е УРСР і розв'язання дунайської проблеми

%%ї.^^^ї^%Ї.&^-№ЙЗДЗДЇй.5.Ї.^»^»те

к уже зазначалося, проблема Дунаю частково розглядалася на Паризькій мирній конференції. Ініціаторами постановки цього питання були західні держави, які намагалися розв'язати дунайську про­блему на основі принципу «відкритих дверей» та «рівних можливостей». Однак оскільки Паризька конференція мала на меті розгляд проблем мирного врегулювання з колишніми союзниками Німеччини, її учасники дійшли згоди в тому, що дунайська проблема має стати предметом окремої міжнародної конференції. На цьому особливо на­полягав СРСР. Сесія РМЗС 12 грудня 1946 р. прийняла рішення скликати протягом шести місяців з того моменту, як наберуть чинності мирні договори з Румунією, Бол-^ гарією та Угорщиною, конференцію для підготовки нової

Я

Тема 9

Українська РСР на міжнародній арені (1944 —1979 рр.)

 

конвенції про режим судноплавства на Дунаї. В цій конфе­ренції мали взяти участь СРСР, УРСР, Румунія, Болгарія, Чехословаччина, Югославія, Угорщина, представники держав — членів РМЗС — США, Великобританія, Франція, а також Австрія (з правом дорадчого голосу).

Дунайська конференція розпочала роботу ЗО липня 1948 р. в приміщенні Коларчового університету в Бел­граді. Делегацію УРСР очолював заступник Голови Ради Міністрів УРСР А. Барановський. Щодо позиції та пове­дінки української делегації, то вона, як і на конференції в Парижі, діяла в руслі московських директив. Завдання конференції полягало в тому, щоб замість конвенції 1921 р. про Дунай розробити нову, оскільки стара конвенція, на думку СРСР, була несправедливою й фактично втратила силу. З останнім, як відомо, не погоджувалися західні держави.

Різні підходи, звісно, не могли не позначитися як на роботі конференції, так і на її рішеннях. Чимало часу забрали дискусії навколо процедурних питань: країни ра­дянського блоку наполягали на тому, щоб ухвалювати всі рішення простою більшістю. Західні держави вважали, що при розв'язанні принципово важливих питань рішен­ня можуть прийматися більшістю у дві третини. Зрештою конференція погодилася з пропозицією делегації УРСР, яка відповідала точці зору Москви та її сателітів.

Гостра дискусія розгорнулася під час обговорення про­екту нової конвенції, внесеного радянською делегацією. На відміну від конвенції 1921 р. в поняття «Дунай» вклю­чалася тільки судноплавна його частина від Ульма до Чорного моря через Сулинське гирло, без приток та обвідних каналів. На засіданні 5 серпня 1948 р. виступив глава делегації УРСР А. Барановський. Він підкреслив, Що в управлінні судноплавством на Дунаї мають брати участь тільки придунайські країни. Радянський проект конвенції про режим судноплавства на Дунаї був прий­нятий за основу. Постатейне обговорення, однак, прохо­дило дуже складно. Точки зору сторін явно не збігалися. Британський делегат Ч. Пік нагадав учасникам конфе­ренції, що коли під терміном «придунайські держави» Розуміти прибережні держави, то його важко застосувати Щодо Росії. Представник УРСР С. Демченко рішуче ви­ступив проти того, щоб у судноплавство на Дунаї втру-

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

чалися недунайські держави. Переважна більшість попра­вок і пропозицій західних країн відкидалася домінуючим радянським блоком. Оскільки на конференції фактично не було свободи обговорення, Франція відмовилася від голосування з проекту конвенції, а її представник запро­понував передати питання про Дунай для розгляду в РМЗС. Серйозні зауваження щодо як організації роботи конференції, так і характеру обговорення та механізму прийняття рішень висловлювали також представники ін, ших західних країн, у тому числі Італії, Бельгії, Греції тощо. Гостру полеміку на конференції викликало питан­ня про склад Дунайської комісії. Більшість під проводом СРСР виступила проти того, щоб у ній брали участь не­дунайські країни.

Врешті-решт після трьох тижнів протистояння Дунай­ська конференція завершила свою роботу. Радянська «машина голосування» забезпечила прийняття рішень, які відповідали інтересам блоку країн, очолюваних СРСР. За нову Дунайську конвенцію в цілому проголосувало сім придунайських держав, проти — одна держава (США). Представники Великобританії й Франції не брали участі в голосуванні. Фактично, отже, рішення приймалися «сімейним колом» країн радянського блоку. Не менш дивним, хоча по-своєму логічним було й те, що УРСР, представники якої на конференції послідовно захищали радянську лінію на те, що членами Дунайської комісії мають бути тільки придунайські держави, опинилася поза межами цієї комісії. Глава радянської делегації А. Вишин-ський заявив, що інтереси УРСР буде представляти СРСР. Москва, таким чином, позбавила УРСР права мати свого представника в Дунайській комісії. Таке неподобство тривало протягом десятків років, аж поки в 1990 р. Украї­на не стала нарешті членом Дунайської комісії.

