Зовнішня політика кнр воєнний конфлікт на корейському півострові 1950—1953 рр.

е Еволюція концептуальних основ зов­нішньої політики Японії в 50—70-ті роки

<6У/-«»99в^Ів«»^/»»в»»в»вС«У^»ввЄО»К^»»Ї^-^^

Вважається загальновизнаним факт, що основою японської зовнішньої політики в повоєнний період стала «доктрина Йосіда», згідно з якою Японія мала концентруватися на завданнях економічного зростання, не звертаючи серйозної уваги на стратегічну боротьбу між СРСР і США. Навіть уже наприкінці 70-х років тодішній японський міністр закордонних справ С, Окіта зазначав, що 90 % усієї дипломатичної роботи ведеться навколо економічних проблем. Основною метою цієї цілеспрямованої «економічної дипломатії» Японії, на думку багатьох аналітиків, було зміцнення її економічних

Тем а 3 М іжнародна ситуація на Далекому Сході

позицій поза національними кордонами. Проте подібний підхід зовсім ігнорував реальний внесок Японії в «отримання комунізму» і ті прибутки, що вона одержала завдяки участі в цьому «отриманні». Тільки на корейській війні японські компанії «заробили» близько 13 млрд доларів, дещо меншими були їхні прибутки від війни у В'єтнамі. Таким чином, внесок Японії в боротьбу проти комунізму мав не тільки економічний, а й політичний характер, якщо взяти до уваги підтримку як стратегічного, так і локального антикомунізму. А участь у «отриманні» СРСР і КНР мала й чисто військовий компонент, оскільки це «отримання» базувалося, зокрема, на сукупно­му військовому потенціалі США та Японії.

На думку російського політолога Р. Ш.-А Алієва, «доктрина Йосіда» увібрала в себе всі складові класичного варіанта доктрини безпеки: економічний, політичний і військовий. Останній забезпечувався не тільки японо-американським Договором безпеки 1951 р., поновленим у 1960 р. під назвою «Договір про взаємне співробітництво і гарантії безпеки між Японією і Сполученими Штатами Америки», а й силами самооборони Японії, чисельність яких, згідно з офіційними даними 1985 р., становила 272 тис. чоловік, і наявністю американських військових баз на японській території. За Р. ЦІ.-А Алієвим, у такому класичному варіанті «доктрина Йосіда» діяла до початку 70-х років.

Три важливі події початку 70-х років внесли корективи в зовнішню політику Японії. По-перше, це поразка США у В'єтнамі, по-друге, Японія посіла друге місце в капіталістичному світі за ВНП і, по-третє, почалася роз-' рядка в радянсько-американських відносинах. «Доктрина Йосіда» трансформувалася в класичну доктрину національних інтересів, компоненти якої в японському варіанті виглядали таким чином: загальна безпека, на­ціональна безпека, мир і стабільність у всьому світі. На початку 70-х років у японських політичних, наукових і ділових колах пролунали заклики до приведення міжна­родної ваги країни у відповідність з її економічним потенціалом. Стратегічна мета цієї ідеї випливала з зов­нішньополітичного компонента доктрини національних інтересів. Для Азії була сформульована додаткова кон­цепція, яка дістала назву «доктрина Фукуда». Слід під-

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

креслити, що майже всі цілі й завдання, що визначалися доктриною національних інтересів зразка 70-х років, Японія виконала за винятком головного — вона так і не стала великою політичною державою.:

>&»»»й«<<*к««>»к<^к<<й»к«<^:<!вйВ!айй^^

• Японо-американські відносини

к-к«<«<-»к<<-:%»к-:%кя<^«%зд«<«<*?к<«<<«^^^

В перші повоєнні роки Вашингтон в основному домігся того, щоб Японія не становила воєнної загрози для США. Американські правлячі кола почали розглядати Японію як свій головний військово-стратегічний плацдарм на Далекому Сході, взяли курс на відновлення й подальше нарощування її військового потенціалу, на зміцнення союзу з її правлячими колами. В цих умовах Вашингтон розпочав підготовку до укладан­ня сепаратного мирного договору з Японією, усунувши Ра­дянський Союз та інші країни від участі в підготовчій роботі. 8 вересня 1951 р. цей договір було підписано в Сан-Франциско. Радянський Союз відмовився підписати його. Стаття 6 Сан-Франциського договору в його оста­точній редакції гарантувала збереження на японській те­риторії американських військ, військових баз та інших вій­ськових об'єктів, чисельність яких на 1952 р. становила 2824,

