Розділ III Особливості розвитку регіональних систем міжнародних відносин

Головний зміст політичного життя єгипетського народу в повоєнний період становила боротьба за відміну нерівноправного англо-єгипетського

договору 1936р. Вона набрала форми партизанської війни

проти англійської військової присутності.

5 липні 1952 р. патріотично налаштовані єгипетські

Офіцери повалили режим короля Фарукй і проголосили

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

створення республіки. В 1954р. була підписана англо'єги. петська угода про виведення англійських військ і ліквідаціє англійської військової бази на території Єгипту. Угода по. клала край 74-річній окупації країни.

В галузі зовнішньої політики нове керівництво взяло курс на нейтралітет і неучасть у військових блоках. Воно намагалося балансувати між двома наддержавами, запобі­гаючи зміцненню в Єгипті позицій США або СРСР. Каїр убачав у нерозв'язаності проблеми близькосхідного вре­гулювання можливий чинник підвищення своєї ролі в арабському світі, тому велику увагу став приділяти зміц­ненню єгипетського військового потенціалу. У вересні 1955 р. були підписані угоди про поставки Єгипту зброї з СРСР, Чехословаччини й Польщі. Це викликало нега­тивну реакцію з боку США і Великобританії.

Захід не влаштовувало й негативне ставлення Єгипту до Багдадського пакту. Утворення пакту було започатко­вано підписанням у Багдаді 24 лютого 1955 р. договору про спільну безпеку та оборону між Іраком та Туреч­чиною. Того ж року до Багдадського пакту приєдналися Великобританія (5 квітня), Пакистан (23 вересня), Іран (З листопада).

Урядом Єгипту було заплановано будівництво Асу­анської греблі з метою зрошення засушних земель і спо­рудження потужної енергетичної бази для промисловості. В лютому 1956 р. була досягнута угода про надання Єгишу Міжнародним банком реконструкції й розвитку позики в розмірі 200 млн доларів за умови, що 70 млн будуть на­дані у вигляді «допомоги» США й Великобританією. Але вже 9 липня 1956 р. державний секретар США Д. Даллес заявив про відмову про надання позики.

Уряд Єгипту опинився перед загрозою зриву будівниц";

тва життєво важливого для країни об'єкта. Престижеві президента Єгипту Г. А. Насера було завдано серйозного удару.

Г. А. Насер не забарився з відповіддю. Виступаючи на мітингу з нагоди річниці єгипетської революції, він зая­вив про націоналізацію компанії Суецького каналу, термін концесії якої закінчувався в 1969 р. Уряди Франції» власника значної частини акцій компанії, і Великобри­танії, основного користувача каналом, розпочали воєнні приготування з метою силового тиску на Єгипет. США»

Тема в Близький та Середній Схід у системі міжнародних відносин

 

заінтересовані в підтриманні добрих відносин з арабськими країнами—експортерами нафти, зайняли

більш стриману позицію.

Питання Суецького каналу обговорювалося на міжна­родній конференції в Лондоні 1—23 серпня 1956 р. за участю І8 країн, ЩО забезпечували 95 % судноплавства каналом. США виступили як співавтор проекту врегулювання суе-цького питання, що передбачав створення «міжнародного органу» з управління Суецьким каналом. За цей проект висловилася більшість, проти — СРСР, Індія, Індонезія та Цейлон. Єгипетський^ уряд відкинув саму ідею інтернаціоналізації каналу. Тоді було запропоноване тимчасове рішення — створити «асоціацію користувачів каналу» для управління ним. 15 вересня Г. А. Насер від­хилив і цей проект. Ухвалена Радою Безпеки 00Н 12 ве­ресня 1956 р. резолюція містила шість принципів мирного врегулювання конфлікту, що передбачали визнання суве­ренітету Єгипту над каналом, свободу транзитного суд­ноплавства, визначення прав на транзитне мито, порядок арбітражу. Визнанню принципу управління каналом «асоціацією користувачів» перешкодило радянське вето.

Згідно з прийнятим в липні 1956 р. рішенням Велико­британія і Франція розгорнули підготовку до інтервенції. Великобританія призвала 20 тис. резервістів, Франція на­правила свої війська на Кіпр. Обидві країни розпочали секретні переговори з Ізраїлем для розробки спільних

планів інтервенції.

В ніч на ЗО жовтня 1956р. ізраїльські збройні сили під

приводом боротьби з палестинськими партизанами за­вдали раптового удару по Єгипту. ЗО жовтня Великобри­танія і Франція поставили ультиматум Єгипту й Ізраїлю з вимогою відведення військ на 16 км від Суецького кана­лу. Єгипет відхилив ультиматум.