18 серпня 1948 р. відбулася церемонія підписання нової Конвенції про режим судноплавства на Дунаї. Від імені УРСР її підписав А. Барановський. Представники США, Великобританії та Франції відмовилися брати участь У цьому засіданні. Було підписано додаток про те, ШР Австрія увійде до складу Дунайської комісії після врегу­лювання з нею питання про мирний договір, а також спеціальний протокол, у якому констатувалася втрата чинності Дунайською конвенцією 1921 р. Президія Вер-

тема 9 Українська РСР на міжнародній арені (1944—1979 рр.)

ховної Ради УРСР ратифікувала Конвенцію про режим судноплавства на Дунаї 18 лютого 1949 р. 11 травня 1949 р. вона набрала чинності.

Світова громадськість по-різному оцінила підсумки ро­боти Белградської конференції. Радянська історіографія, як і У випадку з оцінкою Паризької конференції, стверд­жувала, що рішення Дунайської конференції є перекон­ливим свідченням перемоги сил миру, прогресу й спра­ведливості, важливим кроком країн Центральної й Пів-денно-Східної Європи до зміцнення свого суверенітету й національної незалежності. Переважна більшість світової громадськості дотримувалася іншої точки зору. Типовою в цьому відношенні була позиція Й. Пауновича, викладе­на ним у ґрунтовній праці «Свобода судноплавства й управління прибережних держав на Дунаї», підготовле­ної, до речі, на факультеті права Белградського універси­тету. Автор цієї праці наголошує, що після 1948 р. СРСР намагався використати Дунай у своїх політичних інтере­сах, як засіб підкорення й експлуатації малих східноєвро­пейських народів. Подальший розвиток подій засвідчив, що така оцінка роботи та рішень Белградської конфе­ренції в основному виявилася правильною.

ЗД5Й%>/й%ійтайї%:;ї5Й%%іЗДй%?^?Й:Й:Й%їй^%5й^

Є Участь УРСР у розв'язанні німецького питання

ЙЙЮі»5^.;^ЗД^5»^<-Й-<Й.і.^.Й^Й.Ї»йЙ.!^Й.І.^

імецьке питання становило одну з найважли­віших складових проблеми повоєнного розвит­ку Європи. Як відомо, в 1946—1948 рр. мирні Договори з Німеччиною, а також Австрією не були укла­дені, що внеможливлювало створення ефективної системи європейської й світової безпеки. Рішення, прийняті дер­жавами антигітлерівської коаліції 1945 р. в Ялті й Потс­дамі, передбачали повну ліквідацію німецького мілітариз­му й відродження Німеччини як єдиної, миролюбної та Демократичної держави.

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

УРСР, народ якої зробив значний внесок у спільну перемогу над фашистською Німеччиною, була особливо зацікавлена у встановленні міцного й надійного миру ^ Європі. Незважаючи на вкрай обмежені можливості дд^ реального впливу на міжнародній арені, УРСР намагала­ся сприяти розв'язанню німецького питання. У серпні 1945 р. провідні держави антигітлерівської коаліції засну­вали Міжнародний воєнний трибунал для суду над го­ловними воєнними злочинцями фашистської Німеччини. Головним обвинувачем від СРСР на Нюрнберзькому про­цесі був тодішній Прокурор УРСР Р. Руденко. Від УРСР роботу Нюрнберзького трибуналу висвітлювали Я. Галан та Ю. Яновський. У жовтні 1946 р. був винесений спра­ведливий вирок керівникам фашистського «третього рейху».

На початку 1947 р. розгорнулася конкретна підготовка мирного договору з Німеччиною. Позицію уряду УРСР із цього питання виклав представник УРСР І. Сенін 7 люто­го 1947 р. на засіданні РМЗС. Доповідач підтримав спіль­ну радянську точку зору на німецьке питання, а також запропонував повну репатріацію і розпуск таборів біжен­ців та переміщених осіб у Німеччині. Уряд УРСР напо­лягав, щоб Німеччина якомога більшою мірою відшко­дувала завдані УРСР під час війни збитки, загальна сума яких оцінювалась у 285 млрд крб. Було також наголоше­но, що тільки після остаточної денацифікації Німеччина може стати єдиною демократичною державою. Проблема, однак, полягала в тому, що блоки, котрі протистояли один одному в «холодній війні», користуючись спільною термінологією, вживаючи одні й ті самі поняття та кате­горії, по-різному розуміли й тлумачили їх. Кожна зі сто­рін по-своєму бачила зміст і шляхи розв'язання німець­кого питання, що багато в чому гальмувало його вирі­шення. ^

Наприкінці 1946 р. англійська та американська окупа­ційні зони об'єдналися в одну — «Бізонію». Створю­валися умови для відбудови економіки на ринкових заса^ дах. На сході Німеччини, в радянській зоні окупації, події розвивалися в іншому напрямі. І в економічному, і ^в політичному житті впроваджувалися радянські методи. У квітні 1946 р. тут була створена марксистська Соціаліс­

те м а 9Г Українська РСР на міжнародній арені (1944— 1979 рр.)

