Класова боротьба та поширення комуністичної ідеології в австрійському Львові.

Робітничі страйки

В середині 40–х років популярною темою досліджень стали страйки робітників, маївки, поширення соціалістичних ідей. На цю тему вийшли статті Б. Дудикевича, К. Каковського, Е. Шифриної, М. Кравця, Ф. Стеблія П. Свєжинського, в львівських газетах друкували статі І. Франка, В. Макаєва[72].

Післявоєнний період не був часом розквіту історичної науки, це був період відбудови народного господарства, посилення колективізації, проте в газетах, серед заміток про здобутки колгоспів, посіви зерна та виконання п’ятирічок, зустрічаємо статі історичного характеру про важку боротьбу народу на шляху до «соціалізму», які мали підвищити патріотизм, ідейність народу, викликати гордість за свою історію, за робітників, які віддавали своє життя за демократичні ідеали.

Такі статі друкували в газетах «Львовская правда», «Вільна Україна», «Український історичний журнал», «Ленінська молодь», «Жовтень», «Радянський Львів».

Наприклад, Дудикевич Богдан Корнилович в замітці «На львовских барикадах 2 июня 1902 года» описує становище робітників та передумови страйку. Він зазначає, що австрійці давали можливість полякам душити Галичину, а згідно з словами одного з австрійських міністрів Бейста, українське питання залишили полякам як домашню справу. Причинами страйку стали економічна криза у всій Європі і масове безробіття. Навесні 1902 року підрядники вирішили знизити будівельникам заробітну платню, на що останні відповіли масовим страйком, участь в якому взяло майже 10 тис. робітників. другого червня підчас мітингу стався інцидент коли солдат штовхнув жінку робітницю. Після цього град каменів посипався в солдат, солдати почали стріляти у відповідь. На вулицях, які вели до Стрілецької площі, робітники почали будувати барикади. Тоді газети назвали це справжньою соціальною революцією[73].

Про робітничий страйк 1902 року вийшла ще одна стаття в перших числах квітня наступного року «Из истории революционного движения в западной Украине. Барикади на Стрелецкой площади». Авторка Шифрина Елена наводить рядки віденської газети «Ди Цайт» де Іван Франко називає намісника графа Понінського «Кривавою собакою»[74].

В тому ж місяці вже в газеті «Вільна Україна» з’явилася стаття Константина Георгієвича Каковського «Червневі криваві події у Львові. До 45 річниці»[75].

Особливо політично, ідеологічно заангажованими можна назвати статті кандидата історичних наук Петра Володимировича Свєжинського. Важкі умови життя робітників будівельників описує Свєжинський в статті «Героїчна сторінка з історії Західно-українського пролетаріату». Наявність величезної маси безробітних давала можливість капіталістам знижувати платню. На денний заробіток кваліфікованого робітника – 1. 50 крони можна було купити тільки 4 кг. чорного хліба. Боротьба галицьких робітників розгорталася під впливом російського пролетаріату. Першотравнева демонстрації 1902 року львівського пролетаріату переросла в загальний страйк львівських робітників, а потім і в збройне повстання. Коли капіталісти відхилили вимоги робітників Понінський наказав поліції розігнати робітників[76].

Інша стаття Свєжинського «З історії революційної боротьби львівських робітників» розкриває етапи страйкового руху у Львові. Якщо в 70 х роках з 87 тисяч жителів 25 тисяч були робітниками, то в 90-х роках – населення вже досягало 160 тисяч, а робітників було близько 40 тисяч. В Першому масовому виступі 1 травня 1890 року взяли участь 4 тис робітників – будівельників, друкарів, каменярів. На зламі століть становище робітників стало ще важчим. Ще більше зміцнилися зв’язки революційно-демократичних елементів Галичини з революціонерами Росії. 13 травня 1902 року будівельники ухвалили оголосити страйк, в якому 16 травня вже брали кілька тисяч робітників. Робітники вимагали зменшення робочого дня до 9 годин. 30 хв. і підвищення платні. Почалися сутички робітників з поліцією з 12 години до 6 вечора. Зрештою імперські війська зробили 15 залпів в робітників. Похорон загиблих перетворився на грандіозну демонстрацію під час якою звучали гасла проти польських та «своїх» гнобителів. З великим піднесенням зустрів львівський пролетаріат першу буржуазно-демократичну революцію в Росії 1905—7 рр. на площі Міцкевича відбувся грандіозний мітинг, на якому була складена резолюція, в якій вітали народ Росії, що боровся під керівництвом більшовицької партії. Перше травня 1905 року стало незвичайним - дві колони демонстрантів зі співом революційних пісень попрямували до площі а Міцкевича. Тоді поліція накинулася на демонстрантів, намагаючись відібрати в них червоний прапор, була викликана кінна поліція і піхота[77].

