Е камбоджа в боротьбі за незалежність і свободу

<*Х<-Х-:-:<":<-:-Х<-:«Є<уК<-Х«уХ-КЄ№»:у:««-^^^^^

езалежність Камбоджі було підтверджено на Женевській нараді 1954 р., де делегація Кам­боджі заявила, що основу зовнішньої політики країни становитиме політика нейтралітету. Вибір саме цього курсу зовнішньої політики й специфіка його здійс­нення зумовлювалися особливостями економічного й соціально-політичного розвитку країни, численними спробами тиску на її позицію Вашингтона, що розгорнув втручання у внутрішні справи країн Індокитаю, а також активізацією діяльності КНР на півострові. Створюючи юридичну базу для впливу на внутрішньо- й зовнішньо­політичні справи Камбоджі, США після Бангкоцької сесії Ради СЕАТО, що відбулася 28 лютого 1955 р., проголосили протекторат СЕАТО над Камбоджею, від якого камбод­жійський уряд відмовився. Проте він пішов на підписання в травні 1955 р. угоди про надання Камбоджі американ­ської економічної та військової допомоги. В 1962 р. очо­люваний принцом Нородомом Сіануком камбоджійський уряд виступив із пропозицією про визнання нейтралітету й територіальної цілісності країни^ та надаїрія їй міжна­родних гарантій. ^ ^

Нейтралістська політика Камбоджі не 'влаштовувала правлячі кола США, які намагалися змінити зовнішньо­політичну орієнтацію камбоджійського уряду шляхом грубого тиску. У відповідь на це в листопаді 1963 р. він відмовився від усіх видів американської допомоги, забо­ронив діяльність американських інформаційних агентств на території країни. У квітні 1964 р. Камбоджа відкликала з Вашингтона свою дипломатичну місію. Коли ж вторг­нення на камбоджійську територію американо-сайгон-ських і тайських військових з'єднань стали регулярними, а США відмовилися брати участь у забезпеченні міжнародних гарантій нейтралітету Камбоджі, її уряд У 1965 р. оголосив про розрив дипломатичних відносин зі Сполученими Штатами.

Тема 4 Міжнародні відносини в Південно-Східній азії

Камбоджа виступала проти американської 'агресії у В'єтнамі, висловлювала солідарність із боротьбою иаціо-иально-патріотичних.сил Південного В'єтнаму проти сайгонського режш^.! Після розриву дипломатичних від­носин зі США позначилося зближення Камбоджі з ДРВ і Національним фронтом визволення Південного В'єтна­му. Проте встановлення дипломатичних відносин із ДРВ затягувалось у зв'язку з тим, що Пномпень уважав осно­вою мирного співіснування з будь-якою країною офіцій­не підтвердження нею нейтралітету й територіальної цілісності Камбоджі. Маневруючи між ДРВ і сайгонським режимом, США і КНР, камбоджійське керівництво ро­било все можливе, щоб не дозволити США втягнути Камбоджу у воєнні дії, що набували дедалі ширшого роз­маху в сусідніх В'єтнамі й Лаосі.

Вашингтон розглядав нейтральну Камбоджу як свого роду «розрив» у ланцюзі його баз на Індокитайському півострові. Ліквідувати цей розрив він намагався за допо­могою уряду генерала Лон Нола, що прийшов до влади в Пномпені внаслідок державного перевороту 18 березня 1970 р. Цей уряд «санкщонував» вторгнення американо-сайгонських військ на територію Камбоджі в травні 1970р. У відповідь на агресивні дії США й режиму Лон Нола патріотичні сили Камбоджі почали формувати збройні підрозділи для відсічі інтервентам і повалення маріонеткового режиму. Були створені Національний єдиний фронт Камбоджі на чолі з Нородомом Сіануком і Армія національного визволення, що розгорнула боротьбу за визволення країни. Під тиском світової громадськості й у зв'язку з широкими антивоєнними виступами американ­ського народу адміністрація США змушена була ще в липні 1970 р. вивести свій 80-тисячний експедиційний корпус з Камбоджі. Проте там ще довго залишались сай-гонські війська, а американська авіація бомбардувала ^мбоджійську територію. ^

