Т м а 1 Ялтинсько-потсдамська система міжнародних відносин та біполярність повоєнного світу

СРСР спромігся за образом і подобою сталінського ваоіанта командно-адміністративної системи створити свого роду пояс соціалістичних країн Центральної та Східної Європи, який фактично відгородив Радянський Союз від решти континенту, що, у свою чергу, стало однією з причин створення двох протидіючих блоків — НАТО і Варшавського договору. Всі наступні спроби вир­ватися з вищезгаданого поясу, що робилися опозицій­ними силами в ряді соціалістичних країн Європи, по­слідовно придушувалися, що навіть дістало згодом своє теоретичне обгрунтування у «доктрині Брежнєва».

Зміни, що сталися після війни в центральне- та схід­ноєвропейських країнах, були привнесені ззовні, часто-густо насильницьким шляхом. Саме через це так неспо­дівано легко розпався «соціалістичний табір» та його вій­ськова організація — ОВД, коли на рубежі 80—90-х років керівництво Радянського Союзу послабило «узи бра­терської солідарності». Фактично в ці часи з більш ніж 50-річним запізненням дістали своє практичне втілення ялтинські рішення — у їхньому неупередженому тлума­ченні

Втім, у 1945 р. в Ялті Захід навряд чи міг якось по-іншому реалізувати своє (відмінне від сталінського) ба­чення повоєнних перспектив Центральної та Східної Єв­ропи.

Практично єдино можливою санкцією могла стати відмова підписати угоду щодо Польщі або Декларацію про визволену Європу, хоча самі по собі ці документи були цілком прийнятними. Проте це, напевно, не при­несло б жодної користі Центральній та Східній Європі, звільнило б Й. Сталіна від зобов'язань за згаданими до­кументами і поставило б під загрозу співпрацю «великої трійки» в багатьох інших, дуже важливих питаннях", які обговорювалися в Ялті. Адже західні союзники ще мали співпрацювати з Й. Сталіним у Німеччині, Австрії, піз­ніше — у війні проти Японії та, зрештою, в Організації ^'єднаних Націй.

Проблеми Далекого Сходу не посідали на конфе­ренції пріоритетного місця, однак результати їх обгово­рення справили свій вплив на формування світового

РОЗДІЛ 1 СТАНОВЛЕННЯ БІПОЛЯРНОЇ СТРУКТУРИ МІЖНАРОД­НИХ ВІДНОСИН. РОЗГОРТАННЯ «ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ»

повоєнного устрою в межах «ялтинсько-потсдамської системи». Так, після низки обговорень було ухваленог¹ Ялтинську угоду, за якою СРСР зобов'язувався вступити у війну проти Японії черед два—три місяці після поразки Німеччини. Своєрідною «компенсацією» за цей крок стала згода СІЛА і Великобританії на повернення Ра< дянському Союзові Південного Сахаліну (його втратила Росія в результаті російсько-японської війни) та пе-редання йому Курильських островів (японської території, яку в 1875 р. Росія обміняла на право володіння всві

Сахаліном). ³ Згодом протистояння у цьому регіоні визначалось

тим, що Радянському Союзові вдалося встановити стра­тегічне партнерство з Китаєм, а Сполученим Штатам — повністю втягнути до західної орбіти Японію. Драма­тично розвивалася боротьба між СРСР і СІЛА довкола питання про мирне врегулювання для Японії. «Архітек­тор» мирного договору з Японією Д. Даллес, посилаючись на невиконання Радянським Союзом ялтинських домов­леностей, фактично заклав під радянсько-японські відносини «міну сповільненої дії». США з його подачі відмовилися зафіксувати в договорі згоду на передання Радянському Союзові Південного Сахаліну та Куриль­ських островів, що було обіцяно в Ялті Й. Сталіну Ф. Д. Рузвельтом і В. Черчиллем. У результаті цього (а також з ряду деяких інших причин) СРСР не підписав у вересні 1951 р. мирний договір з Японією, що й досі ускладнює відносини між цією країною і спадкоємницею

Радянського Союзу — Росією.

Остаточне формування нової конфігурації повоєнних міжнародних відносин довершувалося на Потсдамській конференції лідерів великих держав, що проходила з

17 липня до 2 серпня 1945р. Головною сферою обговорень були європейські справи, насамперед те, що стосувалося всебічного вирішення «німецького питання». Від остан­нього аспекту значною мірою залежали як контури, так і сама сутність повоєнного європейського устрою, що, власне, й підтвердив перебіг подій у наступних кілько^

десятиліттях.

