Дослідження українських істориків другої половини XIX – першої половини XX століття історії Львова австрійського періоду (до початку другої світової війни).

Мета

• Проаналізували досягнення українських істориків у дослідженні історії Львова

• розкрити особливості історіописання на певних історичних етапах.

• Визначити основні тенденції дослідженнях Львова;

Реалізація мети передбачає виконання таких конкретних завдань:

• Виявити наукові групи та центри дослідження Львова;

• Визначити внесок окремих істориків.

• Розглянути тяглість вивчення певних аспектів.

• Виявити малодосліджені галузі, які можуть бути об’єктом наукового зацікавлення істориків.

Географічні межі визначені територією Львова в сучасних його межах.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період від середини XIX ст. до початку XXI ст. Вибір нижньої хронологічної межі зумовлений появою історичних праць з історії Львова австрійського періоду українських істориків, верхньою межею дослідження є 2014 рік.

Методи дослідження: У ході дослідження використаний системний метод, який дав змогу зіставити різні думки і погляди дослідників на певні явища, а також аналіз і узагальнення, порівняння, аналіз науково-методичної літератури, порівняльно-історичний метод.

Методологічною базою дослідження послужили праці Івана Левицького «Галицко-руская библиография ХІХ столетия»^[1], бібліографічні праці Луції Харевічової «Historiografia i miłośnictwo Lwowa»^[2], Юрія Заїця “Бібліографія історії Львова”^[3], бібліографічні довідники: «700 років міста Львова: бібліографічний покажчик літератури» Євгена Лазеби ^[4], Федора Максименка «700-річчя Львова»^[5], бібліографічний покажчик Миколи Кострова «Львову – 725 років»^[6], «Бібліографія і історіографія Львова» Олександра Шишки^[7], Леоніда Зашкільняка[8].

Огляд літератури й джерел.

Дослідження проблематики роботи здійснено на основі різноманітних за походженням, змістом, значимістю й характером джерел, якими виступили праці українських істориків (взяті в основному з фондів бібліотеки ім. В. Стефаника: відділу рідкісної книги, україніки, періодичних відань, основного книжкового фонду та палацу мистецтв ім. Антоновичів).

Історіографічний комплекс джерел з історії Львова відповідно до пануючих ідеологем, методологічних підходів та загальної періодизації української історичної науки умовно поділено на три основні групи. До першої віднесено праці українських дослідників Львова другої половини XIX – 30-х років ХХ ст., які належали до двох течій національного і москвофільського спрямування, будували свої дослідження на засадах позитивізму та започаткували ґрунтовне вивчення історії Львова. До сьогодні залишається неперевершеним їхній доробок у вивченні окремих аспектів. За міжвоєнного періоду стало виразнішим висвітлення історії через призму польсько-українських стосунків. Загалом українські історики акцентували увагу, а іноді й обмежувалися висвітленням українського національного руху, тому польський рух і австрійський чинник вивчалися як другорядні. Основним предметом студій ставали “знакові” події і явища історії Львова, а польський рух переважно трактується з позицій «українських інтересів». В нашому дослідженні праці цього періоду поділені за тематичними розділами, в яких окремо розглядаються дослідження освіти, преси, революційних подій 1848 року, Народного Дому, загальні дослідження та путівники, складені українцями.

До другої групи відносимо радянську історіографію, що зазнала змістовної еволюції як у загальному трактуванні історії Австро-угорського періоду, так і в оцінках його певних зрізів. Не зважаючи на ідеологічну заангажованість, цей період позначився активним збором і опрацюванням джерел до історії Львова. Серед радянських досліджень є багато авторитетних, які стали основою для формування сучасної історіографії. З історіографії Львова даного періоду ми сформували тематичні блоки, які відображають основні тенденції історіописання радянського періоду. Так радянську історіографію поділяємо на дослідження «Весни народів» у Львові, робітничих страйків, львівських Маївок, ленінської «Іскри», праці з історії освіти, функціонування Галицького сейму, дослідження інфраструктури Львова австрійської доби. Середина століття позначилася бідністю публікацій, тому джерелами нашого дослідження часто виступають замітки в газетах та статі в наукових вісниках і журналах.