Наростання протестів світової громадськості (проти ьтручання США у внутрішні справи Камбоджі й підне­сення антивоєнного руху в самих США змусили амери­канську адміністрацію припиниш з 15 серпня 1973 р. бом-^РДування камбоджійської території. В цей же час аме­риканське військове відомство застосувало тактику поси­леного переозброєння лоннолівських військ із метою

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

примусити камбоджійців воювати проти камбоджійців. Але ця тактика не принесла Вашингтону бажаного успіху. | Національно-патріотичні сили розгорнули могутній на­ступ проти військ лоннолівського режиму, що перебував на межі краху. 31 березня 1975 р. керівники цього режиму разом з Лон Нолом залишили Камбоджу, а 17 квітня сили національного визволення увійшли в Пномпень. Кілька днів по тому спеціальна сесія Національного кон­гресу патріотичних сил Камбоджі визначила першочер­гові завдання народно-демократичної влади, в тому числі в галузі зовнішньої політики. В підсумковому комюніке конгрес підтвердив, що Камбоджа неухильно дотримува­тиметься політики незалежності, миру, нейтралітету та

неприєднання.

Проте подальші події в Камбоджі мали трагічні

наслідки для всієї країни. До влади в Камбоджі прийшло промаоїстське угруповання Пол Нота — Ієнг Сарі, правління якого (квітень 1975 р. —^січень 1979 р.) дістало назву чотирирічної «Варфоломіївської ночі». Правління полпотівців набуло нечувано жорстоких форм, дійшовши врешті-решт до геноциду щодо власного народу. В історії людства важко знайти відповідний приклад: у країні здійснювали курс на будівництво суспільства без міст, без власності, без ринків та грошей, суспільства без сім'ї.

Що стосується зовнішньої політики полпотівського режиму, то з перших днів приходу до влади він почав нагнітати напруженість у Південно-Східній Азії, ставши вигідною картою в експансіоністській «грі» Пекіна в цьо­му регіоні. Пномпень узяв курс на розрив традиційних зв'язків народів Індокитаю, курс на ворожнечу й недовіру. Вже в травні 1975 р. збройні сили полпотівської Кам­боджі атакували в'єтнамський острів Фукуок, і з цього часу розпочалися систематичні вторгнення полпотівських військ на в'єтнамську територію на протязі всього в'єтна-мо-камбоджійського кордону завдовжки понад 1100 км. Пол Пот почав виступати з претензіями на-значні території В'єтнаму, в чому діставав підтримку^з боку Пекіна. В лютому 1976 р. було укладено камбоджійсько-китайську угоду про військову допомогу, в межах якої в Камбоджу стали направлятися китайські літаки, танки, важка артилерія, стрілецька зброя. Пекін публічно заявив | про «цілковиту підтримку» Китаєм ^справедливої бо- її

Тема 4 Міжнародні відносини в Південно-Східній Азії

потьби камбоджійського народу». В підготовці агресивних дій проти В'єтнаму камбоджійській армії допомагали понад 20 тис. китайських військових спеціалістів, що пе­ребували в Камбоджі в 1976—1978 рр.

З квітня 1977 р. в наскоках на в'єтнамську землю

почали брати участь полки й дивізії збройних сил полпотівського режиму, що означало розв'язання велико­масштабної прикордонної війни, яка, на думку деяких аналітиків, фактично стала першим етапом агресивної війни Китаю проти СРВ. Силами полпотівської Кам­боджі Пекін сподівався здійснювати постійний тиск на СРВ, примусити в'єтнамське керівництво відмовитися від незалежного зовнішньополітичного курсу й прямувати у фарватері його політики. Зі своєї сторони, Пномпень зробив ставку на цілковиту ізоляцію країни від зов­нішнього світу, орієнтуючись майже виключно на Пекін і відмовляючись від співробітництва з країнами Південне-Східної Азії. Таким чином, Камбоджа перетворювалася на плацдарм збройних провокацій не тільки проти В'єтнаму, а й проти інших сусідніх країн, дедалі більше ставала дестабілізуючим фактором у системі міжнародних відносин в Індокитаї та в Південно-Східній Азії.