Оцінюючи досягнуті в Потсдамі домовленості, з одно­го боку, необхідно враховувати, що вони „зафіксували

.і

-г дя 1 ялтинсько-потсдамська система міжнародних відносин Тема ^ біполярність повоєнного світу

об'єкпівне співвідношення сил та інтересів — насампе-пед великих держав — на момент укладання відповідних угод' з іншого боку, не цілком коректним є твердження, 'п \ плином десятиліть вони остаточно втратили свій

»і їй»ї аа^а ^ ^ ^ ^ ^ ^

сенс Адже територіальний устрій у більшості частин Європи залишається в основному таким, яким його було встановлено в Потсдамі.

Незважаючи на спроби ще першого західнонімецького уряду К. Аденауера переглянути ряд положень стосовно непорушності європейських кордонів, зокрема про ні­мецько-польський кордон по Одеру—Нейсе, зовнішні контури об'єднаної Німеччини складають кордони ФРН і НДР. Згідно з Договором про остаточне врегулювання щодо Німеччини, підписаним 12 вересня 1990 р. у Москві, ці кордони визнано остаточними, і Німеччина відмовилася від будь-яких територіальних претензій тепер і надалі.

Польща у відповідності з пропозицією В. Черчилля, що її було внесено ще 1 грудня 1943 р. у Тегерані, роз­ширилася на захід і утвердилася як держава між ^лінією Керзона» на сході та річкою Одер на заході. СРСР прий­няв цю західну пропозицію за тієї умови, що до складу Польщі не ввійде вся Східна Пруссія, а Мемель та Ке­нігсберг будуть передані Радянському Союзові, який мав потребу в незамерзаючих портах на Балтійському морі. Подібне рішення підтримали як прозахідний польський Уряд у Лондоні, так і прорадянський у Любліні — як таке, що цілком відповідало інтересам Польської держави незалежно від її суспільно-політичного ладу.

Судетську область було повернуто до складу Чехосло-ваччини, Австрія відродилася як самостійна держава, від­новлено попередній румуно-угорський кордон, який за­лишався непорушним усі наступні роки, незважаючи на окремі сутички й непорозуміння.

Через 45 років після Потсдамської конференції відбу­лося возз'єднання Німеччини, чотиристоронні права й ьщповідальність переможців втратили своє значення, що ^коли не зовсім коректно вважається фактичним скасу-^нням ухвалених у Потсдамі рішень. Проте слід пам'я-^та, що в Потсдамі не приймалося будь-яких рішень Щ°До державного розчленування Німеччини, хоч висува-

РОЗДІЛ 1 СТАНОВЛЕННЯ БІПОЛЯРНОЇ СТРУКТУРИ МІЖНАРОД­НИХ ВІДНОСИН. РОЗГОРТАННЯ «ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ)»

лися відповідні численні пропозиції американської та англійської сторін. Розкол Німеччини відбувся лише чотири роки по тому, задовольнивши інтереси не стільки

СРСР, скільки Заходу.

Протягом усіх повоєнних років і аж до сьогодення

світова політична, стратегічна, економічна та міжнарод­но-правова реальність значною мірою спиралася на за­сади, що їх було закладено свого часу в Ялті й Потсдамі. Без сумніву, найістотнішу з цих засад становило створен­ня, розвиток і зміцнення Організації Об'єднаних Націй — інституту глобального регулювання міжнародних відно­син (насамперед у політичній сфері), підвалини якого було закладено в Ялті й остаточно сформовано в Потс­дамі. (Не такою успішною можна вважати спробу ство­рення єдиної системи міжнародних економічних від­носин, стрижнем якої мала стати започаткована 1944 р. Бреттон-Вудська валютна-фінансова система. Неучасть СРСР та східноєвропейських країн у її найголовніших інститутах — Міжнародному валютному фонді (МВФ), Міжнародному банку реконструкції та розвитку (МБРР), Генеральній угоді про тарифи й торгівлю (ГАТТ) — не дала змоги зробити цю систему насправді універсальною.)

Головні учасники Ялтинської та Потсдамської конфе­ренцій створювали новий біполярний світ, у якому кожен із них мав найкращим чином облашгуватися сам і облаш-тувати своїх союзників. Водночас ялтинсько-потсдамська система передбачала такий світопорядок, який міг забез­печити мирне співіснування, взаємодію та більш-менш пристойні умови існування для членів світового співтова­риства, включаючи й переможені держави.

Однак уже наприкінці 50-х років у фундаменті біпо­лярного світопорядку з'явилися перші тріщини, початок чому поклало погіршення, а потім і розрив радянсько-китайських відносин. Виявом протилежної тенденції став вихід на арену світової політики руху неприєднання, який зробив чималий внесок У зміцнення миру й добросу­сідських відносин між деряеавами.