Слідом за підписанням сепаратного мирного договору 8 вересня 1951 р. в Сан-Франциско був підписаний японо-американський Договір безпеки, який дав змогу США після набрання чинності Сан-Франциським договором утри­мувати в Японії й поблизу неї будь-які військові кон­тингенти, оснащені будь-якою зброєю. Цей договір до­зволяв Вашингтону використовувати збройні сили на влас­ний розсуд для ведення воєнних операцій під приводом підтримання «міжнародного миру і безпеки на Далекому Сході й забезпечення безпеки Японії від збройного напа­ду ззовні, включаючи допомогу, що надається на спе­ціальне прохання японського уряду для придушення ве­ликих внутрішніх заколотів і заворушень у Японії» (ст. 1).

Тема 3 Міжнародна ситуація на Далекому Сході

На базі ст. З «договору безпеки» 28 лютого 1952 р. Японія і США підписали так звану адміністративну угоду про умови розташування американських збройних сил на японській території. Згідно з цією угодою в розпоряд­женні США залишилися фактично всі ті військові бази та інші військові об'єкти на японській території, котрі вони утримували тут до набрання чинності Сан-Франциським мирним договором.

Таким чином, «договір безпеки» й адміністративна угода стали юридичною основою для продовження пере­бування американських військ і баз на території Японії, певною мірою обмежили її суверенітет та оформили ство­рення японо-американського військового союзу. За умо­вами «договору безпеки» США легко могли втягнути Японію в руйнівну війну всупереч її бажанню та навіть без ЇЇ відома. Фактично цей договір прив'язував Японію до системи військових блоків, створених під егідою США.

Прямим наслідком японо-американського союзу ста­ло прямування Японії у фарватері зовнішньої політики США Відповідно до умов Сан-Франциського мирного договору вона змушена була підписати 9 травня 1952 р. разом з Канадою і США Конвенцію про риболовство в північно-східній частині Тихого океану^ яка завдала серйоз­ної шкоди інтересам риболовства Японії. 2 квітня 1953 р. Японія уклала зі США Договір про дружбу, торгівлю і мореплавство, що забезпечував американським монопо­ліям можливість подальшого економічного проникнення в країну. Нарешті, 8 березня 1954 р. Японія і США підписали нову Угоду про допомогу в забезпеченні взаємної оборони, що мала на меті втягнути Японію в гонку озброєнь. Ця угода сприяла посиленню залежності япон­ських збройних сил від поставок американської зброї. Отже, вступивши у військово-політичний союз зі США, японські правлячі кола тоді добровільно відмовилися від певної частини суверенітету на користь США, сподіваю­чись відновити з американською допомогою свою втраче­ну могутність.

На кінець 50-х років внутрішня ситуація в Японії суттєво змінилася. Передусім це виявилося у відновленні могутності японських монополій і в значній активізації сил демократії. В країні розгорнувся рух за ліквідацію американських військових баз на території Японії, за ану­лювання кабального «договору безпеки», за повне віднов-

-.1. ^

і'

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

лення незалежності Японії та її перехід на позиції миру, ^ свободи й нейтралітету. Під тиском громадськості в грудні 1954 р. змушений був піти у відставку відверто проамериканський уряд С. Іосіда, На зміну йому прий< шов уряд 7. Хатояма, котрий успішно нормалізував япо-но-радянські дипломатичні відносини.

Посилення руху за ліквідацію американських війсь­кових баз на японській території, проти «договору без­пеки», за політику миру й нейтралітету створило серйозну загрозу самому, існуванню японо-американського війсь­кового союзу. Його прибічники як у Японії, так і в США вбачали єдиний вихід зі становища, що склалося, в пе­регляді «договору безпеки». Окрім того, зміцнення еко­номічного становища й міжнародних позицій Японії робило для її правлячих кіл попередні рамки й умови японо-американського військового союзу надто тісними. Нарешті, «договір безпеки» явно перестав задовольняти і Сполучені Штати. Війна в Кореї й тайванська криза 1958 р. наочно продемонстрували, що союзники США дуже неохоче йдуть на активну підтримку, а тим більше на участь в американських авантюрах на Далекому Сході. Тому у Вашингтоні прийняли рішення розпочати перего­вори з Японією про укладення нового американо-япон-ського військового договору під приводом перегляду «до­говору безпеки». І