^дана єдина партія Німеччини (СЄПН). Повним ходом ^цціла націоналізація промислових підприємств.

Розкол Німеччини ставав очевидним фактом. Навесні 1948 р. до «Бізонії» була приєднана французька зояа оку­пації. Так виникла «Тризонія». 20 червня 1948 р, в за­хідних секторах Німеччини була проведена грошова ре­форма, поширена й на Західний Берлін. Факшно на середину 1948 р. склалися дві окремі німецькі держави. Невдовзі спалахнула гостра «берлінська криза», яка три­вала до травня 1949 р. 20 вересня 1949 р. була створена федеративна Республіка Німеччини (ФРН). Президентом:

ФРН став Т. Хейс, канцлером — К. Аденаур. Післяс створення ФРН економічний розвиток країни значно при­скорився. Невдовзі світ став свідком німецького «еконо­мічного дива». 7 жовтня 1949 р. було проголошено утво­рення Німецької Демократичної Республіки (НДР). Пре­зидентом країни став В. Пік, головою уряду —0. Гроте-

воль.

Історичний розвиток з усією очевидністю довів, яка зі

сторін обрала правильний, а яка — хибний шлях полі­тичного та економічного розвитку. Саме під ним кутом зору й слід оцінювати внесок тих чи інших країн, у тому числі й УРСР, у розв'язання німецького питання,

*»здвіі»^^за^йййй^ай!^

• Діяльність ЮНРРА в Україні

ЙЙ^^-^^ЇЇ^ЇЙК^ЇЙЙі^їЇ^КІЇЯЙЙЇ^й^ЙУ^ЙЙ^

'ї-

ЮНРРА (Адміністрація допомоги й відбудови:, при Об'єднаних Націях) була заснована дер­жавами антигітлерівської коаліції? листопа­да 1943 р. з метою надання підтримки відбудові економіки країн, що потерпіли від війни. Фонд ЮНРРА складався з внесків країн-членів, територія яких не зазнала одтації. Розмір внеску становив не менше ніж 1—2 % націо­нального доходу країни. Допомога ЮНРРА назвалася безвідплатно, без будь-якого відшкодування та відсотків. СРСР був звільнений від внесків у фонд ЮНРРА.

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Згідно з рішенням, прийнятим 24 серпня 1945 п ЮНРРА мала надати СРСР 250 млн доларів для України та Білорусії. 18 грудня 1945 р. була підписана угода про надання ЮНРРА допомоги Україні. Від імені УРСР її підписав А. Барановський. На території УРСР була створе­на місія ЮНРРА. 31 березня 1946 р. Адміністрація ви^ ділила додаткову суму в розмірі 23 млн доларів для до­ставки вантажів до України та Білорусії. Уряд УРСР ство­рив спеціальне Управління з поставок ЮНРРА. 20 берез­ня 1946 р. до Києва зі США прибув глава постійної місії ЮНРРА в УРСР М. Мак-Даффі. Українська делегація очолювана А. Барановським, у березні 1946 р. взяла участь у роботі сесії Ради ЮНРРА в Атлантик-Сіті. УРСР була введена до складу Комітету поставок ЮНРРА. Глава української делегації А. Барановський звернув увагу учас­ників сесії на надто повільне виконання програми допо­моги УРСР. Перше судно з товарами ЮНРРА для Ук­раїни прибуло до Одеси наприкінці листопада 1945 р., ще до підписання угоди з ЮНРРА. Навесні 1946 р. почали прибувати основні партії вантажів з 15 країн світу, пере­важно зі США та Великобританії, а також з Канади, Ямайки, Бразилії, Нової Зеландії, Франції, Норвегії, Да^ нії, Туреччини, Аргентини тощо.

Початок «холодної війни» й блокового протистояння не міг не позначитися на реалізації програми допомоги, в тому числі й для УРСР. Політико-ідеологічні мотиви по­чинали брати гору над міркуваннями здорового глузду. В СРСР посилився контроль за діяльністю іноземних ко­респондентів, які висвітлювали роботу ЮНРРА в УРСР та БРСР. У відповідь на це палата представників США прийняла наприкінці червня 1946 р. поправку Дірксена, яка передбачала заборону використання фондів ЮНРРА для допомоги тим країнам, де чиняться перешкоди роботі представників засобів масової інформації США. ЗО черв­ня 1947 р. закінчувався термін діяльності ЮНРРА в Ук­раїні. Проте товари Адміністрації продовжували прибу­вати ще протягом року.