Значущі поправки до біполярної системи були внесені поступовим перетворенням Японії та ФРН на могутні економічні держави, Китаю — на ядерну держа-

Ялтинське-потсдамська система міжнародник відносин та біполярність повоєнного світу

ву, а також постанням ОПЕК — Організації країн—екс­портерів нафти, які поставили собі за мету звільнитися від економічного диктату індустріальне розвинутих країн.

Біполярність підривалася з відродженням націоналіз­му. В Європі Ш. де Голль, успішно використавши ідею величі Франції, зумів значно зміцнити самостійність своєї країни в межах начебто єдиного західного світу. В сере­дині 60-х років Франція вийшла з військової організації НАТО, а американські війська залишили її територію. На Сході ж Китай порвав з Радянським Союзом і став про­водити курс, цілком незалежний від Москви.

Неабияке значення в цьому плані мало також ство­рення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС), яке поступово перетворювалося на самостійний центр прийняття економічних і політичних рішень. Подальшій ерозії ідеології біполярного світопорядку сприяло й поси­лення протистояння між Північчю і Півднем.

Шестиденна війна на Близькому Сході послабила роль

00Н у цьому регіоні. Наступні кризи в Домініканській Республіці, у Чехословаччині, війни у В'єтнамі та Ємені, громадянська війна в Біафрі показали, що стриманість держав у взаєминах є доволі відносним чинником. Одно­часно стала «пробуксовувати» створена після другої сві*. тової війни світова валютна система, що зрештою при­вело до скасування Бреттон-Вудської системи та золотого стандарту. На зовнішню політику наддержав дедалі біль­ше впливали такі чинники, як поступове притуплення біполярного конфлікту, зростаюча гетерогенність світу, охопленого конфліктами, які часто-густо не піддавалися контролю, набуття «другого дихання» принципом націо­нального суверенітету тощо.

Стала наочно простежуватися тенденція до зростання

економічного й військового потенціалів, а також міжна­родної політичної ваги союзників СРСР та СІЛА, ряду нейтральних країн. У реаліях ядерно-стратегічного па­ритету, що його було досягнуто на початок 70-х років, дві наддержави мусили відмовитися від тотального проти­борства й будувати відносини, в яких елементи супер­ництва органічно поєднувалися б з елементами співробіт­ництва, насамперед у сфері військової безпеки.

РОЗДІЛ І СТАНОВЛЕННЯ БІПОЛЯРНОЇ СТРУКТУРИ МІЖНАРОД­НИХ ВІДНОСИН. РОЗГОРТАННЯ «ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ»

здкмйвкоовюооаооовмвеомкбе&а&ю^-їж-во&хо&юо^к^їоомї^-^^

• Зовнішньополітичні настанови Заходу 1

еополітичні наслідки другої світової війни поля­гали також у кардинальній зміні теоретичних настанов зовнішньої політики західних країн, на­самперед СІЛА. Якщо формулювати коротко, в переко­наннях зовнішньополітичного істеблішменту Сполучених Штатів відбувся докорінний поворот від досі притаманно­го їм ізоляціонізму до інтервенціонізму, політики активної участі в глобальному світовому регулюванні. Глобалізація зовнішньополітичних пріоритетів СІЛА означала відхід від проголошеної ще в 1823 р. «доктрини Монро» — осново­положного принципу політики Сполучених Штатів, який передбачав поділ світу на «американську» та «європейсь­ку» системи, невтручання США у справи європейських держав та відповідну відмову останніх від прагнення «по­ширити свою систему» на Північну та Південну Аме­рику.

г

Із закінченням другої світової війни, коли США стали лідером усього західного світу, американське керівництво почало ототожнювати національні інтереси США з гло­бальними цілями всієї капіталістичної системи. Курс на встановлення у світі американської гегемонії дістав назву «Рах Атегісапа». (лат. — «світ по-американськи»). Май­бутній світопорядок, на думку керівників Сполучених Штатів, мав стати результатом глобальної перебудови світу за американським проектом і зразком. Головні цілі такої перебудови вбачалися в забезпеченні військової пе­реваги США у світі, яка б гарантувалася насамперед збе­реженням монополії Сполучених Штатів на атомну зброю; повсюдному пануванні монополій США у світовій економіці; встановленні американської гегемонії в галузі культури та інформації, зокрема шляхом інтенсивного пропагування «американського способу життя»; форму­ванні згодом такого «світового уряду» (в тому числі за допомогою відповідної перебудови 00Н), який дав би змогу успішно завершити створення «світу по-амери­канськи».