Конкретна домовленість про початок переговорів була досягнута у вересні 1958 р., а 4 жовтня в Токіо розпо­чались і самі переговори. В міру того, як у ході дискусій у парламенті та в пресі дедалі виразніше з'ясовувалося, що мова йде про новий військовий союз зі США, в Японії поширювався рух за припинення переговорів і ліквідацію всієї системи японо-американського військового союзу. Проте уряд К Кісі, ігноруючи волю і протести японської громадськості, підписав 19 січня 1960 р. Договір про взаємне співробітництво і гарантії безпеки між Японією і Сполученими Штатами Америки. Він замінив «договір безпеки» 1951 р., а також угоду про засоби обслуговуван­ня територій та статус збройних сил США в Японії. 20 травня 1960 р. договір був ратифікований нижньою палатою японського парламенту, а 23 червня 1960 р. на­брав чинності.

Новий японо-американський «договір безпеки», який відрізнявся від договору 1951 р. меншою асиметрією вза-

Тема 3 Міжнародна ситуація на Далекому Сході

ємних зобов'язань щодо співробітництва в галузі обо­рони, був укладений на 10 років і містив формулювання про те, що збройний напад на одну із сторін «стано­витиме загрозу миру і безпеці другої». N

Як уже зазначалося, підготовка договору спричинила розкол у японському суспільстві. Соціалісти й комуністи, які обстоювали нейтральну зовнішню політику, висту­пали проти підтвердження офіційним Токіо орієнтації на союз із Вашингтоном. Ультраправі сили були обурені не­бажанням уряду Н. Кісі добиватись перегляду мирної конституції 1947 р. і створення незалежного військового потенціалу. Частину помірковано-консервативних верств суспільства дуже непокоїла можливість розширення вій­ськових зобов'язань Японії. На думку російського полі­толога О. Богатурова, ці настрої підживлював не пово­єнний пацифізм, а націоналізм у тій своєрідній формі, яка була характерна для японської еліти. Японська еліта не вважала актуальним завданням створення в найближ­чій перспективі незалежного оборонного потенціалу, але прагнула забезпечити можливість реальної самостійності у сфері зовнішньої й оборонної політики в перспективі більш віддаленій. Вважалося, що чим ширшими стануть функції Японії в межах стратегічної системи США, тим сильніше країна інтегруватиметься в цю систему і тим складніше їй буде звільнитись від американського конт­ролю в майбутньому. Не відкидаючи ідею стратегічного партнерства зі США, більшість поміркованих консерва­торів у правлячій партії й ділових колах виступала проти повноцінного союзу зі Сполученими Штатами, який дав би Японії змогу створити могутню воєнну машину, але й підпорядкував би її американському контролю.

Така позиція визначала й підхід Японії до регіональ­них відносин. Залишаючись у фарватері зовнішньої полі­тики США, Японія в ряді випадків обстоювала право на специфічне бачення регіональних реалій. Вона першою з азіатських країн проголосила пріоритетність господарсь­кого розвитку, вважаючи економіку фундаментом віднов­лення міжнародного статусу. З 1960 р. японський уряд приступив до розробки плану перебудови промисловості й сільського господарства, підтримував приватний сек­тор, втручаючись в економіку з метою концентрації кош­тів у пріоритетних галузях. Це дало змогу добитись висо­ких темпів зростання ВНП, які в 1960—1969 рр. переви-

< • Л Д ІІ *І..і..,.» •.

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

щили 10 %-ну позначку й стали найвищими у світі. Ви­сокі темпи зростання японської економіки не завжди прихильно сприймались у Вашингтоні, але політичні й

стратегічні міркування брали гору над економічними.