Третя група – це дослідження сучасних віт­чизняних науковців, у яких відобразилися головні тенденції становлення пострадянської історичної науки в Україні. Еволюція осмислення ними даної теми проявлялася у складних пошуках нових методологічних засад, розширенні джерельної бази, наростанні полеміки при з’ясуванні окремих її аспектів. Зважаючи на велику кількість історичних праць нами був вибраний аспект, який мало вивчався на протязі згаданих періодів, а саме інфраструктура міста Львова, формування якої почалося під час панування Австрії. Дослідження даного питання передбачає опрацювання праць з історії створення водогону і каналізації, прокладення залізниці, трамваю, освітлення та електрифікації Львова, поширення медичної інфраструктури, аптек, створення нових кладовищ, в’язниць, казарм, організації постійної пожежної охорони в місті, пошти, швидкої допомоги, утримання і побудови доріг.

Структура роботи зумовлена поставленою метою та завданнями дослідження. Кваліфікаційна робота побудована за проблемно-хронологічним принципом і складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури. Загальний обсяг роботи становить 107 стор., у т. ч. список джерел і літератури – 12 стор. (200 найменувань).

 

Освіта

Становлення української культури стало основною темою українських істориків початку ХХ століття. Наприклад, в 1912 році вийшли нариси Михайла Возняка «Просвітні змагання галицьких українців в ХІХ віці (до 1850 р)», де вміщені статі історика присвячені діяльності «Руської Трійці», заснуванню «Галицько-руської матиці», просвітній діяльності «Головної Руської Ради» та про перші студії українською мовою в Львівському університеті, які були запроваджені через масову неграмотність священників. Оскільки в новозакладеному Йосипом ІІ університеті викладали латинською мовою, навчання вимагало грунтовного її знання. Тоді галицький митрополит Лев Шептицький і єпископ Петро Білянський звернулися до цісаря з пропозицією створити тимчасовий «провізоричний заклад в руській мові» для тих руських кандидатів, які не знали б латинської мови. У новостворенім Руськім інституті викладали самі українці – Антін Ангелович, Микола Скородинський, Андрій Павлович, Михайло Герасевич, Андрій Білецький [25].

Про так звані «університетські змагання» маємо монографію Василя Мудрого (журналіст, публіцист, громадський діяч головний редактор газети «Діло», один з засновників УНДО) «Боротьба за огнище української культури», яка вийшла друком в 1923 році. Історик відстоює думку, що Йосиф ІІ у 1784 році заложив абсолютно новий німецький університет, який немає нічого спільного з єзуїтською колегією. Крім того, він впевнений, що цісар заложив університет в першій мірі для потреб українського народу, оскільки в поляків вже був свій університет. Тому Василь Мудрий вважає, що поляки не мають права називати університет іменем Яна Казимира (названий так після окупації Львова поляками). В 1871 появилася цісарська постанова, яка дозволила професорам викладати однією з крайових мов – тобто польською або українською, в університеті залишилось лише урядова нім мова. У 1882 з двох надзвичайних кафедр права з українською мовою викладання, заснованих у 1862 році зробили звичайні з українською мовою викладання. В 1898 році засновано кафедру історії з українською мовою викладання (не української історії, а тільки з особливим розгляданням історії східної Європи)[26].

Першим кроком студентів в боротьбі за український університет стало студентське віче, яке відбулося 13 липня 1899 року. У вічевій резолюції було сказано, що число студентів-українців є настільки великим, що утворення для них українського університету є «необхідно потрібне»[27]. В березні 1900 відбулася перша бійка між українськими і польськими студентами яка закінчилася пораненням двадцяти поляків та трьох українців. 8 жовтня 1901 відбулося друге віче, на якому ухвалено рішення домагатися усунення всяких перешкод, які стоять на дорозі складання ригорозів на рідній мові, а також іменування українських екзаменаторів до всіх екзаменів. Неоднозначно оцінюється автором так звана «студентська сецесія», яка почалася після проведення забороненого студентського віча 19 листопада 1901 року і студентської демонстрації вулицями Львова. Тоді 5 студентів було заарештовано і сенат почав зазивати польських студентів до погромної акції. У відповідь українські студенти вирішили покинути університет. Цю акцію Мудрий вважає зрадою принципів [28].

У 1908 році вийшла збірка статей «Історичний огляд життя в студентських організаціях» під редакцією історика Зенона Кузелі, де знаходимо статтю учасника сецесії, тоді студента, виключеного з університету Володимира Темницького. Він пише, що задовго до віча учасники виступили в опозицію до ректорату. Саму сецесію Темницький називає не благородним ділом, а відступом з поля бою. Згідно з словами автора, творець сецесії Володимир Старосольський, по натурі ніжний, з поетичним полетом повівся в дівочий спосіб: «се сини твої покидають нині простори твоїх земель». Цікаво розповідає про студентів-москвофілів, які заявили, що також підуть з університету якщо половина сецесійного фонду піде на підмогу для «руско-народних младенцов». Їм відповіли, що українській молоді поміч і солідарність москвофільської групки студентів байдужа, а з фонду не дістанеться «ані сотика». Тоді ця групка зробила сецесію на власну руку, але вже після першого семестру повернулася у львівський університет [29].

