Федералістський рух у Західній Європі.

Створення Ради Європи

«План Шумана». Утворення ЄОВС

Посилення інтеграційних процесів у

Західній Європі. Утворення ЄЕС та ЄАВТ

Особливості європейської інтеграції

В 60-ті роки

План Ж. Помпіду та розвиток ЄЕС

У 70-ті роки

ОЄ8С08Са;-У^К«^К-№^»>К-К->У^»К^^^»К«^М<-№№К«<-№^К<->:«^У^^^^

•Федералістський рух у Західній Європі. Створення Ради Європи

»^Я^%%&»ййй»^їйУйїдаййВДЇ5ййй;йй:й»йУЯйй:%-йй?»Яйй»Я

'ясування місця Західної Європи в системі міжнародних відносин проливає світло на весь спектр проблем, пов'язаних як з історичним поступом, так і сучасним станом взаємин європейських країн, що входять до Європейського Союзу, дає можли­вість проаналізувати інтеграційні процеси в межах ЄС, а також перспективи їхнього розвитку.

Нерівномірність промислового розвитку держав не тільки постійно змінювала співвідношення сил між ними, а й відбивалася на їхньому місці в системі міжнародних

Тема 2 Інтеграційні процеси' в Західній Європі

відносин. Такі 'Зміни зумовлювалися головним чином «силовим» потенціалом держав. Зниження глобальної ролі Західної Європи в перше повоєнне десятиріччя і поступове її зростання в останні десятиріччя пов'язані

саме з цією закономірністю.

Місце Західної Європи в сучасній системі міжнарод­них відносин визначається низкою чинників. В еконо­мічній сфері це — інтеграційні процеси, і передусім за­вершення формування митного союзу та перехід до ва­лютно-фінансового союзу; темпи економічного розвитку;

стабільність господарської ситуації в ряді країн (Німеч­чина, скандинавські країни, Бельгія, Голландія); науко­во-технічні досягнення в деяких найважливіших галузях (хімія, металургія, ядерні технології, літакобудування);

провідні позиції у світовій торгівлі, значні запаси золото­валютних резервів. У політичній сфері — курс на форму­вання єдиної зовнішньої політики з питань, що станов­лять спільний інтерес. У військовій сфері — узгодження політики в галузі оборони, перевага в НАТО західноєвро­пейських звичайних озброєнь, наявність національних ядерних потенціалів, розширення в окремих країнах індустрії озброєнь та координація її подальшого розвитку

в межах Єврогрупи НАТО.

Зростання економічної, політичної та військової ваги

західноєвропейських країн у світовій політиці зумовило активізацію інтересу до регіону з боку інших провідних країн, що невдовзі викликало появу цілої низки полі­тичних концепцій. У повоєнний період сформувалися три основні течії в західній політології щодо майбутнього розвитку західноєвропейського регіону: «глобалізм» (або атлантизм) — обмежує роль Західної Європи регіональ-^ ними проблемами («доктрина Кіссінджера» 1973 р.)у з гло^ї балістської точки зору Західна Європа є лише частиноіА американської політичної й військової системи; «євро^ пеїзм» — абсолютизує самостійний, незалежний характер західноєвропейської політики аж до утворення європей­ського військово-політичного об'єднання зі своїми ядер­ними силами (В. Хальштейн, Ф. Й. Штраус); поміркована тенденція — передбачає можливість рівноправного парт­нерства між Західною Європою та США.

Західноєвропейський регіон є досить складним за структурою і характером. Хоча європейські держави тісно

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

пов'язані економічними, політичними та іншими відно­синами, вони значно різняться між собою за економіч­ним, політичним та військовим потенціалом. Цим пояс­нюється наявність у Західній Європі цілої низки ре­гіональних організацій економічного, політичного та воєнного характеру, а також поділ її на субрегіони: Скан-динавськищ Іберійськийу Середземноморський.

На сучасному етапі центральною ланкою, що тим чи тим чином сполучає майже всі західноєвропейські країни, є Європейський Союз. Європейський Союз — це еконо­мічне й політичне об'єднання 15 європейських країн, ут-вороне 1 січня 1993 р. на основі Європейських співтова­риств. Угоди про утворення ЄС були підписані на за­сіданні Європейської ради в Маастріхті (Голландія) 7 люто­го 1992 р. і стали після їх ратифікації юридичною базою взаємовідносин європейських країн, замінивши Догоду про утворення ЄЕС, що діяв з 1957 р.

