима», уникати чужих писань і авторитетів, за іронією долі сам став найавторитетнішим ученим в історії медицини. Він був незаперечний протягом 14 століть. Часто вважали, що швидше природа може помилитися, ніж Гален. Його книги (і його помилки!) Були канонізовані, як і священні книги церкви і праці древніх авторів.

З падінням Риму настав похмуре 1000-річчя абсолютної влади церкви - середньовіччя. Світогляд середніх століть було, по суті, теологічним, церковна догма була подібним пунктом і основою будь-якого мислення. Наукові дослідження, нові знання розслідувались, невігластво загордилось. На варті догми було багаття. Тільки з розвитком епохи Відродження «духовна диктатура церкви була зламана, а з нею і сліпа віра і обожнювання перед авторитетами. Тільки на початку XVI століття з'явилася можливість повноцінно вивчати праці Гіппократа.

К. Гален розглядав «хвороба» як особливий стан, при якому відбувається порушення правильного змішування основних елементів і рідин організму. Це порушення в свою чергу веде до порушення функції різних органів. Всі ці відхилення є джерелом певної симптоматики, і сенс діагностики полягає в розпізнаванні її.

При лікуванні хвороб К. Гален широко використовував застосування, дієти і, звичайно, лікарських засобів. Застосовуючи останні, він керувався розробленим ним принципом протилежної дії. Він вважав, що сухість можна стримати вологою, а тепло, або жар (підвищена температура тіла), - холодом. Докладно вивчаючи анатомію і фізіологію, без яких Гален не мислив прогресу у розвитку медицини, він зробив значні поправки у вивченні людського організму. Якщо до нього вважалося, що в артеріях тече пневмат, то він першим сказав, що в них тече кров. Їм ретельно вивчена і описана м'язова, травна і дихальна системи. Який би орган або частина тіла людини ні вивчав Гален, він завжди намагався зрозуміти не тільки його функцію, а й ту різницю, яка існує між органами людини і тварин, у тому числі і мавпи. Кожну частину органу він не тільки детально описував, а й пояснював її призначення. Порівнюючи організм з неорганічної природою, Гален дійшов висновку, то в природі все зроблено пристосованому, доцільно. Їм докладно описані всі кістки і м'язи. У порівнянні зі своїми попередниками і перш за все Еразістрата він вносить багато уточнення в їх опис. Ретельно, всього лише за допомогою скальпеля, він вивчав нерви. Вивчення центральної нервової системи та її зв'язку з периферичної є головним у наукових дослідженнях Галена нього над цією проблемою посилено працювали Алкмеон, Гіппократ, Еразістрат. Гален не тільки перевірив викладені ними дані, але і шляхом експериментів вніс багато уточнення і доповнення, раніше невідомі медицині. Особливо Галеном вивчалися периферичні нерви, що іннервують м'язи. Незліченно разу він перерізав нерви, що йдуть до м'язів, вивчаючи тим самим їх призначення. Диссекція язикоглоткового нервів також йдуть до діафрагми, до міжреберних м'язів, м'язів обличчя, грудей, передніх і задніх кінцівок, дозволила йому прийти до висновку, що припинення іннервації м'язів веде до припинення їх рухової здібності. Ще більший ефект справила діссекція нервів, що йдуть до органів чуття, в результаті чого тварини втрачали слух, зір або нюх в залежності від того, цілісність яких нервів порушувалася. Ці досліди проводили при всіх присутніх, серед яких було чимало лікарів. Вивчення нервів дозволило Галену зробити висновок про те, що нерви за своєю функціональною особливості діляться на три групи: ті, що йдуть до органів чуття, виконують функцію сприйняття, що йдуть до м'язів відають рухом, а що йдуть до органів oxpaняют їх від ушкодження. Не всі Галеном було зрозуміле правильно, але і те, що він пізнав свідчило про прогрес медицині.

К. Гален вніс певний внесок у вивчення психологи Ретельно вивчаючи анатомію, він прийшов до висновку, що мозок є органом мислення і відчуття. Тим самим він підтвердив здогадку, висловлену Алкмеон і Гіппократом, і разом з тим зруйнував міф Аристотеля, який відводив мозку роль охолоджувача теплоти, що йде від серця. Дані його роботи мали матеріалістичний характер. Вони говорять про те, що ще в давнину хоча і на наївно матеріалістичному рівні навчань про психіку, але йшла боротьба проти ідеалізму. І часом підставою для цієї боротьби були досягнення медицини та природознавства.

Таким чином, К. Гален був одним з перших фізіологів експериментаторів. Ще в II ст. він робив досліди по перев'язці нервів органів почуттів. Так у ті далекі часи було встановлено зв'язок нервів з відчуттями. Навіть у головному мозку він намагався виявити ділянки, які відають відчуттями мисленням і довільними рухами.

Своєрідні думки висловлював Гален щодо функціональної діяльності нервової системи, її зв'язки з периферичної нервової системою. Він вважав, що в організмі, крім тваринної пневми, що лежить в основі фізіологічних від! правлінь, існує психічна пневма, яка виконує роль носія сигналів роздратування, або отриманого органами почуттів відчуття, до мозку, а від нього несе до органів руху рухові імпульси. Хоча це було наївно матеріалістичне уявлення, але і в ньому вже геніально вгадувалась та дійсно існуюча замкнута ланцюг нервової системи, яка за допомогою нервових клітин передає отримані роздратування у вигляді різних відчуттів у центральну нервову систему, яка допомагає сприйняти ці роздратування і відповісти на них.

У вивченні анатомії Галеном були допущені помилки. Розроблена ним система кровообігу, хоча і була на озброєнні лікарів аж до XVII ст., Поки її не виправив Гарвей, не відображала істинного стану. За його теорією, з печінки груба кров (венозна) надходила безпосередньо в праву половину серця. На цей орган (серце) ім покладалася функція з фільтрації крові. Він вважав, що під впливом теплоти серця з крові видаляються негідні частини. Після цього через перегородку серця очищена кров надходить ліву половину серця, звідки по всіх судинах розноситься всьому організму. Це була незакінчена схема. Вона не відображала повного кола кровообігу.