Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь FAQ Написать работу КАТЕГОРИИ: АрхеологияБиология Генетика География Информатика История Логика Маркетинг Математика Менеджмент Механика Педагогика Религия Социология Технологии Физика Философия Финансы Химия Экология ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
Е камбоджа в боротьбі за незалежність і свободуСодержание книги
Поиск на нашем сайте
<*Х<-Х-:-:<":<-:-Х<-:«Є<уК<-Х«уХ-КЄ№»:у:««-^^^^^ езалежність Камбоджі було підтверджено на Женевській нараді 1954 р., де делегація Камбоджі заявила, що основу зовнішньої політики країни становитиме політика нейтралітету. Вибір саме цього курсу зовнішньої політики й специфіка його здійснення зумовлювалися особливостями економічного й соціально-політичного розвитку країни, численними спробами тиску на її позицію Вашингтона, що розгорнув втручання у внутрішні справи країн Індокитаю, а також активізацією діяльності КНР на півострові. Створюючи юридичну базу для впливу на внутрішньо- й зовнішньополітичні справи Камбоджі, США після Бангкоцької сесії Ради СЕАТО, що відбулася 28 лютого 1955 р., проголосили протекторат СЕАТО над Камбоджею, від якого камбоджійський уряд відмовився. Проте він пішов на підписання в травні 1955 р. угоди про надання Камбоджі американської економічної та військової допомоги. В 1962 р. очолюваний принцом Нородомом Сіануком камбоджійський уряд виступив із пропозицією про визнання нейтралітету й територіальної цілісності країни^ та надаїрія їй міжнародних гарантій. ^ ^ Нейтралістська політика Камбоджі не 'влаштовувала правлячі кола США, які намагалися змінити зовнішньополітичну орієнтацію камбоджійського уряду шляхом грубого тиску. У відповідь на це в листопаді 1963 р. він відмовився від усіх видів американської допомоги, заборонив діяльність американських інформаційних агентств на території країни. У квітні 1964 р. Камбоджа відкликала з Вашингтона свою дипломатичну місію. Коли ж вторгнення на камбоджійську територію американо-сайгон-ських і тайських військових з'єднань стали регулярними, а США відмовилися брати участь у забезпеченні міжнародних гарантій нейтралітету Камбоджі, її уряд У 1965 р. оголосив про розрив дипломатичних відносин зі Сполученими Штатами. Тема 4 Міжнародні відносини в Південно-Східній азії Камбоджа виступала проти американської 'агресії у В'єтнамі, висловлювала солідарність із боротьбою иаціо-иально-патріотичних.сил Південного В'єтнаму проти сайгонського режш^.! Після розриву дипломатичних відносин зі США позначилося зближення Камбоджі з ДРВ і Національним фронтом визволення Південного В'єтнаму. Проте встановлення дипломатичних відносин із ДРВ затягувалось у зв'язку з тим, що Пномпень уважав основою мирного співіснування з будь-якою країною офіційне підтвердження нею нейтралітету й територіальної цілісності Камбоджі. Маневруючи між ДРВ і сайгонським режимом, США і КНР, камбоджійське керівництво робило все можливе, щоб не дозволити США втягнути Камбоджу у воєнні дії, що набували дедалі ширшого розмаху в сусідніх В'єтнамі й Лаосі. Вашингтон розглядав нейтральну Камбоджу як свого роду «розрив» у ланцюзі його баз на Індокитайському півострові. Ліквідувати цей розрив він намагався за допомогою уряду генерала Лон Нола, що прийшов до влади в Пномпені внаслідок державного перевороту 18 березня 1970 р. Цей уряд «санкщонував» вторгнення американо-сайгонських військ на територію Камбоджі в травні 1970р. У відповідь на агресивні дії США й режиму Лон Нола патріотичні сили Камбоджі почали формувати збройні підрозділи для відсічі інтервентам і повалення маріонеткового режиму. Були створені Національний єдиний фронт Камбоджі на чолі з Нородомом Сіануком і Армія національного визволення, що розгорнула боротьбу за визволення країни. Під тиском світової громадськості й у зв'язку з широкими антивоєнними виступами американського народу адміністрація США змушена була ще в липні 1970 р. вивести свій 80-тисячний експедиційний корпус з Камбоджі. Проте там ще довго залишались сай-гонські війська, а американська авіація бомбардувала ^мбоджійську територію. ^ Наростання протестів світової громадськості (проти ьтручання США у внутрішні справи Камбоджі й піднесення антивоєнного руху в самих США змусили американську адміністрацію припиниш з 15 серпня 1973 р. бом-^РДування камбоджійської території. В цей же час американське військове відомство застосувало тактику посиленого переозброєння лоннолівських військ із метою РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН примусити камбоджійців воювати проти камбоджійців. Але ця тактика не принесла Вашингтону бажаного успіху. | Національно-патріотичні сили розгорнули могутній наступ проти військ лоннолівського режиму, що перебував на межі краху. 