Сучасні програмні орієнтири Європейського Союзу виникли не на порожньому місці. В основу концепції західноєвропейської інтеграції покладені міркування, висловлені на різноманітних її етапах як теоретиками, так і практиками «європейської ідеї» — Ж. МоннЄу В. Хальш-тейноМу Р. Шуманом, К АденауероМу Г. Торном^Ж. Пом-підуу Г.-Д. Геншером, Е. Коломбо, Л. Тіндемансом^Ж. Дело-роМу Ф. Міттераном та ін.

Уперше 2- питання про практичну реалізацію гасла «об'єднання Європи» було поставлено після першої світо­вої війни. Для цього існував цілий ряд об'єктивних при­чин. Європа стала основним полем битв першої світової війни, що призвело до економічної розрухи та соціально-політичної нестабільності в багатьох європейських краї­нах. Дедалі частіше в наукових та політичних колах говорили про загальну європейську кризу. Досить швидкі темпи індустріалізації в Росії на тлі економічної кризи в Європі не додавали європейським політикам оптимізму. В цих умовах вихід із кризової ситуації багатьом бачився на шляху «об'єднання Європи». Скасування митних бар'єрів між європейськими державами дало б можли­вість зміцнити їхню економіку, ліквідувати аграрну кризу, безробіття.

Найактивнішу роль у пропаганді ідеї «об'єднаної Європи» в післяверсальській Європі відіграв Панєвро"

Тема 2 інтеграційні процеси в Західній Європі

цейський союз, заснований 1923 р. у Відні австрійським графом Річардом Куденхове-Калергі. В основу діяльності Союзу лягли викладені в книзі Куденхове-Калергі «Пан-Європа» принципи, що передбачали збереження за Євро­пою провідної ролі на противагу як зростаючому впливу більшовицької Росії, так і економічному домінуванню

США.

Перший «панєвропейськиш конгрес зібрався 1926 р. у

Відні. На ньому були присутні делегати з 24 країн. У діяльності Союзу, незважаючи на його неофіційний ха­рактер, брали участь банкіри, промисловці, політичні діячі різних напрямів, учені та публіцисти (Луї Лушер, Анрі де Жувенель, Едуар Ерріо, Леон Блюм, Ернест Мерсії у Франції; Конрад Аденауер, Роберт Бош у Німеччині; Фран-ческо Нітті, Джузеппе Сарагат в Італії; Едуард Бенеш у Чехословаччині). Секції Панєвропейського союзу постали майже в усіх європейських країнах. У 1931 р. був виданий «Меморандум про європейську кризу» у в якому аналізу­валися основні причини економічної кризи в Європі та

пропонувалися можливі шляхи виходу з неї.

Активну роль у діяльності Панєвропейського союзу у

20-ті роки відігравав французький міністр закордонних справ Арістід Бріан. У Франції в цей час досить жваво обговорювалися питання франко-німецького зближення, насамперед на економічній основі. За планами А. Бріана та канцлера Німеччини Густава Штреземана франко-ні-мецький союз мав стати ядром більш глобального еконо­мічного об'єднання з залученням інших європейських держав. Виступаючи на конференції Ліги Націй 5 вересня 1929 р,у А. Бріан висунув проект меморандуму про «євро­пейський федеральний союз». Нове європейське об'єднання бачилося у формі конфедерації зі спільними органами уп­равління^ компетенція яких не мала обмежувати націона­льний суверенітет держав-членів. Прихильниками більш тісного інтеграційного об'єднання, очолюваного інтегра­ційним урядом з широкими повноваженнями^ виступали

французькі соціалісти під проводом Леона Блюма.

Якщо Франція та Німеччина активно просували в цей час ідею європейської інтеграції (остання бачила в цьому можливість дюдолання принизливих умов Версальської

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

ноєвропейського об'єднання, а й сприяли розколу Євро­пи та формуванню блокової політики. Політика проти­стояння двох різних політичних систем, що дістала назву «холодна війна», призвела до того, що Європа фактично перетворилася на арену випробування сил. З одного боку, Радянський Союз намагався продемонструвати переваги соціалістичного будівництва в країнах Східної Європи, з другого — США докладали зусиль, аби зупинити поши­рення комуністичного впливу на західну частину Європи.

