Міжнародні відносини Індонезійської Республіки в період парламентської «скерованої демократії»

<••.-.

«•^«•»»»:«-:-:-к<у>:-»:-к-:-:-:«-:-:<-к-^^^^^

В перші роки існування незалежної унітарної ін­донезійської держави її зовнішня політика мала прозахідну орієнтацію. В цей період наочно Уявилися переорієнтація Індонезії на США та її відхід від Нідерландів. У лютому 1952р. уряд Сукимана таємно від

^ТТ^^^0^' ^^їії ^ ^е ^м ^а в Південне-Східній Ази

___ __________________________________________ -п. '»^ ________________________________________________________________________________________________________________________________________-____________-________________________________- •• ___________________________________________________________________________

РОЗДІЛ НІ ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

ська сторона передусім прагнула виключити втручання Китаю в її внутрішні справи та поставити відносини з ним на рівноправну основу. Гостра політична боротьба в Індонезії в середині 50-х років навколо програм сощально-політичного розвитку висвітлила нездатність правлячих кіл вирішити такі важ­ливі питання, як стабілізація внутрішньополітичного ста^ новюда в країні, успішний розвиток економіки, поліп­шення умов життя населення та ін. На початку 1957 р. президент А. Сукарно висунув тезу «скерованої демок­ратії», тобто управління державою шляхом концентрації законодавчої й виконавчої влади в руках президента. Зовнішньополітичним завданням першочергової ваги для Індонезії в цей час залишалося завершення боротьби за Західний Іріан, що перебував під управлінням Нідерландів відповідно до рішення конференції «круглого столу» від 2 листопада 1949 р. У зв'язку з тим, що черговий розгляд питання про Західний Іріан на XII сесії ГА 00Н у листопаді 1957 р. завершився безрезультатно, в урядових колах Індонезії визріло рішення про визволення Захід­ного Іріану без сприяння 00Н. Відносини з Нідерлан­дами дедалі більше погіршувалися, в серпні 1960 р. уряд Індонезії розірвав з ними дипломатичні відносини. Загос­трення відносин з колишньою метрополією супроводжу­валося поглибленням внутрішньополітичної кризи в Ін­донезії, що вилилося в один з найнебезпечніших анти­урядових заколотів. Під загрозою опинилася єдність дер­жави, ЇЇ безпека. В цій обстановці індонезійський уряд ^ звернувся по підтримку до всіх дружніх країн. З мораль­но-політичною підтримкою Індонезії виступили СРСР, ^ КНР, Індія, КНДР, ДРВ, ОАР. У цей період зазнали змін відносини з Індією. Сукар­но явно претендував на лідерство в регіоні й ревниво ставився до успіхів Індії на міжнародній арені. Правлячі кола Індонезії почали інакше розцінювати незбіг поглядів ^3 Індією з ряду питань, зокрема з проблем, пов'язаних з поверненням Індонезії Західного Іріану, з питань від­носин із КНР. Коли в 1959 р. різко загострились індій- ^ко-китайські відносини, Індонезія зайняла позицію мов­чазного спостерігача. Із завершенням у 1960 р. формування державної сис­теми «скерованої демократії» Індонезія почала претенду-373

парламенту зробив спробу укласти зі США^ угоду про «взаємне забезпечення безпеки», яка передбачала отримання американської економічної й військової допомоги. Коли американо- індонезійський договір про «взаємне забезпе­чення безпеки» набув широкого розголосу, уряд Сукимана мусив піти у відставку. В той період найінтенсивніші кон­такти Індонезія встановила з Індією. В 1950 р. президент ] А. Сукарно і прем'єр Д. Неру обмінялися державними ві­зитами. В серпні того ж року в Індонезію прибув посол КНР. У середині 50-х років основні напрями міжнародної

діяльності Індонезії полягали в боротьбі за мир і безпеку

в Азії, в неучасті у військово-політичних блоках і союзах. Неприєднання було однією з відправних точок індоне- ц

зійської зовнішньої політики в 1955—-1965 рр., хоча про-' тягом цього десятиріччя вона проводилася не завжди послідовно. Прийняття Індонезією проголошених у Бан­дунзі принципів мирного співіснування і спшробітницгва сприяли здійсненню країною активної й незалежної зов­нішньої політики.

Після Бандунга потреби сощально-економічного роз­витку країни дедалі настійніше підштовхували керівниц­тво Індонезії до розширення зовнішньоекономічних зв'язків. У пошуках можливих зовнішніх союзників для вирішення внутрішніх проблем правлячі кола Індонезії активізували контакти з державами обох протилежних ^ суспільно-політичних систем. Що стосується країн Азії, | то відносини співробітництва й взаєморозуміння з ними • продовжували становити одну з основ зовнішньополітич- •

неї діяльності індонезійського уряду. В Індонезія активно розвивала зв'язки з Індією. 29 груд- Д

ня 1955 р. дві країни підписали договір про дружбу, аД невдовзі — угоду про культурне співробітництво термі-^ ном на 10 років. 28 лютого 1956 р. була підписана індоне- щ

зійсько-індійська угода про взаємну допомогу у сфері військово-повітряних сил, яка передбачала підготовку індонезійських офіцерів в Індії й обмін військовим спо­рядженням.