Японія залишалась головним союзником США в азіатсько-тихоокеанському регіоні і в 70-ті роки, що було зумовлене спільністю стратегічних інтересів партнерів. Називаючи Японію «повноправним» союзником, офіцій­ний Вашингтон намагався зобразити справу так, нібито між США і Японією немає нерозв'язних суперечностей. В офіційних виступах керівних діячів США ледь не з захватом зазначалося «феноменальне зростання» японсь­кої економіки, містилися твердження про наявність «тісної економічної взаємозалежності», віталась і заохочу­валась експансія японського капіталу в азіатсько-тихо­океанському регіоні. Японію як «третю промислову дер­жаву» закликали відіграти роль «головного джерела ста­більності» в Азії. При цьому Вашингтон давав зрозуміти, що він готовий піти на поступки Токіо з метою усунення

суперечностей і розбіжностей.

Одну з причин, що затьмарювала японо-американські

відносини, становила проблема повернення Японії Окі­нави. 17 червня 1971р. була підписана угода про передачу під управління Японії архіпелагу Рюкю, до складу якого входить Окінава. Вашингтон розглядав цю угоду як вина­городу за ту роль, що її Токіо мав відігравати в здійсненні «доктрини Ніксона» в Азії. Угода передбачала збереження американських військових баз на Окінаві, але відпові­дальність за безпосередню оборону архіпелагу покладала­ся на японські сили самооборони. Японія зобов'язу­валася взяти на себе цю функцію з 1 липня 1973 р. і направити на Окінаву війська, включаючи частини ВМС і ППО. Слід підкреслити, що повернення островів Рюкю розглядалося в американських і японських правлячих колах під зовсім різними кутами зору. Вашингтон розці­нював це як великодушний акт адміністрації Ніксона. На думку Токіо, повернення островів надто затрималось, і У випадку продовження американської окупації на остро­вах серйозна криза в японо-американських відносинах

була б неминучою.

У відмінності цих оцінок виявилися глибокі супереч­ності, притаманні американо-японському союзові. Ха­рактерно, що сам «договір безпеки» по-різному розгля-

Тема 3 Міжнародна ситуація на Далекому Сході

дався Вашингтоном і Токіо. Перший вважав цей договір вигідним передусім Японії у зв'язку з зобов'язанням США забезпечувати її безпеку. В Токіо розуміли, що мета американської військової присутності в Японії аж ніяк не обмежується забезпеченням її безпеки. Надаючи в розпо­рядження американських збройних сил свою територію й засоби обслуговування, Японія ризикувала виявитись втягнутою всупереч її волі в можливі воєнні конфлікти. І це не могло не викликати певних побоювань Токіо.

В контексті вищевикладеного привертає до себе увагу ще одна обставина. Незважаючи на спільну заінтересова­ність у збереженні своїх позицій на Далекому Сході й у Південно-Східній Азії, СЛІА і Японія по-різному оці­нювали як характер двосторонніх відносин, так і міжна­родне становище в цілому. Токіо прагнув більшої неза­лежності в межах військового союзу зі СЛІА. Вашингтон, всіляко підкреслюючи роль СЛІА в системі оборони Японії й передусім значення американської «ядерної парасольки», вимагав від неї більш активної участі в американській військово-стратегічній системі й різкого збільшення військових витрат. Ця вимога мала на меті не тільки звільнитися від частини військового тягаря, що обтяжував американський бюджет, а й пригальмувати зовнішньоекономічний наступ японського конкурента. Проте Токіо не поспішав допомагати Вашингтонові вихо­дити з зовнішньополітичних та економічних труднощів, намагаючись використати ці труднощі у своїх інтересах. Ось чому, заохочуючи курс на мілітаризацію Японії й закликаючи її до зміцнення сил самооборони, вимагаючи від неї «поділу тягаря» військової допомоги своїм азіатсь­ким союзникам — Південній Кореї, Тайваню, Півден­ному В'єтнаму, правлячі кола США водночас побоюва­лися, що самостійна й сильна у військовому відношенні Японія з плином часу стане серйозною загрозою амери­канським позиціям в Азії. Саме тому, незважаючи на Декларації про «зріле партнерство», офіційний Вашинг-іон намагався переконати японські правлячі кола не йти їтаяхом нарощування своєї військової могутності далі ^еж, що влаштовували саме його.