Підтримуючи ідею «об'єднання Європи», США мали на меті насамперед подолання економічних труднощів та пов'язаної з ними політичної нестабільності в західно­європейських країнах. «Доктрина Трумена» (12 березня 1947р.) вперше встановила прямий взаємозв'язок між наявністю економічних та соціальних труднощів і зроста­ючим впливом лівих політичних сил у повоєнній Європі. Це стосувалося передусім таких країн, як Франція, Бель­гія, Італія, Греція. Розвиваючи ідею президента США Трумена щодо надання економічної та фінансової допо­моги Греції та Туреччині, державний секретар Д. Маршалл запропонував у своєму виступі в Гарвардському універ­ситеті 5 червня 1947 р. поширити цю допомогу на інші країни Європи. Прийнята на конференції в Парижі 12 лип» ня 1947 р, Європейська програма оздоровлення^ або «план Маршалла», охоплювала 16 західноєвропейських країн, які виявили бажання взяти в ній участь. З 1948 по 1952 р, в межах Програми США надали фінансову допомогу на суму 12,8 млрд доларів, 2/3 якої отримали Великобританія, Франція, Італія та Німеччина.

Але значення «плану Маршалла» полягало не тільки в оздоровленні та модернізації економіки країн Західної Європи, це був важливий крок уперед на шляху євро­пейської інтеграції. У квітні 1948 р. для ефективного розподілу американської допомоги 16 західноєвропейських країн утворили Європейську організацію економічного спів» робітництва (ЄОЕС). Виконуючи функцію координації національних економічних програм, ЄОЕС фактично створила передумови для самостійних європейських інтеграційних ініціатив у майбутньому, відігравши роль своєрідного тренувального майданчика, де прихильники «європейської ідеї» ^вперше змогли^в такому масштабі

Тема 2 Інтеграційні процеси в Західній Європі

перевірити можливості співробітництва, що виходить за

межі виключно національних інтересів.

У травні 1948р. в Гаазі відбувся перший конгрес «євро­пейського руху», який зібрав близько 800 політичних діячів із 15 країн Західної Європи. Конгрес розробив програму подальшого політичного, економічного та військового об'єднання..! Для сприяння цьому процесові розрізнені організації «європеїстів» об'єдналися в «європейський рух», що мав національні ради в усіх країнах—учасниках «плану Маршалла». Почесними головами «європейського руху» були обрані В. Черчилль, Л. Блюм, П. А. Спаак, А. де Гаспері та дещо пізніше — К. Аденауер. Важливим резуль­татом діяльності конгресу в Гаазі стало утворення 5 трав­ня 1949 р. Ради Європи — першої самостійної європей­ської інституції, яка мала вирішувати важливі загально­європейські юридичні проблеми, особливо питання за­хисту прав людини. Статут Ради Європи був підписаний у Лондоні 10 західноєвропейськими країнами й становив свого роду компроміс між франко-бельгійським федера­лістським підходом та англійським баченням європей­ського об'єднання.

«»00»»66«»»«ОйС»»й&6»ааО№««-«»»К^^№К<уХ«00»««««»»»і^^

• «План Шумана». Утворення ЄОВС

їі9МваЮ9ид№6^^ї<і^-3«9и^»«^^

Одночасно з розширенням економічного та політичного співробітництва в 1947—1948 рр. західноєвропейські країни підписали низку

військово-політичних угод. У 1948 р: на основі Дюнкерцько-го пакту (англо-французький договір про союз та взаємодо^ помогу 1947 р.) був підписаний Брюссельський договір про утворення Західного союзу. Крім розширення географічних меж (приєднання країн Бенілюксу), планувалося, що Західний союз з військово-політичної організації згодом переросте в економічний та митний союз (це завдання так і не було досягнуто через негативну позицію Великобри­танії). Якщо Дюнкерцький пакт основною метою прого-

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

лошував запобігання можливій агресії з боку Німеччини, то цілі Західного союзу мали загальніший характер (проти будь-якої можливої агресії), що надавало йому антирадян-ського забарвлення. На практиці ж десяток дивізій За­хідного союзу, що розташовувалися в Німеччині, не могли реально протистояти СРСР, який тримав 22 дивізії в країнах Центральної Європи та в разі необхідності міг л збільшити їх до 100. Ц

Таким чином. Брюссельський договір став фактично етапом утворення Північноатлантичного союзу. Шсля подій 1948 р. у Празі та Берліні США прийняли резо­люцію Ванденберга, яка, долаючи американську традицій­ну ізоляціоністську позицію, дозволила СПІА укладати військово-політичні альянси в мирний час. 4 квітня 1949 р. у Вашингтоні був підписаний Північноатлантичний договір (Атлантичний пакт) між п'ятьма країнами Західного союзу, США, Канадою, Італією, Португалією, Ісландією, Норвегією та Данією. Цей акт практично призвів до остаточного поділу Європи, західна частина якої стала майже повністю залежною від США не тільки в економічному та політичному, а й у воєнному плані.