31 березня 1975 р. керівники цього режиму разом з Лон Нолом залишили Камбоджу, а 17 квітня сили національного визволення увійшли в Пномпень. Кілька днів по тому спеціальна сесія Національного конгресу патріотичних сил Камбоджі визначила першочергові завдання народно-демократичної влади, в тому числі в галузі зовнішньої політики. В підсумковому комюніке конгрес підтвердив, що Камбоджа неухильно дотримуватиметься політики незалежності, миру, нейтралітету та неприєднання. Проте подальші події в Камбоджі мали трагічні наслідки для всієї країни. До влади в Камбоджі прийшло промаоїстське угруповання Пол Нота — Ієнг Сарі, правління якого (квітень 1975 р. —^січень 1979 р.) дістало назву чотирирічної «Варфоломіївської ночі». Правління полпотівців набуло нечувано жорстоких форм, дійшовши врешті-решт до геноциду щодо власного народу. В історії людства важко знайти відповідний приклад: у країні здійснювали курс на будівництво суспільства без міст, без власності, без ринків та грошей, суспільства без сім'ї. Що стосується зовнішньої політики полпотівського режиму, то з перших днів приходу до влади він почав нагнітати напруженість у Південно-Східній Азії, ставши вигідною картою в експансіоністській «грі» Пекіна в цьому регіоні. Пномпень узяв курс на розрив традиційних зв'язків народів Індокитаю, курс на ворожнечу й недовіру. Вже в травні 1975 р. збройні сили полпотівської Камбоджі атакували в'єтнамський острів Фукуок, і з цього часу розпочалися систематичні вторгнення полпотівських військ на в'єтнамську територію на протязі всього в'єтна-мо-камбоджійського кордону завдовжки понад 1100 км. Пол Пот почав виступати з претензіями на-значні території В'єтнаму, в чому діставав підтримку^з боку Пекіна. В лютому 1976 р. було укладено камбоджійсько-китайську угоду про військову допомогу, в межах якої в Камбоджу стали направлятися китайські літаки, танки, важка артилерія, стрілецька зброя. Пекін публічно заявив | про «цілковиту підтримку» Китаєм ^справедливої бо- її Тема 4 Міжнародні відносини в Південно-Східній Азії потьби камбоджійського народу». В підготовці агресивних дій проти В'єтнаму камбоджійській армії допомагали понад 20 тис. китайських військових спеціалістів, що перебували в Камбоджі в 1976—1978 рр. З квітня 1977 р. в наскоках на в'єтнамську землю почали брати участь полки й дивізії збройних сил полпотівського режиму, що означало розв'язання великомасштабної прикордонної війни, яка, на думку деяких аналітиків, фактично стала першим етапом агресивної війни Китаю проти СРВ. Силами полпотівської Камбоджі Пекін сподівався здійснювати постійний тиск на СРВ, примусити в'єтнамське керівництво відмовитися від незалежного зовнішньополітичного курсу й прямувати у фарватері його політики. Зі своєї сторони, Пномпень зробив ставку на цілковиту ізоляцію країни від зовнішнього світу, орієнтуючись майже виключно на Пекін і відмовляючись від співробітництва з країнами Південне-Східної Азії. Таким чином, Камбоджа перетворювалася на плацдарм збройних провокацій не тільки проти В'єтнаму, а й проти інших сусідніх країн, дедалі більше ставала дестабілізуючим фактором у системі міжнародних відносин в Індокитаї та в Південно-Східній Азії. У вересні 1975 р. вибухнуло перше повстання камбоджійців проти ненависного режиму. Незважаючи на звірячу розправу над повсталими, спалахували нові повстання. В результаті виникли перші визволені зони, які постійно розширювалися. На осінь 1978 р. в переважній більшості камбоджійських провінцій утворилися райони, які перебували під повним