Перші львівські Маївки в працях радянських істориків, шлях ленінської «Іскри»

 

Вже згаданий Свежинский Петро Володимирович в статті «Перші маївки в Галичині»(1949) описує першу маївку в Україні. В березні 1890 було створено робітничий комітет для святкування першого травня. В цей день біля ратуші зібралося 4 тисячі робітників різних національностей. В резолюції вони вимагали скорочення робочого дня, заборони дитячої праці, свободи друку, ведення загального виборчого права. Маївка показала значне зростання класової свідомості робітників[87].

В Бадяк, котрий був старшим викладачем кафедри історії КПРС Львівського політехнічного інституту, в статті «90 річчя святкування першого травня у Львові» подає передісторію свята – так 1 травня 1886 року 600 тисяч чиказьких трударів вийшли на вулиці та майдани міста з вимогами скоротити робочий день, який тривав 12-14 годин. Тоді демонстрація закінчилися фізичною розправою над її учасниками. Американська федерація праці вирішили на відзначення чиказької трагедії проводити щорічну демонстрацію робітників. Ініціативу американських робітників закріпили делегати ІІ Інтернаціоналу. Автор описує намагання буржуазної пропаганди відвернути людей від святкування дня солідарності. В одній з брошур навіть пропонували святкувати цей день як день королеви Польщі Діви Марії. Свєжинський вважає, що відзначення першої маївки у Львові мало величезне «політикомобілізуюче значення»[88].

Передумови святкування 1 травня описані також в статях В. Шевчука, А. Карпенка, М. Волянюка, Л. Грабка, М. Гайсиновича.

Невеличка статя в Львівській правді В. Шевчука (тоді був науковим працівником львівського обласного державного архіву) «Перша маївка у Львові» висвічує підготовку до свята. Автор вважає, що приводом до розгону передсвяткових робітничих зібрань використали велику пожежу, яка спалахнула за два дні до свята з залізничних майстернях залізниці Карла Людвіга. Становище в місті було напруженим влада впала в паніку. Вокзал, майстерні, магазини були оточені військом, міська буржуазія закупила револьвери [89].

А. Карпенко описав створення в березні 1890 робітниками комітету по підготовці до свята. Граф Бадені категорично заборонив будь – які маніфестації, а підбурювачів наказав заарештувати. В травні 1893 на вулиці Львова вийшли 25 тис людей, які йшли із спеціально зробленими першотравневими значками на грудях. Всезагальним страйком позначилося це свято в 1902 році. Тоді звучали лозунги проти мілітаризму і за свободу друку[90].

М. Волянюк, в статі «Перше робітниче свято» описує підготовку до відзначення робітничого свята групою соціалістів на чолі з Й. Данилюком і А. Маньковським. Автор вказує, що так звана «буржуазна преса», зводячи наклеп, твердила, що соціалісти прагнуть у день 1 травня організувати масові погроми. На деяких підприємствах капіталісти навіть пообіцяли оплатити роботу в цей день вдвічі дорожче. 24 квітня Бадені дав розпорядження про заборону святкування Першого Травня[91].

На 90 річницю першої маївки вийшла стаття М. Гайсиновича «Под красними знаменами». Положення робітників було дуже важке, експлуататори творили що хотіли. Люди мучились в жахливих умовах праці. Автор стверджує, що робітничий рух, який зароджувався в Галичині мав тісні зв’язки з подібними рухами інших країн. До Львова таємно були привезені протоколи засідань конгресу другого Інтернаціоналу, постанови яких закликали боротися за 8-ми годинний робочий день, підвищення платні. Зірвати свято намагалися всі «сили реакції»: від буржуазних органи друку, українських і польських буржуазних націоналістів до верхівки уніатської і католицької церкви[92].

Володимир Бадяк в статті «Перша маївка» зазначає, що буржуазно –націоналістичні елементи Польщі закликали відзначити 3 травня – день прийняття польської шляхетської конституції 1791 року, а першотравневий заробіток віддати на благочинність. Галицьке намісництво видало низку циркулярів, у яких вказувалося що 1 травня – свято нелегальне.