У вересні 1975 р. вибухнуло перше повстання камбод­жійців проти ненависного режиму. Незважаючи на зві­рячу розправу над повсталими, спалахували нові повстан­ня. В результаті виникли перші визволені зони, які постійно розширювалися. На осінь 1978 р. в переважній більшості камбоджійських провінцій утворилися райони, які перебували під повним контролем повстанців. На початку грудня того ж року постав пров'єтнамський Єдиний фронт національного порятунку Камбоджі, збройні сили якого разом з в'єтнамською армією увійшли 7 січня 1979р. в Пномпень. Влада перейшла до рук Наро» дно-революційної ради Камбоджі, в маніфесті якої від М) січня декларувалося, що основною метою боротьби камбоджійського народу є побудова миролюбної, неза­лежної, демократичної, нейтральної, неприєднаної Кам­боджі.

Новому камбоджійському урядові довелося вирішува-

та надскладні питання відновлення нормального еконо­мічного життя країни й питання боротьби проти ^{за^I}ишків полпотівських військ і розв'язаної певними ^силами антикамбоджійської кампанії. Підтримані в'єт-

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

примусити камбоджійців воювати проти камбоджійців. Але ця тактика не принесла Вашингтону бажаного успіху. Національно-патріотичні сили розгорнули могутній на­ступ проти військ лоннолівського режиму, що перебував на межі краху. 31 березня 1975 р. керівники цього режиму разом з Лон Нолом залишили Камбоджу, а 17 квітня сили національного визволення увійшли в Пномпень. Кілька днів по тому спеціальна сесія Національного кон­гресу патріотичних сил Камбоджі визначила першочер­гові завдання народно-демократичної влади, в тому числі в галузі зовнішньої політики. В підсумковому комюніке конгрес підтвердив, що Камбоджа неухильно дотримува­тиметься політики незалежності, миру, нейтралітету та

неприєднання.

Проте подальші події в Камбоджі мали трагічні

наслідки для всієї країни. До влади в Камбоджі прийшло промаоїстське угруповання Пол Пота — Ієнг Сарі, правління якого (квітень 1975 р. —січень 1979 р.) дістало назву чотирирічної «Варфоломіївської ночі». Правління полпотівців набуло нечувано жорстоких форм, дійшовши врешті-решт до геноциду щодо власного народу. В історії людства важко знайти відповідний приклад: у країні здійснювали курс на будівництво суспільства без міст, без власності, без ринків та грошей, суспільства без сім'ї.

Що стосується зовнішньої політики полпотівського режиму, то з перших днів приходу до влади він почав нагнітати напруженість у Південно-Східній Азії, ставши вигідною картою в експансіоністській «грі» Пекіна в цьо­му регіоні. Пномпень узяв курс на розрив традиційних зв'язків народів Індокитаю, курс на ворожнечу й недовіру. Вже в травні 1975 р. збройні сили полпотівської Кам­боджі атакували в'єтнамський острів Фукуок, і з цього часу розпочалися систематичні вторгнення полпотівських військ на в'єтнамську територію на протязі всього в'єтна-мо-камбоджійського кордону завдовжки понад 1100 км. Пол Пот почав виступати з претензіями на значні території В'єтнаму, в чому діставав підтримку з боку Пекіна. В лютому 1976 р. було укладено камбоджійсько-китайську угоду про військову допомогу, в межах якої в Камбоджу стали направлятися китайські літаки, танки, важка артилерія, стрілецька зброя. Пекін публічно заявив про «цілковиту підтримку» Китаєм ^справедливої бо-

Т е м а 4 Міжнародні відносини в Південно-Східній Азії

потьби камбоджійського народу». В підготовці агресивних дій проти В'єтнаму камбоджійській армії допомагали понад 20 тис. китайських військових спеціалістів, що пе­ребували в Камбоджі в 1976—1978 рр.