У статі іншого студента, вигнаного з університету Євгена Косевича викладені домагання українського університету підношені академіками українцями на польських і українських академічних вічах. Але всі голоси, пише Косевич, не викликали ані слова відповіді, не спонукали міністерство ані до одного кроку до реалізації цих домагань[30].

У 1899 році вийшла «Пам’яткова книжка першого віча студентів українців» Михайла Крушельницького, де подано промови студента медика Гриця Герматія, Галущинського про українське шкільництво, у виступах головна ідея звучала так: «ми такого утраквізму не хочемо, мусимо мати свій власний українсько-руський університет» [31].

Про становлення української академічної громади йдеться в статті «Хроніка руху української академічної молодіжі у Львові» О. Назарчук і О. Охримович. Простежується еволюція самоідентифікації студентів від абсолютної безідейності та організації до створення академічного товариства «Січ» (1861-1861) та перших академічних товариств опертих на статути, описане внутрішнє життя, віча і вандрівки [32].

Про українські студії писав історик школи Михайла Грушевського, керівник бібліотеки Наукового товариства імені Шевченка Іван Кревецький. Сфера наукових зацікавлень І. Кревецького дуже різноманітна. Зокрема, йому належить статя про львівський “Studium ruthenum” – спеціальний філософсько-богословський факультет Львівського університету з українською мовою викладання, заснований у 1787 р. У брошурі «Неоправдані докори» історик описує обставини скасування так званого Руського інституту[33].

Кревецький аналізує причини наведені працях багатьох учених, які писали про цю проблему. Наприклад, Йосип Левицький вважав, що причиною стали самі українці «Се добродійство монарха не вміли русини оцінити як слід, оскільки не слухали як німці і поляки філософії і теології в латинській мові й самі причинилися до знесення сього інституту». Крім того, подає теорії Івана Гарасевича, Якова Головацького, Омельяна Огоновського, Івана Франка, Олександра Барвінського. Так Герасевич вважав, що до скасування українських студій винні вірмени, а найбільше вірменський єпископ Шиманович. Причиною стало те, що вірмени не могли потрапити на українські кафедри університету і тому намагалися знищити цей заклад. (Гарасевич І. О преподаваньях на руськім язиці. Зоря Галицька 1851, ч. 61), Яків Головацький у статі «О первом литературно-умственном движении Русинов в Галиции» 1861 року пише, що винними були поляки: «вони постаралися під ріжними претекстами підрити сю основу руської народної освіти…виставляли русинів на наругу і погорду називаючи їх луцаками, дячками…оклеветали русинів». Франко взагалі вважав, що «руський інститут» почав занепадати вже від 1797 року. Причиною була мертвота і схолястичність викладу. «Бо тодішні професори намагалися учити мертвим язиком церковно-слов’янським, або язиковою мішаниною» – писав Барвінський (вибір з укр-руської літератури для ІІІ і IV року учительських симінарій.льв.1910)» На думку І. Кревецького мова викладу не могла мати жодного впливу, по перше: тому що руські виклади були призначені виключно для греко-католицьких слухачів, по друге: така сама мертвота і схолястичність віяла також із латинських викладів. Головна причина закриття інституту полягала в його призначені, оскільки “Руський Інститут” був тимчасовим. Його випускникам зазвичай давали найгірші парафії та зарплатню вдвічі меншу ніж мали духівники латинських студій. Зрештою, якість освіти там не могла рівнятися з повною гімназією і університетом[34].

У 150 томі записок НТШ вийшла велика стаття Амврозія Андроховича Львіське studim rutenum. У 1808-1809 інститут перестав урядово існувати. Андрохович подає біографії викладачів професорів Герасевича, Миленевича Ангеловича, Захарієвича, Лаврівського, наголошуючи, що між ними не було згоди. А також в азбучному порядку перераховує слухачів studim rutenum. З 1803 почалося “повільне конанє studiі rutenі”. До причин занепаду studim rutenum Андрохович відносить: принижування слухачів руського інституту студентами studim latini, брак підручників, відтік професорів, крім того, відлякувала складна макаронічна мова. Тому з 1800 року до studim rutenum почали вступати чимраз слабші й «тупіші питомці», а розумніші поступали до studim latini [35].