Уряд США розцінив украй непопулярну у світі агресію

проти Єгипту як підрив атлантичного фронту. ЗО жовтня 1956 р. в Раді Безпеки 00Н обговорювався американ­ський проект резолюції, що передбачав відведення ^раїльських військ за демаркаційну лінію і невикорис-і^ння сили франко-англійською стороною. Однак Ве­ликобританія і Франція наклали вето на цю резолюцію. 31 жовтня англо-французькі війська почали воєнні дії. 2 листопада 1956 р. на надзвичайній сесії ТА 00 Н. °4 країни проголосували цза припинення вогню, проти

РОЗДІЛ II) ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

висловилися 5 (Франція^ Великобританія, Ізраїль, Нова

Зеландія та Австралія).

Великобританія, Франція та Ізраїль продовжували роз. гортати бойові дії. Англо-французька авіація здійснювала масовані бомбардування Каїра, Александрії та міст у зоні каналу.

5 листопада Англія і Франція розпочали окупацію зони Суецького каналу, висадивши десант у районі Порт-Саща.

В той же день радянський уряд звернувся до Англії Франції й Ізраїлю з ультимативною вимогою негайно припинити воєнні дії й попередив про небезпечні на' слідки, до яких може призвести продовження інтервенції. В посланні до англійського прем'єр-міністра вказувалося на можливість застосування сучасної, особливо ракетної, зброї, зокрема зазначалося, що «війна в Єгипті може перекинутись на інші країни й перерости в третю світову війну». Далі констатувалося, що Радянський Союз пере­йнятий рішучістю «з допомогою застосування сили за­вдати нищівного удару агресорам і відновити мир на Близькому Сході». В ноті, адресованій Ізраїлю, порушу­валося питання і про саме існування цієї держави.

Через 22 години після вручення послань радянського уряду главам урядів Англії й Франції воєнні дії були

припинені.

6 листопада' президент США* Д. Ейзенхауер також

виступив із вимогою припинення воєнних дій.

7 листопада 1956 р. Генеральна Асамблея 00Н 64 го­лосами (12 представників утрималися) проголосувала за сформування міжнародних сил 00Н для контролю за виведенням військ Англії, Франції й Ізраїлю з єгипет­ської території. 15 листопада в Єгипет прибули перші підрозділи військ 00Н. 22 грудня 1956 р. виведення англо-французьких військ завершилося. Ізраїль ще майже три місяці окупував частину єгипетської території, однак під міжнародним тиском у березні 1957 р, мусив вивести свої війська., х ^

8 ході війни арабські фсраїни підтримали^ Єгипет. ^Більшість їх розірвала відносини з Великобританією і Францією, і

Провал троїстої агресії мав велике міжнародне зна­чення. Успіх визвольної боротьби єгипетського народу^ прискорив розпад колоніальної системи. Фізко зріс авто-Ц

- д 6 Близький та Середній Схід у системі ^^е міжнародних відносин

,угет Єгипту та його президента Г.^А. Насера? що став взнаним лідером арабського світу. Ослабли позиції Ве-^гікобританії й Франції на Близькому Сході. Віднині цей легіон став ареною суперництва двох наддержав — США

'радянського Союзу.

5 січня 1957 р, у щорічному посланні до конгресу США

президент запропонував конгресові ухвалити резолюцію, відому як «доктрина Ейзенхауера». Вона передбачала право президента використати силу на Близькому Сході в лазі «прямого» комуністичного нападу або агресії з боку «країни, що контролюється міжнародним комунізмом». Президент мав отримати повноваження надати арабським країнам, що приймуть «доктрину Ейзенхауе-ра», допомогу в розмірі 200 млн доларів. Але більшість арабських країн відмовилася прийняти «доктрину Ейзен-хауера».

СРСР зміцнив^свої позиції в регіоні. Він забезпечував

фінансову підтримку будівництву Асуанської греблі. 26 січня Єгипет і СРСР підписали угоду про економічне

й технічне співробітництво.

Війна стимулювала доцентрові тенденції в арабському

світі. 1 лютого 1958р. була підписана угода про об'єднан­ня Єгипту й Сирії в унітарну державу — Об'єднану Арабську Республіку (ОАР). Створення ОАР розглядалося як перший крок на шляху до загальної арабської єдності. Після утворення ОАР до неї приєднався Ємен на правах

федерації.