Наявність у США ядерної зброї давала їм можливість досить твердо гарантувати безпеку країнам західноєвро­пейського регіону. Ситуація дещо змінилася, коли СРСР провів перші ядерні випробування. Використання США ядерної зброї у випадку конфлікту в Західній Європі ав­томатично ставило під загрозу безпеку самих Сполучених Штатів. У цих умовах США активізували політику, спря­мовану на формування в Західній Європі достатньо авто­номного у воєнному плані центру сили, який міг би самостійно протистояти радянській агресії. Війна в Кореї, що розпочалася в серпні 1950 р., ще раз показала, що таке відкрите протистояння цілком вірогідне.

Але формування такого західноєвропейського центру сили було неможливе без участі Західної Німеччини. І хоча остання перебувала під цілим рядом економічних та політичних-обмежень, а європейська політика такої краї­ни, як Франція, базувалася передусім на принципах за­побігання відродженню німецького мілітаризму, США активно проводили політику, спрямовану на залучення Західної Німеччини до процесів західноєвропейської ін­теграції. Саме з ініціативи США на конференції міністрів

Тема 2 Інтеграційні процеси в Західній Європі

закордонних справ Англії, Франції та США в Парижі в листопаді 1949р. було прийняте рішення про вступ ФРНдо ЄОЕС. У 1950р. ФРН стала членом Ради Європи.

Оскільки процес включення Західної Німеччини в систему союзів західних держав фактично став необо^ ротним, Франція вирішила виступити з ініціативою щодо німецького питання, яке в противному разі могло бути розв'язане всупереч її інтересам. Генеральний комісар планування Ж. Монне подав 3 травня 1950 р. на розгляд міністрові закордонних справ Франції Р. Шуману проект утворення Європейського об'єднання вугілля та сталі (ЄОВС). Згідно з поглядами Ж. Монне, франко-німецьке зближення на формально невоєнній основі мало задово­льняти економічні інтереси обох країн і водночас виклю­чати можливість відродження німецького націоналізму. Він вважав, що цим вимогам відповідало б утворення спільних структур західноєвропейських держав, які б не підпорядковувались безпосередньо національним урядам. Міждержавне співробітництво, яке показало себе мало­ефективним у межах Ради Європи, необхідно було, за Ж. Монне, доповнити наднаціональними формами спів­робітництва. Це дало б можливість, з одного боку, дещо ослабити опір громадської думки щодо участі ФРН у європейських структурах, а з іншого — забезпечити французький та міжнародний контроль над німецькою економікою, що мало стати гарантією проти німецького реваншизму.

Труднощі, що виникали на шляху наднаціонального об'єднання, робили доцільним співробітництво в таких галузях економіки, де найлегше було досягти угоди між основними партнерами майбутнього об'єднання — Францією і Західною Німеччиною. Галузями, які могли стати основою економічного об'єднання двох країн і, в кінцевому підсумку, утворення європейської федерації, були чорна металургія та вугільна промисловість. Фран­цузьку ініціативу з ентузіазмом сприйняли в Німеччині з огляду на можливість не тільки відродити свій військовий потенціал, а й брати рівноправну участь у діяльності європейських структур. Після ратифікації угоди про ЄОВС у грудні 1951 р. було ліквідовано Міжнародний орган з Руру. Що стосується США, то «план Шумана»

10 9-302

 

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

розглядався у Вашингтоні як логічне продовження «плану Маршалла», як етап залучення Західної Німеччини до європейських та атлантичних структур. Договір про утво­рення ЄОВСу підписаний у Парижі в березні 1951 р. предс­тавниками Франції, ФРН, Італії, Бельгії, Нідерландів та Люксембургу, став першим практичним утіленням ідеї наднаціонального об'єднання Європи.

їв«^-У-№К-Ї!ЖЇ«!б«^<<К^^^^^^^

• Посилення інтеграційних процесів у Західній Європі. Утворення ЄЕС та ЄАВТ

ЙЇ!»Е№-Й.В.Й<.^^Ї^^Й->»^»?^^^^^

ісля вдалого експерименту з ЄОВС в 1950— 1952 рр. були здійснені спроби інтеграційного об'єднання в інших, досить вузьких, секторах економіки. Нові інтеграційні проекти передбачали спів­робітництво в таких галузях економіки, як сільське госпо­дарство, транспорт та охорона здоров'я (Європейське об'єднання транспорту. Європейське сільськогосподарсь­ке об'єднання. Європейське співробітництво з охорони здоров'я). Розроблені з ініціативи Франції, ці проекти не були реалізовані, оскільки не дістали достатньої підтрим­ки серед правлячих та фінансово-промислових кіл інших європейських держав.