контролем повстанців. На початку грудня того ж року постав пров'єтнамський Єдиний фронт національного порятунку Камбоджі, збройні сили якого разом з в'єтнамською армією увійшли 7 січня 1979р. в Пномпень. Влада перейшла до рук Наро» дно-революційної ради Камбоджі, в маніфесті якої від М) січня декларувалося, що основною метою боротьби камбоджійського народу є побудова миролюбної, незалежної, демократичної, нейтральної, неприєднаної Камбоджі. Новому камбоджійському урядові довелося вирішува- та надскладні питання відновлення нормального економічного життя країни й питання боротьби проти за^Iишків полпотівських військ і розв'язаної певними силами антикамбоджійської кампанії. Підтримані в'єт- РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН примусити камбоджійців воювати проти камбоджійців. Але ця тактика не принесла Вашингтону бажаного успіху. Національно-патріотичні сили розгорнули могутній наступ проти військ лоннолівського режиму, що перебував на межі краху. 31 березня 1975 р. керівники цього режиму разом з Лон Нолом залишили Камбоджу, а 17 квітня сили національного визволення увійшли в Пномпень. Кілька днів по тому спеціальна сесія Національного конгресу патріотичних сил Камбоджі визначила першочергові завдання народно-демократичної влади, в тому числі в галузі зовнішньої політики. В підсумковому комюніке конгрес підтвердив, що Камбоджа неухильно дотримуватиметься політики незалежності, миру, нейтралітету та неприєднання. Проте подальші події в Камбоджі мали трагічні наслідки для всієї країни. До влади в Камбоджі прийшло промаоїстське угруповання Пол Пота — Ієнг Сарі, правління якого (квітень 1975 р. —січень 1979 р.) дістало назву чотирирічної «Варфоломіївської ночі». Правління полпотівців набуло нечувано жорстоких форм, дійшовши врешті-решт до геноциду щодо власного народу. В історії людства важко знайти відповідний приклад: у країні здійснювали курс на будівництво суспільства без міст, без власності, без ринків та грошей, суспільства без сім'ї. Що стосується зовнішньої політики полпотівського режиму, то з перших днів приходу до влади він почав нагнітати напруженість у Південно-Східній Азії, ставши вигідною картою в експансіоністській «грі» Пекіна в цьому регіоні. Пномпень узяв курс на розрив традиційних зв'язків народів Індокитаю, курс на ворожнечу й недовіру. Вже в травні 1975 р. збройні сили полпотівської Камбоджі атакували в'єтнамський острів Фукуок, і з цього часу розпочалися систематичні вторгнення полпотівських військ на в'єтнамську територію на протязі всього в'єтна-мо-камбоджійського кордону завдовжки понад 1100 км. Пол Пот почав виступати з претензіями на значні території В'єтнаму, в чому діставав підтримку з боку Пекіна. В лютому 1976 р. було укладено камбоджійсько-китайську угоду про військову допомогу, в межах якої в Камбоджу стали направлятися китайські літаки, танки, важка артилерія, стрілецька зброя. Пекін публічно заявив про «цілковиту підтримку» Китаєм ^справедливої бо- Т е м а 4 Міжнародні відносини в Південно-Східній Азії потьби камбоджійського народу». В підготовці агресивних дій проти В'єтнаму камбоджійській армії допомагали понад 20 тис. китайських військових спеціалістів, що перебували в Камбоджі в 1976—1978 рр. З квітня 1977 р. в наскоках на в'єтнамську землю почали брати участь полки й дивізії збройних сил полпотівського режиму, що означало розв'язання великомасштабної прикордонної війни, яка, на думку деяких аналітиків, фактично стала першим етапом агресивної війни Китаю проти СРВ. Силами полпотівської Камбоджі Пекін сподівався здійснювати постійний тиск на СРВ, примусити в'єтнамське керівництво відмовитися від незалежного зовнішньополітичного курсу й прямувати у фарватері його політики. Зі своєї сторони, Пномпень зробив ставку на цілковиту ізоляцію країни від зовнішнього світу, орієнтуючись майже виключно на Пекін і відмовляючись від співробітництва з країнами Південно-Східної Азії. Таким чином, Камбоджа перетворювалася на плацдарм збройних провокацій не тільки проти В'єтнаму, а й проти інших сусідніх країн, дедалі більше ставала дестабілізуючим фактором у системі міжнародних