Детальніше про загальний страйк будівельників Львова у 1905 році дізнаємося з статі Петра Свєжинського, яка вийшла у газеті «Вільна Україна» 1 липня 1955. Історик наголошує на вирішальний вплив революції 1905-1907 років в Росії. Австрійським і українським буржуазним націоналістам не вдалося ізолювати пригноблені маси від революційної боротьби їх «російських братів». В 1905 році у Львові налічувалося 465 крупних польських, єврейських, українських капіталістів. Тоді на мітинг зібралися близько 10 тис. будівельників, заробіток яких був мізерним.

Важко не помітити що в радянській історіографії саме українські промисловці, «капіталісти», буржуазні націоналісти, церковні ієрархи зазнавали найбільшого осуду. Яскравим прикладом є згадана статя Свєжинського. В ній сказано, що особливо жорстоко експлуатували будівельників українські капіталісти–домовласники, які будували тоді багатоповерхові будинки Народної гостиниці і товариства взаємного кредиту «Дністер». Незважаючи на те, що в цей період активно велася розбудова Львова, здебільшого адміністративних, урядових, житлових споруд, на яких платня будівельникам була практично однакова, історик наголошує на особливе експлуатування робітників з українських споруд. Пошук ворогів, передусім серед своїх співвітчизників був особливою прикметою того часу. В 1905 умови і становище стало дійсно важким. 26 червня вони оголосили страйк. Історик пише, що спочатку застрайкували 200 робітників «козлярів», які працювали на будівництві «Народної гостиниці». Пізніше до них приєдналися мулярі, теслярі, - всього близько 1500 чоловік. Страйковий комітет домагався збільшення зарплатні. Капіталісти збиралися голодом придушити страйк, але робітники Львова почав збирати допомогу своїм товаришам - 1000 крон тільки від віденської центральної спілки палітурників, робітниці пекли хліб і роздавали його страйкарям. Зрештою боротьба закінчилася перемогою робітників. 9 липня відбувся мітинг солідарності з розстрілу робітників в Одесі і Лодзі. На цитадельній площі відбулася кривава сутичка між робітниками і поліцією. Багатьох було поранено і заарештовано[78].

У 1970 році з’явилася монографія К. Г. Каковського «На шляху до Великого Жовтня», яка стала підсумком попередніх досліджень страйкового руху. Монографія охоплює всю територію Галичини. Каковський описує загальний страйк 1905, який розпочався страйком робітниць фабрики цигаркових гільз. В ньому взяли участь 157 жінок, привід – звільнення старої робітниці, яка пропрацювала там багато років. Могутня демонстрація робітників відбулася у червні 1905 року з нагоди третьої річниці з дня розстрілу робітників 2 червня 1902 року. 25 червня спалахнув спочатку страйк носильників цегли, а потім каменярів, теслярів, поденних робітників. В перший же день страйку будівельників, 10 червня відбулася кривава розправа над учасниками демонстрації. Звучали лозунги: «геть царизм. Нехай живе революція!». Загони кінні і піші жандармерії і поліції почали розганяти демонстрантів. Багато людей було поранено кінськими копитами і ударами шабель. В середині липня страйкували вже 15 тисяч робітників. Згідно з офіційними даними кількість заарештованих досягла 46 чоловік, а 200 робітників були звільнені з роботи. Автор відмічає солідарність всіх робітників міста [79].

Другою хвилею публікацій про робітничі страйки стали 60-ті роки минулого століття. Тоді з’являються цілі монографії про боротьбу робітників за демократичні соціальні та політичні права. Страйкова боротьба стає центральною темою наукових досліджень.

В середині ХХ століття перед істориками стояло завдання показати прагнення західних українців повернутися в лоно Росії, як головної захисниці слов’янських народів.

Наприклад монографія Богдана Дудикевича «Боротьба трудящих західної України за воз’єднання з радянськоюУкраїною» дає загальну характеристику процесу наростаня революційної боротьби робітників західної України на окремих історичних етапах. Крім того, автор пише лише про поширення ленінських ідей у Львові та описує тривогу австрійської верхівки через поширення більшовицьких ідей. В книзі на основі архівних та інших документальних матеріалів досліджується розвиток страйкової боротьби робітничого класу Галичини наприкінці 19 – поч ХХ ст.[80].

