Розвиток інфраструктури Львова австрійського періоду в дослідженні радянських істориків

З кінця 60 років починається зацікавлення історією Львова, слабшають ідеологічні вимоги, появилися дослідження, які описували економіку та інфраструктуру Львова, навіть можна помітити певну ностальгію за «втраченим» Львовом. З’явилися праці з історії медицини, військових структур, побутового життя, транспорту, комунального гослодарства Львова австрійської доби. Намагаючись заповнити прогалини в історії радянські дослідники активно використовують праці польських дослідників початку ХХ століття. Кінець 60 років став початком комплексного вивчення міської історії.

З’явилися дослідження мілітарних споруд Австро-угорської імперії, наприклад праці Володимира Вуйцика і Йосипа Гронського про Львівську цитадель.

Про існування на горі військових споруд дізнаємося з статті дослідника Львівщини, архівіста і краєзнавця Йосипа Гронського «Львівська Цитадель». Так він пише, що ще перед 1840-ми роками австрійська влада, побоюючись соціальних заворушень населення, звела на великій частині Калічої гори оборонні споруди, каземати з товстими стінами і невеликими вікнами-бійницями та підземні укріплення. Пізніше солдатські частини, які знаходилися на цитаделі називали «львівськими дітьми», ймовірно через те, що там служили хлопці зі Львова. Як підтвердження наводить пісеньку з такими словами: «та рядами львівські діти йдуть тинятися по світу»[110].

Невідомим залишається ім’я автора проекту цитаделей. Наприклад Вуйцик, посилаючись на архівні джерела 1852 року наводить прізвища двох архітекторів - службовців будівельної директорії намісництва Х. Реззінга та Й. Вандрушки, які визначали місце для спорудження цитаделі, але прямих згадок про архітектора нема[111].

Вихід історичних розвідок зазвичай був присвячений певним датам чи річницям. Так, наприклад, газетах друкували невеличкі історичні статті про історію львівської пошти: Евецкої А. “Львовской поште — 350 лет”[112] та Матвеєва Є. “Львівський поштапт”[113].

Історія розвитку транспортної інфраструктури представлена працями дослідників радянського періоду Я. Кіся, Т. Трегубової П. Лазечка, П. Гороховського. О. Мазурка, П. Георгієвського, окремими статтями, наприклад “Львівській магістралі — 100 років”[114].

Одним з перших дослідників львівської залізниці був Лазечко Петро Васильович, який у 1990 році захистив кандидатську дисертацію «Будівництво залізниць та його вплив на соціально-економічний розвиток Східної Галичини (1861–1914)». Автор на основі систематичного вивчення дерел подає таблиці збільшення рухомого складу локомотивів, службових, пасажирських, вантажних вагонів, розвитку залізничних шляхів[115]. Петро Васильович також є автором статей які висвітлюють історію будівництва[116] та кадрової політики першої залізниці у Львові (спостерігається переважання польського елементу, автор пише про часті сварки між польськими і українськими залізничниками). В останній описані складні умови влаштування на залізницю – треба було мати протекцію впливового священника, офіцера або залізничника[117].

Вже майже перед розпадом Радянського Союзу вийшла монографія ще одного дослідника історії залізниці, журналіста Анатолія Гороховського «Львовская железная дорога: годы, события, люди». Тим не менше праця наповнена ідеологічними кліше, цитуваннями марксиських праць.

Гороховський описує важкі роботи спорудження та праці на залізниці. На думку Гороховського робітників жорстоко експлуатували – робочий день становив 12,5 годин. Роботу на залізниці було непросто отримати - потрібна була протекція впливового священника, офіцера або залізничника. На службі робітники дотримувалися сурових правил, навіть одружуватися мали право з дозволу начальства. Залізничники отримували меншу платню ніж промислові робітники і, щоб не допустити плинність кадрів, пише Гороховський, у працівників залізниці забирали паспорти. Також існувала спеціальна система розрахунків: робітники получали талони і затоварювалися в спеціалних магазинах. Як наслідок – перший мітинг залізничників відбувся у травні 1890 р. Тоді зібралися близько 4 тис. чоловік, які вимагали покращення умов життя, врахування спеціальних умов роботи. Автор відмічає, що залізниці були прокладені перш за все в районі нафтових родовищ, тобто була політика експлуатації природніх ресурсів, а сам поїзд, згідно радянської традиції, Гороховський називає продуктом політики англійських колонізаторів[118].