відносин в Індокитаї та в Південно-Східній Азії. У вересні 1975 р. вибухнуло перше повстання камбоджійців проти ненависного режиму. Незважаючи на звірячу розправу над повсталими, спалахували нові повстання. В результаті виникли перші визволені зони, які постійно розширювалися. На осінь 1978 р. в переважній більшості камбоджійських провінцій утворилися райони, які перебували під повним контролем повстанців. На початку грудня того ж року постав пров'єтнамський Єдиний фронт національного порятунку Камбоджі, збройні сили якого разом з в'єтнамською армією увійшли 7 січня 1979 р. в Пномпень. Влада перейшла до рук Народно-революційної ради Камбоджі, в маніфесті якої від М) січня декларувалося, що основною метою боротьби камбоджійського народу є побудова миролюбної, незалежної, демократичної, нейтральної, неприєднаної Камбоджі. Новому камбоджійському урядові довелося вирішува- та надскладні питання відновлення нормального економічного життя країни й питання боротьби проти залишків полпотівських військ і розв'язаної певними силами антикамбоджійської кампанії. Підтримані в'єт- РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН камською армією збройні сили Камбоджі протягом березня—липня 1979 р. розгромили головні опорні бази полпотівців у ряді провінцій країни, що зробило неможливою реставрацію колишнього режиму. Залишки полпотівських військ знайшли притулок на території Таїланду чи укрились у важкодоступних районах джунглів, звідки здійснювали криваві вилазки проти нової пров'єтнамської влади. Ці вилазки створювали обстановку напруженості в Камбоджі й на тривалий час затримали виведення з цієї країни в'єтнамських збройних сил, що залишалися там згідно з камбоджійсько-в'єтнамським Договором про мир, дружбу й співробітництво від 18 лютого 1979 р. Відповідно до цього договору сторони зобов'язалися надавати одна одній допомогу в галузях економіки, культури, освіти, науки й техніки, підготовки кадрів, висловили рішучість сприяти зміцненню обороноздатності обох країн. У договорі говорилось про намір В'єтнаму і Камбоджі зміцнювати солідарність із Лаосом, проводити політику дружби й добросусідства з Таїландом та іншими країнами Південне -Східної Азії, робити активний внесок у встановлення в цьому регіоні миру і стабільності. Сторони домовилися вирішувати мирним шляхом усі питання взаємовідносин двох країн. Зокрема, було домовлено провести переговори з метою підписання угоди про визначення державних кордонів між В'єтнамом і Камбоджею. Підписання цього договору мало особливо важливе значення для Народної Республіки ^Кампучії, оскільки відразу після її утворення певні міжнародні сили розгорнули проти молодої республіки жорсткий політичний, економічний та збройний наступ, використовуючи для цього опозиційні новому камбоджійському урядові збройні формування різних угруповань, що укрилися на території Таїланду. В березні 1979 р. було підписано довгострокову угоду про співробітництво в економічній, культурній та науково-технічній галузях між Камбоджею і Лаосом. У відповідності з цими міжнародно-правовими документами три країни Індокитаю зобов'язалися надавати одна одній різнобічну допомогу й підтримку в усіх галузях з метою захисту їхнього суверенітету й територіальної цілісності. Таким чином, В'єтнам, Лаос і Камбоджа створили новий політичний центр, який почав справляти вплив на ІІ.«.. --А*. «•^А V-..,,-.-.-....чі • і-.. Тема 4 Міжнародні відносини в Південно-Східній Азн розвиток міжнародних відносин у Південно-Східній Азії. В деяких політичних і наукових колах цей центр припізнювався до індокитайської федерації під в'єтнамською гегемонією. к^к»»»?;»»^^:^^:^^»:-:-»:»»»^^^^^^ • Англо-нідерландська агресія ^ -проти Індонезійської Республіки ^ 4В«Ж«-Х-:у»:-№:-:<у:-:-:-»:-»»К-:^^^^ ндонезія була однією з перших колоній Пів-денно-Східної Азії, що добилася політичної незалежності внаслідок поразки мілітаристської Японії в другій світовій війні. Перспектива безповоротної втрати такої важливої колонії підштовхнула колишню метрополію Нідерланди на шлях спільної з Великобританією агресії проти Індонезійської Республіки, проголошеної 17 серпня 1945р.