Робітники вимагали заборони дитячої праці до 14 років, заборони нічної праці для жінок, збільшення промислових інспекторів за рахунок набору з робітників, мітинг також висловив протест проти мілітаризації, поставив вимогу ліквідувати постійну армію і замінити її міліцією[93].

Наступна стаття П. Свєжинського «Перші маївки в Галичині» висвітлює еволюцію страйкового руху та боротьби за політичні права Львівських робітників.

Історик зазначає, що перший в історії Галичини страйк відбувся в 1870 році, коли страйкували львівські друкарі. Перші політичні вимоги – на великому робітничому мітингу 1879 де висували вимоги скасування реакційного виборчого закону і заміну його загальним рівним виборчим правом при таємному голосуванні. Але найважливішими політичними виступами на думку автора є першотравневі демонстрації. В березні 1890 року робітничий комітет подав заяву до намісника на дозвіл проведення зборів в справі підготовки до 1 травня. Тоді намісник граф Бадені відмовив проханню і наказав поліції запобігти обурливій діяльності робітників та арештували призвідників. На мітингу 1 травня промовці виступали проти капіталізму, говорили про соціальне і національне пригноблення та безправ’я робітників[94].

 

Шлях «Іскри»

Революційна газета «Іскра», шлях якої в Росію пролягав через Львів стала однією з найбільш вивчених тем. Такий незначний факт, як існування у Львові двох пунктів зберігання газети, вилилася в цілі наукові статті, які повинні були підвищувати патріотизм львів’ян, вказуючи на їх причетність до поширення соціалістичних ідей, зв’язок з Леніном. Зрештою такий потрібний тоді для ідеологічного виховання розділ історії «Львів і Ленін» розповідав саме про поширення цієї газети.

В Ленінській Молоді знаходимо статтю Михайла Волянюка «Кореспонденція зі Львова в «Іскру»». В ній йдеться про резолюцію 24 лютого 1901 року львівських студентів, яка виражала обурення тим, що на основі «тимчасових правил» царський уряд віддав у січні 1901 року 183 студентів київського університету в солдати. Цю відозву студенти надіслали до Відня агентові «Іскри» В Д. Вегману, який її опублікував в «Іскрі»[95].

Михайло Кибальчич – головний охоронець Львівського державного республіканського історичного музею описав шлях «Іскри» через Галичину. В «Іскрі» почали з’являтися листи зі Львова. Звертаючись до передових російських студентів львів’яни писали «ми відділені від вас солдатським кордоном, не можемо прийти у ваші ряди щоби взяти участь у боротьбі, але переконані, що боротьба закінчиться цілковитою перемогою»[96].

Петро Тараканов в статі «Шлях «Іскри» пролягав через Львів» описує пересильнві пункти газети. За дорученням В. Леніна агенти «Іскри» працювали у Львові. Їх зусиллями були створені в кількох пунктах міста склади і пересильні пункти «Іскри» та іншої літератури російських соціал-демократів. Одним з таких пунктів був будинок № 26 по вулиці Чернецького. В ньому в той час містилося наукове товариство ім. Шевченка, з яким «Іскра» підтримувала тісні контакти. Багато зробили в справі розповсюдження ленінських робіт Михайло Павлик та Іван Франко. Інша адреса пересильного пункту – вулю Личаківська 22. Там деякий час проживали агенти «Іскри». В квартирі Вікторії Турчинської. На думку автора, розповсюдження ленінської «Іскри» в Галичині сприяло зближенню західно-українських трудящих з революційною Росією, сприяло поширенню революційного духу в Галичині[97].

 

2.4 Загальні праці з історії Львова, розвитку освіти, функціонування Галицького сейму

В газетах друкувалися також загальні статті по історії Львова, наприклад «Наш Львов» Савчука А, Дудикевича Б., Холоденка О.

Серед загальних праць з історії Львова: Львів. Короткий довідник – Б. Дудикевича, І. Крипякевича (1945)[98] і О. Холоденка, Б. Дудикевича «Львів – старовинне українське місто (1945)»[99] статті: Кибальчича Михайла. «З історії нашого міста», «Львів великий», К. Гуслистого «Львов».