Водночас в умовах протистояння двох систем, що майже відверто виявилося під час війни 1950—1953 рр. в Кореї, США надавали великого значення зростанню частки Західної Європи в загальній структурі західної оборони. Таку роль країни Західної Європи могли вико­нувати лише за умов подальшого розвитку військово-по­літичної інтеграції та залучення до цих процесів Західної Німеччини. Останнє неодмінно передбачало вирішення проблеми переозброєння ФРН. Постановка цього питан­ня лише через п'ять років після закінчення другої сві­тової війни не викликала ентузіазму ні в самих Сполу­чених Штатах ні, тим більше, в країнах Європи, особливо Франції.

Тема 2 ^Інтеграційні процеси в Західній Європі

Шукаючи вихід із цієї ситуації, А Черчилль влітку 1950 р. на засіданні Ради Європи запропонував створити євро­пейську армію, що мала підпорядковуватися спільному європейському командуванню.на чолі з міністром обо­рони. Розвиваючи цю ідею, США пропонували здійснити переозброєння Західної Німеччини в межах інтегрованих;

атлантичних збройних сил, що дало б змогу включити д<^ них західноєвропейські, і в тому числі західнонімецькі, збройні контингенти, не відтворюючи при цьому авто­номні збройні сили ФРН та її генеральний штаб.

Намагаючись зберегти керівну роль у західноєвро­пейських інтеграційних процесах, Франція і цього разу виступила ініціатором переговорів з питань військово-по­літичної інтеграції. Влітку 1950 р. Ж. Монне подав міністрові закордонних справ Р. Шуману та прем'єр-міністрові Франції Р. Плевену «розширений план Шумана», що охоплював питання спільної європейської оборони і передбачав утворення європейської армії, підпорядкова­ної європейським політичним структурам. Цей проект з ініціативи Р. Плевена був розглянутий і схвалений Національною Асамблеєю Франції 24 жовтня 1950 р. Переговори в межах ЄОВС у присутності наглядачів із Великобританії, Данії, Норвегії, США та Канади розпо­чалися * 15 лютого 1951 р. у Парижі й закінчилися 27 травня 1952 р, підписанням договору про Європейське обо­ронне співтовариство (ЄОС), до якого ввійшли шість країн—членів ЄОВС.

Договір передбачав утворення інтегрованих європей­ських збройних сил у розмірі 40 дивізій зі спільним гене­ральним штабом. Вищим керівним органом ЄОС була Рада міністрів, яка мала ухвалювати рішення в одностай­ному порядку. Важливий момент становило те, що напе­редодні підписання Договору про ЄОС, 26 травня 1952р., Англія, Франція та США підписали Угоду про скасування окупаційного режиму для Німеччини. Це давало останній можливість стати майже рівноправним членом новопос­талої військово-політичної організації країн Західної Єв­ропи. Передбачалося, що 10 із 12 західнонімецьких ди­візій, що утворювалися, будуть інтегровані до ЄОС. Обмеження полягало в тому, що західнонімецькі дивізії мали перебувати під командуванням вищих офіцерів — негромадян ФРН. ^- -*

ю*

 

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

У вересні 1952 р. у Люксембурзі представники країн-— членів ЄОВС розробили основні принципи, а 10 березня 1953р. прийняли проект Договору про Європейське політич^ не співтовариство (ЄПС). Це мав бути принциповий крок уперед, оскільки йшлося про утворення головної керівної структури європейської інтеграції. Передбачалося, що ЄПС відповідатиме за координацію монетарної, фінансо­вої та зовнішньої політики країн-членів, що врешті-решт мало привести до утворення спільного ринку. М

Доля проекту політичного співробітництва була тісно пов'язана з процесом ратифікації договору про ЄОС. Його досить швидко ратифікували уряди ФРН, Нідер­ландів, Бельгії та Люксембургу, але в Італії й особливо у Франції щодо цього питання виникли значні складнощі. Розпочавши війну в Індокитаї, Франція побоювалася порушення рівноваги в Європі на користь Західної Ні­меччини. Намагаючись здобути додаткові гарантії, що запобігли б можливому франко-німецькому протистоян­ню в Європі, французький уряд Р. Мейєра звернувся до Великобританії з пропозицією приєднатися до ЄОС. Досить стримане ставлення англійських правлячих кіл до формування таких європейських об'єднань наднаціональ­ного характеру, як ЄОС та ЄПС, з одного боку, та негативна позиція лівих сил та голлістів у самій Франції щодо питання ремілітаризації Німеччини — з іншого, внеможливили реалізацію цих двох проектів. ЗО серпня 1954 р. Національна Асамблея Франції не ратифікувала договір про ЄОС, тож відпала і необхідність обговорення проекту ЄПС.