Розгілядаючи дослідження транспортної інфраструктури варто вказати праці про трамвай та міські дороги. Дослідження трамваю радянського періоду представлені працями А. Герушенка, М. Юзвишина, М. Матусовського “Від кінки до тролейбуса”(1971)[119]. Прикметно, що в дослідженнях радянської доби наголошується на здобутках радянської влади, а австрійський період згадується поверхнево. Трамвай згадується і в «Сучасному Львові» Олени Степанів. Про будівництво і стан доріг а австрійському Львові дізнаємося з монографії Ярослава Кіся «Промисловість Львова у період феодалізму». Кісь подає цитату з листів Кратера: “у 70-х роках XVIII ст. місто мало жалюгідний вигляд: зруйновані будинки, напіврозвалені стіни, вулиці брудні і болотисті, без тротуарів, лише для пішоходів було прокладено каміння”, а галицький дипломат, австрофіл, картяр-невдаха Людвік Яблоновський у своїх мемуарах називав Львів брудним, непоказним, оточеним руїнами валів та великими ямами, наповненими сміттям [120].

Кісь подає дані про міські прибутки і витрати. Наприклад у бюджеті Львова 1837 року на прокладання і утримання вулиць виділяли 20 322 ринських. ЗЗгідно із звітністю 1841 року, половина вулиць міської території були бруковані, було прокладено близько 18 км. тротуарів. [121]

У книжці Ярослава Кіся «Промисловість Львова у період феодалізму» йдеться про функціонування у Львові газового освітлення, зокрема в 1836 році управління Львова почало розробляти його проект, до якого долучилися хіміки-аптекарі Торосевич та Меймін [122].

Олена Степанів пише про функціонування львівської газівні, яка постала 1858 і до 1930 року і продукувала світильний газ із кам'яного вугілля[123].

Крім того, авторка подає деякі дані про водопровід, зокрема про будівництво головного водопроводу з Волі Добростанської у 1901 р., також вона описує засклепіння річки Полтви. Цікаво, що навіть щодо в 40-х рр. авторка пише: «…плинну нечистість у несканалізованих домах… вивозять асенізаційні вози до відкритої Полтви, при кінці вул. Св. Мартина» [124].

Кілька слів про міське водопостачання та каналізацію знаходимо і в Олега Мазурка “Города западно-украинских земель э похи империализма”. З окрема він пише про міські криниці і водяні колонки, а також подає дані щодо збільшення довжини каналізаційних труб в різний період [125].

В середині ХХ ст. з’явилося кілька праць про медицину Львова. Наприклад в 1956 році вийшла стаття С. Верхратського «Из медицинского прошлого старого Львова и западноукраинских земель»[126]. Кількома словами австрійський період згаданий у А. Подражанського “Цехова медицина”^[127].

Дослідження львівських цвинтарів представлене працями Грабовецького, Крип’якевича.

Володимир Грабовецький в статі «З історії Львівського некрополя» описує перенесення цвинтарів за межі Львова[128].

У 1772 році, завітавши до столиці Галичини, Йосип ІІ був вражений величезною кількістю ченців в чорних одежах, назвавши Львів «містом чорних круків». У 1787 році вийшов цісарський патент, що забороняв ховати біля церков і в приватних будинках[129]. Він також ліквідував 28 церков, костелів, монастирів, розпочалося знесення оборонних мурів, було також наказано очистити підземелля від поховань, що отруювали життя мирян.

Історик, спираючись на архівні записи, наводить наступні дані: лише з костелу Бернардинців у 1817 році вивезено 330 цілих домовин і 173 вози зогнилих трупів. Неважко припустити наскільки нестерпним ставало перебування в костелі живих людей. Також автор наводить інший курйозний випадок – коли в одному з театрів підчас вистави провалилася сцена і актори впали в неочищений склеп із старими похованнями. Отже, кладовища перенесли подалі від центру. Після таких запроваджень Галицька дільниця отримала Стрийський цвинтар, Краківська –Городецький, Жовківська – на підзамчі. Личаківська дільниця та середмістя – площу за церквою Петра і Павла[130].

В путівнику Крип'якевича Івана Петровича «Історичні проходи по Львові» знаходимо короткі описи Янівського і Городецького цвинтарів[131].

 

 

3. Продовження і розвиток досліджень інфраструктури Львова австрійської доби, як нового перспективного напрямку в сучасній історіографії (від дати проголошення незалежності України до сучасних днів).

У другому розділі розвиток інфраструктури Львова розглядався епізодично, оскільки праць на дану тему було не багато. Це дослідження Й. Гронського, В. Вуйцика про цитадель, статі на річницю заснування пошти, дані про міську інфраструктуру Львова, вміщені в працях О. Мазурка, Т. Трегубової, Я. Кіся, О. Степанів, монографія П. Гороховського про львівську залізницю, статі П. Лазечка на залізничну тему, дослідження історії медицини та медичних закладів С. Верхратского та А. Подражанського, дослідження львівських кладовищ В. Грабовецького.