В 1924 з друкарні видавничої спілки «ДІЛО» вийшла монографія Михайла Возняка «Як пробудилося українське народне життя в Галичині за Австрії». В ній йдеться про заснування львівського університету Йосифом ІІ у 1784 році і духовної семінарії на західний лад в 1783 році. Автор приділяє увагу зарожденню і розвитку українського австролюбства. Наприклад, викладач руського інституту, перекладач двотомної історії церкви Петро Лодій називав Йосифа ІІ «многолітнє достопам’ятним». В праці значну увагу автор віддає опису становища українців в 1848 році, зокрема намагання поляків, які сподівалися відродити польське королівство, перешкодити національному відродженню українців. Поляки вели спори з українцями, намовляючи їх не розривати польсько-української єдності «Не потрібно дві Ради Народові у Львові, українці – це частина польського народу, а українська мова – це наріччя польської.[36].

Ще одна стаття Михайла Возняка «наші університетські традиції у Львові» вміщена в журналі «Ілюстрована Україна» який виходив 1913—14 у Львові двічі на місяць під редакцією Івана Крип’якевича[37].

Революційні події 1848 року

Найплідніший період дослідження “Весни народів” припадає на кінець XIX – початок ХХ ст., коли вона стала предметом наукових зацікавлень істориків під впливом романтизму. На характер досліджень впливала їхня прихильність політичних течій: русофільства (Ф. Свистун, М. Зубрицький, ін.), народовства (К. Левицький, Крип'якевич), радикалізму (І. Франко, О. Терлецький, І. Кревецький, М. Возняк).

На 40 річницю подій з’явилася стаття Івана Франка «Задушні дні у Львові 1848 року» (1888р – вихід статті в «KurjerLwowski»). Автор вважає, що сучасний йому брак цивільної відваги, боягузливість є наслідком перемоги 1 листопада генерала Гамерштейна над Львовом. Франко починає з передумов – різні 1846 і страчення Вісньовського і Капусцінського у 1847році. Тоді народ поділився на два табори: з одного боку весь народ з гаслом «свободу рівність братерство», а з іншого боку слуги Меттерніха. Але перший табір не був таким монолітним як на перший погляд «кожен день приносив нові роздвоєння в таборі «народовім», найперше через скасування панщини і звільнення мужиків. Військо було роздразненим національною гвардією, у раді народовій кипіла боротьба між політичними партіями. Франко наводить цитату з газети, де йшлося про створення комісії безпеки та публічного порядку, що має під собою гвардію народову і якій кожен мешканець Львова має бути послушний. Франко робить висновок про утворення свого роду диктатури революційного комітету[38].

До 30 річниці «Весни Народів» у Львові вийшли кілька публікацій, наприклад, «бомбардованє Львова 1848р.» в газеті Діло 1898 року. Невідомий автор розпочинає розповідь з подій 1 листопада, коли сталася сварка між двома «цивілями» і трьома артилеристами і один артилерист зранив гвардійця. Після цього поляки кинулись ставити барикади на вулиці Академічній, і на прибічних Краківській, Вірменській і Довгій. Тоді генерал Гамерштайн заявив, що сам жодного зачіпного кроку не розпочне, якщо нових барикад не будуть ставити, а старі розберуть, але на наступний день поляки продовжили ставити барикади, до того ж понатикувано на них червоні хоругви. Біля 9 години поранили двох артилеристів і з 10 години почався обстріл міста. Два рази приходила депутація з просьбою стримати вогонь. Зрештою, міщани заключили мир з Гамерштайном, за умовами якого гвардія повинна була зложити відзнаку орликів польських, легіон академічний мав зложити зброю до міського арсеналу, всі емігранти, які не є громадянами австрійськими мають покинути місто на протязі трьох днів. 3 листопада оголосили, що коли умов не буде виконано –місто переходить під стан облоги. Також був заборонений друк всіх плакатів, газет окрім німецької і польської Газети Львівської, оголошено загальне роззброєння, всі зібрання в публічних місцях були заборонені [39].

В частині 239 газети «Діло» описані наслідки – згоріла ратуша на ринку, згорів університет, і бібліотека університетська, головна школа нормальна, будинок старого театру, деякі доми на вулицях Вірменській, Театральній, Краківській, Гроздинських. Автори зазначають, що ракети були метані влучно і не сягнули за намірений терем бомбардування. До того ж пощастило, що в той день не було вітру і падав дощ, тому не згоріло багато, але запалені будинки горіли і тліли кілька днів, а деякі – майже цілий тиждень[40].