Великобританія виявила активність у створенні об'єд­нання монархічних режимів, де при владі перебували

представники династії Хашимітів.

14 лютого 1958 р. було проголошено створення

Хашимітської Арабської Федерації у складі Іраку і Йорданії. За вимогою Лондона головою федерації став король Іраку Фейсал ЇЇ, прем'єр-міністром — Нурі Саїд. Таким чином, головна роль у цьому союзі відводилася Іраку. Саудівській Аравії також було запропоновано вступити у федерацію. Вона відмовилася і заявила про нейтралітет

^одо ірако-йорданського союзу й ОАР.

Федерація виявилася нежиттєстійкою. Військово-по-•йтична інтеграція, координація зовнішньополітичної ді­яльності й економічне співробітництво просувалися дуже

Мляво.

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Іракський режим бачив у федерації засіб абсорбції Йорданії, що загострювало ірако-йорданські супере^ ності.

Посилювався революційний рух у Лівані. Під і^ війни 1956 р. уряд Лівану відмовився розірвати дипло. маточні відносини з Францією. Ліван визнав «доктрину Ейзенхауера». Курс уряду викликав широкий рух протез ту, до якого були втягнуті широкі верстви населення. В травні 1958 р. в країні вибухнула гостра політична криза загальний страйк переріс у повстання.

Режим президента К. Шамуна звернувся по допомогу до СПІА. Вашингтон направив до берегів Лівану кораблі 6-го американського флоту. Водночас було вирішено ви­користати механізм Багдадського пакту. Нарада військо­вої комісії Багдадського пакту ухвалила рішення про на­дання допомоги урядові Лівану. Іракський уряд почав вербувати «добровольців» для вирядження в Ліван.

Це прискорило революційний вибух у самому Іраку. Військові частини, що готувалися для відправлення в Ліван, повернули зброю проти монархічного режиму. 14 липня 1958р. штурмом був здобутий королівський палац, король Фейсал та всі члени королівської сім'ї загинули. Згодом така ж доля спіткала й колишнього прем'єр-мі­ністра Нурі СаЇда.

Ірак було проголошено незалежною республікою. Респуб­ліканська влада заявила про вихід з Хашимітської феде­рації й Багдадського пакту.

Президент Лівану й король Йорданії звернулися до СПІА і Великобританії з проханням про допомогу.

15 липня 1958 р. США почали висадку свого 20-тисячно-го контингенту в Лівані.

17 липня 1958 р. Великобританія направила війська в Йорданію.

В жовтні 1958 р. СПІА вивели свої війська з Лівану- Новим президентом країни став Ф. Шихаб. Уряд очолив Р. Карате.

В листопаді 1958 р. завершилася евакуація англійський військ з Йорданії.

тема ^б Близький та Середній Схід у системі ' міжнародних відносин

 

• «Шестиденна війна» 1967 р.: > чинники, цілі, хід, результати

априкінці 60-х років конфронтація по лінії Схід—Захід після відносної стабілізації в Європі • • перекинулася на Близький Схід. СРСР поси­лював політичну й військову підтримку радикальним, «антиімперіалістичним» режимам арабських країн. США зробили ставку на Ізраїль і так звані помірковані арабські

режими.

Обидві наддержави були заінтересовані в гарантовано­му й стабільному каналі для збуту зброї, яким і став

Близький Схід.

Одним з винуватців війни на Близькому Сході висту­пив Ізраїль, який проголосив мету створення «Великого Ізраїлю» (Ерец Ізраель), що мав включити території ряду арабських країн. Ізраїль отримував сучасну зброю з Вели­кобританії, Франції та ФРН, а з 1962 р. зі СПІА, створю­вав власну військову промисловість.

Водночас непримиренну позицію щодо самого факту

існування Ізраїлю займали арабські країни, які висунули

гасло: «скинути Ізраїль у море».

Невирішеною залишалася палестинська проблема,

тривав процес формування палестинського руху опору

(ПРО).

У лютому 1966 р. до влади в Сирії прийшла Партія

арабського соціалістичного відродження (ПАСВ). Вона проголосила курс на будівництво соціалізму і всебічний розвиток відносин з СРСР. Сирія, як* і Єгипет, активно використовувала палестинський фактор для зміцнення своїх позицій в арабському світі, надавала військову та фінансову підтримку створеній 1964р. Організації визво-^ лення Палестини (ОВП). Ця організація розпочала парти­занські операції проти Ізраїлю з території Сирії. Ізраїль

вдався до акцій покарання щодо Сирії.