З квітня 1977 р. в наскоках на в'єтнамську землю

почали брати участь полки й дивізії збройних сил полпотівського режиму, що означало розв'язання велико­масштабної прикордонної війни, яка, на думку деяких аналітиків, фактично стала першим етапом агресивної війни Китаю проти СРВ. Силами полпотівської Кам­боджі Пекін сподівався здійснювати постійний тиск на СРВ, примусити в'єтнамське керівництво відмовитися від незалежного зовнішньополітичного курсу й прямувати у фарватері його політики. Зі своєї сторони, Пномпень зробив ставку на цілковиту ізоляцію країни від зов­нішнього світу, орієнтуючись майже виключно на Пекін і відмовляючись від співробітництва з країнами Південно-Східної Азії. Таким чином, Камбоджа перетворювалася на плацдарм збройних провокацій не тільки проти В'єтнаму, а й проти інших сусідніх країн, дедалі більше ставала дестабілізуючим фактором у системі міжнародних відносин в Індокитаї та в Південно-Східній Азії.

У вересні 1975 р. вибухнуло перше повстання камбод­жійців проти ненависного режиму. Незважаючи на зві­рячу розправу над повсталими, спалахували нові повстан­ня. В результаті виникли перші визволені зони, які постійно розширювалися. На осінь 1978 р. в переважній більшості камбоджійських провінцій утворилися райони, які перебували під повним контролем повстанців. На початку грудня того ж року постав пров'єтнамський Єдиний фронт національного порятунку Камбоджі, збройні сили якого разом з в'єтнамською армією увійшли 7 січня 1979 р. в Пномпень. Влада перейшла до рук Наро­дно-революційної ради Камбоджі, в маніфесті якої від М) січня декларувалося, що основною метою боротьби камбоджійського народу є побудова миролюбної, неза­лежної, демократичної, нейтральної, неприєднаної Кам­боджі.

Новому камбоджійському урядові довелося вирішува-

та надскладні питання відновлення нормального еконо­мічного життя країни й питання боротьби проти ^залишків полпотівських військ і розв'язаної певними ^силами антикамбоджійської кампанії. Підтримані в'єт-

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

камською армією збройні сили Камбоджі протягом бе­резня—липня 1979 р. розгромили головні опорні бази полпотівців у ряді провінцій країни, що зробило не­можливою реставрацію колишнього режиму. Залишки полпотівських військ знайшли притулок на території Таїланду чи укрились у важкодоступних районах джунг­лів, звідки здійснювали криваві вилазки проти нової пров'єтнамської влади. Ці вилазки створювали обстанов­ку напруженості в Камбоджі й на тривалий час затримали виведення з цієї країни в'єтнамських збройних сил, що залишалися там згідно з камбоджійсько-в'єтнамським Договором про мир, дружбу й співробітництво від 18 лю­того 1979 р.