Юліан Левицький в Записках НТШ 1898 р., подає текст рукопису про агітаційну діяльність в Галичині і про львівські події 1 і 2 листопада складеного президентом карного суду бароном Польбергом. В першій частині автор рукопису намагається довести, що діяльність Ради Народової була зв’язана з революційними змаганнями в інших коронних краях, друга частина детально описує розрухи у Львові 1 і 2 листопада аж до бомбардування міста Гамерштайном і введення стану облоги. З рукопису Левицький робить висновок, що повстання дійсно було приготоване, але мало вибухнути пізніше, а бійка гвардійців з артилеристами його приспішила. Крім того, автор зазначає, що в рукописі не було жодної згадки про русинів та їх участь у революції 1848 року[41].

Про позицію українців у львівських заворушеннях 1848 року писав Іван Созанський. У статі, яка вийшла в Записках НТШ, автор мав на меті опублікувати на загальний огляд документи, які відносяться до життя галицьких українців, зокрема висвітлюють діяльність Головної Руської Ради. Автор підкреслює «жах» української інституції перед «сміливим вчинком» та засуджує «надмірний лоялізм» до австрійських властей. Рада тільки вислала на руки губернатора Галичини Стадіона меморіал в якому висловила домагання українського народу, передусім про поділ Галичини на західну і східну. Далі Іван Созанський подає протоколи засідань брідської і самбірської філій «Руської ради»[42].

Зібравши враження близьких свідків та очевидців тих подій, Іван Франко дає досить повний та різносторонній образ березневих подій у статті «Мартовські дні 1848 р у Львові» [43]

Друга стаття “До мартовських днів 1848 р у Львові” є продовженням відгуку Франка на працю барона Йосифа Гельферта видану в 1907 році, в якій Франко знаходить певні неточності, зокрема про події 19 березня. Наприклад Гельферт пише, що в першій хвилі у Львові все було повне радості і вдячності. Поляки підбігали до німців, обнімали і цілували їх «всі ми браття». Крім того, згаданий автор подає слова Стадіона сказані ним після придушення бунту «сьогодні ми бачили як починається революція, але бачили також як можна вибух реворлюції здусити в самій зароді». Франко вважає, що в цій цитаті немає ні слова правди, адже з оповідань очевидців «всі бачили, що німецьких урядовців з першої відомості про розруху проймала тривога і вони як могли ховалися по своїх домах». А прилюдна промова Устияновича вважається Франкові повною вигадкою, оскільки «ніяке прилюдне зібрання русинів у Львові в березні нікому й не снилося». Протягом квітня таємно збиралися «видні русини» під проводом Яхимовича в святім Юрі щоб порадитися яку їм позицію зайняти проти Польщі і до них таємно приходив урядник намісництва Голуховський зоохочуючи русинів до виступу в інтересі Австрії[44].

Велика частина праць вже згаданого Івана Кревецького відноситься до «Весни Народів в Галичині». Його брошура «Проби організованя руських національних гвардій у Галичані» висвітлює процес формування українських військових структур. Там подано текст цісарського дозволу на організування національних гвардій і тексти гвардійської присяги. Дослідник відзначає пасивність русинів щодо їх створення. Описує незадоволені статті польської преси про руські національні гвардії в Gazeta Powszechna, Gazeta narodowa. Національна гвардія мала бути обороною конституційного монарха, сторожем незалежності і цілості держави. У Львові приступили до створення такої гвардії вже 22 березня. Всі дослідники цього процесу схиляються до думки, що дозвіл застав русинів непідготовленими, оскільки тоді русини не почали зовсім жити політичним життям, на відміну від поляків. Організацію руських гвардій «Головні Руська Рада» розуміла як противагу польським і апелювала до цієї противаги в усіх своїх зверненнях[45].