Тема 1 Ялтинсько-потсдамська система міжнародних відносин та біполярність повоєнного світу

Головною перешкодою на шляху реалізації доктрищї «Рах Атегісапа» небезпідставно вважався Радянський Союз. Тож керівництво США зробило спробу ізолювати СРСР у системі повоєнних міжнародних відносин, проголосивши радянський режим «аномальним збоченням природного шляху суспільного розвитку».

На фактор суто геополітичного суперництва накладав­ся також ідеологічний антагонізм. Щодо Сполучених Шта­тів, то тут він дістав своє відображення в доктрині «стри - мування комунізму» (або просто «стримування»), яка зго­дом стала стратегією усього західного світу. Перше роз­горнуте обгрунтування доктрини містилося в секретній «довгій телеграмі»¹ від 22 лютого 1946 р., яку направив до держдепартаменту радник посольства СІЛА в Москві, ма­ловідомий тоді дипломат Джордж Кеннан. Зміст її зво­дився до того, що мирне співіснування США і Радянсь­кого Союзу є неможливим, так само як і будь-яке спів-робітництао між ними у вирішенні міжнародних питань. Стверджувалося, що радянське керівництво націлене на «смертельну боротьбу із супротивником», готується зни­щити «традиційний спосіб життя» у Сполучених Штатах і відкидає будь-які компроміси. Радянський Союз зви­нувачувався в намірах вести постійну підривну діяльність проти західних держав і розширювати сферу свого конт­ролю. СРСР приписувалися, зокрема, агресивні плани щодо Північного Ірану, Туреччини, частини Данії; в пер­спективі Д. Кеннан очікував радянських претензій щодо портів у Перській затоці та навіть Гібралтару. Що сто­сується 00Н, то, як говорилося в телеграмі, СРСР праг­не використовувати її не для зміцнення загального миру а лише для досягнення власних цілей та залишить органі^ зацію, як тільки стане вважати, що вона більше не від­повідає його інтересам. Головний висновок «довгої телег­рами»— США необхідно перейти до «жорсткого курсу» щодо СРСР, який має базуватися на «логіці сили»; саме це Д. Кеннан і означав терміном «стримування».

В липні 1947 р. Д. Кеннан, уже як начальник відділу політичного планування держдепартаменту США, надру­кував у журналі «Рогеі@л АЇГаігз» під псевдонімом «Ікс»

Телеграма містила 8 тис. слів.

РОЗДІЛ 1 СТАНОВЛЕННЯ БІПОЛЯРНОЇ СТРУКТУРИ МІЖНАРОД­НИХ ВІДНОСИН. РОЗГОРТАННЯ «ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ»

статтю «Витоки радянської поведінки», яка стала першим публічним викладенням «доктрини стримування». Осно­ву статті становила теза про те, що СІЛА, як і весь західний світ, не можуть відчувати себе у безпеці доти, поки не буде ліквідовано соціалістичний лад у Радянсь­кому Союзі.

Логічним продовженням запропонованої Д. Кенна-ном «доктрини стримування», її подальшою конкрети­зацією стала позиція, яку найяскравіше уособлював то­дішній керівник Ради з планування політики держдепар­таменту СІЛА Пол Нітце. Вона дістала своє найповніше відображення та набрала характеру зовнішньополітичної доктрини в директиві Ради національної безпеки США № 68 (РНБ—68), затвердженій президентом Г. Труменом у 1950 р. Автори РНБ—68 ототожнювали радянську тезу про перемогу комунізму в планетарному масштабі з праг­ненням СРСР «встановити свою абсолютну владу над рештою світу», хоча говорити в 1950 р. про наявність у Радянського Союзу практичних планів установлення сво­го панування над світом або, для початку, над Євразією було, м'яко кажучи, малопідставним.

Утім, остання теза не означає цілковитого заперечен­ня того, що Радянському Союзові було притаманне (як, власне, й іншим великим державам, включаючи США) прагнення до розширення сфери свого впливу. Звичайно, СРСР впливав на внутрішній розвиток тих країн, де він мав таку можливість, намагаючись створити режими за своїм образом і подобою; так само чинили й Сполучені Штати (досить пригадати, скажімо, роль штабу генерала Д. Макаріура у виробленні повоєнної конституції Японії).

РНБ—68 містив і певну концептуальну невідповід­ність. З одного боку, в ньому стверджувалося, що США як вільне суспільство не прагне до «перетворення всіх інших суспільств на подібні собі»; з іншого ж, пропонува­лося, щоб політика й дії США були спрямовані на «до­сягнення фундаментальної зміни природи радянської системи». З одного боку, вимагалося, щоб Радянський Союз будував свої відносини з іншими країнами на ос­нові рівності та поважання їхніх прав, з іншого — йому самому відмовлялося у статусі рівноправного члена світо­вого співтовариства.