Проте в Токіо дотримувались іншої думки з цього приводу. Тут дедалі частіше лунали твердження, що до­пнуте Японією «процвітання» потребує «захисту». ішлося передусім про охорону зони впливу, створеної донським капіталом у районі Східної Азії й Тихого оке-

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

ану. Вже на початок 70-х років Японія зайняла провідні позиції в торгівлі з Австралією, Індонезією, Таїландом, Філліпінами, Тайванем, Південною Кореєю, Південним В'єтнамом. Японський експорт у країни Південно-Схід< ної Азії зріс тоді більш ніж удвоє порівняно з серединою 60-х років, набагато переважаючи японський імпорт із цих країн. Зростання економічної могутності Японії, її прагнення перетвориш район Далекого Сходу й Тихого океану на сферу свого впливу об'єктивно суперечили інтересам США в цьому регіоні. Японія ставала чин­ником, що певною мірою підривав панівні позиції США в азіатсько-тихоокеанському регіоні. Послідовний курс Вашингтона на відновлення японського економічного й військового потенціалу сприяв перетворенню Японії на економічну противагу самим США в районі Східної Азії й Тихого океану. Це не могло не призвести до кризових явищ у японо-американських відносинах.

Симптомами кризи в японо-американських відноси­нах початку 70-х років стали вимога США ревальвувати єну, а також несподіване для Токіо рішення Р. Ніксона відвідати Пекін. Ці акції свідчили про глибоке занепо­коєння Вашингтона у зв'язку з наступом японських. монополій на американські ринки і про небажання США враховувати інтереси свого союзника.

Засоби масової інформації досить часто акцентували увагу на торговельно-економічних суперечностях між Японією і США, які справді набирали в певні періоди надзвичайно гострого характеру й справляли значний вплив на політичні відносини партнерів. Японо-амери­канські торговельні суперечності не подолані донині і, безумовно, зберігатимуться надалі, періодично загострю­ючись. Проте слід ураховувати, що такі суперечності притаманні ринковій економіці і спричинюють не тільки негативні, а й позитивні наслідки. Заінтересованість у пом'якшенні відцентрових тенденцій спонукає керівників Японії і США вживати заходів для запобігання економіч­ним суперечностям. ^

На середину 70-х років військово-політичні позиції США в азіатсько-тихоокеанському регіоні серйозно пос­лабилися, про що свідчили падіння проамериканських режимів в Індокитаї й розпад СЕАТО. На міжнародній арені в цілому загострювалися міжімперіалістичні супе­речності в умовах енергетичної кризи, посилювалася бо-

Тема 3 N Міжнародна ситуація на Далекому Сході

ротьба країн, що розвиваються, за встановлення нового міжнародного економічного порядку, розгортався націо­нально-визвольний рух на африканському континенті. Все це викликало помітний поворот управо в політичному мисленні правлячих кіл США. Прихильники «жорсткого курсу» щодо країн протилежної соціально-економічної системи отримали аргументи на користь посилення кон­фронтації з цими країнами. В умовах подальшого послаб­лення міжнародних позицій США Вашингтон почав роз­глядати як невідкладне й першочергове завдання амери­канської політики в Азії зміцнення відносин зі своїми партнерами, передусім з Японією.

Зміна пріоритетів в азіатсько-тихоокеанській стратегії США чітко визначилася вже з середини 1975 р., коли об'єктом найбільшої дипломатичної активності Вашинг­тона стала Японія. З цього часу по суті почався новий етап у розвитку японо-американських відносин, що по­значився більш високим рівнем військового співробіт­ництва і рішучістю дотримуватися погодженої політико-дипломатичної лінії у відносинах із третіми державами. Зустрічі керівників обох сторін порівняно з попереднім періодом набрали більш інтенсивного й довірчого харак­теру, постійним став обмін делегаціями представників військових відомств. Після приходу до влади адміністра­ції Д. Картера першою закордонною поїздкою нового віце-президента 7. Мондейла була поїздка на Японські острови (лютий 1977 р.). У березні того ж року візит новому американському президентові зробив японський прем'єр-міністр Г. Фукуда.