Особливу лінію зовнішньополітичної діяльності Індо­незії після Бандунзької конференції становили відносини з КНР. Протягом 1955—1957 рр. були закладені основи

тісного співробітництва між двома країнами. Слід під­креслити, що, розвиваючи відносини з КНР, індонезій-

*

0-70

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

 

вати на роль провідної держави регіону. Першочерговюіі завданням країни в галузі зовнішньої політики залишав лась боротьба проти світового імперіалізму й колоніа-| лізму, за визволення Західного Іріану. В умовах проник­нення індонезійських збройних груп на західноіріанську територію розпочалися іидонезійсько-нідерландські пере­говори, які закінчилися підписанням 15 серпня 1962 р\ двостороннього договору про передання з-І жовтня| 1962 р. до 1 травня 1963 р. Західного Іріану'Під управа ління Тимчасового виконавчого органу 00Н. З 1 травня| 1969 р. над усією територією мав майоріти прапор Індо-| незії.;і

Після визволення Західного Іріану Індонезія спрямо-| вує свою зовнішню політику на проблему утворення Фе­дерації Малайзії. В середині 50-х років Індонезія прагнула до розширення традиційних зв^язків з Малайською Феде­рацією і Сінгапуром, хоча колоніальний статус останніх перешкоджав налагодженню відносин по всіх лініях політичного й економічного життя. На початку 1963 р. індонезійське керівництво оголосило Малайзію пород­женням неоколоніалістських задумів імперіалістичної Великобританії й проголосило боротьбу проти держави» що створювалась. Постання нового державного утворен­ня на північних кордонах Індонезії, на яке мали по­ширитися особливі військово-політичні відносини Ма­лайї з Великобританією, розглядалось урядом Сукарно як закріплення і розширення позицій Великобританії в Південно-Східній Азії. Джакарта побоювалася, що пов'я­зана з Заходом Малайзія стане містком для його втручай-1 ня у внутрішнє життя Індонезії, місцем зосередження підривних елементів, які загрожуватимуть безпеці країни. На підхід керівництва Індонезії до майбутньої Федерації | справляли вплив і його великодержавні амбіції. У новій! державі вбачався можливий суперник у боротьбі за про-| відні позиції в регіоні На курс опору планам утворення Федерації Малайзії Індонезію підштовхувало й керівниц­тво КНР, яке прагнуло використати націоналістичні на­строї індонезійської правлячої верхівки у своїх інтересах.

Після утворення 16 вересня 1963р. Федерації МалайзЙ уряд Сукарно проводив політику конфронтації під гаслом «розтрощити Малайзію^. Індонезійсько-малайзійський

конфлікт ще більше загострився, коли в травні 1964 р-374

Тема 4 Міжнародні відносини в Південно-Східній Азії

Сукарно закликав добровольців розпочати активні дії проти Малайзії, надати «революційним народам» Малайї, СінгапУРУ? Сараваку й Сабаху підтримку, щоб ліквідувати маріонеткову державу^ Малайзію». Проте демонстрація Індонезією сили щодок Федерації Малайзія не здобула широкої підтримки в афро-азіатськом^ світі. Джакарта опинилася в ще скрутнішому становищі, коли 7 січня 1965 р. президент Сукарно зробив заяву про вихід Індо­незії з 00Н у відповідь на обрання Федерації Малайзія непостійним членом Ради Безпеки 00Н.

Співробітництво Індонезії з КНР розвивалось на ос­нові збігу їхніх інтересів. З 1960 р. відбувалося послідовне встановлення контактів із КНР у багатьох сферах політичного, економічного та культурного життя. У квітні 1961 р. сторони підписали договір про дружбу й угоду про культурне співробітництво, а в жовтні того ж року — угоду про економічне й технічне співробітництво. Керів­ництво КНР підтримало ідею Сукарно про скликання «другого Бандунга». Дедалі більше орієнтуючись на КНР, правляча верхівка Індонезії зайняла недружню позицію щодо СРСР. Разом з китайською делегацією на конфе­ренції Комітету афро-азіатської солідарності індонезій­ські представники намагалися заблокувати пропозиції Індії та інших країн про участь у її роботі радянської делегації.

Розбіжності між Індонезією і Індією стосувалися не тільки питання скликання «другого Бандунга». У вересні

1961 р. на Белградській конференції країн, що не при­єдналися, суперечності між двома країнами переросли у відкритий розрив. Загостренням двосторонніх відносин і посиленням орієнтації Джакарти на Пекін можна пояснити мовчання Індонезії в період китайської агресії

1962 р. проти Індії. Роль стороннього спостерігача вибра­ла для себе індонезійська делегація і на конференції в Коломбо, скликаній наприкінці 1962 р. для вирішення спірних питань індійсько-китайських відносин.

Такі тенденції в зовнішній політиці Джакарти від­повідали планам керівництва КНР, яке прагнуло ви­користати напруженість в Азії у своїх інтересах. Індонезія °пинилася на спільній із КНР платформі відмови від ^ищцшів мирного співіснування держав. Саме з цих позицій індонезійська делегація виступила в Каїрі в жовт-

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

 

ні 1964 р. на другій конференції країн, що не приєд­налися. Індонезія фактично продемонструвала перехід від політики неприєднання до рівняння на авантюристичний || курс Китаю, який підтримав концепцію А. Сукарно про|| те, що мирне співіснування «нових сил, що народжують^ ся» і «старих, сф&рмованих» неможливе.

Прокитайська орієнтація дедалі більше віддаляла Індонезію від країн Азії, завдавала шкоди її позиціям в Азії як миролюбної країни, як активного провідника принципів Руху неприєднання. Важливо підкреслити, що нові тенденції в зовнішній політиці Індонезії набирали сили в обстановці ускладнення внутрішньої ситуації в країні, спричиненого кризовими явищами в економіці,! зростаючим погіршенням становища широких народних» мас. Криза в економіці, авантюризм у зовнішній політиці | призвели до різкого загострення соціально-економічних і політичних суперечностей у країні. Наслідком цього за­гострення стало падіння наприкінці 1965р. уряду на чолі з президентом А. Сукарно.

%І»^^№К-:-К-»№К-К^»К<-:-К-»№№№№»К-:-»К-К-^^^^^