Тема 1 Ялтинсько-потсдамська система міжнародних відносин та біполярність повоєнного світу

На доволі спірній посилці про реальність практичного втілення «радянської загрози» (притому в її військовому вимірі) базувалася головна рекомендація авторів РНБ— 58 — щодо необхідності всеосяжного форсованого наро­щування військової могутності СІЛА та їхніх союзників. Як визнавав пізніше тодішній держсекретар Д АчесоНу «ми прагнули так вразити колективний розум «найви­щого керівництва», щоб президент не лише зміг прий­няти рішення, а й щоб це рішення було втілене в життя».

Втім, «доктрина стримування» не була єдиною на той час концептуальною засадою зовнішньополітичної стра­теги Заходу. Альтернативу їй становила, зокрема, програ­ма, розроблена В. Черчиллем, тодішнім лідером парла­ментської опозиції у Великобританії. Прагнучи обмежити «радянський експансіонізм», він підтримував політику «стримування», але не розглядав її як самоціль; більш важливим для В. Черчилля було врегулювання ситуації шляхом якнайкращого використання переговорних мож­ливостей західних країн. Перший натяк на це пролунав у його широко відомій фултонській промові 5 березня 1946 р., яка, втім, більше запам'яталася словами про ^залізну завісу» і вважається першим актом «холодної війни». Два з половиною роки по тому, 9 жовтня 1948 р., він повернувся до своєї аргументації, виступаючи у ва-лійському містечку Лландундо: «Ми маємо поставити пи­тання руба й провести остаточне врегулювання....Західні нації швидше зможуть досягти довгострокового врегулю­вання й уникнути кровопролиття, якщо вони сформулю­ють свої справедливі вимоги, поки атомна зброя перебу­ває в нашому розпорядженні й поки російські комуністи не оволоділи атомною енергією». Ще через два роки В. Черчилль повторив аналогічний заклик у палаті гро­мад: західні країни є достатньо сильними, щоб піти на переговори, в той час як очікуванням вони лише послаб­люють себе.

В. Черчилль прагнув звузити район радянського впли­ву, але був готовий співіснувати з радянською владою, обмеживши масштаби її поширення. Керівництво ж СІЛА домагалося знищення, а не звуження сфер про­никнення свого опонента^ Врешті-решт американська

РОЗДІЛ Ь СТАНОВЛЕННЯ БІПОЛЯРНОЇ СТРУКТУРИ МІЖНАРОД. НИХ ВІДНОСИН. РОЗГОРТАННЯ «ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ»

позиція взяла гору, що зумовлювалося, на думку Г. Кіс-сінджера, тим, що «Америка була сильнішою, ніж Ве­ликобританія, та тим, що В. Черчилль у статусі лідера британської опозиції не мав можливості чинити тиск у

справі реалізації своєї стратегії».

Однак ще до досягнення ядерного паритету значна частина здравомислячих політиків на Заході почала усві­домлювати, що спроби забезпечення міжнародної, насам­перед європейської, безпеки шляхом гонки озброєнь, блокового протистояння та конфронтації непродуктивні й не мають історичної перспективи. Вони лише посилю­вали напруженість і дедалі ближче підводили до межі, за якою «холодна війна» могла перерости в «гарячу». Це наочно продемонструвала «карибська криза» 1962 р., ко­ли СРСР і СІЛА опинилися на межі розв'язання ядерної війни.

Першою ознакою зміни ситуації у світі, відходу від балансування на межі війни став реалізм, що його ви­явили радянське й американське керівництво під час уре­гулювання «карибської кризи». За словами Г. Шмідта, канцлера ФРН у другій половині 70-х років, «кубинська криза фактично була першим кроком відходу від війсь­кової конфронтації. Договором про заборону ядерних ви­пробувань СІЛА і СРСР почали довгий тяжкий шлях, який привів нас до розрядки напруженості».

Звертаючись до витоків та спонукальних мотивів роз­рядки, необхідно відзначити заслугу СРСР та його союз­ників, які доволі активно й послідовно проводили лінію на закріплення принципів розрядки у міжнародних відно­синах. З ініціативи Радянського Союзу наприкінці 60-х — на початку 70-х років було укладено низку важливих між­народних угод, які обмежували гонку озброєнь. Країни Східної Європи прагнули поліпшення двосторонніх від­носин із західними державами, домагалися скликання На­ради з безпеки і співробітництва в Європі. Проте й Захід прагнув до діалогу зі Сходом щодо питань розрядки та безпеки. Західна орієнтація на перехід до розрядки не була вимушеною поступкою Сходові. Так, миролюбний курс Франції та її вихід з військової організації НАТО, «доповідь Армеля» та зміна військової стратегії Північно­атлантичного альянсу в другій половині 60-х років від­крили шлях до розрядки Ь західної сторони. ^