Загалом до 1 квітня 1948 р.у коли програма поставок ЮНРРА була цілком завершена, 211 вітчизняних та іно­земних суден завезли для УРСР товарів на суму 189,3 млн доларів, у тому числі продукти харчування, взуття, вовну-сирець, медикаменти, устаткування для виготовлення пе-

А.

<йМа 9 Українська РСР на міжнародній арені ' (1944—1979 рр.)

^щиліну, трактори, устаткування й матеріали для житло-зого будівництва тощо. Крім того, з Великобританії УРСР одержала на 17 млн 616,8 тис. доларів устаткування та матеріалів, замовлених, але не викуплених СРСР у 1946 р., р тому числі 1 150 рудникових електровозів, 19 портальних уранів, 26 електростанцій, 14 парових машин тощо.

Незважаючи на відносно невеликі розміри поставок ЮНРРА, слід визнати, що вони відіграли важливу роль у справі відбудови народного господарства УРСР, фактич­но зруйнованого в роки війни. В телеграмі генеральному директорові ЮНРРА Л. Руксу, який заступив на цій по­саді М. Мак-Даффі, уряд УРСР підкреслював, що україн­ський народ високо цінить діяльність ЮНРРА, незалеж­но від розмірів допомоги, як акт визнання заслуг україн­ського народу в справі перемоги над спільним ворогом Об'єднаних Націй — німецьким фашизмом.

У зв'язку з завершенням роботи місія ЮНРРА 2 лип­ня 1947 р. покинула Київ. Проте міжнародна спільнота не тільки не припинила надання допомоги державам, які потерпіли в ході другої світової війни, а й нарощувала цю допомогу. 5 червня 1947 р. державний секретар США А. Маршалл, виступаючи в Гарвардському університеті, закликав світову громадськість подумати над тим, як най­швидше і найкраще допомогти тим країнам, котрі цього потребують. Допомога, підкреслив промовець, має бути ре­гулярною, адресною й широкомасштабною. Основна ува­га при цьому приділялася країнам Європи, котрі най­більше потерпіли від війни, в тому числі й тим, які її розв'язали. Радянський Союз та його сателіти в Східній Європі, керуючись політико-ідеологічними міркування­ми, які відповідали духові «холодної війни» й блокового протистояння, засудили «план Маршалла» й оголосили країни, що його прийняли, прислужниками американ­ського імперіалізму.

Отже, кожна зі сторін обрала власний шлях роз­в'язання повоєнних економічних проблем, подолання руй­нівних наслідків другої світової війни. Подальший розви­ток подій однозначно показав, який шлях був правиль­ним. Відмовившись від пропонованої допомоги, СРСР та Його союзники по «соціалістичному табору» ускладнили своє становище, поступово, але невпинно заганяли себе в і'лухий кут кризи, а згодом катастрофи і краху СРСР, Усієї комуністичної системи.

^8 9—302

 

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

 

^№^««»У/^•»і^•»&^^:•^Ж•^^^^^^ЙЗД<С^Й/Л•ОТ»^^Ж^•^^

• Врегулювання територіальних питань та зміни українських кордонів і скла­ду населення після завершення дру­гої світової війни

ййі^й%йй55^ЙЯ5^<?Ж^^ййїйї:%Ї^А%?й%%йУЙ^

Українське питання та його важливі складові ~ територія мешкання українців, кордони, україн­ська меншина в інших європейських державах — посідало важливе місце в міжнародних відносинах періоду другої світової війни, зокрема її завершальної фази. Чимало українських земель перебувало в складі інших європейських країн. Жодна з них не визнавала україн­ського питання як питання української державності: пер­спектива мати поряд із собою незалежну й сильну Українську державу не влаштовувала їх. Водночас усі були заінтересовані в тому, щоб за рахунок України, її території та народу задовольнити свої інтереси.