В період незалежності України вийшли праці про історію пожежництва Львова, дослідження водогону і каналізації, освітлення, в 90-х з’явилася низка досліджень трамваю, кінки, пошти, поліції та військової інфраструктури, облаштування благоустрою міста, створення мережі медичних закладів.

 

3. 1. Санітарно – гігієнічний стан Львова в кінці XVIIІ –на початку ХХ ст. (медична інфраструктура та аптечна справа, кладовища, водогін і каналізація);

Упродовж останнього часу в Україні невпинно зростає зацікавлення локальною історією, розширюється спектр дослідницьких проблем. Вивчення санітарно – гігієнічного стану включає в себе як дослідження медичних та фармацевтичних установ, так і роботи комунальних служб, тобто прибирання та благоустрій вулиць, вивезення сміття, забезпечення водою, функціонування лазень, пральнь, прокладення та розширення каналізаційної мережі, тобто всіх тих аспектів побутового життя жителів міста, які забезпечують здоров’я, нормальну життєдіяльність та запобігають поширенню епідемій. Варто відмітити, що входження Львова до Австрійської імперії позитивно позначилося на становленні цих сфер. Санітарно-гігієнічний стан як тема спеціального дослідження Львова порівняно недавно ввійшов у наукове зацікавлення дослідників, хоча праці з розвитку медичної справи у Львові писалися і раніше.

 

Медична інфраструктура та аптечна справа

Мережа аптек, шпиталів, окремих лікарських кабінетів, санітарних служб, притулків для важкохворих є важливимм аспектом функціонування міської інфраструктури.

Серед сучасних досліджень змістовними є праці доктора історичних наук, відомого археолога Святослава Володимировича Терського. За Терським австрійський період медицини у Львові почався з приїзду 2-х лікарів: поляка Анджея Крупінського, який тут видав “Опис найпоширеніших хвороб (1775)” - один з перших підручників з медицини в Україні та італійця Спавенті, а також 5-ти санітарних урядників та трьох хірургів. Про стан санітарії в місті автор повідомляє наводячи доповідь губернатора Галичини та Лодомерії Пергена (1773р.): “хворі, бідні і убогі старці, вкриті виразками і брудом лежать у гної або тиняються вулицями… в лікарнях немає вільних місць”[132].

Про діяльність Крупінського маємо також невелику статтю Михайла Кріля. Розпорядженням від 22 грудня 1772 року А. Крупінського призначено першим протомедиком Галичини, 6 лютого 1773 він прибув до Львова. Історик подає дані, що на той час було 6 дипломованих лікарів, і 9 хірургів, які мали закінчені спеціальні курси.[133]

До кінця століття ситуація починає покращуватися – в 1784 р. приміщенння скасованого монастиря Боніфатрів передано військовому шпиталю, в 1858 - на Клепарівській у будинку для військових інвалідів відкриваються 2 відділення шпиталю: очне та шкірно-венеричне. У 1902 професори медицини – Крауснекер, Мазох, Кней заснували своїм коштом заклад щеплення проти віспи, 1832 р. – відкрито клінічну інфекційну лікарню, 1875 р. – лікарню для психічно-хворих, психоневрологічий санаторій (1889). Крім того, Терський описує стан аптечної справи, зокрема санітарний патент 1773 року про заборону безконтрольного відкриття аптек особами без належної фахової освіти[134].

З іншого боку розкривають історію медицини Львова дві дослідниці – Ксенія Бородін та Івана Гонак у спільній серії путівників «Львів по-польськи», а саме у розділі медицина ("Міське життя на повсякдень"). Відмінною рисою роботи дослідниць є особлива увага до польських написів, зокрема у книжці здійснена фотодокументація сучасного стану польськомовних інскрипцій Львова.

Так авторки наводять приклад написів на шпиталі “Для невиліковно хворих та одужуючих християн” які повідомляють про його засновника М. Лазарчука, а також відомості про шпиталь Антонія Білінського на вулиці Смальстоцького 26. Крім того, авторки подають зразки вивісок на колишніх кабінетах вузькопрофільних лікарів: педіатрів, ларингологів окулістів, стоматологів, дерматологів, хірургів, наводять приклади вивісок притулків для бідних (наприклад притулок Віктора Бурлярда – табличка з написом “ dom familii Bourlard zapisany zakladowi sw Lazara we lwowie ADMC VIII ”). Дослідниці також пояснюють назву аптеки “apteka pod Femida Friydenika Dewechego ”, на площі Соборній 1 “rokzolzenia 1772”, аптеки “Під угорською короною”, аптеки на вулиці Коперника “Під золотою зіркою” та інші [135].