Тема 1 Ялтинсько-потсдамська система міжнародних відносин та біполярність повоєнного світу

Те, що Захід пішов на розрядку не лише у відповідь на тиск зі Сходу, констатувалося, зокрема, в колективній монографії американських політологів «Радянський Союз у 70-ті та наступні роки»: «Те, що сьогодні називають розрядкою, є нашою власною вимушеною відповіддю на проблеми й недоліки, що їх ми самі створили». До цього спричинилися крах американської політики «з позиції сили» (зокрема, у В'єтнамі), зміна умов міжнародного суперництва між трьома західними центрами сили — СІЛА, Західною Європою та Японією, а також між Захо­дом і Сходом.

Варю підкреслити, що західні оцінки розрядки ви­різнялися доволі широким діапазоном — від беззасте­режного схвалення до цілковитого заперечення, причому скептицизм в останньому випадку виявляли не лише край­ні консервативні кола. Так, редактор західнонімецької со-ціал-демократичної газети «Цайт» Т. Зоммер висловлю­вав думку, що різниця між розрядкою і «холодною вій­ною» «полягає лише в тім, що сьогодні можливе бодай обмежене співробітництво. Решта залишилася по-старо­му: ступінь конфліктності, ризик загострення чвар, ідео­логічне протистояння. На жаль, як і раніше, можна ска­зати: розрядка є продовженням холодної війни іншими засобами, а іноді— й тими ж самими».

Як Схід, так і Захід виявили конфронтаційний, ідеоло-гізований підхід до розрядки: кожна із сторін намагалася використати її для стабілізації становища своєї системи й послаблення позицій іншої. Так, американський публі­цист Г. Флінн розцінював співіснування в умовах роз­рядки як конфронтацію двох антагоністичних систем, які прагнуть «нав'язати одна одній свою концепцію законно­го порядку в Європі».

Необхідно зазначити, що Схід і Захід вкладали різний зміст у саме поняття розрядки й відповідно ставили перед собою різні завдання у зв'язку з розвитком цього, проце­су. На відміну від радянського підходу до розрядки як до подолання «холодної війни» Захід здебільшого вважав її продовженням «холодної війни» іншими засобами. За­хідні лідери ставилися до розрядки як до обмеженого процесу, який створював лише менш напружені, менш конфліктні умови співіснування двох систем та Їхніх

РОЗДІЛ 1 СТАНОВЛЕННЯ БІПОЛЯРНОЇ СТРУКТУРИ МІЖНАРОД­НИХ ВІДНОСИН. РОЗГОРТАННЯ «ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ»

військових блоків. Американський президент Д. Форд пропонував навіть замінити термін «розрядка» на форму­лу «мир, заснований на силі». Характерною є думка аме­риканського професора Б. Ейзенстата про те, що «в най­простіших словах розрядка трактується як наявність уз­годженої дипломатичної схеми, всередині якої досягнуто згоди, спрямованої на пошуки вирішення проблем без використання загрози ядерної війни. Будучи змовою, ця розрядка в ядерний вік лише підтримує менш небезпечну

схему міжнародного життя».

На Заході були принципово не згодні з радянською тезою, що розрядка поширюється тільки на сферу між­державних відносин. Досить типовою вбачається заява французької делегації на Белградській зустрічі НБСЄ про те, що «розрядка вимагає перемоги над політикою бло­ків», що необхідне «ідеологічне роззброєння», що «роз­рядка не може обмежуватися поліпшенням відносин ли­ше за державною лінією» та що для прогресу розрядки в Європі «необхідно знищити перешкоди, які стоять на шляху гуманітарного співробітництва». СІЛА виходили з Необхідності надати розрядці «людське обличчя та людський вимір», як висловився на Белградській зустрічі американський посол з особливих доручень А. Голдберг. Але подібні ідеї не діставали відгуку в радянської сто­рони.

• Зовнішньополітичні настанови СРСР

ЙйтаїйВйййй!» |1

До закінчення другої світової війни радянська зовнішня політика підійшла з базовими док-тринальними настановами, які було сформульо-

ваі еніним, а потім оформлено й закріплено в роки правління Й. Сталіна. Її основу становило розуміння іс­торичного процесу як протиборства^ та,зміни ^руспільно-

Тема 1 Ялтинсько-потсдамська система міжнародних відносин та біполярність повоєнного світу

економічних формацій: капіталізм приречений, на зміну йому неминуче прийде комуністична формація як підсумок розвитку людства. Міжнародні відносини є похідними від цього процесу і являють собою специфічну форму класової боротьби — основної рушійної сили всіх явищ та процесів у міжнародному житті. Класовий підхід передбачав орієнтацію на «світову революцію» та її під-1 тримку Радянським Союзом. СРСР проголошувався опло-| том усіх сил миру, демократії та соціального прогресу^ йому відводилася авангардно-революційна роль у світовій історії, особливе, месіанське призначення. З існуванням старої, капіталістичної формації пов'язувалася немину­чість нових війн, отже, запобігання війнам вважалося можливим лише через ліквідацію імперіалізму.