Загальновідомі загарбницькі плани Німеччини щодо України. СРСР не висловлював офіційних претензій на західноукраїнські землі, проте таємно прагнув до їхньої анексії і врешті-решт досяг своєї мети. Після поділу Че" хословаччини в Мюнхені українське Закарпаття отримало автономію в складі Чехословаччини. В березні 1939 р. внаслідок Віденського арбітражу, згідно з яким південь Чехословаччини було передано Угорщині, остання окупу­вала Закарпаття. Згідно з таємним протоколом до «пакту Молотова—Ріббентропа» Москва й м Берлін поділили Європу на «сфери життєвих інтересів».^ ст. 2 протоколу, де йшлося про долю Польщі, зокрема, зазначалося: «У випадку зміни територіально-політичного устрою облас­тей, котрі входять до складу Польської держави, кордон сфер інтересів Німеччини та СРСР проходитиме приблизно по лінії річок Нарев, Вісла та Сан». Невдовзі, як відомо, розпочалася друга світова війна. 17 вересня 1939 р. розгорнулись агресивні дії СРСР проти прирече­ної Польщі, кваліфіковані офіційною радянською ^IIР^О№. гандою як «визвольний похід» Червоної Армії в Західну Україну. 22 вересня 1939 р. було встановлено попередню демаркаційну лінію між німецькими і радянськими вш'

Т е м а 9 Українська РСР на міжнародній арені (1944—1979рр.)

 

ськами, а 28 вересня укладено радянсько-німецький До-іовір про дружбу й кордони. В п. З таємного протоколу «сферою життєвих інтересів» СРСР визнавався Півден­ний Схід Європи, зокрема Бессарабія. Наприкінці червня 1940 р., скориставшись невтручанням Німеччини, СРСР зайняв Бессарабію, заселені українцями території Буко­вини та румунський округ Герца. Такою загалом була ситуація напередодні й на початку другої світової війни.

Перемога над фашистською Німеччиною багато в чо­му змінила ситуацію. Здавалося б, виникла можливість справедливого й повномасштабного розв'язання україн­ського питання як питання української державності. Роз­гром Німеччини та її сателітів породив чимало надій та сподівань українців на те, що вони возз'єднаються в од­ній українській сім'ї, в одній незалежній і демократичній державі. Цим прагненням, однак, не судилося справди­тися. Москва й думки не припускала, що УРСР може стати демократичною і самостійною державою.

Всі територіальні питання, питання кордонів і насе­лення, навіть у тому випадку, коли вони безпосередньо торкалися УРСР, розв'язувалися Радянським Союзом на­самперед і головним чином у його імперських інтересах. Повоєнні територіальні надбання УРСР, повернення у її склад споконвічне українських земель уможливлювалися тільки тоді коли це відповідало стратегічним інтересам Москви, її баченню повоєнного розвитку Європи, сприя­ло забезпеченню домінуючої ролі у ньому СРСР. Саме під цим кутом зору й слід розглядати, зокрема, включен­ня до складу СРСР Західної України, інших земель та територій.

Безсумнівно позитивне значення мав той факт, що майже всі українські землі були об'єднані в складі УРСР після другої світової війни. Однак українці поверталися не до складу власної незалежної й демократичної дер­жави, а в радянську Україну — складову частину ста­лінського СРСР. Примусова радянізація Західної Украї­ни, репресивні акції радянської влади на інших україн­ських землях, включених до складу СРСР, викликали ма­совий рух спротиву новій владі.

Авторитарними були й методи розв'язання питань те­риторії та кордонів, до яких удавалася Москва. Як відо­мо, ще в 1945 р. на Ялтинській та Потсдамській конфе-

18* 531

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

ренціях під тиском СРСР було вирішено, що Польща одержить землі на заході, а її кордон із Німеччиною про­ходитиме по Одеру й Нейсе. Східний кордон Польщі мав проходити вздовж «лінії Керзона» з відхиленням від неї в деяких районах від 5 до 8 км на користь Польщі. Ра­дянсько-польський договір від 16 серпня 1945 р. під­тверджував, що за Польщею зберігаються польські землі, за Україною, Білорусією і Литвою — українські, біло­руські й литовські. Це, однак, не відповідало дійсності, принаймні відносно українських земель. Згідно з ра­дянсько-польським договором по той, польський, бік кор­дону залишилося чимало українських земель — Підляш-шя, Посяння, Холмщина, Лемківщина, загалом 19 500 кв. км з 1,4 млн мешканців. Це — загальновідомий факт. У статті під назвою «Торгують українською землею», опуб­лікованій на сторінках часопису «За Українську Держа­ву», підкреслювалося, що згадані українські етнічні тери­торії Кремль віддав своїм наймитам з так званого Люб­лінського уряду як плату за «соціалістичний вибір» Поль­щі. Врегулювання територіального питання з Польщею, як відомо, передбачало також обмін населенням. Відтак у період між 1944 р. та 1946 р. з Галичини й Волині до Польщі виїхало майже 1 млн поляків. Натомість у ра­дянську Україну добровільно чи примусово іммігрувало близько 520 тис. українців. Польський прокомуністичний уряд на подяку за «подарунок» Москви і з її благословен­ня під приводом знищення соціально-економічної та етнічної бази сил Української повстанської армії (УПА) здійснив горезвісну акцію «Вісла», в результаті якої близь­ко 150 тис. українських лемків, котрі переховували вояків ОУН — УПА, без попередження були вигнані з землі своїх предків і розсіяні по всій Польщі. В такий спосіб поляки, за висловом О. Субтельного, нарешті позбулися «української проблеми», що непокоїла їх протягом сто­літь.