Відповідно до цього договору сторони зобов'язалися надавати одна одній допомогу в галузях економіки, куль­тури, освіти, науки й техніки, підготовки кадрів, висло­вили рішучість сприяти зміцненню обороноздатності обох країн. У договорі говорилось про намір В'єтнаму і Камбоджі зміцнювати солідарність із Лаосом, проводити політику дружби й добросусідства з Таїландом та іншими країнами Південне -Східної Азії, робити активний внесок у встановлення в цьому регіоні миру і стабільності. Сто­рони домовилися вирішувати мирним шляхом усі питання взаємовідносин двох країн. Зокрема, було до­мовлено провести переговори з метою підписання угоди про визначення державних кордонів між В'єтнамом і Камбоджею. Підписання цього договору мало особливо важливе значення для Народної Республіки ^Кампучії, оскільки відразу після її утворення певні міжнародні сили розгорнули проти молодої республіки жорсткий політич­ний, економічний та збройний наступ, використовуючи для цього опозиційні новому камбоджійському урядові збройні формування різних угруповань, що укрилися на території Таїланду. В березні 1979 р. було підписано до­вгострокову угоду про співробітництво в економічній, культурній та науково-технічній галузях між Камбоджею і Лаосом. У відповідності з цими міжнародно-правовими документами три країни Індокитаю зобов'язалися нада­вати одна одній різнобічну допомогу й підтримку в усіх галузях з метою захисту їхнього суверенітету й терито­ріальної цілісності.

Таким чином, В'єтнам, Лаос і Камбоджа створили новий політичний центр, який почав справляти вплив на

ІІ.«.. --А*. «•^А V-..,,-.-.-....чі • і-..

Тема 4 Міжнародні відносини в Південно-Східній Азн

розвиток міжнародних відносин у Південно-Східній Азії. В деяких політичних і наукових колах цей центр при­пізнювався до індокитайської федерації під в'єтнамською гегемонією.

к^к»»»?;»»^^:^^:^^»:-:-»:»»»^^^^^^

• Англо-нідерландська агресія ^ -проти Індонезійської Республіки

^

4В«Ж«-Х-:у»:-№:-:<у:-:-:-»:-»»К-:^^^^

ндонезія була однією з перших колоній Пів-денно-Східної Азії, що добилася політичної не­залежності внаслідок поразки мілітаристської Японії в другій світовій війні. Перспектива безповоротної втрати такої важливої колонії підштовхнула колишню метрополію Нідерланди на шлях спільної з Великобри­танією агресії проти Індонезійської Республіки, проголо­шеної 17 серпня 1945р.

І

Індонезійські події привернули до себе увагу між­народної спільноти. 21 січня 1946 р. делегація України надіслала в Раду Безпеки 00Н спеціального листа, в якому вказувала, що англо-нідерландські воєнні дії проти населення Індонезії створили загрозу миру й безпеці в цьому районі, і закликала провести розслідування ста­новища в країні. Під тиском світової громадськості Лон­дон змушений був змінити тактику й відмовитися від прямої воєнної підтримки Нідерландів, які 10 лютого 1946 р. зробили заяву щодо майбутньої політики в Індо­незії. Вони запропонували створити Індонезійську спів» дружність, до складу якої мали ввійти індонезійські території з різним рівнем самоврядування.

Індонезійсько-нідерландські переговори, що про­ходили в складній внутрішньополітичній обстановці в Індонезії, привели до парафування 15 листопада 1946 р. угоди, яка дістала назву Лінгаджатської. В межах цієї угоди Нідерланди визнавали де-факто владу Індонезій­ської Республіки на Яві, Мадурі й Суматрі, де проживало 80 % населення країни. Республіка разом з утвореними

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

на інших островах під нідерландським контролем «авто-. ¹ номними державами» зобов'язувалася створити не пізніше січня 1949 р. суверенну федеративну державу Сполучені Штати Індонезії (СІЛІ), яка мала ввійти до Нідерландсь­ке-Індонезійського союзу. Офіційно індонезійсько-нідер­ландська угода, яку А. Сукарно порівнював з холодним душем для революції, була підписана 25 березня 1947 р. Цей акт відкрив шлях міжнародному визнанню нової ^держави. 31 березня 1947 р. Республіку Індонезію визнала де-факто Великобританія, 17 квітня — США. На 1948 р. Індонезія мала офіційні й неофіційні представництва в Лондоні, Празі, Канберрі, Коломбо, Манілі, Рангуні. V Дипломатичні відносини з Радянським Союзом, який підгримував Індонезійську Республіку на міжнародній арені, зокрема в 00Н, з перших днів її існування, були встановлені 3 лютого 1950 р. Посольствами ж сторони обмінялися тільки в грудні 1953 р. Таке зволікання пояс- і нювалося політичним тиском Нідерландів і США та опо-1 ром внутрішньої індонезійської опозиції.