Негативна позиція Великобританії щодо ЄОС зовсім не означала, що Лондон категорично відкидав будь-яку ідею військово-політичного співробітництва в Європі. Фактично заблокувавши проект «європейської армії», Ве­ликобританія досить активно виступала за інтенсифі­кацію атлантичного вектора європейської військово-по­літичної інтеграції. Міністр закордонних справ Велико­британії А. Іден запропонував розвивати цей напрям за­хідноєвропейської інтеграції на основі вже існуючого За­хідного союзу 1948 р. із залученням до нього Західної Німеччини та Італії. З одного боку, це зберігало б ат­лантичну орієнтацію європейського інтеграційного про­цесу, а з іншого — забезпечувало певний франко-

Тема 2 Інтеграційні процеси в Західній Європі

британський спільний контроль наДі західнонімецькими збройними силами.

У жовтні 1954 р. в Парижі були підписані угоди про розширення Брюссельського пакту за рахунок приєднання ФРН та Італії й утворення Західноєвропейського союзу (ЗЄС). Нова європейська структура мала забезпечувати кооперацію між країнами-членами з метою «колективної оборони». На практиці ЗЄС став лише перехідним етапом на шляху залучення ФРН до Північноатлантичного сою-^ зу. Передавши свої збройні сили в розпорядження^ НАТО, ЗЄС фактично прирікав себе на цілковиту не­ефективність та контроль з боку США.

Відображаючи рівень західноєвропейської військово-політйчної інтеграції, роль ЗЄС протягом мало не трьох десятиріч залишалася майже ефемерною. Усі спроби Франції в 60-ті й на початку 70-х років активізувати ЗЄС не дали практичних результатів. Лише на зламі 80-х років почали складатися передумови активізації ЗЄС. По-перше, це зближення позицій Франції та США щодо най­важливіших міжнародних проблем. Розширення взаємодії Франції з військовою організацією НАТО й одночасне визнання Парижем ключової ролі США в забезпеченні «оборони Європи» були свого роду гарантією того, що активізація ЗЄС не перетворить його на противагу НАТО й тим більше не підірве весь комплекс атлантичних взаємовідносин. По-друге, це зміна статусу ФРН у ЗЄС відповідно до й економічної, політичної та воєнної ваги {в 1984 р. були скасовані останні обмеження на вироб­ництво у ФРН звичайних видів озброєнь).

Таким чином, з усіх спроб утворення перших над­національних європейських співтовариств реально вті­лено в життя було лише «план Шумана». Цьому сприяли насамперед економічні передумови, що полягали у висо­кому рівні концентрації та централізації виробництва та тісних зв'язках між основними виробниками в об'єдну­ваних галузях економіки. Всі інші проекти утворення європейських співтовариств на зразок ЄОВС як в еко­номічній, так і в політичній сфері не дістали практичного

застосування.

Переконавшись у неможливості створення наднаціо­нального військово-політичного об'єднання «малої Євро­пи», прихильники інтеграції в західноєвропейських краї-

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

пах сконцентрували основну увагу на сфері економіки. Подальша концентрація виробництва потребувала виходу за вузькі межі національних ринків і розвитку міжна­родного співробітництва. Значно активізувалися в цей час спроби західноєвропейських країн об'єднати зусилля в галузі атомної енергетики. В 1953р. у Відні була утворе­на Міжнародна агенція з атомної енергії, а в 1954 р. у Женеві — Європейська рада з ядерних досліджень. Най­більшу активність у цьому напрямі виявляла Франція, яка бачила у відповідних проектах можливість спільного фінансування виробництва французької атомної бомби. Що стосується ФРН та Нідерландів, то вони схилялися до розширення інтеграції в межах спільного ринку.

В червні 1955 р. в Мессіні (Італія) відбулася перша після провалу проекту «європейської армії» конференція міністрів закордонних справ шести держав. На її розгляд був поданий підготовлений представниками країн Бенілюксу Меморандум Бейєна—Спаака—Беха. Саме він став осно­вою опублікованого по закінченні конференції комюніке, яке відкривало фактично новий етап європейської інтег­рації. В Мессіні було прийняте рішення про утворення спільного ринку, що мав об'єднати енергетичні ресурси, транспорт, сільське господарство західноєвропейських країн. Міжурядовий комітет експертів на чолі з П. Г. Спааком, утворений по завершенні роботи конференції, розробив і представив у травні 1956 р. у Венеції проект майбутнього ^об'єднання.