7 квітня стався прикордонний інцидент між Ізраїлем і Сирією на Голанських висотах з участю артилерії, танків ^ літаків. Зав'язався повітряний бій над Дамаском, у якому було збито шість сирійських літаків. 16 квітня ^раїльські літаки порушили повітряний простір Єгипту.

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

СРСР закликав арабські країни створити спільні^ фронт проти Ізраїлю, ядром якого мали стати Єгипет

Сирія, Ірак та Алжир.

У травні 1967 р. в Москві перебувала єгипетська делегація на чолі з головою парламенту А. Садатом. Го­лова Президії Верховної Ради СРСР М. Подгорний пере, дав йому інформацію радянської розвідки про те, що Ізраїль сконцентрував свої війська на кордоні з Сирією і має намір завдати удару по цій країні в період між 18 і 28 травня. (Як з'ясувалося згодом, ця інформація була

помилковою.)

Арабські країни вжили відповідних заходів. Раніше, в листопаді 1966 р., Сирія підписала з Єгиптом пакт про спільну оборону. Наприкінці травня й на початку червня 1967 р. аналогічні угоди з Єгиптом підписали Йорданія і Ірак. Про свою готовність прийти на допомогу в разі ізраїльської агресії заявили уряди Алжиру, Кувейту, Єме­ну, Лівії та Судану.

В травні 1967 р. Єгипет прийняв рішення про підси­лення сінайського угруповання військ і призов резервістів. Але у випадку загострення обстановки єгипетські війська не могли ввійти в зіткнення з супротивником, бо в прикордонній смузі згідно з угодою про припинення вогню з 1956 р. дислокувалися Надзвичайні сили 00Н (З 400 солдатів — норвежців, шведів, югославів, індійців, бразильців та канадців). Єгипетське командування звер­нулося до Генерального секретаря 00Н У Тана з ви­могою відведення цих військ від кордону. Але він дав

наказ зовсім їх вивести.

Протягом п'яти днів війська 00Н покинули Єгипет, а

їхні позиції зайняли єгипетські збройні сили. 22 травня президент Г. А. Насер оголосив про закриття АкабськоЇ затоки для ізраїльських та інших суден, що доставляють в Ізраїль стратегічні вантажі. Цей захід серйозно вразив інтереси Ізраїлю, враховуючи той факт, що він одержував морським шляхом 80 % свого імпорту нафти та інших

життєво важливих продуктів.

Виведення з Сінаю військ 00Н і тимчасове закриття АкабськоЇ затоки, ланцюг ворожих Ізраїлю дій з боку арабських країн стали приводом для розв'язання воєнних дій

Вдосвіта 5 червня 1967 р, Ізраїль без оголошення війни напав на Єгипет, Сирію та Йорданію. Війна була корот-

"^аб Близький та Середній Схід у системі Т⁶^ міжнародних відносин

ою майже блискавичною й дістала назву «шестиден-^к .^ ізраїльські винищувачі завдали бомбового удару по діабазах Єгипту й Сирії, ліквідувавши майже всі бойові Літаки цих країн. Потім сухопутні війська Ізраїлю пере­йшли в наступ і окупували найважливіші стратегічні пайони — Сінайський півострів на півдні, Голанські ви­соти на півночі. Західний берег річки Йордан на сході.

Незважаючи на ухвалення Радою Безпеки 00Н б, 7 і

9 червня резолюцій про негайне припинення вогню, ізра­їльська армія продовжувала бойові дії.

Радянський Союз зажадав від Ізраїлю негайно припи­нити воєнні дії й вивести війська за лінію перемир'я.

10 червня радянський уряд інформував урад Ізраїлю, що в разі продовження бойових дій СРСР спільно з іншими миролюбними країнами вживе необхідних заходів для

припинення агресії.

10 червня Радянський Союз розірвав дипломатичні відно­сини з Ізраїлем, утративши тим самим канал взаємодії з

одною зі сторін конфлікту.

Ввечері 10 червня бойові дії були припинені. На засіданнях Ради Безпеки 00Н у жовтні 1967 р. Радянський Союз наполягав на негайному виведенні ізраїльських військ з окупованих територій без укладання миру з Ізраїлем. США, Канада та ряд інших країн до­тримувалися думки, що укладення миру має бути попе­редньою умовою виведення ізраїльських військ. Дискусія

зайшла в глухий кут, і її було відкладено.