Індонезійські події привернули до себе увагу міжнародної спільноти. 21 січня 1946 р. делегація України надіслала в Раду Безпеки 00Н спеціального листа, в якому вказувала, що англо-нідерландські воєнні дії проти населення Індонезії створили загрозу миру й безпеці в цьому районі, і закликала провести розслідування становища в країні. Під тиском світової громадськості Лондон змушений був змінити тактику й відмовитися від прямої воєнної підтримки Нідерландів, які 10 лютого 1946 р. зробили заяву щодо майбутньої політики в Індонезії. Вони запропонували створити Індонезійську спів» дружність, до складу якої мали ввійти індонезійські території з різним рівнем самоврядування. Індонезійсько-нідерландські переговори, що проходили в складній внутрішньополітичній обстановці в Індонезії, привели до парафування 15 листопада 1946 р. угоди, яка дістала назву Лінгаджатської. В межах цієї угоди Нідерланди визнавали де-факто владу Індонезійської Республіки на Яві, Мадурі й Суматрі, де проживало 80 % населення країни. Республіка разом з утвореними РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН на інших островах під нідерландським контролем «авто-. 1 номними державами» зобов'язувалася створити не пізніше січня 1949 р. суверенну федеративну державу Сполучені Штати Індонезії (СІЛІ), яка мала ввійти до Нідерландське-Індонезійського союзу. Офіційно індонезійсько-нідерландська угода, яку А. Сукарно порівнював з холодним душем для революції, була підписана 25 березня 1947 р. Цей акт відкрив шлях міжнародному визнанню нової ^держави. 31 березня 1947 р. Республіку Індонезію визнала де-факто Великобританія, 17 квітня — США. На 1948 р. Індонезія мала офіційні й неофіційні представництва в Лондоні, Празі, Канберрі, Коломбо, Манілі, Рангуні. V Дипломатичні відносини з Радянським Союзом, який підгримував Індонезійську Республіку на міжнародній арені, зокрема в 00Н, з перших днів її існування, були встановлені 3 лютого 1950 р. Посольствами ж сторони обмінялися тільки в грудні 1953 р. Таке зволікання пояс- і нювалося політичним тиском Нідерландів і США та опо-1 ром внутрішньої індонезійської опозиції. Не встигли висохнути підписи під Лінгаджатською уго-; дою, як виникли суперечності в її тлумаченні. Наприкінці травня 1947 р. нідерландська сторона передала індонезійському урядові меморандум, в якому вона вимагала на період до утворення СШІ сформувати тимчасовий федеративний уряд для всієї Індонезії під керівництвом представника нідерландської корони, створити спільну нідер-шандсько-індонезійську жандармерію для підтримання порядку на всій території республіки. Індонезійський уряд прагнув обмежити повноваження нідерландського губернатора. 19 липня нідерландці заявили, що більше не вважають себе пов'язаними Лінгаджатською угодою, і 21 липня розпочали «операцію силами поліції». Насправді ж це була 120-тисячна механізована нідерландська армія, яка за підтримки авіації рушила на республіку зі своїх баз на Яві й Суматрі, розпочавши „справжню колоніальну війну. ^ Нідерландці розраховували, що ця акція не викличе реакції з боку інших держав. Але Індія й Австралія звернулися з цього приводу до Ради Безпеки 00Н, яка 31 липня 1947 р. приступила до обговорення індонезійського питання. 1 серпня 1947 р. Рада Безпеки прийняла рекомендацію про припинення воєнних^ <рй і Тема 4 Міжнародні відносини в Південно-Східній Азії БИрішення питання мирним шляхом. Хоча 4 серпня було оголошено припинення вогню, воєнні дії Нідерландів тривали. 9 серпня губернатор ван Моок заявив, що зайняті нідерландськими військами території переходять під суверенітет Нідерландів, а 23 вересня Гаага запропонувала створити на окупованих тершоріях автономні органи управління, незалежні від Індонезійської Республіки. Невдовзі ван Моок зібрав у Джакарті представників 10 «автономних» територій, які висунули вимогу про негайне утворення Сполучених Штатів Індонезії та запропонували запросити Індонезійську Республіку увійти до їхнього складу. Гаага була за крок від тріумфу своєї політики. З грудня 1947 р. на борту американського корабля «Ренвіл» розпочалися організовані створеною згідно з рішенням Ради Безпеки 00Н від 25 серпня 1947 р. Посередницькою комісією в складі США, Бельгії й Австралії індонезійсько-нідерландські переговори про мирне вирішення питань двосторонніх відносин. Поставлений у скрутне становище, індонезійський уряд змушений був підписати 17 січня 1948 р. угоду, яка дістала назву Ренвільської. Ця угода передбачала припинення вогню і встановлення «лінії ван Моока», яка з'єднувала пункти максимального просунення нідерландських військ на