У довіднику Г. Гербільского та Б. Дудикевича (1949 р.) Австрія представлена як бюрократична і воєнна машина, завданням якої було пригноблення народів, які її населяли, а економічний підйом сприяв посиленню експлуатації бідноти. Навіть Львівський університет, відкритий 1784 році мав сприяти посиленню германізації, а церковна ієрархія, згідно з доктринами радянської історіографії була повністю антинародною і служила австрійській владі. Благоустрій такий як каналізація та водопровід був призначений лише для буржувазної верхівки суспільства. А будівництво залізниць сприяло лише посиленню колоніальної залежності. Просвітом надії стало поширення робітничого класу, який створював робітничі організації а також соціалістичні кружки, активну участь в яких приймав Іван Франко. Діяльність останнього залишалася чи не основною темою історичних досліджень в середині ХХ століття. Іншим негативним явищем історії Львова є поява української буржуазії, яка тісно взаємодіяла з уніатською церквою. Українських націоналістів неодноразово називають слугами австрійсько-німецького імперіалізму. Маємо скупідані про облаштування міста, запровадження «конки» і електричного трамваю. Класова боротьба загострилася під час виборів, проведених польським графом Бадені та під час кризи та безробіття в 90-х роках[100].

В 1941 році в березні та квітні у газеті "Вільна Україна" появилася рубрика «Історичні пам'ятки Львова». Щоп’ятниці львівські журналісти друкували на останній сторінці невеличкі замітки.

Наприклад, відомо про дві статті журналіста Кузьми Пелехатого (в минулому працював у русофільських газетах «Галичанин» і «Прикарпатская Русь»). Перу Пелехатого належать статті «Високий замок» і «Ратуша». Автор негативно відзивається про діяльність австрійської влади і поляків: "Біля австрійського престолу клячали Потоцькі, Бадені, Сангушки, Сапєги. 12 серпня після "Те Деум" тисячна юрба рушила на гору Лева." "шляхтянкиі міщанки носили землю в подолах аби насипати копець." "юрбу підштовхувала надія знайти скарби і старі вина, заховані в мурах.. " автор пише про монети, шаблі і кам'яні кулі, які були знайдені поляками. Марними стали заходи зберегти історичні пам'ятки археолога-аматора Шнайдера. Під шаром вугілля і попелу знайдено грубі дубові підвалини великої дерев'яної будувлі. Імовірно, зазначає автор, це були залишки городища князя Лева. Також знайшли багато черепів, урни з попелом і кості. Коли все перекопали і надії знайти скарб не залишилось, добровольців стало менше, вже працювали наймані робітники[101].

Заслуговують уваги статті Козланюка Петро Степановича (український радянський письменник, літературний критик, громадський діяч). У «Вільній Україні» друкували його історичні розвідки зокрема про австрійський період: "Гетьманські вали." і «Єзуїтський город".

В першій йдеться, що Гетьманські Вали в середині 19 століття були місцем щоденних зборів "чорної біржі"- біржових купців і спекулянтів.

Друга розповідає про так званий - "єзуїтський город" – який вважають першим в Україні парком. Він дістався єзуїтам за заповітом Вульфа Шульцовича, а після скасування австрійцями єзуїтського ордену, Йосип ІІ подарував єзуїтський город місту і там був влаштований великий склад дерева і базарну площу, де проводили вовняні ярмарки. в 1799 парк продали шинкареві Янові Гехту, який упорядкував парк, там були встановлені карусельки і лазенки (бані), які за свідченням львів'ян були справжніми будинками розпусти. На місці ж сучасного головного корпусу університету стояла пишна будівля - казино Гехта, де навіть приймали одного разу цісаря.[102]

Про адміністративну політику Австрійської влади на території Галичини писав Кульчицький Володимир Семенович – український правознавець, професор львівського університету, доктор юридичних наук. Предметом його історичного зацікавлення була діяльність галицького сейму та його структур. Серія його статей вийшла у вісниках юридичного факультету Львівського університету. Практично всі статті Кульчицького на дану тематику спрямовані на викриття так званого «експлуататорського характеру» австрійської адміністрації [103].