Узагальнюючою працею з історії медицини України загалом і Львова включно є «Iсторія медицини в датах та іменах» Ярослава Ганікевича. Зокрема з цього енциклопедичного видання можна почерпнути такі аспекти медичного життя Львова як діяльність вже згадуваного Андрія Крипинського – людини яка організувала перші курси з медицини для цирульників та акушерок, про відкриття першої аптеки 1790 та створення різноманітних медичних закладів, заснування фармацефтичного товариства та інші відомості. Загалом автор користується доступною літературою польських та вітчизняних авторів не піднімаючи нових джерел[136].

Серед досліджень з історії аптечної справи можна виділити масштабну за обраним періодом та зібраним матеріалом дисертацію кандидата фармацевтичних наук, авторки програми курсу історії фармації та медицини Львівського медичного університету Бенюх Наталії Федорівни. Її праця «Розвиток аптечної справи в Галичині XVIII - поч XX ст.» написана на основі значного архівного та історіографічного матеріалу детально описує стан фармації Львова і всієї Галичини. Аптеки зазначеного періоду дослідниця поділяє за категоріями: королівські, публічні військові, окружні, гомеопатичні, домашні та дрогерії (магазини засобів санітарії та гігієни). Праця є цікава в плані нового погляду на дослідження предмету, наприклад авторка описує дискримінацію жінок в цій сфері. Детальний аналіз законодавчих актів Австрійського уряду XIX ст. дозволяє простежити становлення сучасної аптеки в Галичині в XIX ст. Проаналізовано такий аспект як зародження хіміко-фармацевтичної промисловості в Галичині, зокрема діяльність аптеки «Під римським імператором Титусом» магістра фармації Теодора Торосевича (1789-1876 рр.). Також описано правила функціонування та створення публічних аптек. Великим досягненням в аптекарській справі Львова стало створення у 1879 році Львівського Аптекарського Товариства, яке з 15 квітня 1871 видавало власний аптекарський журнал. Авторка відмічає велику конкуренцію між аптекарями через надання концесій, тобто викуплення аптек державою[137].

Окремою темою дослідження є функціонування шпиталів австрійського періоду. В цьому напрямі можна згадати кілька статтей наприклад про шпиталь Боніфратів – стаття Духа Олега Зіновійовича “Костел св. Лаврентія»[138], Бойко О, Слободян В. “З історії латинських монастирів”.

Про військовий шпиталь який функціонував з 1784 року у Львові йдеться в статті Михайла Слободянюка «Військовий гарнізон Львова напередодні І світової війни»[139].

Для боротьби з поширенням епідемій хворих потрібно було ізолювати в спеціально відведених закладах, де вони не заражали б здорову частину населення. Про клінічні інфекційні лікарні дізнаємося із статті Оксани Іванків. Перше спеціально облаштоване інфекційне відділення було відкрите в 1884 році при шпиталі Святої Софії. Зазвичай такі заклади існували на доброчинні пожертви. До 1891 року лікарня вже могла одночасно прийняти 60 лежачих хворих. Не можна не відмітити практичність розташування епідемічних бараків, побудованих біля Янівського цвинтаря, при яких зразу ж функціонував морг і дезінфекційне приміщення. Будівництво інфекційного стаціонару на 120 ліжок санкціонували 12 липня 1911. Не зважаючи на значні зрушення в цій сфері, на всіх потребуючих місця не вистачало. Тому в 1912 на Пекарській вулиці були відкриті ще 4 лікувально-діагностичні відділення: дифрерійне, дизентерійне, тифозне скарлатинозне [140].

Про функціонування єврейського шпиталю маємо статтю Христини Харчук. Це незвичайна за виглядом будівля на вулиці Раппопорта була 8 зведена 1898-1901 році на кошти фундації Маврикія Лазаруса за проектом Казимежа Мокловського[141].

Велику статтю авторства Юрія Смірнова про функціонування аптек у Львові знаходимо в Енциклопедії Львова. Дослідник описує історію створення та пояснює назви аптек «Під чорним орлом» (крім того про цю аптеку писав Володимир Степанович Вуйцик [142]), «Під золотим орлом» магістра Солкішера, «Під срібним орлом» Антона Крижаніського – засновника династії львівських аптекарів, «Під Угорською короною» і про заснування першої аптеки за межами мурів - «Під золотим слоном». Зрештою, зважаючи на те, що фактично всі львівські аптекарі були німцями чи австрійцями, Юрій Смірнов приходить до висновку, що існував певний імперський протекторат пануючої нації, який дозволяв носіям німецьких коренів добиватися успіху в даній галузі, тобто фактично відбулося онімеччення всієї аптечної справи. У 1826 був відкритий найбільший фармацефтичний заклад Львова «Під золотою зіркою», де Ян Зех та Ігнацій Лукасевич створюють гасову лампу, аптеки «Під надією», «Під ангелом-охоронцем», «Під святим духом», «Під агнцем божим». Також автор подає опис їх урочистого відкриття та типового інтер’єру [143].