території Індонезійської Республіки. Угода викликала бурхливу реакцію в республіці, прискорила процес розмежування політичних сил і падіння уряду Аміра Шарифуддіна. Новий так званий президентський Уряд очолив М. Хатта, що як віце-президент був поза політичними партіями. Уряд М. Хатта оголосив, що він погоджується з Ренвільською угодою, готовий продовжувати переговори на її основі, прискорити створення Сполучених Штатів Індонезії, а також вирішувати завдання відновлення господарства, реорганізації держапарату й армії. Створену за сприяння нідерландців 13 січня 1948 р. Тимчасову індо' незійську раду заступила Федеральна рада Індонезії, що ^ала діяти до 10 січня 1949 р. Саме на цю дату призначався проголошення Сполучених Штатів Індонезії суверенною державою. 29 вересня 1948 р. була прийнята нова інституція федеративного державного об'єднання, уряд якого очолив ван Моок. Проте відмова уряду Індонезій- РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН у^ _______________________ •.. ^-. ^у» ^ <;ької Республіки проголосувати за^ нову конституцію і «приєднатися до неї привела до відставки 10 листопада '1948 р. ван Моока з поста верховного комісара Нідерландів у Сполучених Штатах Індонезії й заміни його колишнім прем'єр-міністром Белем. Ця ж відмова, на думку західних акторів, спричинила другу «операцію силами поліції» проти Індонезійської Республіки, яку уряд Нідерландів розпочав 18 грудня 1948 р. Певно, має підстави й теза про те, що нідерландський уряд вирішив скористатися сприятливими обставинами для остаточного розгрому знекровленої збройним внутрішньополітичним конфліктом Індонезійської Республіки. Фактично з 13 вересня точилася «мала громадянська війна», яка, розколовши єдиний фронт боротьби проти колонізаторів, ослабила її. Розпочата Нідерландами друга «операція силами поліції» завершилась арештом і висланням 22 грудня на острів Банка президента та інших найвищих посадових осіб Індонезійської Республіки й окупацією значної І частини її території нідерландськими військами. Проте ця успішна для Нідерландів операція мала згубні наслідки для їхньої політики. Вже 22 грудня Рада Безпеки | 00Н на своєму надзвичайному засіданні розпочала обговорення індонезійського питання. Хоч Посередницька комісія й поклала всю відповідальність за вчинені дії на нідерландський уряд. Рада Безпеки змогла ухвалити лише компромісну резолюцію, що вимагала негайного припинення воєнних дій і звільнення індонезійських керівників. Проте агресія не тільки набула припинена, а й продовжувала розширюватися. 1. В цих умовах 7 січня 1949 р. Рада Безпеки 00Н відновила розгляд індонезійського питання, а 21 січня ухвалила резолюцію про створення до 15 березня 1950 р. тимчасового уряду, проведення до 15 жовтня виборів та передання влади Сполученим Штатам Індонезії до 1 липня 1950 р. Гаага змушена була піти на переговори з Джакартою як під тиском резолюції Ради Безпеки 00Н, так і в зв'язку зі значною активізацією антинідерланд-1 ської боротьби на індонезійських островах. Весною 1949 р. о. Ява, за винятком великих міст, був очищений від окупантів, партизани й республіканські війська контролювали також ряд районів островів Калімантан та Суматра. Тема 4 Міжнародні відносини в Південне -Східній Азії 23 серпня 1949 р. в Гаазі розпочала свою роботу конференція «круглого столу», в якій взяли участь делегації Нідерландів, Республіки н Індонезії та делегації 15 створених ван Мооком «автономних» урядів, які представляв султан Понтінака Хамід II. Головними рішеннями конференції, що закінчила роботу 2 листопада, були: передання верховної влади республіці Сполучених Штатів Індонезії, до складу яких входять Республіка Індонезія та 14 інших територій або автономних держав; створення Нідерландсько-індонезійського союзу під верховною владою нідерландського суверена; виведення нідерландських військ. 27 грудня 1949 р. королева Нідерландів Юліана підписала ухвалу про надання суверенітету Сполученим Штатам Індонезії, внаслідок чого Індонезія стала незалежною державою. 19 травня 1950 р. уряди Сполучених Штатів Індонезії й Республіки Індонезії підписали угоду про скасування федерального устрою й утворення унітарної держави, яка дістала назву Індонезійської Республіки. 15 серпня 1950 р. ^обраний 16 грудня 1949 р. президентом держави Сполучених Штатів Індонезії Ахмед Сукарно схвалив нову тимчасову конституцію унітарної індонезійської держави. Нідерландсько-індонезійський союз пішов у небуття.
|
||||||
Последнее изменение этой страницы: 2016-08-10; просмотров: 205; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.137.170.38 (0.01 с.) |