Притаманними радянській дипломатії методами тиску

й погроз Москва вирішувала й інші питання, пов'язані з кордонами. СРСР «переконав» Чехословаччину відмови­тися від претензій на Закарпаття, а Румунію — на Буко­вину. Саме на такій основі СРСР і Чехословаччина 29 червня 1945 р. у Москві підписали угоду про включення Закарпатської України до складу УРСР. Між СРСР і Че-

тема 9 Українська РСР на міжнародній арені (1944— 1979рр.)

^Словаччиною утворився майже стокілометровий спіль­ний кордон. Угода про перемир 'я та мирний договір з Ру^ рупією відновлювали державний кордон з Румунією від­повідно до радянсько-румунської угоди від 28 червня 1940 р. Тоді, як уже згадувалося, СРСР, скориставшись фактичною підтримкою Німеччини, зайняв Бессарабію та Північну Буковину. Трансільванія у зв'язку зі скасуванням постанов Віденського арбітражу передавалася Румунії, а кордони Угорщини відновлювалися за станом на 1 січня

1938р.

У зв'язку зі змінами державних кордонів та їхньою

демаркацією виникла складна проблема переселення людей на свої етнічні території. 9 вересня 1944 р. уряд УРСР і Польський комітет національного визволення, котрий за підтримки Москви узурпував владу в Польщі, уклали угоду про добровільну репатріацію польських грома­дян з УРСР і українського населення з Польщі. Наскільки «добровільним» було це переселення, ми вже говорили, коли йшлося про операцію «Вісла» та її наслідки. Однак, нехтуючи реальний стан справ, Д. Мануїльський пізніше, на Паризькій мирній конференції, переконував її учасників у тому, що цей досвід розв'язання проблем обміну населенням є позитивним і становить приклад для інших країн та народів.

Подібну модель розв'язання етнічних проблем СРСР настійно нав'язував іншим своїм союзникам по «соціаліс­тичному табору». 10 липня 1946 р. уряди СРСР і Чехосло-ваччини підписали в Москві угоду про добровільну оптацію громадян обох країн. У найактивніший період переселення (квітень—травень 1947 р.) з Волині до Чехословаччини переїхало^ 27 166 чоловік, тоді як з Чехословаччини до СРСР — 10 659. Переселенці з Чехословаччини осіли головним чином у Волинській та Рівненській областях.

Таким чином, після завершення другої світової війни сталися важливі зміни в житті багатьох країн і народів Європи та усього світу. Не становила виняток і Україна:

значно розширилися її кордони, майже всі українські землі ввійшли до її складу. Нездійсненими, однак, залишилися надії українського народу на краще життя, На створення демократичної й незалежної Української Держави. Значно змінився склад населення, і зміни ці були неоднозначні. Шсля війни такі народи, як поляки,

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

чехи та словаки, угорщ, євреї, кримські татари, які протя­гом тривалого часу врізноманітнювали культуру та^ ет­нічну мозаїку України, вже не відігравали такої ролі. Їхня кількість суттєво скоротилася. Натомість чисельність ро­сіян значно зросла, особливо в Криму, на півдні й сход УРСР. Приєднання західних територій не привело до скільки-небудь помітного збільшення питомої ваги в на­селенні українців, оскільки лише компенсувало ті люд­ські втрати, яких зазнала Україна під час війни. Колись багатонаціональне українське суспільство поступово пере-творювалося під тиском Москви на переважно двонаціо-нальне, в якому українська більшість існувала поряд з постійно зростаючою російською меншістю. Це було од­ним з наслідків цілеспрямованої радянської державної

політики.

••А. - ^Ц,

»»У^>№>»»>»««»»»й№-Х-^^Я->»К»К-Х->№>Ж-іМОТОУ^^МООООООООО^»0^

• Українська РСР у міжнародних / відносинах періоду загострення

«холодної війни» та посилення

Блокового протистояння

№і%^4'^й%ай»й>й%ЇЯййй:йі5№^-і№<й^

Хронологічно цей період охоплює проміжок часу від «берлінської кризи» (1948) та створення НАТО (1949) до радянського вторгнення до

Афганістану (1979). Розвиток міжнародних відносин цього періоду позначився подальшим загостренням «холодної війни» та блокового протистояння, серйозними міжна­родними конфліктами, формуванням військово-політич­них блоків, розв'язанням гонки озброєнь, жорстокої ідео­логічної війни. Людство не раз опинялося перед реальною загрозою третьої світової війни. Ніхто не бажав посту­патися. Політичними лідерами Радянського Союзу в цей період були Й. Сталін, М. Хрущов, Л. Брежнєв. Усі вони, тією чи іншою мірою, проводили політику обмеження

зовнішньополітичних повноважень УРСР. Як правило, центр надавав їй змогу обговорювати другорядні, непри¹¹'

Т е м а 9 Українська РСР на міжнародній арені (1944—1979 рр.)