В листопаді 1967 р. дискусія відновилася, але Ра­дянський Союз залишався на попередніх позиціях. Тоді Великобританія запропонувала компромісний проект ре­золюції, який і було прийнято. 22 листопада 1967 р. Рада Безпеки 00Н ухвалила резолюцію № 242, що визначила принципи політичного врегулювання близькосхідного конф­лікту. В преамбулі резолюції вказувалося на «неприпус­тимість набуття території шляхом війни». В резолюції викладалися основні принципи врегулювання: виведення ізраїльських військ зі всіх окупованих територій; припи­нення стану війни між арабськими країнами й Ізраїлем;

Убезпечення свободи судноплавства по міжнародних ^Дних шляхах; досягнення справедливого врегулювання ^блеми біженців; забезпечення територіальної недотор-^нності й політичної незалежності кожної держави в

Даному регіоні.

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

тема б Близький та Середній Схід у системі ' міжнародних відносин

 

 

Радянський Союз охарактеризував дії Ізраїлю як «а^ неприхованої агресії». Уряди і громадськість країн Заходу розцінили ці події інакше, і в резолюції Ради Безпека 00Н № 242 слово «агресія» було відсутнє.

Червнева війна 1967 р. завершилася серйозною воєнною поразкою арабських країн. Ізраїль захопив Західний берег річки Йордан, сектор Газа, а також Сінайський півострів (Єгипет) та Голанські висоти (Сирія). Внаслідок цієї війни кількість палестинських біженців зросла ще на 400 тис. чоловік (до початку війни 1967 р. — 1 344 тис.).

До перемоги Ізраїлю, поряд з раптовістю нападу, осна< щеністю ізраїльської армії сучасним озброєнням, кращою підготовленістю до ведення бойових дій, взаємодією з розвідувальними органами США і НАТО, спричинилися слабкі й недостатньо скоординовані дії Єгипту, Сирії та Йорданії, зумовлені як об'єктивними причинами, так і суб'єктивними помилками керівництва.

Єгипет, Сирія та Йорданія отримали значну фінансову допомогу від нафтодобуваючих арабських країн для подо­лання економічних труднощів, викликаних війною й оку­пацією арабських територій. Арабські країни продовжили політику бойкоту Ізраїлю.

• Проблема близькосхідного врегулю­вання в_першій половині 70-х років. Війна «Йом кіпур» у жовтні 1973 р.

роблема близькосхідного врегулювання має кілька тісно пов'язаних один з одним аспектів. Перший аспект — національний^ або

П

палестинський, стосується питання національного

самовизначення палестинського народу.

Другий аспект — регіональний. Близькосхідний

конфлікт на рівні регіональному — це конфлікт мис

Ізраїлем і арабськими країнами.

Третій —міжнародний аспект — полягає в тому, що зв'язку зі значенням даного регіону в системі міжна-подних відносин у близькосхідний конфлікт із самого початку були втягнуті й позарегіональні країни, насампе­ред наддержави. Це справляло негативний, певною мірою

каталізуючий вплив на його розвиток.

Маючи на меті відновити свій авторитет в арабському світі, Радянський Союз розпочав масовані поставки оз­броєнь у цей регіон. Протягом двох років єгипетська ар­мія була відновлена. У квітні 1969 р. Єгипет розпочав обстріл ізраїльських військ на Сінаї. Але Ізраїль знищив артилерію Єгипту й установив контроль над його повіт­ряним простором. На прохання Г. А. Насера для захисту повітряного простору Єгипту туди було направлено близько 15 тис. радянських військовослужбовців.

Зміцнювалися радянські контакти з Організацією

визволення Палестини.

Боротьба палестинського народу має тривалу історію.

Можна виділити кілька етапів розвитку палестинського

руху опору.

1-й етап (40-ві—50-ті роки) — зародження ПРО, поява

перших палестинських організацій, формування перших

груп партизанів (федаїнів).

2-й етап (60'ті роки) — створення і становлення ОВП.

Згідно з Палестинською національною хартією, прийня­тою в 1964 р., ця організація об'єднує всіх палестинців. У цьому документі була сформульована кінцева мета бо­ротьби — створення держави на всій території Палес­тини. Створення ОВП стало наслідком розвитку двох різних тенденцій. З одного боку — відродження у формі ПРО палестинського національно-визвольного руху. З іншо­го — прагнення деяких арабських країн використати палестинський рух опору для зміцнення власних позицій в

арабському світі.

3-й етап (70-ті роки) — формування більш реалістичної

програми. В 1974 р. ОВП поставила проміжне завдання — на першому етапі створити палестинську державу на тій частині Палестини, яку буде визволено, — так звана

концепція обмеженої державності».