З цих фундаментальних витоків радянської зовніш­ньої політики бере початок відверта несумісність го­ловних принципів, що їх постійно декларувало радянське керівництво, — пролетарського інтернаціоналізму та мирного співіснування держав з різним соціальним ладом. Такий концептуальний дуалізм, утілюючись у практичній політиці, посилював класову двополюсність міжнародних відносин в умовах, коли керівні кола капіталістичних країн і без того скептично ставилися до ідеї «мирного співжиття». Становище загострювалося тим, що тоталітарний соціалізм сталінського гатунку не був схильний до конструктивного міжнародного спіл­кування. Пануюча в Радянському Союзі психологія «фортеці в облозі», замкненість позбавленого демократії суспільства, ізоляція від інших народів, настороженість і підозрілість, — усе це давало підстави ініціаторам «хрес­тових походів» проти соціалізму представляти радянську державу як уособлення образу ворога.

Досвід формування й діяльності антигітлерівської коаліції під час другої світової війни важко переоцінити:

він довів можливість взаємодії держав з різним суспільним устроєм. Проте цю взаємодію навряд чи можна охарактеризувати як стратегію мирного спів­існування. Спільні дії СРСР, СІЛА, Великобританії та інших союзних держав розгорталися не в мирні часи, а в Умовах війни й, диктувалися ^імперативом досягнення

РОЗДІЛ 1 СТАНОВЛЕННЯ БІПОЛЯРНОЇ СТРУКТУРИ МІЖНАРОД­НИХ ВІДНОСИН. РОЗГОРТАННЯ «ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ»

спільної мети — розгрому фашистської Німеччини та

мілітаристської Японії.

У повоєнні роки двоїстість у підході Радянського

Союзу до проблем мирного співіснування та пролетарсь­кого інтернаціоналізму збереглася й навіть посилилася. Глибинні зрушення у співвідношенні сил на світовій арені, небувале зростання міжнародної ваги СРСР розцінювалися як сприятливі умови для послідовного втілення в життя ідеї пролетарського інтернаціоналізму та невпинного розширення меж «радянської імперії», ство­рення у Східній Європі й на Далекому Сході єдиного «табору», керованого з Москви. Все це відсувало мирне співіснування на другий план, і воно розглядалося лише як тактичний засіб для досягнення сталінської стратегічної мети — «усунення неминучості війни шля­хом знищення імперіалізму».

В основоположній промові перед виборцями 9 лютого 1946 р. Й. Сталін так окреслив ситуацію і завдання СРСР на повоєнний період: перемога у війні означає перемогу радянського суспільного ладу, який є більш жит­тєздатним і стійким порівняно з нерадянським суспіль­ним ладом; кризи, катастрофи й війни є наслідком розвитку світового капіталізму, і нові війни є не­минучими; Радянський Союз має бути готовим до нової війни й гарантувати свою безпеку за допомогою нарощу­вання економічної могутності (ставилося завдання збільшити виробництво чавуну в 10 разів, виплавку сталі — в 15, видобуток нафти — в 4 рази, і все це протягом найближчих трьох п'ятирічок). Рефреном цього виступу була реанімація трактування мирного співіснування як тимчасового мирного перепочинку перед неминучою сутичкою з капіталістичним оточенням.

У вересні 1946 р. посол СРСР у СІЛА М. Новиков на запит міністра закордонних справ СРСР В. Молотова підготовив аналітичний огляд «Зовнішня політика СІЛА в повоєнний період», яку можна назвати «довгою теле­грамою» Новикова за аналогією з «довгою телеграмою» Кеннана (лютий 1946 р.). В огляді констатувалося, що повоєнна зовнішня політика СІЛА характеризується прагненням до світового панування, і робився висновок, що СІЛА готуються до війни з Радянським Союзом, який

ЗО

Тема 1 Ялтинсько-потсдамська система міжнародних відносин та біполярність повоєнного світу

є в очах американських імперіалістів головною перешко­дою на шляху СІЛА до світового панування. Аналітичний огляд Новикова відповідав віянням та настроям у кремлівських коридорах влади і сприяв виробленню курсу на конфронтацію зі СІЛА. Впевненість сталін­ського керівництва в правильності обраного курсу під­живлювалася оприлюдненими навесні 1947 р. «доктриною Трумена» та влітку того ж року «планом Маршалла», які було сприйнято й кваліфіковано в СРСР як ворожі інте­ресам країн Східної Європи, насамперед Радянського Союзу.