ципові питання. Щоправда, в окремих випадках,)к уже зазначалося, Москва дозволяла інколи навіть готувати не так, як голосувала делегація СРСР. ФактичН(?чи не єдиною трибуною, через яку світ отримував інформацію про нашу державу, була 00Н. А втім, і тут лінія по^дінки делегації УРСР визначалася не в Києві, а в Діоскві. Можна, отже, зробити висновок, що Українська РС^вияв» ляла себе в міжнародних відносинах кінця 40-х —кі]ЦЯ 70-х років такою мірою, якою мірою цього потребував Кр^ь для реалізації своїх зовнішньополітичних планів та ірмірів. Власне, так було і в попередній період. Мосте ^тивно скористалася, зокрема, обранням УРСР непостійнім чле­ном Ради Безпеки 00Н. Найбільш наочно це вадилося тоді, коли за директивами з Москви Д. Мануїшздій іні­ціював розгляд грецького та індонезійського гоп^ь, за­хищав прокомуністичні сили, що спровокували грома­дянську війну в цих країнах.

Процес поступового усунення УРСР від активн^участі в міжнародному житті як наслідок, з одного бок/, пози­ції СРСР, а з іншого — посилення блокового протисто­яння, особливо став даватися взнаки починаючи ^ 1947р. Якщо, наприклад, у 1946 р. УРСР була обрана в ]1 між­народних організацій та їхні органи, то в 1947 р. -^тільки у дві, а в 1949 р. — до жодної міжнародної органйВДії чи її органів. Якщо в 1945—1947 рр. УРСР підписала ^ рати­фікувала сім міжнародних договорів та конвент, то в

1948—1949 рр. — три.

Протягом усієї радянської доби УРСР так і не ^далося реалізувати конституційне право на вступ у безпосередні дипломатичні відносини з іншими країнами, пр^во на відкриття своїх дипломатичних представництв зз кордо­ном, а отже, право призначення та відкликання ровно-важних представників в інших країнах. Пропозвд^ захід­них держав, зокрема США та Великобританії, що^Р вста­новлення безпосередніх дипломатичних відносин ^ УРСР Москва навіть не розглядала. Надії на те, що післй смерті Й. Сталіна, що сталася в 1953 р., ситуація зміяться на ^раще, не справдилися. Новий радянський ^рівник М. Хрущов в основному проводив політику свог<ї попе­редника. Хрущовська «відлига», офіційна кригикаї на XX ^Їзді КПРС культу особи Сталіна вдруге після ^953 р. Удродила ліберальні сподівання.

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

І справді, зовнішньополітичні можливості УРСР децд^ розширилися. В період з 1954 по 1964 р. в міжнародних відносинах сталася низка подій, до яких УРСР тією чи іншою мірою була причетною. В цей час УРСР стала зокрема, членом таких міжнародних організацій, як МОЦ ЮНЕСКО, МАГАТЕ. Україна взяла участь у роботі між^ народних конференцій з питань захисту культурних цін, ностей на випадок збройного конфлікту (1954), вироб­лення Додаткової конвенції про скасування рабства та Статуту Міжнародного агентства з атомної енергії (1956), конвенцій з міжнародного морського права та питань ар­бітражу (1958) та ін. В період з 1954 по 1962 р. УРСР підписала 50 договорів, угод та конвенцій. Протягом цьо­го часу УРСР була членом 29 комісій та комітетів різних міжнародних організацій та установ. Активізувалися між­народні зв'язки: з 1956 по 1961 р. Україну 19 разів від­відали державні діячі інших країн, у тому числі пред­ставники Данії, Швеції, Франції, Югославії, Ірану тощо.

Однак головною трибуною міжнародної діяльності України залишалася 00Н. У 1958 р. тут було відкрито Постійне Представництво УРСР, яке очолив П. Удови­ченко. Робота делегації УРСР в 00Н стикалася з чи­малими складнощами. Давалася, зокрема, взнаки певна невпорядкованість відносин СРСР з 00Н за М. Хрущо­ва. Та й не тільки з 00Н. Світова громадськість, як відомо, дуже гостро відреагувала на знамениту фразу то­дішнього радянського лідера — «ми вас поховаємо!». Крім того, час від часу на Заході поверталися до теми легітимності членства УРСР в 00Н. Так сталося, зокре­ма, в 1955 р., коли обговорювалися проблеми реформу­вання структури 00Н. У збірнику документів, опубліко­ваних Комісією при Комітеті закордонних справ Конгре­су США, заперечувалося право УРСР та БРСР на членст­во в 00Н, оскільки вони не були й не є суб'єктами міжнародного права, а членами 00Н стали не на підставі норм міжнародного права, а на основі політичних мір­кувань. Якихось серйозних наслідків це для УРСР тоді не мало, але, звичайно, й не сприяло ефективній діяльності

УРСР в 00Н.