У вересні 1970 р. загострилися відносини між ПРО і

^рівництвом Йорданії, де палестинці становили більш пЬк половину населення. 18 серпня за посередництва

 

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

тема б Близький та Середній Схід у системі міжнародних відносин

 

 

Єгипту була підписана Каїрська угодаґ Збройні загоне ОВП залишили Йорданію і перейшли в Ліван, що стало каталізатором початку громадянської війни в цій країні в

1975р. ^ї(

Відбулися зміни і,в політиці Єгипту щоДо близько­східного врегулювання.

Після смерті Г. А. Насера у вересні 1970 р. президен­том Єгипту став А. Садат. Спершу він продовжив полі­тику співробітництва з СРСР. 27 травня 1971 р. в Каїрі був підписаний Договір про дружб^ і співробітництво між Єгиптом і СРСР. ^ ^

Водночас вживалися заходи, сгірямЬвані на зближення зі США. Єгипетсько-американські контакти здійсню­валися по двох каналах: офіційно і— між відомствами закордонних справ і неофіційно——між розвідками двох

країн.

У червні 1972 р. Єгипет відмовився від послуг радянсь­ких військових фахівців, але продовжував отримувати радянську військову допомогу.

Готуючись до нової війни на Близькому Сході, А. Садат прагнув зробити її обмеженою. Про це не була поінформована Сирія, незважаючи на створення об'єдна­ного військового командування.

б жовтня 1973 р., в день єврейського свята Йом Кіпур (Судний день), збройні сили Єгипту й Сирії атакували позиції Ізраїлю, Разом з Єгиптом і Сирією у воєнних діях, брали участь військові частини й підрозділи Іраку, Марок­ко, Саудівської Аравії, Алжиру?Кувейту, Тунісу, Судану та

Йорданії.

В перший же день воєнних дій друга і третя єгипетські армії переправилися на східний берег Суецького каналу Й прорвали лінію оборони Ізраїлю («лінію Барлева»). 7 жов­тня єгипетські війська здобули Сінай. Сирійська армія просунулася на Голанських висотах, визволила місто Ку-

нейтру.

В ході «жовтневої війни» Радянський Союз надав значну військову й політичну допомогу збройним сила^ Єгипту та Сирії. Ефективно діяли повітряний і морський «мости» постачань їх радянською зброєю.

Ефективно використовувалася арабськими країнами «нафтова зброя». 17 жовтня 1973 р. на зустрічі країн--" членів ОПЕК у Кувейті було прийняте рішення про ско-

речення розмірів видобутку нафти й ембарго на її по­ставки в країни, що не справляють тиск на Ізраїль у питаннях визволення окупованих територій (США, Ні­дерланди, Португалія, Південно-Африканська Республіка).

12 жовтня прем'єр-міністр Ізраїлю Г. МеЇр звернулася до США з проханням про негайні поставки зброї й спо­рядження. Сполучені Штати невідкладно надали Тель-двіву військову допомогу по повітряному «мосту». ^г

Спираючись на американську підтримку й оправив­шись від раптового нападу, Ізраїль перейшов у контрнас­туп. Скориставшись отриманою з американського су­путника інформацією про розрив лінії фронту між другою і третьою єгипетськими арміями, ізраїльські війська 15 жовтня просунулися в тил єгипетських військ, форсу­вали Суецький канал, захопили плацдарм на його захід­ному березі. Третя єгипетська армія опинилася в ото-» ченні, виникла загроза блокади Суецу.

8 жовтня 1973 р. представник США в 00Н вніс про-» позицію про припинення вогню з відведенням військ на вихідні позиції. Однак СРСР наполягав на залишенні військ на позиціях, що склалися.

В ніч на 20 жовтня А. Садат1«від імені єгипетського народу» звернувся до радянського посла за сприянням у припиненні вогню.

20—21 жовтня в Москві перебував державний секретар США Г. Кіссінджер. Сторони досягли домовленості про внесення на розгляд Ради Безпеки 00Н спільної резо­люції й про скликання конференції з питань близькосхід­ного врегулювання з участю США й СРСР.

22 жовтня Рада Безпеки 00Н ухвалила резолюцію № 338, що передбачала припинення воєнних дій і вико­нання резолюції Ради Безпеки № 242.