Не встигли висохнути підписи під Лінгаджатською уго-;

дою, як виникли суперечності в її тлумаченні. Наприкінці травня 1947 р. нідерландська сторона передала індоне­зійському урядові меморандум, в якому вона вимагала на період до утворення СШІ сформувати тимчасовий феде­ративний уряд для всієї Індонезії під керівництвом пред­ставника нідерландської корони, створити спільну нідер-шандсько-індонезійську жандармерію для підтримання порядку на всій території республіки. Індонезійський уряд прагнув обмежити повноваження нідерландського губернатора. 19 липня нідерландці заявили, що більше не вважають себе пов'язаними Лінгаджатською угодою, і 21 липня розпочали «операцію силами поліції». Насправді ж це була 120-тисячна механізована нідерландська армія, яка за підтримки авіації рушила на республіку зі своїх баз на Яві й Суматрі, розпочавши „справжню колоніальну війну. ^

Нідерландці розраховували, що ця акція не викличе реакції з боку інших держав. Але Індія й Австралія звер­нулися з цього приводу до Ради Безпеки 00Н, яка 31 липня 1947 р. приступила до обговорення індоне­зійського питання. 1 серпня 1947 р. Рада Безпеки прий­няла рекомендацію про припинення воєнних^ <рй і

Тема 4 Міжнародні відносини в Південно-Східній Азії

БИрішення питання мирним шляхом. Хоча 4 серпня було оголошено припинення вогню, воєнні дії Нідерландів тривали. 9 серпня губернатор ван Моок заявив, що зай­няті нідерландськими військами території переходять під суверенітет Нідерландів, а 23 вересня Гаага запропонува­ла створити на окупованих тершоріях автономні органи управління, незалежні від Індонезійської Республіки. Не­вдовзі ван Моок зібрав у Джакарті представників 10 «ав­тономних» територій, які висунули вимогу про негайне утворення Сполучених Штатів Індонезії та запропону­вали запросити Індонезійську Республіку увійти до їхнього складу. Гаага була за крок від тріумфу своєї політики.

З грудня 1947 р. на борту американського корабля «Ренвіл» розпочалися організовані створеною згідно з рішенням Ради Безпеки 00Н від 25 серпня 1947 р. Посередницькою комісією в складі США, Бельгії й Австралії індонезійсько-нідерландські переговори про мирне вирішення питань двосторонніх відносин. Постав­лений у скрутне становище, індонезійський уряд зму­шений був підписати 17 січня 1948 р. угоду, яка дістала назву Ренвільської. Ця угода передбачала припинення вогню і встановлення «лінії ван Моока», яка з'єднувала пункти максимального просунення нідерландських військ на території Індонезійської Республіки. Угода викликала бурхливу реакцію в республіці, прискорила процес розмежування політичних сил і падіння уряду Аміра Шарифуддіна. Новий так званий президентський Уряд очолив М. Хатта, що як віце-президент був поза політичними партіями.

Уряд М. Хатта оголосив, що він погоджується з Ренвільською угодою, готовий продовжувати переговори на її основі, прискорити створення Сполучених Штатів Індонезії, а також вирішувати завдання відновлення гос­подарства, реорганізації держапарату й армії. Створену за сприяння нідерландців 13 січня 1948 р. Тимчасову індо' незійську раду заступила Федеральна рада Індонезії, що ^ала діяти до 10 січня 1949 р. Саме на цю дату признача­вся проголошення Сполучених Штатів Індонезії суве­ренною державою. 29 вересня 1948 р. була прийнята нова інституція федеративного державного об'єднання, уряд якого очолив ван Моок. Проте відмова уряду Індонезій-