У період 1954—1964 рр. відбулося 14 сесій Генераль­ної Асамблеї 00Н. На них обговорювалося чимало важ­ливих і гострих міжнародних проблем. Серед них: угор­

Тема 9

Українська РСР на міжнародній арені (1944—1979 рр.)

 

ське питання, проблема мирного врегулювання в Індо­китаї, відносини Схід—Захід у контексті європейської та міжнародної безпеки, «суецька криза», ситуація навколо Берліна, «кубинська криза» тощо. Делегація УРСР, як і в попередні роки, послідовно захищала радянську позицію

з цих питань.

Виступаючи 5 грудня 1956 р. на XI сесії Генасамблеї 00Н, міністр закордонних справ УРСР Л. Паламарчук, торкнувшись, зокрема, угорського питання, заявив, що «так зване угорське питання», як і в цілому події в Угор­щині осені 1956 р., становили результат змови імперіа­лістичних сил. Звісно, він умовчав про те, яку роль за сценарієм Москви тут відіграла УРСР, адже так званий Тимчасовий революційний уряд Угорщини був сформо­ваний на її території й саме звідси звернувся по радіо до Москви. Водночас коли йшлося про суверенітет або пра­во націй на самовизначення в інших країнах, УРСР активно вимагала неухильного забезпечення цих прав. На XV сесії ГА 00Н вона навіть внесла поправку про те, щоб 00Н надавалася вичерпна інформація про ста­новище на несамоврядних територіях. На тій же сесії УРСР виступила співавтором резолюції про засудження виявів національної ворожнечі. На цій сесії ГА, до речі, вперше за всю історію членства УРСР в 00Н її пред­ставник виголосив промову українською мовою.

Делегація УРСР брала активну участь у розгляді пи­тань, пов'язаних із правами людини в зарубіжних краї­нах. На XVIII сесії ГА 00Н 28 жовтня 1963 р. делегація УРСР внесла низку доповнень і поправок до Декларації про ліквідацію всіх видів расової дискримінації. Вони

були прийняті сесією.

Представники УРСР, чиї підписи стоять під Мос­ковським договором про заборону ядерних випробувань (1963), зробили свій внесок в обговорення питань ядерної безпеки та роззброєння. Про це йшлося, зокрема, у ви­ступах українських представників на X, XI, XIV, XV,

XVIII сесіях ГА 00Н. ^ У жовтні 1964 р. М. Хрущова було усунуто від влади.

Його зовнішня політика спричинила низку криз і конф­ліктів. Провалилися і його внутрішньополітичні та еконо­мічні плани. Імпульсивний і непередбачуваний, Хрущов утратив довіру своїх колишніх однодумців, які й поз­бавили його влади. В Радянському Союзі почалася «ера

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Брежнєва», який правив країною до 1982 р. Новий ра­дянський керівник узяв курс на консервацію суспільних відносин, що склалися. Це добре розуміла світова демо­кратична громадськість, у свідомості якої, незважаючи на відносну міжнародну розрядку, СРСР залишався тоталі­тарною державою. «Брежнєвська доктрина», яка визріла ще під час придушення Радянським Союзом «празької вес­ни» 1968 р. і яка на практиці зводилася до обмеження національного суверенітету країн Східної Європи, на­довго визначила характер «братніх» відносин країн «со­ціалістичного табору».

Наприкінці 60-х — у першій половині 70-х років від­булося певне оздоровлення міжнародної обстановки, сфор­мувався курс на розрядку. Однак уже з другої половини 70-х років цей процес з вини обох протилежних блоків почав гальмуватися. Радянська інтервенція до Афганіс­тану в грудні 1979 р. та масове розгортання Радянським Союзом ракет СС-20 поклали край процесові розрядки. 14 січня 1980 р. Генеральна Асамблея 00Н 104 голосами проти 18 засудила радянську агресію щодо суверенної держави. Вторгнення до Афганістану становило апогей експансіоністської, недалекоглядної політики СРСР, оз­наки економічної та політичної кризи якого ставали де­далі помітнішими.

Міжнародна діяльність УРСР «ери Брежнєва», як і в попередні періоди радянської історії, визначалася цент­ром. Хоч почасти серйозних можливостей для самостій­ної дипломатії УРСР, як і раніше, не мала. І все ж, незважаючи на це, УРСР тією чи іншою мірою була при­четна до багатьох важливих міжнародних поді