Посилення радянською правлячою верхівкою кон­фронтаційного навантаження політико-доктринальних настанов, які визначали конкретні цілі та дії радянської дипломатії, а також бачення сучасного світу, яскраво виявилися в «доктрині Жданова», що її було сформульо­вано в доповіді секретаря ЦК ВКП(б) А. Жданова на нараді дев'яти комуністичних і робочих партій у вересні 1947 р. в Польщі. «Доктрина Жданова» базувалася на концепції «двох таборів», які сформувалися у світі після другої світової війни. Згідно з доповіддю, «імперіа­лістичний та антидемократичний табір» на чолі зі СІЛА ставить перед собою мету зміцнення імперіалізму, бо­ротьбу з соціалізмом та демократією, встановлення аме­риканського світового панування; «антиімперіалістичний та демократичний табір» на чолі з СРСР веде боротьбу проти загрози нових війн та імперіалістичної експансії, за зміцнення демократії та викоренення залишків фашизму. Поступки політиці СІЛА та імперіалізму прирівнювалися до «мюнхенської політики», яка призвела до заохочення гітлерівської агресії. За такої постановки питання місця Для політики «мирного співіснування», яка, втім, традиційно згадувалася в доповіді, практично не залиша­лося.

На нараді Інформбюро компартій в Угорщині в другій половині листопада 1949 р. лінію на всебічне викриття американського імперіалізму було продовжено й розширено. Секретар ЦК ВКП(б) М. Суслов заявив, що правлячі кола СІЛА й Великобританії, які очолюють імперіалістичний табір, проводять політику агресії, політику підготовки та розв'язування нової війни, спря-

РОЗДІЛ 1 СТАНОВЛЕННЯ БІПОЛЯРНОЇ СТРУКТУРИ МІЖНАРОД­НИХ ВІДНОСИН. РОЗГОРТАННЯ «ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ»

мовану на завоювання світового панування. Таким чином, створювалася вкрай спрощена картина світу, з одного боку — постійно «агресивний» та «кривавий» імперіалізм, який здійснює активну підготовку до війни з СРСР, з іншого — «прогресивний» Радянський Союз, який неухильно виступає за «мирне співіснування».

Й. Сталін, який правив Радянським Союзом до берез­ня 1953 р., до кінця своїх днів дотримуючись чорно-білого бачення світу, незмінне підкреслював запеклість та абсолютну непримиренність суперечностей між капіта­лізмом і соціалізмом, принципову несумісність систем і фатальну неминучість нової війни, доки СРСР перебуває «у капіталістичному оточенні». ^Ці погляди дістали відображення в останній роботі Й. Сталіна «Економічні проблеми соціалізму в СРСР» (1952). Знову обґрунтовуючи тезу про історичну зумовленість та неминучість загальної кризи й розпаду світової капіталістичної системи, Й. Сталін підкреслював, що доки зберігається імперіа­лізм, залишається в силі неминучість війни. Звідси висновок: «щоб усунути неминучість війни, треба зни­щити імперіалізм».

Після смерті Й. Сталіна в березні 1953 р. у внутрішній та зовнішній політиці СРСР відбулися багатопланові зміни. В роки правління М Хрущова теоретико-політичні принципи й норми, що визначали зовнішню політику Радянського Союзу, зазнали істотного переосмислення й трансформації. Переломним у цьому сенсі став XX з'їзд КПРС (лютий 1956 р.), зовнішньополітичні положення якого було розвинуто на XXI з'їзді партії (січень—лютий 1959 р.) і закріплено в новій програмі КПРС, прийнятій XXII з'їздом партії в жовтні 1961 р.

По-перше, йшлося про ревізію сталінської теоретичної схеми згідно з якою світова війна є неминучою, доки існує капіталізм. Стверджуючи, що єдиним джерелом воєнної небезпеки, як і раніше, залишається імперіалізм, М. Хрущов заявляв про виникнення реальної можливості запобігти світовій війні, виключивши її з життя суспільства на основі зростаючої переваги сил соціалізму над силами імперіалізму, сил миру над силами війни в сучасних умовах. Це означало остаточну відмову від тези про фатальну неминучість війни.

Тема 1 Ялтинсько-потсдамська система міжнародних відносин і та біполярність повоєнного світу