Після Весни Народів в імперії почали з’являтися так звані доми військових інвалідів. Про львівський дім військових інвалідів маємо статтю Михайла Слободянюка та Михайла Нагірняка в Енциклопедії Львова. Нова установа, побудована в 1863 році давала змогу розмістити 500 інвалідів та ветеранів, а у лівому крилі діяв військовий шпиталь. Автор зазначає, що львівська цегельня давала цеглу та будівельні матеріали безплатно для будівництва споруди.[144].

Про виникнення першої української лікарської організації є стаття О. Козякевича «Як повстало наше лікарське товариство». Установчі збори товариства на яких були присутні 63 українські медики відбулися 1 жовтня 1910 року. Головним завданням товариства було домогтися поділу східногалицької лікарської палати на польську і українську, почати укладення української медичної термінології, організувати видавництво українського фахового часопису. Такий часопис вийшов в 1912 році і називався «Здоровлє»[145].

Про українських лікарів Галичини кін. ХІХ- поч. ХХ ст. йдеться у статі Наталі Мисак. Авторка відмічає, що становлення медичної інтелігенції в Галичині відбувалося повільніше ніж представників інших інтелектуальних професій. Абітурієнтів відлякувала велика вартість та перевантаженість навчальної програми. Так від 1894-до 1910 року кількість українських студентів медиків зменшилася від 21 до 12%. В 1910 році у Львові було лише 11 українських лікарів. Фундатором української медичної науки авторка вважає засновника «народної Лічниці» Є Озаркевича, крім того називає ім’я першої жінки-лікаря в Австро-Угорщині. Нею стала українка, Софія Морачевська [146].

 

Кладовища

Кладовища є невід'ємною складовою будь якого людського поселення, за станом поховань можна визначити розвиток матеріальної та духовної культури мешканців. В даному дослідженні нас цікавлять утилітарна сторона функціонування кладовищ, тобто відомості про їх виникнення, функціонування, перенесення, розширення. Літератури на цю тему є досить багато, особливо про Личаківський цвинтар, тому в нашому дослідженні більше звернемо уваги на вивчення історії тих кладовищ, які не збереглися до нашого часу, або мало вивчені. Ще польський історик початку ХХ ст. Францішек Яворський сказав: «власне цілий Львів – то один великий цвинтар», тому бо під час земляних робіт постійно знаходили велику кількість людських кісток.

Про долю скасованих цвинтарів можна прочитати у розвідці Павла Гранкіна «Львівський танець смерті». Так, «на місці колишніх захоронень виникали такі «набожні» заклади як корчми (на місці церкви Богоявлення), або броварні і лазні (на місці вірменської церкви святої Анни)». Надгробки ж ішли на будівельні потреби – наприклад для фундаментів, а також на гравій для доріжок на Личаківському кладовищі чи на кронштейни веж в Стрийському парку [147].

Лише на старих картах залишився ще один цвинтар – Городецький, на якому ховали міщан з краківської дільниці. Про нього маємо скупі дані в Крипякевича „Історичні проходи..” та статтю Олександра Шишки „З історії львівських кладовищ”. З неї дізнаємося, що з 1787 там почали ховати прихожан із церкви св. Юра, а в 1875 цвинтар був закритий [148].

Детальніше про Янівський цвинтар знаходимо в Христини Харчук «Історико-меморіальні поховання на Янівському цвинтарі у Львові наприкінці XIX–XX століть» [149].

Крім згаданих були влаштовані також кладовища національних громад – такі наприклад як німецький Винниківський цвинтар та єврейський новий цвинтарі. Перший діяв з 1785 р. по 1944 р. (сьогодні парк на вул. Сахарова) і був заснований німецькою громадою Вайнберген. Про цей цвинтар пише географ і дослідник винниківської німецької громади Байцар Андрій Любомирович в своїй «Історії винниківських німців» [150].

Новий єврейський цвинтарбув відкритий 24 серпня 1855 року на Пилихівських пагорбах за Кортумовою горою поблизу вул. Янівської (суч. вул. Шевченка). Історію даної памятки найкраще розкрито у статті Христини Харчук ««Нове» єврейське кладовище у Львові (середина ХІХ- ХХст.)». Поховання членів еврейської громади тут проводилися аж поки навесні 1943 року нацисти не висадили в повітря будинок передпоховального дому (бет-тахара). Тоді також вони зруйнували майже всі будівлі і могили на цвинтарі. Праця має наукове значення адже під час її написання авторка користувалася значним архівним матеріалом Львівського ЦДІА, використовувала протоколи, звернення, листування єврейської громади, а також плани і креслення кладовища початку ХХ ст. [151].