Вже у міжвоєнному Львові до 80-ліття події вийшла монографія Миколи Голубця «Полум'яний 1848 рік: Картини й епізоди». Автор проводить історичну екскурсію по французькій революції, наполеонівській добі аж до вибуху національного невдоволення в Австрійській імперії. Звістка про віденську революцію дійшла до Львова 18 березня, а наступного дня поляки вже стояли в чергах на Галицькій площі щоби підписати петицію до цісаря з домаганням автономії, польської школи, знесення цензури, амністії для політичних в’язнів. Причиною формування гвардії народової стала брехлива звістка що «українське селянство суне лавою на Львів» щоби вирізати поляків. Голубець описує, що широкі верстви польського народу навіть уявлення не мали що таке конституція. Також пише що українці були непідготовленості до революції: «у нас не було ні політичної, ні хоч би культурної програми, якій 1848 рік міг би допомогти до переведення в життя». А на Святоюрській горі зробилося пристановище для українського відпору ворожих зазіхань. Вже підчас першого засідання Головної Руської Ради – 2 травня 1848 поляки увірвалися в залу з криком, що не треба двох рад. Голубець пише про велику кількість зрадників – ренегатів, які будучи українцями виступали проти Головної Руської Ради. Вони оганізували «Собор», писали пасквілі проти українців в часописі «газета Львовска» «Постемп».[46]

 

 

Преса

Поміж політичних досліджень в міжвоєнний період з’являються дослідження преси.

Першою газетою вважався «Кур’єр львівський» з якого відомий примірник від з 9. 07.1749. Його описав український літературознавець Василь Щурат в записках НТШ. В газеті було зібрано факти з одного тижня життя львівської аристократії і «гієрархії». Щурат дивується, що примірник «щасливим випадком являється у своїм змісті майже українським, оскільки майже весь присвяченій зайняттю єпископського престолу Львом Шептицьким.»[47]

Проте інший дослідник преси Іван Кревецький в розвідці “Початки преси на Україні (1776 – 1850)” опонує Щурату, вважаючи що Кур’єр Львовский не можна вважати першим періодичним виданням, а тільки однодневкою, тому першою газетою насправді був тижневик французькою мовою «Gazette de Leopol», найстаріший відомий примірник якої відноситься до 1776 року. Ця газета містила новини від Москви і до Мадриду, а також купецькі оголошення і результати лотерей. Серед новин Кревецький звертає увагу на розділ «ukrainica», які поділялися на два види: вісті зі Львова і вісті з великої України. Перший - це новини про контракти, церковні ювілеї, дргий – про причини знищення Січі, іменування Рум’янцева генерал-губернатором та ін. Про видавця є скупі дані – ним був chevalier Occoudi. У заголовку – австрійський двоголовий орел з квітами по боках і підписом, який перекладається як «у тіні твоїх крил». Цікаво, що газета містила додатки, наприклад у першому числі в заголовку писало «Прилюдні оголошення з міста Львова та його околиць, 1 січня 1776 року». В ньому йшлося, що кожен охочий може подавати всі думки, які він вважає гідними уваги. Крім того там могли подавати свою рекламу митці, ремісники, купці, оголошення про продаж землі, лугів, фабрик, продаж або найм карет, поштових візків, возиків. А також туди могли писати ті, хто збирався в подорож і хотіли взяти з собою одну – дві особи відповідно до розміру свого повозу. Зразу вказано переваги – певність в дорозі, «менше нудитися», ощадність у видатках[48].

Після закриття газети Львів не мав жодного часопису аж до 1783 коли почав виходити часопис «Pismo Uwiadamiające Galicyi» а пізніше „Lwowskie Pismo Uwiadamiające“, яке видавала жінка друкаря Піллера. З 1786 року вона видавала німецькою «Lemberger Wöchentliche Anzeigen», польською „Lwowskie Tygodniowe Wiadomości“. В 1811 р. „Gazeta Lwowska“ була відновлена і від того року виходила безперервно. Автор відмічає, що всі майже часописи, що появлялися у Львові в 1-ій пол. ХІХ-го ст., мали літературний і науковий характер, причиною чого був абсолютизм і цензура. Після повалення абсолютизму почалися деякі зміни, з’явилося багато газет, а у 1848 р. вперше появляється також преса на українській мові – «Зоря Галицька» [49].