Однак на південній дільниці єгипетсько-ізраїльського Фронту воєнні дії тривали. Радянський Союз 24 жовтня попередив Ізраїль про тяжкі наслідки агресивних дій, що Зрушують рішення Ради Безпеки 00Н. У стан бойової готовності були приведені радянські ВПС. Водночас Радянське керівництво повідомило президента США про можливі наслідки неприпинення Ізраїлем воєнних дій.

сша, привівши свої війська в стан повної бойової ^товності, вдалися до тиску на Ізраїль з метою зупинити ^го наступ на Сінаї.

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

11 листопада на 101-му кілометрі дороги Каїр—Суец був підписаний єгипетсько-ізраїльський протокол про при.

пинення вогню.

21 грудня 1973 р. в Женеві згідно з резолюцією Ради Безпеки 00Н № 338 почала роботу мирна конференція з Близького Сходу. В ній взяли участь представники Єгипту, Йорданії, Ізраїлю, США та СРСР. Сирія, спочатку погодившись на проведення конференції, не направила в Женеву своїх представників, але зберегла за собою право

участі.

В грудні 1973 р. відбулися два відкритих та одне закрите засідання на рівні міністрів закордонних справ. Після цього Генеральний секретар 00Н повідомив про досягнення згоди щодо продовження роботи конференції й створення військової робочої групи для обговорення питання про роз'єднання військ.

31 травня 1974 р. в Женеві на засіданні військової робочої групи була підписана сирійсько-ізраїльська угода про роз'єднання військ на Голанських висотах, яка пе­редбачала виведення ізраїльських військ із сирійських територій, захоплених у 1973 р., і з частиіш територій, окупованих у 1967 р. Передбачалося також розміщення спостерігачів 00Н у зоні роз'єднання військ.

Зустрічі й консультації учасників конференції тривали до жовтня 1974 р. Восени 1974 р. робота конференції була фактично припинена, хоча відповідне рішення формально

не приймалося.

До припинення роботи конференції спричинилися як непримиренні суперечності між Ізраїлем і арабськими країнами, так і втручання великих держав та їхня кон­фронтація на Близькому Сході, що ускладнювала процес близькосхідного врегулювання.

Після «жовтневої війни» почалося поступове зближен­ня Єгипту зі США й одночасне погіршення єгипетсько-радянських відносин.

У результаті «човникової дипломатії» державного сек­ретаря США Г. Кіссінджера, серії його візитів в Ізраїль та арабські країни 4 вересня 1975р. Єгипет і Ізраїль підписали Сінайську угоду. Єгипет зобов'язався не вдаватися Д° воєнних дій проти Ізраїлю й відкрити Суецький канал, Ізраїль повернув Єгипту частину його території в районі Червоного моря.

440.

б Близький та Середній Схід у системі міжнародних відносин

В березні 1976 р. Єгипет денонсував договір з СРСР. Отже, в другій половині 70-х років склалися передумови для сепаратного розв'язання Єгиптом проблеми близькосхід­ного врегулювання.

• Кемп-девідський процес та його наслідки

Президент Єгипту А. Садат 9 листопада 1977 р. зробив заяву, що він готовий зустрітися з із­раїльськими керівниками для досягнення миру на Близькому Сході.

19— 21 листопада відбувся візит А. Садата в Єрусалим,

у грудні 1977 р. — серія зустрічей представників Єгипту, Ізраїлю і США

Арабські країни поставилися до ініціативи А. Садата неодаозначно. Деякі країни, зокрема Оман, підтримали її. Більшість, так звані «помірковані», зайняли очікувальну позицію^ ца словах осуджуючи А. Садата. «Радикали» ж ^закликали до ізоляції Єгипту в арабському світі, і на

деякий хіас їм удалося нав'язати свою позицію всім чле­нам лад '

~' —^ грудня 1977 р. відбулася нарада керівників Ал-д ^ру' Лівії, НДРЄ, Сирії та ОВП, яка осудила ініціативу ^-^^Га й ухвалила рішення про невизнання результатів р^^^^орів і розірвання відносин з Єгиптом. Був ство-

-^ї.^Ьронт стійкості й протидії. М п⁰¹^^ ^ Садат зустрівся з прем'єр-міністром Ізраїлю

пре^^-17 вересня 1978 р. в Кемп'Девіді відбулася зустріч то, .^^та США Д. Картера, президента Єгипту А. Сада-^ідпц^м'єр-міністра Ізраїлю М Бегіна, 17 вересня сторони ОсоО^ї^ два документи — «Рамки миру на Близькому ^ипг^ ¹ «Рсімки для укладення мирного договору між ^н^^и; Ізраїлем^. Президент США підписав ці доку-^ормально як «свідок».