Про єврейські цвинтарі маємо також статю львівського дослідника жидівства Йосифа Гельстона «Єврейський некрополь у Львові». Користуючись картами, він визначає кордони старого цвинтаря вулицями Раппопорта, Клепарівською, Броварною, Базарною. Найбільша кількість мацевот, за статистикою дослідника припадає на 1855 рік – коли у Львові лютувала епідемія холери. Тоді траплялося, що хоронили понад 300 євреїв в місяць. 22 серпня 1855р. власті закривають старий єврейський цвинтар, а вже 24 серпня відкривають новий – на Піліховських горбах. У вересні 1884 року при лікарні розумово хворих на Кульпаркові закладено нове єврейське кладовище площею 0,77 га, а на початку ХХ ст. на Замарстинові був створений ще один невеликий єврейський цвинтар. Автор описує також спорудження на новому цвинтарі синагоги Ефроїма Вікселя в 1856 році та встановлення на Піліхівській меморіалу єврейським воїнам, що загинули під час І світової війни [152].

Деякі відомості з історії Папарівки то Стрийського цвинтаря подає Мар’яна Долинська у статті «До проблеми локалізації Львівських некрополів».[153] Папарівка – назва цвинтаря, розширеного владою в 1808 році (існував з XVII століття до 1856 року) на Жовківському передмісті. Назва співзвучна з прізвищем Папара – багача, грецького походження з української дільниці. На сьогодні від цвинтаря нічого не залишилося [154].

 

Водогін і каналізація

Протягом так званої «австрійської доби» населення Львова зростало значними темпами, що особливо помітно на початку ХХ ст., зокрема за рахунок міграції з села в місто, напливу німецьких чиновників та городян з інших міст імперії. Це змушувало владу вдатися до розширення та модернізації інфраструктури.

Найбільшими проблемами для міста були і є нестача питної води, а в кінці XVIII століття додавалася ще й відсутність належної каналізаційної мережі. Згідно з даними які наводить Ігор Мельник, у другій половині XVIII ст. будинків до яких був прокладений водогін було тільки 86, річна плата була дуже високою[155].

Решта міщан брали воду з криниць, яка часто була мало придатною для пиття. В ХІХ ст. населення міста значно зросло і гостро постало питання побудови нових водозбірників і криниць, що мало вберегти міщан від антисанітарії та епідемій.

Праць присвячених історії водопостачання і каналізації Львова є значно менше ніж таких з історії медицини чи кладовищ. Левову частку досліджень цієї теми складають статі Гранкіна Павла Ерленовича. Більшість з них можна знайти в журналі «Ринок інсталяцій». Саме дослідження з історії водопостачання починається від опису криниць, водопроводів, каналізації XV століття і закінчується ХХ століттям. Австрійському порядкуванню у сфері водяного господарства Львова присвячені кілька статей, а саме дослідження Вулецького водопроводу[156], історії побудови водозбірника на Погулянці[157] і навіть висвітленню махінацій рурмістрів-хабарників [158].

Перша стаття - про водовід який проходив у районі вулиць Бойківської, Княгині Ольги і Сахарова, які початково називалася Вулецькою дорогою, через вулиці Коперника, Стефаника, Дудаєва, Калічу гору. Новий, так званий Вулецький водогін, був збудований у 1885–1886 роках [159].

Інша стаття - «Brunnenstube …..» оповідає про Венглінське джерело – давній водозабір, від якого починалися 2 венглінські водопровіди: 1-й проходив вулицями Погулянки, Кохановського, Сакраменток, Пекарською, Чарнецького і Руською на Ринок до ратуші, а 2-й по Пекарській і Панській на Губернаторські вали [160].

Не меншою проблемою для львів’ян була каналізація і відведення стічних вод. Чи не єдиною публікацією на цю тему є стаття Гранкіна «Каналізація Львова». Вона охоплює термін від XV століття коли були побудовані перші підземні канали до застосування бетонних труб (1879 – 1881 роки) на вулиці Короткій і перекриття Полтви. Бачимо негавтине ставлення автора до рішення магістрату виводити стоки в ріку Полтву [161].

Інший дослідник львівського водопроводу – Харчук Христина Романівна – архітектор, реставратор, автор дослідження «Водогін Львова» [162].

