Історіографія «Весни народів» у Львові

Великим обсягом праць із досліджуваної теми представлена радянська історіографія, яка, не виходячи за межі певних ідеологічних канонів, зазнала помітної внутрішньої еволюції. Найпліднішим етапом їхнього вивчення став кінець 1950-х – 60-ті рр., коли з’явилися наукові статті, монографічні і дисертаційні дослідження В. Бориса, Г. Гербільського, М. Герасименка, Е. Косачевської, А. Коваленка, М. Кравця, Ф. Стеблія. У той час до наукового обігу залучили чи не найбільше джерельних матеріалів. З кінця 60-х посилювалася тенденції до звуження показу національного руху в Галичині, порівняно з іншими регіонами України.

На відміну від історіографії австрійського та польського періоду, а радянських істориків бачимо різке протиставлення міських низів та бідноти, (часто до них приєднують також і студентів) і, з іншого боку, національної гвірдії та ліберальних буржуазних націоналістів. Будь які політичні організації представлені як ворожі до «революційних мас».

В 1965 році з’явилася монографія Е. М. Косачевської «Східна Галичина напередодні і в період революції 1848 року» редактором якої був інший дослідник Весни Народів Г. Ю. Гербільський. Монографія поділяється на два розділи, перший з яких розглядає економічне становище, антифеодальну боротьбу українців, суспільно-політичне та культурне життя. В другому розділі описаний початок революції та діяльність місцевих рад, львівське повстання 1-2 листопада, та боротьбу за розділення Галичини.

Реалізуючи прийнятний у той час ідеологічний курс дослідниця відмічає, що Головна Руська Рада зіграла контрреволюційну роль. В перший період революції домінував польський елемент, як більш організований. Хоча правління підписувало ні в якому випадку не допускати створення національної гвардії в провінціях імперії, але ще до отримання приказу Стадіон був змушений дати погодження на формування національної гвардії у Львові 14 березня, 29 травня поліція була включена в національну гвардію, керівником гвардії був назначений Залуський. До гвардії могли попасти лише чоловіки 19-50 років, які не були б ремісниками, робітниками чи прислугою, також туди не могли попасти люди з сіл, в яких мешкає менш ніж 1000 осіб. Отже, робить висновок Косачевська, вступ до гвардії був закритий для більшості громадян, що свідчить про великий страх буржуазії перед революційними масами народу [65].

Авторка наголошує, що австрійці на чолі з Стадіоном і так звані поміщицько-буржуазні верхи настільки боялися озброєння народу, що навіть зброя, яку видали студентам, була іржава і застаріла. Косачевська вказує на антинародну спрямованість петиції Руської Ради, яка була вручена графові Стадіону. Оскільки її пункти стосувалися тільки вжитку української мови і рівності конфесій, авторка робить висновки, що авторам петиції – верхівці уніатської церкви інтереси народу були чужими. Наприклад, в петиції навіть словом не згадано про скасування панщини. Так Головна Руська Рада складалася із лиць духовного звання і незначної частини чиновників, вчителів, юристів і утворювала вісім відділів: народний, просвіти, конституційний фінансовий, духовний, і пізніше був створений новий відділ «полюбовний» для «полюбовних вирішень конфліктів між селянами і поміщиками» [66].

Політична напруга посилювалася. До осені найбільш праві представники буржуазії вийшли з Ради Народової і національної гвардії. У Львові зосередилася велика кількість емігрантів, які приїхали з Франції і мали досвід революційних боїв. Багато з них в якості офіцерів ввійшли до академічного легіону. Загальна кількість національної гвардії на 1 листопада становила 3 тисячі чоловік. Велику роль в підготуванні революційного повстання збройного зіграв приїзд до Львова 20 серпня польського революціонера Юзефа Бема, прихильника рішучих дій, який відразу отримав гарячу підтримку студентів. Натомість командувач національної гвардії Вибрановський і офіцери-гвардійці всяко переконували народ не будувати барикад.

Авторка зазначає, що в захисті барикад участь брали жінки, серед них відмітилися Гонората Липчинська, Анеля Маршалкевич, Марія Ліхтенштейн. Учасник з’їзду вчених у Львові Г. Яблонський брав участь в боях на барикадах і поширював революційні вірші Тараса Шевченка. По вояках стріляли з вікон, з-за баракад, у вікнах домів був підготовлений кип’яток, каміння, смола, два рази революціонери зривали з ратуші білий прапор, в офіцерському караульному приміщенні порвали на кусочки портрет імператора Фердинанда.