Т

розділ їй особливості розвитку регіональних систем

МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

 

«Рамки миру» передбачали розв'язання палестинсьхй проблеми шляхом надання обмеженого самоврядувань палестинцям Західного берега річки Йордан і сектора Газа. Ці території, однак, протягом п'яти років мали зя, лишатися під управлінням ізраїльської адміністрації. ^ ким чином, автономія надавалася населенню, а не тер^ торії. Не було вирішено питання про майбутнє Єрус^, лима й Голанських висот. Не згадувалася ОВП, пра^ палестинського народу на самовизначення.

Д. Картер назвав цей мир «справедливим», М. Беґщ охарактеризував підписання кемп-девідських угод як най, важливішу подію після Віденського конгресу 1815 5. А. Садат — як велику перемогу Єгипту, Ізраїлю й усього людства. Ці три політичні діячі стали лауреатами Яо. белівської премії миру.., ^

У вересні 1978 р. арабські країни—члени Фронц стійкості й протидії прийняли рішення про розірвання відносин з Єгиптом і застосування проти ньою економічних санкіцй.

У листопаді 1978 р. відбулася нарада глав держав і урядів арабських країн у Багдаді. Вона засвідчила розмежу­вання сил в арабському світі у зв'язку з кемп-девіддькиш угодами.,

26 березня 1979 р. у Вашингтоні був підписаниш^ирш договір між Єгиптом і Ізраїлем. Президент Д.,<3&артер знову виступив як «свідок». Договір складався з преам­були, дев'яти статей і додатків.

У преамбулі говорилося про необхідність установлен­ня справедливого й тривалого миру на Близькому Сході згідно з резолюціями Ради Безпеки 00Н № 242 та № 338.

Договір передбачав відновлення суверенітету ЄпшЧ над Сінайським півостровом після завершення виведений звідти ізраїльських військ, яке мало відбутися протятої трьох років. Для забезпечення виконання договору Єги­пет, Ізраїль і США домовилися про розміщення на Сі-найському півострові сил і спостерігачів 00Н. Договір передбачав встановлення нормальних, дипломатичних, еко­номічних і культурних відносин між Єгиптом і Ізраїлем.

До договору додавалися роз'яснення про його пріорі ^тний характер порівняно з усіма зобов'язаннями ЄпшЯ ^ Кемп-девідські угоди й Вашингтонський мирний №°, ібвір, налагодження «стратегічного співробітництва» ^

1-.А11.

"""аб Близький та Середній Схід^ системі Т ^е ^ міжнаоопних відносин

міжнародних відносин

 

паїлем і США посилили позиції провідних країн Захо-тту зокрема США, на Близькому Сходл. Позищі СРСР ^ачно похитнулися. Ізраїль мав змогу продовжувати

вою політику, що засвідчили, зокрема, його вторгнення

^с Ліван 1982 р., політика з питання Єрусалима. ^в Кемп-девідський процес завдав удару по єдності араб­ських країн, подальше розмежування тривало, шр дістало відображення в утворент у 80-ті роки арабських суб-регіональних організацій ^економічного й політичного

спрямування.

Після підписання договору.Єгипет певний час зали­шався в ізоляп? в арабському^світі. Однак необхідність компромісу у справі близькосхідного врегулювання става­ла дедалі очевиднішою. Єгипет був першою арабською країною, що нормалізувала відносини з Ізраїлем. Не мине й 15 років, як цим шляхом підуть і інші арабські країни.

У жовтні 1981 р. А. Садат загинув від руки мусуль­манського фанатика. Наступник А Садата X. Мубарак продовжив його політику щодо врегулювання близько­східного конфлікту, але спромігся нормалізувати відно­сини з арабськими країнами й відновити роль Єгипту як ^центру сили» на Близькому Сході

• Революція в Ірані та зростання ролі ісламського фактору в міжнародних^ відносинах

У 60— 70-тіроки в Ірані були здійснені реформи, тдо мали на меті прискорення капіталістичного роз­витку країни. Вони дістали назву «білої рево"

^Ції», або «революції шаха і народу».

Але політика швидкої модернізапД викликала проти^

Дно населення, що виявилося неспроможним за короткий

^ча^ призвичаїтися до зіткнення модернізап? й традиції в

Реальному житті ^яг '^ш

 

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

«Рамки миру» передбачали розв'язання палестинсь^ проблеми шляхом надання обмеженого самоврядувань палестинцям Західного берега річки Йордан і секіо^ Газа. Ці території, однак, протягом п