На підставі архівних матеріалів та власних натурних досліджень нею розкриті передумови і сукупність чинників, які впливали на формування водопровідної системи міста. Дослідивши карту, видану міською радою в 1890 р., авторка нараховує 13 джерел і 16 гідраційних водопроводів, які забезпечували місто водою. Загалом, згідно із загальними підрахунками, будівництво і реконструкція нових водозбірників і криниць з 1871 по 1897 року коштували місту 425 719 золотих [163].

Христина Романівна зауважує, що вода розподілялася по місту не рівномірно – наприклад житель середмістя діставав 23 літри на добу, а житель Краківської дільниці мав тільки 6 літрів. Вирішити проблему водопостачання міста вдалося завдяки напірному водогону з Волі Добростанської (проект Оскара Шмрекера з Мангайма) довжиною в 29,6 км, який і вступив у дію 9 березня 1901 року і перекачуав18 тис. м³ на добу [164]. Найближчим часом передбачається видання книжки Христини Харчук “Водогін у Львові”.

Детальніше про водогін з Волі Добростанської пише Ігор Володимирович Мельник у статті «Історико-географічні особливості формування львівської водопровідної системи» [165].

Доклався до дослідження міського господарювання доктор техничних наук Чернюк Володимир Васильович завідувач кафедри гідравліки та сантехніки НУ «Львівська політехніка», який є автором статей з історії львівського водопроводу для журналу «Ринок інсталяцій». [166]

Тему історії водопостачання і каналізації зачіпає також Петришин Галина Петрівна – архітектор, професор кафедри дизайну та архітектури у дослідженні «Пошуки нових форм розвитку міста» [167].

Вже згадані дослідниці польських написів Бородін Ксенія та Іванна Гонак, описують таблички, шо закріплювалися на стінах де було проведено водопостачання та каналізацію. Ці таблички прикріплювали на висоті 2 - 2,5м, на них можна розчитати написи що про товариства, які, власне, й провели воду. Наприклад,“ wodociagi w tym domu zalogilo akcyjne tow. Dlaprzedsiediorstna elektr. Wodocagow і kanalizac.”. На табличках зазвичай позначалася фабрика (наприклад “ z fabryki H. Bogdanowicza”) і адреса підприємства (наприклад, “ Lwow Рekarska, 8”) [168].

Про водопостачання знаходимо дані в книжці Степана Поповича “Пожежництво Львова”. Він наголошує на скрутному стані водопостачання в кінці 18 століття. Цитую: “важко повірити, що в них (тут: пожежників) піднімалася рука в поспіху виливати у вогонь воду, доставлену з такими труднощами, до того ж задля рятунку майна ненависного багача”. Також описує про заміну в 1836 дерев’яних і гончарних труб на металеві, прокладення труб із нових джерел, облаштування нових “студнів”. Автор наводить дані видання Gazeta Lwowska про засторогу хімічного складу води, який спричиняв зменшення пропускної здатності труб. Тоді було вирішено внутрішні стінки труб прокривати розплавленою смолою [169].

Отже, можна зробити висновки, що дослідження санітарно – гігієнічного стану Львова Австрійської доби пожвавилося на початку ХХІ ст. Як результат – поява нових досліджень і узагальнюючих праць з історії медичної інфраструктури та аптечної справи, кладовищ, водогону і каналізації.

 

3.2. Забезпечення охорони та порядку. Пошта (в’язниці, казарми, поліція пожежна охорона, пошта)

Забезпечення центрального імперського контролю над порядком у периферійних містах таких як Львів відбувалося шляхом укорінення власних структур безпеки, які б керувалися наказами згори. Після переходу Львова під владу Австрії, почалася реорганізація та розбудова казарм, в’язниць, пошти і пожежної охорони.

 

В’язниці

Стан пенітенціарної системи завжди був показником розвитку краю.

Про становище львівських в’язниць надані маємо небагато відомостей, варто відзначити монографію Андрія Козицького і Степана Білостоцького, статі Романа Генеги, Павла Гранкіна.

Розгорнуту інформацію про львівські в’язниці подають Андрій Михайлович Козицький і Роман Генега в Енциклопедії Львова, там само можна знайти статтю про в’язницю „Бригідки” Козицького. Ця тема порівняно недавно ввійшла в наукове зацікавлення істориків, адже в попередніх путівниках чи загальних дослідженнях в'язниці були згадані лише кількома словами. Згідно з даними з «Енциклопедії Львова», до приходу австрійців як в’язниці використовували приміщення Низького замку, міський арсенал, приміщення магістрату[170].

Про в’язницю в Низькому замку знаходимо деякі відомості і в статті Павла Гранкіна “Кара вежі” в'язниці у львівських укріпленнях”, хоча загалом стаття присвячена ранішому періоду. Павло Гранкін розкриває основні аспекти катівської праці, крім того у статі висвітлено функціонування слідчої в’язниці в арсеналі[171].