Косачевська показує антинародний, зрадницьких характер національної гвардії. Командувач національної гвардії Р. Вибрановський писав: «гвардія з небезпекою для життя захищала порядок з одної сторони від збудженого народу, з іншої від роздразненого війська». Проте, згідно з словами очевидця подій П. Головацького: «міська гвардія сховалася по домах і біля 10 годин вивісила на ратуші білий прапор». Авторка вважає, що не дивлячись на відвагу, проявлену повсталими, причиною поразки стала відсутність плану, керуючого центру, зрада буржуазно-шляхетської більшості національної гвардії. Локальність повсталих, які не притягнули на свою сторону селянство і міщанство провінції, дозволила державним військам придушити повстання ^[67].

Восени 1956 року у газеті Львівська правда виходить стаття аспірантки держуніверситету Л. Закляк «Бурхливий 1848 (до 700 річчя Львова)». Вранці 19 березня міська біднота Львова вийшла на вулиці. Переляканий демонстрацією губернатор граф Стадіон був змушений піти на деякі поступки: дозволив формувати національну гвардію, звільнив політичних в’язнів, усунув деяких ненависних чиновників. Але коли, користуючись пасивністю лібералів, губернатор заборонив носити зброю без дозволу і збиратися на мітинги, народ знову вийшов на вулиці. Натовп перед арсеналом вимагав видачі зброї [68].

В радянській історіографії вкоренився образ національних гвардійців, як антинародних елементів, зрадників революційного руху. Згідно з авторкою головним завданням гвардійців було відвернути народ від активної боротьби, а її командирський склад був вибраний з магнатів і представників заможних верств, що і визначило її діяльність. Саме вони не допустили вибуху. Проте навіть поспішне опублікування повідомлення про скасування панщини не змогло зупинити розвитку революційних подій. На кінець жовтня політичне становище було вкрай напруженим. Після нападу австрійців на двох нац. Гвардійців Гамерштайн перейшов у наступ. На площі Ринок солдати стріляли в народ, а біля арсеналу – по національних гвардійцях. Трудящі успішно відбивали атаки солдат. Так звана ліберальна буржуазія готувала зраду народові (Головна Руська Рада і Центральна Рада Народова), а більша частина гвардійців розбіглись чи відсиджувались вдома. За спиною революційного народу Вибрановський намагався домовитися з австрійцями. Він посилав гвардійців руйнувати барикади. Подібно до інших дослідників, авторка робить висновок, що «запроданці народу» віддали всі демократичні свободи, завойовані трудящими. На думку авторки причиною всіх невдач є те, що робітники не мали своєї політичної організації, своєї партії ^[69].

Феодосій Стеблій в статі «Перші робітничі барикади на вулицях Львова» доказує думку, що основною причиною поразки «Весни Народів» у Львові були розходження в прагненнях польської еліти. Так, велику роль у підготуванні повстання брали польські буржуазні демократи, які відмовилися від співпраці з буржуазно-ліберальною польською Радою Народовою, розгорнули революційну пропаганду серед міських низів. Проте шляхетсько-буржуазне керівництво національної гвардії на чолі з генералом Р. Вибрановським всіляко намагалося перешкодити революційному виступові трудящих. Особливо зросло напруження після звістки про жовтневі революційні бої у Відні. Смертельне поранення члена національної гвардії кравця Ф. Навроцького стало причиною активних дій, народ вимагав покарання винних. Увечері підрозділи Гамерштайна зайняли всі важливі стратегічні пункти в місті, а на головні вулиці були націлені гармати. Пізно ввечері на Галицькій площі військо відкрило вогонь по народу. Тоді люди кинулися споруджувати барикади. Народ озброївся рушницями, косами, сокирами, піками, розбивав магазини зброї. Академічний легіон відмовився підкорятися Вибрановському. Частина національної гвардії виступила також з низами. Вранці, другого листопада відбулися збройні сутички, вперше на барикаді вулиці Вірменської появився червоний прапор. О 10 годині за наказом Гамерштайна почався варварський артилерійський обстріл міста, якій тривав 2.5 години. За офіційними даними було вбито 55 і поранено 75 чоловік. О 12 год 30 хв повстанці капітулювали. 3 листопада в місті був оголошений стан облоги. На думку Феодосія Стеблія, поразка призвела до послаблення фронту революційних сил в Австрії і зміцнення контрреволюції, яка остаточно утвердилась після поразки угорської революційної армії влітку 1849 року. Зрештою, були скасовані майже всі поступки на які пішов уряд на початку революції.[70]

Заслуговують на увагу праці А. П. Ковеленка, які ввійшли до «Нарисів історії Львова» (1956)[71].

Таким чином, проаналізувавши радянську історіографію «Весни народів у Львові», можемо зробити висновок, що згідно з нормами тогочасної історіографії, панувала загальноприйнята теорія, що зрадницька егоїстична діяльність буржуазних націоналістичних елементів призвела до поразки демократичних революційних мас, а загалом, події 1848 року були прототипом першої соціалістичної революції у Львові.