Наприклад, в статті «Галицький крайовий сейм – знаряддя соціального і національного пригнічення трудящих (1861-1914)» він стверджує, що хижацька політика експлуатації багатств призвела до перетворення краю у відсталий сільськогосподарський придаток. Наголошує на нерівності виборчого права, яке забезпечувало інтереси панівних класів. Велику увагу приділено українській буржуазії, яка зростаючи чисельно і зміцнюючись економічно проводила зрадницьку, антинародну політику по відношенню до українського народу і активно підтримувала колоніально-грабіжницьку політику Австро-угорської монархії. Вона нацьковувала українців на поляків, отруювала націоналізмом свідомість трудящих. 22 червня 1867 року австрійський уряд санкціонував політику полонізації школи. 1879- полонізований університет у Львові[104].

В інших статтях описує австрійську квітневу конституцію 1848 року, яка через місяць припинила своє існування, новий виборчий закон 30 травня. Негативно відзивається про Головну Руську Раду, яка була «пройнята антидемократичним духом».[105]

Дудикевич Богдан в монографії «Як проходили вибори в Західній Україні за часів Австро-Угорщини та панської Польщі (1950) розглядає спосіб формування Галицьго Сейму, зауважує, що право не було загальне і рівне панувала система підкупу і терору, робітники і сільська біднота не мали виборчих прав. Негативно відзивається про так звану нову еру, яка відкрила нову ганебну сторінку в історії зрадницьких дій буржуано-націоналістичної верхівки. Львівські робітники організовували демонстрації протесту проти репресій з боку влади – проти спроб проведення шляхетських депутатів. Користуючись законами австрійської конституції від 1867 року шляхта мала можливість здійснювати повноту влади в Галичині. Після кривавих баденівських виборів 1897 львівські робітники організовували демонстрації протесту та репресій з боку влади. Навіть після становлення загального виборчого права в Австрії ситуація мало змінилася. «змінило криваву австрійську практику тільки тим, що раніше адміністрація послуговувалася силами жандармів, а тепер на арену виступили цілі війська». Вибори проходили перед штиками багнетів і жандарми заглядали в бюлетені[106].

У 1954 році з’явилася одна з перших фундаментальних праць з історії Галичини під австрійською і польською владою – монографія Василя Констянтиновича Осечинського «Галичина підгнітом Австро-Угорщини в епоху імперіалізму». Праця в основному опирається на твори Карла Маркса і Фрідріха Енгельса, Йосипа Сталіна та Івана Франка. Також автор користувався історичними працями польських авторів, газети «Іскра» та «Галичанин». Осечинський наголошує на необхідності боротьби з українською буржуазією Галичини, яка експлуатує трудящі маси. Крім того, автор висуває звинувачення псевдоісторикам так званої школи Грушевського у фальсифікуванні історичних подій і намаганні зобразити загарбницькі плани Австро-Угорщини як «боротьбу за визволення України». В монографі здебільшого описано пригноблення трудящих в селах та в Галичині загалом, про Львів згадується лише у окремих аспектах – наприклад про заснування крайового іпотечного банку, страйкові рухи в кінці ХІХ століття, перше масове святкування першого травня в 1890 році та створення робітничих комітетів. Франка ж автор показує палким прихильником марксизму і дружби двох народів[107].

Крім того, в нього є кілька статтей на антицерковну тему: «Греко-католицька церква на службі у австро-німецького імперіалізму і фашистських загарбників», та «Шпигун в мантії митрополита».

Частина праць Богдана Дудикевича спрямована на викриття діяльності «Просвіти»: «Націоналістичні «просвітяни» на службі окупантів. Прокляті народом» та «Чим була «Просвіта» і кому вона служила»[108].

У 1984 році діяльністю авторів Ю. Сливки, Ф. Стеблія, Б. Возницького Я. Кіся та інших істориків вийшла «Історія Львова», яка охоплює період від заснування до сучасних тоді днів. Австрійський період поділений на три етапи – перший: до весни народів 1948, другий – Львів періоду домонополістичного капіталізму і третій - Львів епохи імперіалізму – до початку ХХ століття. В кожному з періодів розглядається розвиток економіки, становища робітників, суспільно- політичний рух та культура. Особливий наголос робиться на розвиток і поширення соціалістичних ідей, вплив Великого Жовтня і піднесення революційної боротьби трудящих.^[109]