Одною з перших і найвідоміших в’язниць австрійського періоду стали так зв. “Бригідки” згідно із назвою однойменним ордену. Як в’язницю приміщення монастиря почали використовувати з 1785 року. Це місце було відома надважкими умовами утримання. Андрій Козицький подає відомості про бунт спричинений нестерпним становищем ув'язнених, після чого установу відремонтували і в народі закріпилася назва “Америка”[172].

Цікавими є факти про становище самих в'язнів, їх побут, який на основі багатьох архівних джерел подає дослідник, крім того, він відмічає нерівність умов утримання різних прошарків населення, наприклад, для особливо шанованих в'язнів винаймали навіть окрему кімнату в житловому будинку і добре годували, а прості тюремщики жили в темних вогких приміщеннях і харчувалися з того що їм час від часу приносили родичі [173].

 

Казарми

Як і у випадку з в’язницями, спершу не було спеціально облаштованих казарм. Михайло Слободнюквказує, що австрійські війська використовували приміщення монастирів Кармеліток Босих, Кларисок. Першими постійними казармами у Львові вважаються казарми в приміщенні ордену театинців. На вулиці Кривоноса, знана як «червоний кляштор».

Крім того, в місця перебування солдатів був переобладнаний костел св. Войцеха, склади біля підніжжя Високого замку. Одними з перших в казарми були перетворені приміщення монастиря Місіонарів (Замастинівська вулиця). Монастир реквізований в 1782 році спочатку слугував як шпиталь, потім там зробили в’язницю і, зрештою, там постали казарми. На зламі XVIII-XIX століть як казарми почали використовувати палац гетьмана Станіслава Яблоновського, який після перебудови 1880 року став найбільшим казарменим комплексом у Львові. В 20х-30х роках були зведені так звані «великі казарми» на Замарстинівській і казармений комплекс на Городоцькій вулиці. В 1850-51 був зведений казармений комплекс на вулиці Лисенка, позначений як «касарні Франца Йосифа». Також Слободянюк пише про відкриття військової пливальні на вул. Пелчинській (тепер на цьому місці фонтан перед входом до парку культури ім. Б. Хмельницького на вул. Вітовського) в 1821[174].

Іван Крип’якевич в путівнику «Історичні проходи по Львові» наводить іншу дату заснування: «1820 р. Іван Карло Фреснель, генерал австрійської кавалерії побудував військову пливальню (басейн). В 1843 році тут була «військова битва» - показові військові вправи під час яких піхота в повній зброї кидалася у воду».

Детальніше історія створення та функціонування казарм висвітлена в статті Слободянюка «Військовий гарнізон Львова напередодні І св. війни». Михайло Слободянюк проводить детальну ревізію всіх військовий осередків, вказує хронологію їх створення. Крім того, наводить класифікацію типів військ, розкриваючи їх локалізаці та історію створення батальйонів і полків. Наприклад, основними осередками піхоти були Цитадель, де розміщувався 30 й полк знаний як «львівські діти», казармені комплекси по вул. Яблоновських 3, 5, 7, 9,11 (сучасна Шота Руставелі) та вулиці Піярів (зараз вулиця Некрасова), де свого часу проходив однорічну добровільну військову службу Дмитро Вітовський, комплекси казарм були на вул. Замарстинівській, 7 (так звані «Великі касарні») та вул. Курковій, 12 (зараз Лисенка), казармений комплекс по вул. Клепарівській, 22 там же й були розміщені загальні стрільниці, де солдати вчилися стріляти, казармений комплекс на вул. Петра і Павла, казармений комплекс по вул. Кадетській (тепер Гвардійській). Кавалерія розміщувалася в казарменому комплексі по вул. Личаківській та вул. Зборовських і на Ялівці (за Личаківською рогаткою) - 1-й полк уланів ляндверу.

А. Лозинський у загальному дослідженні “Формування структури Австро-угорської армії”, зазначає, що у 1914 році у Львові було 4 кавалерійські полки[175]. Про цей тип військ є спеціальне дослідження Д. Адаменка. “Кавалерия австро- венгерськой армии”[176].

Для артилеристів через потребу бараків для розташування гармат, складів пороху, боєзапасів та іншого майна була створена перша постійна казарма, а саме - Казармений комплекс "Червоний кляштор" (на Максима Кривоноса), Казарми Фердинанда на вул. Городоцькій, Казармений комплекс по Вулецькій дорозі. З появою у місті залізниці військові першими стали використовувати ділянки міста біля вокзалу для побудови казармено-складських приміщень, в яких зберігалась техніка та артилерійське озброєння. Крім того, автор наводить розміщення арсеналів, фабрик, складів[17