Уряд Австро-Угорщини вже на початку 1890 року взяв курс на вироблення репресивних заходів щоби не допустити проведення маївки. Духовенство разом з підприємцями також використовувало всі засоби агітації проти свята 1 травня. У 1890 році у Львові страйкувало майже 2000 робітників – теслярі, будівельники, учні пекарень та інших ремісничих підприємств. Це був перший масовий страйк. У грудні 1890 рокі відбувся масовий багатолюдний мітинг українських, польських та єврейських робітників у якому брали участь І. Франко та М. Павлик. Тоді була прийнята резолюція яка вимагала від уряду чесних виборів. Автор наголошує на зростаючій солідарності робітників.

Виборча кампанія викликала нову хвилю протесту робітників та селян. А під час відкриття галицького сейму 26 березня 1900 року відбулися багатолюдні збори львівських робітників, які перетворилися в демонстрацію і закінчилися сутичкою з поліцією. 11 квітня багатотисячна демонстрація закінчився походом робітників до приміщення де засідав сейм і знову сутичкою з жандармами.

1901 рік став роком поглиблення кризи. Масові збори безробітних підготували грунт для так званих «голодних заворушень», коли сотні безробітних, доведених до відчаю на Стрілецькій площі розібрали хліб в магазинах і вирушили до магістрату, де їх зустріли жандармерія і військо. Все закінчилось арештом 28 учасників, яких пізніше засудили до 8 років тюремного ув’язнення[81].

Автор робить висновки, що масовий мітинг 1 травня 1901 року який згодом перетворився на п’ятнадцятитисячну демонстрацію – свідчення активної боротьби трудящих за свої політичні права.

Дудикевич розгорнуто подає події під час страйку будівельників 1902 року. Тоді на зборах делегатів від робітників будівельників міста була прийнята резолюція, в якій профспілці доручено домагатися поліпшення стану будівельників, вдаючись до страйку. Через 2 тижні підприємцям вручили ухвалу зборів виробників, у якій під загрозою страйку ставились вимоги нормування праці, підвищення заробітної плати, скорочення робочого дня.

Вимоги залишилися без відповіді. Тому 26 травня о 8 годині в приміщенні товариства будівельників зібралося близько 2000 чоловік і прийняли ухвалу про початок страйку. На Стрілецькій площі відбулися загальні збори 4000 будівельників. Серед основних вимог – плата будівельникам – 5 крон, малярам – 4 крони, помічникам – 2 крони, помічницям – 1.4. крони в день. 27 травня на Стрілецькій площі відбулися збори 5000 робітників. Збори перетворювалися у демонстрації. У суботу 31 травня у приміщені ратуші розпочалася нарада страйкового комітету та підприємців. Суперечка тривала 11 годин після чого сторони прийшли до згоди в головних питаннях вимог. Проте в неділю підприємці заявили що не погоджуються підписати. Тоді робітнича демонстрація рушила на Стрілецьку площу. Збори ухвалили страйкувати далі. Лунали вигуки обурення і проклять на адресу магістрату і підприємців. Присутні були оточені з усіх боків військом. На площу виїхав комісар поліції Венц. Страйкарі вимагали вивести з площі військо, а комісар наказав страйкуючим йти з площі, після відмови обох сторін – прозвучав наказ війську – гусарам з шаблями до атаки. Була затоптана кіньми 6 річна дівчинка, одному демонстранту відрубали голову. Від тяжких ран померли 4 робітники, 200 були поранені. Тому 4 червня похоронна процесія, на якій демонстранти несли червоний прапор, окаймлений чорним крепом, перетворилася в багатотисячний мітинг. Підчас похорону на Личаківському кладовища прозвучали заклики до боротьби [82].

Причини страйків початку ХХ століття розкриті в статті М. Кравця «Масові робітничі виступи у Східній Галичині на початку ХХ століття (1901-1914)». Львівський загальний страйк будівельників 1902 – страйк під впливом революційного руху в Росії проходив 2.4. – 5.6 виступ жорстоко придушено - 5 робітників вбито, 200 поранено. У похороні жертв взяло участь близько 5 тис. чоловік. Підприємці змушені були поступитись – скоротити робочий день до 9.5 годин, підвищити заробітну плату[83].

Поширенню страйкового руху в Галичині присвячена монографія В. Макаєва «Робітничий клас Галичини в останній третині ХІХ ст.», 1968р[84]. Крім того він є автором статей про робітничий рух в Радянській енциклопедії історії України[85].

Автор описує зародження страйкового руху у Львові. Так першим страйком вважається виступ 1880 року робітників друкарні НТШ проти спроби підприємців знизити розцінки на окремі види друкарських робіт. Страйк закінчився перемогою робітників. У 1881 році застрайкували робітники друкарні Б Калицького, друкарні «Союзної», основною вимогою було підвищення заробітної платні. У 1888 відбувся страйк львівських пекарів, які вимагали скорочення робочого дня, встановлення розцінок на нічну і денну роботу[86].