. Активізація в 1956 р. західноєвропейських інтеграцій­них ініціатив не в останню чергу зумовлювалася міжна­родними подіями. Придушення народного повстання в Будапешті й фактично одночасна поразка англо-фран-цузької інтервенції в Єгипті засвідчили перманентний ха­рактер радянської загрози, а також спричинили загост­рення відносин між США та їхніми західноєвро­пейськими партнерами. Проголосивши «доктрину Ейзен-хауера», США не тільки не підтримали колоніальну по­літику своїх партнерів, а й висловили намір потіснити їх на Близькому Сході.

У березні 1957р. в Римі були підписані договори необ­меженого строку дії з широкого кола питань, що стосу­валися утворення двох нових міжнародних державно-монополістичних об'єднань — Європейського економічного

?@4

Тема 2">і Інтеграційні процеси в Західній Європі

співтовариства ^(«Спільного ринку») \та Європейського співтовариства з атомної енергії (Євратому),

Римські договори, що набрали сили 1 січня 1958 р., визначили перспективи спільної економічної та науково-технічної діяльності шести країн. Основним завданням договорів було забезпечити шляхом утворення «Спільного ринку» та поступового зближення економічної політики кожної з держав-членів всебічний розвиток економічної діяльності, стабільність та зростання життєвого рівня у співтоваристві в цілому. Досягти цієї мети планувалося протягом 12-річного перехідного періоду, що поділявся на три етапи й передбачав поступове скасування між держа­вами-членами митних зборів та кількісних обмежень для ввозу та вивозу товарів; установлення спільного митного тарифу та узгодження торговельної політики щодо третіх країн; скасування перешкод для вільного пересування лю­дей, послуг та капіталів; налагодження спільної сільсько­господарської політики та політики в галузі транспорту;

вироблення.процедури з узгодження економічної полі­тики держав-членів та зближення законодавства цих країн для забезпечення функціонування «Спільного ринку», Договір про ЄЕС передбачав утворення Європейського со» ціального фонду і Європейського інвестиційного банку,

Договір про Євратом ставив за мету вирішення проб­леми енергетичних ресурсів для Західної Європи, викли­кану новими вимогами науково-технічної революції та активізацією національно-визвольних рухів на Близькому та Середньому Сході. Франція при цьому розраховувала використати фінансові ресурси партнерів для розвитку своєї атомної промисловості, надавши їй європейського статусу, й одночасно перешкодити утворенню національ­ної атомної промисловості в інших країнах Західної Європи, особливо у ФРН.

Активізація процесу європейського будівництва пос­тавила питання про його географічні кордони. Вже на етапі утворення західноєвропейських інтеграційних об'єд­нань Великобританія відмовилася брати в них участь. Дотримуючись черчиллівської концепції «трьох кіл», Ве­ликобританія розглядала Європу лише як складову час­тину атлантичної інтеграції й прагнула залучити євро­пейські структури до ширших міжнародних об'єднань, залежних від США.

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Проте майже до кінця 1958 р. країни «малої Європи» пов'язували майбутнє європейського будівництва саме з Великобританією, яка була членом Західноєвропейського союзу, а з 1954 р. — асоційованим членом Європейсько­го об'єднання вугілля та сталі. Після конференції в Мес» сіні, яка прийняла рішення створити «Спільний ринок», Великобританію запросили взяти участь у роботі Комі» тету Спаака. В жовтні 1955 р. був утворений Комітет підтримки Сполучених Штатів Європи на чолі з Ж. Моннеу який, об'єднавши політичних діячів країн ЄОВС та Англії, активно сприяв утіленню в життя федералістських принципів європейського будівництва. Остаточний розрив між країнами ЄОВС та Англією намітився після того, як остання в липні 1956 р. висунула проект Євро­пейської економічної асоціації, що передбачав об'єднання країн ЄОВС із 11 іншими країнами—членами Європейсь­кої організації економічного співробітництва (ЄОЕС), ство­реної згідно з планом Маршалла в 1948 р. ЄОЕС не передбачала ні спільних зовнішніх тарифів, ні спільної сільськогосподарської, економічної чи соціальної полі­тики. Переговори з цього питання збіглися з приходом до влади у Франції генерала де Голая, який, спираючись на підтримку канцлера К Аденауера, настояв на умовах римських угод, згрупувавши країни «малої Європи» на­вколо Франції. ^