Докладніше про „Зорю Галицьку“ пише Іван Брик у статті «Початки української преси в Галичині і львівська Ставропіґія». У ній йдеться про перші заходи видавництва українського часопису: «Бібліотеки бесід духовних» Йосифа Левицького (1843), часопис «Матиці руської» Гуркевича 1847, занепад духовного українського життя в Галичині і ініціативу видавати часопис «Галицька Пчола», і нарешті вихід Зорі Галицької в 1848 році. На відміну від «Пчоли», яка друкувала лише статті про культуру, етнографію, географію, літературу і вірші, «Зоря Галицька» стала першою, подібно до інших слов’янських газет, розглядати і політичні питання. Це був тижневик, який виходив кожного вівторка, а перше число вийшло 15 травня 1848 року. Поява часопису тісно пов’язана з новою конституцією, яка «в першій мірі боронила справу руського народу перед ворожими нападами». Згідно з програмою «Зоря» мала в першу чергу подавати відомості про те, що вирішила або зробила Народна Руська Рада для освіти і добра народу та про політичні і національні відносини краю. З 1849 – по 1850 програма залишалася без змін, але редакція вирішила звертати більше уваги на закордонну політику. 1850-1853 роки були періодом русофільства та упадку «Зорі Галицької». Після реформи «Зорі» 1854 року газета знову виходить народною українською мовою з українським змістом. Але видавництво переходить у приватні руки і повертає на русофільські манівці та, зрештою, перестає виходити 1857 року. «Хоч віджила «Зоря» гарними творами, але не будучи дзеркалом умовного життя всіх русинів, стала би одностороння і мусила би впасти» - робить висновок Іван Брик [50].

Становленню першої української газети присвячена стаття М. Возняка “З-зарання української преси в Галичині [51]».

Проблему ідентифікації української преси розглядали у своїх статтях М. Ясинський (До пистання про початок української преси) та В. Ігнатієнко (Історія української преси та її вивчення). Ці статті є лише теоретичними міркуваннями, про те, що саме можна вважати українською пресою, охоплюють всі українські часописи. Визначальним в ідентифікації є принцип мови [52].

 

Робітничі страйки

В середині 40–х років популярною темою досліджень стали страйки робітників, маївки, поширення соціалістичних ідей. На цю тему вийшли статті Б. Дудикевича, К. Каковського, Е. Шифриної, М. Кравця, Ф. Стеблія П. Свєжинського, в львівських газетах друкували статі І. Франка, В. Макаєва[72].

Післявоєнний період не був часом розквіту історичної науки, це був період відбудови народного господарства, посилення колективізації, проте в газетах, серед заміток про здобутки колгоспів, посіви зерна та виконання п’ятирічок, зустрічаємо статі історичного характеру про важку боротьбу народу на шляху до «соціалізму», які мали підвищити патріотизм, ідейність народу, викликати гордість за свою історію, за робітників, які віддавали своє життя за демократичні ідеали.

Такі статі друкували в газетах «Львовская правда», «Вільна Україна», «Український історичний журнал», «Ленінська молодь», «Жовтень», «Радянський Львів».

Наприклад, Дудикевич Богдан Корнилович в замітці «На львовских барикадах 2 июня 1902 года» описує становище робітників та передумови страйку. Він зазначає, що австрійці давали можливість полякам душити Галичину, а згідно з словами одного з австрійських міністрів Бейста, українське питання залишили полякам як домашню справу. Причинами страйку стали економічна криза у всій Європі і масове безробіття. Навесні 1902 року підрядники вирішили знизити будівельникам заробітну платню, на що останні відповіли масовим страйком, участь в якому взяло майже 10 тис. робітників. другого червня підчас мітингу стався інцидент коли солдат штовхнув жінку робітницю. Після цього град каменів посипався в солдат, солдати почали стріляти у відповідь. На вулицях, які вели до Стрілецької площі, робітники почали будувати барикади. Тоді газети назвали це справжньою соціальною революцією[73].

Про робітничий страйк 1902 року вийшла ще одна стаття в перших числах квітня наступного року «Из истории революционного движения в западной Украине. Барикади на Стрелецкой площади». Авторка Шифрина Елена наводить рядки віденської газети «Ди Цайт» де Іван Франко називає намісника графа Понінського «Кривавою собакою»[74].

В тому ж місяці вже в газеті «Вільна Україна» з’явилася стаття Константина Георгієвича Каковського «Червневі криваві події у Львові. До 45 річниці»[75].

Особливо політично, ідеологічно заангажованими можна назвати статті кандидата історичних наук Петра Володимировича Свєжинського. Важкі умови життя робітників будівельників описує Свєжинський в статті «Героїчна сторінка з історії Західно-українського пролетаріату». Наявність величезної маси безробітних давала можливість капіталістам знижувати платню. На денний заробіток кваліфікованого робітника – 1. 50 крони можна було купити тільки 4 кг. чорного хліба. Боротьба галицьких робітників розгорталася під впливом російського пролетаріату. Першотравнева демонстрації 1902 року львівського пролетаріату переросла в загальний страйк львівських робітників, а потім і в збройне повстання. Коли капіталісти відхилили вимоги робітників Понінський наказав поліції розігнати робітників[76].