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН у^

_______________________ •.. ^-. ^у» ^

<;ької Республіки проголосувати за^ нову конституцію і «приєднатися до неї привела до відставки 10 листопада '1948 р. ван Моока з поста верховного комісара Ні­дерландів у Сполучених Штатах Індонезії й заміни його

колишнім прем'єр-міністром Белем. Ця ж відмова, на думку західних акторів, спричинила другу «операцію

силами поліції» проти Індонезійської Республіки, яку уряд Нідерландів розпочав 18 грудня 1948 р. Певно, має підстави й теза про те, що нідерландський уряд вирішив скористатися сприятливими обставинами для остаточно­го розгрому знекровленої збройним внутрішньополітич­ним конфліктом Індонезійської Республіки. Фактично з 13 вересня точилася «мала громадянська війна», яка, роз­коловши єдиний фронт боротьби проти колонізаторів,

ослабила її.

Розпочата Нідерландами друга «операція силами

поліції» завершилась арештом і висланням 22 грудня на острів Банка президента та інших найвищих посадових осіб Індонезійської Республіки й окупацією значної І частини її території нідерландськими військами. Проте ця успішна для Нідерландів операція мала згубні нас­лідки для їхньої політики. Вже 22 грудня Рада Безпеки | 00Н на своєму надзвичайному засіданні розпочала обго­ворення індонезійського питання. Хоч Посередницька комісія й поклала всю відповідальність за вчинені дії на нідерландський уряд. Рада Безпеки змогла ухвалити лише компромісну резолюцію, що вимагала негайного при­пинення воєнних дій і звільнення індонезійських керів­ників. Проте агресія не тільки набула припинена, а й

продовжувала розширюватися. 1.

В цих умовах 7 січня 1949 р. Рада Безпеки 00Н

відновила розгляд індонезійського питання, а 21 січня ухвалила резолюцію про створення до 15 березня 1950 р. тимчасового уряду, проведення до 15 жовтня виборів та передання влади Сполученим Штатам Індонезії до 1 липня 1950 р. Гаага змушена була піти на переговори з

Джакартою як під тиском резолюції Ради Безпеки 00Н, так і в зв'язку зі значною активізацією антинідерланд-1

ської боротьби на індонезійських островах. Весною 1949 р. о. Ява, за винятком великих міст, був очищений від окупантів, партизани й республіканські війська конт­ролювали також ряд районів островів Калімантан та Су­матра.

Тема 4 Міжнародні відносини в Південне -Східній Азії

23 серпня 1949 р. в Гаазі розпочала свою роботу конференція «круглого столу», в якій взяли участь деле­гації Нідерландів, Республіки н Індонезії та делегації 15 створених ван Мооком «автономних» урядів, які пред­ставляв султан Понтінака Хамід II. Головними рішен­нями конференції, що закінчила роботу 2 листопада,

були:

передання верховної влади республіці Сполучених

Штатів Індонезії, до складу яких входять Республіка Ін­донезія та 14 інших територій або автономних держав;

створення Нідерландсько-індонезійського союзу під вер­ховною владою нідерландського суверена;

виведення нідерландських військ.

27 грудня 1949 р. королева Нідерландів Юліана під­писала ухвалу про надання суверенітету Сполученим Штатам Індонезії, внаслідок чого Індонезія стала неза­лежною державою. 19 травня 1950 р. уряди Сполучених Штатів Індонезії й Республіки Індонезії підписали угоду про скасування федерального устрою й утворення уні­тарної держави, яка дістала назву Індонезійської Рес­публіки.

15 серпня 1950 р. ^обраний 16 грудня 1949 р. президен­том держави Сполучених Штатів Індонезії Ахмед Сукарно схвалив нову тимчасову конституцію унітарної індонезій­ської держави. Нідерландсько-індонезійський союз пі­шов у небуття.