Щоб запобігти приєднанню до ЄЕС інших країн ЄОЕС, Великобританія ініціювала підписання в січні 1960р. Стокгольмської конвенції^ що утворювала Європейську асоціацію вільної торгівлі (ЄАВТ). До неї увійшли такі країни, як Данія, Швеція, Норвегія та Португалія, що мали найтісніші зв'язки з Великобританією, й Австрія та Швейцарія, які фактично потрапили в ізоляцію після ут­ворення ЄЕС. У 1961 р. до ЄАВТ приєдналася Фінляндія, в 1970 р. — Ісландія. Основна ідея та фундаментальні структури ЄАВТ принципово відрізняються від мети й будови ЄЕС. Компетенція ЄАВТ обмежується питаннями внутрішньої торгівлі, в основному продукцією промисло­вості.

Тема 2 Інтеграційні процеси в Західній Європі

км»»»^^»»:^»:^':^»»^»?»»»»»^^^^^^^

• Особливості європейської інтеграції в 60-ті роки

4«'ХбФК->:4г<^«<<«Х-:^<<<<-:*:-К<<<-Ж':<-»<4«0»М»»ИФ«'^^

евдовзі стало зрозуміло, що в економічному плані ЄАВТ не в змозі конкурувати з ЄЕС, здійснювати на нього будь-який вплив. Більше того, частка «Спільного ринку», до активізації розвитку якого ЄЕС приступив у березні 1960 р., у зовнішній торгівлі країн ЄАВТ постійно зростала. Це відбувалося на тлі падіння торговельної активності як у межах ЄАВТ, так і в Співдружності, де такі найбільш багаті домініони, як Австралія та Нова Зеландія, розпочавши шдустріалізацію своєї економіки, дедалі більше орієнтувалися на спів­робітництво зі США та Японією. Ще важливішими були політичні зміни, що зумовили відхід Великобританії від теорії «трьох кіл» та зосередження її зовнішньополітичних інтересів на Європі. Ослаблення англійського впливу в Співдружності та криза «особливих відносин» зі США після суецьких подій 1956 р. супроводжувалися зростаю­чою ізоляцією Лондона в континентальній Європі, форму­ванням франко-німецької осі та виношуванням планів європейського політичного будівництва без участі Велико­британії. Прагматичне оцінивши свої прорахунки, Велико­британія разом з Данією, Ірландією та Норвегією 9 серпня 1961 р. подали заявку на вступ до ЄЕС, а Австрія, Швеція, Швейцарія та Португалія — на асоційоване членство.

Переговори були досить складними й зосередилися на питаннях сільського господарства, єдиних тарифів та від­носин із країнами Співдружності. Великобританія наполя­гала на збільшенні перехідного періоду з 12 до 15 років, зменшенні на 20 % єдиних торговельних тарифів, віль­ному ввозі сільськогосподарської продукції та сировини з країн Співдружності, а також прийнятті останніх до ЄЕС. У цілому країни «малої Європи» схвально поставилися до прийняття нових членів до ЄЕС. Країни Бенілюкс та Італія бачили в цьому як комерційні переваги, так і противагу можливій франко-німецькій гегемонії. Про­мислові та торговельні кола ФРН розраховували на зрос­тання експорту своєї продукції до Великобританії та

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

 

Ч І і і .1'

скандинавських країн. Німеччина навіть погодилася з принципами Спільної сільськогосподарської політики (ССП), що становило одну з умов Франції щодо прий< няття Англії до ЄЕС. Тим більшим було невдоволення канцлера К. Аденауера, коли французький президент без погодження зі своїми партнерами на прес-конференції 14 січня 1963 р. наклав вето на вступ Англії до ЄЕС. Основна причина такої позиції Франції полягала в праг­ненні зберегти політичну рівновагу та закріпити свої економічні та політичні позиції в Співтоваристві.

11 травня 1967 р. Великобританія вдруге подала заявку на вступ до ЄЕС. Економічні та політичні мотиви, що зумовили таке рішення уряду Гарольда Вільсона, фактично не змінилися порівняно з 1961 р. Проте були значно обмежені британські вимоги щодо^її вступу до ЄЕС. Англія погоджувалася приєднатися до всіх договорів, уже укладених у межах Співтовариства, у тому числі до Спільної сільськогосподарської політики. Вона визнала міжнародне значення Співтовариства в політичній і воєнній сферах, зобов'язувалася також сприяти в ма