Інша стаття Свєжинського «З історії революційної боротьби львівських робітників» розкриває етапи страйкового руху у Львові. Якщо в 70 х роках з 87 тисяч жителів 25 тисяч були робітниками, то в 90-х роках – населення вже досягало 160 тисяч, а робітників було близько 40 тисяч. В Першому масовому виступі 1 травня 1890 року взяли участь 4 тис робітників – будівельників, друкарів, каменярів. На зламі століть становище робітників стало ще важчим. Ще більше зміцнилися зв’язки революційно-демократичних елементів Галичини з революціонерами Росії. 13 травня 1902 року будівельники ухвалили оголосити страйк, в якому 16 травня вже брали кілька тисяч робітників. Робітники вимагали зменшення робочого дня до 9 годин. 30 хв. і підвищення платні. Почалися сутички робітників з поліцією з 12 години до 6 вечора. Зрештою імперські війська зробили 15 залпів в робітників. Похорон загиблих перетворився на грандіозну демонстрацію під час якою звучали гасла проти польських та «своїх» гнобителів. З великим піднесенням зустрів львівський пролетаріат першу буржуазно-демократичну революцію в Росії 1905—7 рр. на площі Міцкевича відбувся грандіозний мітинг, на якому була складена резолюція, в якій вітали народ Росії, що боровся під керівництвом більшовицької партії. Перше травня 1905 року стало незвичайним - дві колони демонстрантів зі співом революційних пісень попрямували до площі а Міцкевича. Тоді поліція накинулася на демонстрантів, намагаючись відібрати в них червоний прапор, була викликана кінна поліція і піхота[77].

Детальніше про загальний страйк будівельників Львова у 1905 році дізнаємося з статі Петра Свєжинського, яка вийшла у газеті «Вільна Україна» 1 липня 1955. Історик наголошує на вирішальний вплив революції 1905-1907 років в Росії. Австрійським і українським буржуазним націоналістам не вдалося ізолювати пригноблені маси від революційної боротьби їх «російських братів». В 1905 році у Львові налічувалося 465 крупних польських, єврейських, українських капіталістів. Тоді на мітинг зібралися близько 10 тис. будівельників, заробіток яких був мізерним.

Важко не помітити що в радянській історіографії саме українські промисловці, «капіталісти», буржуазні націоналісти, церковні ієрархи зазнавали найбільшого осуду. Яскравим прикладом є згадана статя Свєжинського. В ній сказано, що особливо жорстоко експлуатували будівельників українські капіталісти–домовласники, які будували тоді багатоповерхові будинки Народної гостиниці і товариства взаємного кредиту «Дністер». Незважаючи на те, що в цей період активно велася розбудова Львова, здебільшого адміністративних, урядових, житлових споруд, на яких платня будівельникам була практично однакова, історик наголошує на особливе експлуатування робітників з українських споруд. Пошук ворогів, передусім серед своїх співвітчизників був особливою прикметою того часу. В 1905 умови і становище стало дійсно важким. 26 червня вони оголосили страйк. Історик пише, що спочатку застрайкували 200 робітників «козлярів», які працювали на будівництві «Народної гостиниці». Пізніше до них приєдналися мулярі, теслярі, - всього близько 1500 чоловік. Страйковий комітет домагався збільшення зарплатні. Капіталісти збиралися голодом придушити страйк, але робітники Львова почав збирати допомогу своїм товаришам - 1000 крон тільки від віденської центральної спілки палітурників, робітниці пекли хліб і роздавали його страйкарям. Зрештою боротьба закінчилася перемогою робітників. 9 липня відбувся мітинг солідарності з розстрілу робітників в Одесі і Лодзі. На цитадельній площі відбулася кривава сутичка між робітниками і поліцією. Багатьох було поранено і заарештовано[78].

У 1970 році з’явилася монографія К. Г. Каковського «На шляху до Великого Жовтня», яка стала підсумком попередніх досліджень страйкового руху. Монографія охоплює всю територію Галичини. Каковський описує загальний страйк 1905, який розпочався страйком робітниць фабрики цигаркових гільз. В ньому взяли участь 157 жінок, привід – звільнення старої робітниці, яка пропрацювала там багато років. Могутня демонстрація робітників відбулася у червні 1905 року з нагоди третьої річниці з дня розстрілу робітників 2 червня 1902 року. 25 червня спалахнув спочатку страйк носильників цегли, а потім каменярів, теслярів, поденних робітників. В перший же день страй