Обидві сторони підтвердили намір своїх країн підтри­мувати високий рівень двосторонніх відносин, убачаючи в цьому основу такого «світопорядку», який відповідав би інтересам Заходу. Найвищі керівники двох держав до-сягли неофіційної домовленості про збереження системи щорічного автоматичного продовження «договору без­пеки» протягом тривалого часу, в усякому разі на період дії Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. СЛІА формально підтвердили ядерні гарантії своєму союзни­кові. Адміністрація Картера виступила з офіційною за­явою про намір ураховувати позицію свого партнера з усіх серйозних міжнародних проблем і не здійснювати без попередніх консультацій з японським урядом ніяких дипломатичних акцій, що зачіпають його інтереси. Одно-

РОЗДІЛ 1(1 ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

часно й Токіо почав уникати дипломатичних акцій, пе­редусім щодо країн соціалістичної системи, які можна було б тлумачити як проведення сепаратного курсу. Ха­рактеризуючи нову фазу американо-японських відносин, державний секретар США Г. Кіссінджер заявив: «Для Сполучених Штатів жодні відносини не мають такого важливого значення, як наш союз із Японією. Забезпе­чення взаємної безпеки залишається основою нашого співробітництва, але в нову епоху ми поширюємо наїщ партнерські відносини на всю сферу спільних інтересів...» | Незважаючи на гостру конкурентну боротьбу, що ста­новить невід'ємну частину ринкових відносин, і Японія, і США прагнули консолідувати зусилля, виробити погод­жені заходи як військово-політичного, так і економічного характеру, що в цілому сприяло подальшому зміцненню японо-американського союзу.

<Х^К-К<-:-:-К^К««<«<«<К«%<-:<»ві«-:«<-:«-:«^

• Японо-радянські відносини

*»;«і««'»їїа»кк«-к-:-:<<<-:<-к-к-:«««<<%«-:^^^^^^

либинні причини суперечливого характеру япо-но-радянських відносин після другої світової вій­ни зумовлені складним комплексом історичних, ідеологічних, політичних та міжнародних факторів. Під­писання в 1951 р. японо-американського Договору без­пеки, який фактично розглядав Радянський Союз як потенційного воєнного супротивника, визначило антира-дянську спрямованість зовнішньополітичного курсу Япо­нії. У зв'язку з втягненням Японії у військово-політичну стратегію Вашингтона зростання напруженості в радянсь­ко-американських відносинах майже автоматично спри­чиняло посилення антирадянських тенденцій у японській зовнішній політиці.

Г

Дипломатичні відносини Японії й СРСР залишалися перерваними з серпня 1945 до жовтня 1956 р. Уряд С. Йосіда проводив проамериканську політику. Всупереч національним інтересам країни цей уряд ухилявся від нормалізації відносин з Радянським Союзом і чинив опір розвитку з ним економічних та торговельних зв'язків.

Тема З

Міжнародна ситуація на Далекому Сході

 

Така політика уряду С. Йосіда піддавалася різкій критиці не тільки з боку опозиції, а й усередині самої Ліберальної партії, лідером якої він був. На виборах 1954 р. ліберали зазнали поразки, і 7 грудня кабінет С. Йосіда пішов у відставку. Новий кабінет Демократичної партії на чолі з /. Хатояма виступав за проведення більш незалежної від США політики, за нормалізацію відносин із СРСР та іншими соціалістичними країнами, що й сприяло пере­мозі Демократичної партії на виборах. У січні 1955 р. І. Хатояма заявив, що Токіо слід взяти на себе ініціативу й запропонувати Москві нормалізувати відносини, на­самперед припинивши стан війни між Японією і СРСР.

Противники нормалізації відносин із СРСР наголо­шували на територіальному питанні: Південний Сахалін та Курильські острови — Хабомаї, Шикотан, Ітуруп та Кунашир — були передані СРСР після капітуляції Японії. Їх підтримували США, які намагались ізолювати Японію від соціалістичних країн і попереджали, що лінія Японії на розширення економічних зв'язків з СРСР «може стати перешкодою для здійснення програми допомоги Японії, що розроблялась урядом США».

Враховуючи зміну міжнародної обстановки на Далеко­му Сході у зв'язку з припиненням війни в Кореї та Індокитаї, СРСР здійснив активні кроки для встановлен­ня контактів з Японією. Він постійно підкреслював ба­жання жити з нею в мирі й дружбі, необхідність при­пинення стану війни, встановлення нормальних дипло­матичних відносин. З червня 1955 р. в Лондоні розпо­чались японо-радянські переговори, перші місяці яких виявились безплідними. Попередньою умовою віднов­лення відносин і укладення мирного договору японська сторона висунула задоволення територіальних претензій Японії, а саме: повернення їй Курильських островів і Південного Сахаліну, репатріацію засуджених у Радянсь­кому Союзі військовополонених тощо.

Радянська делегація запропонувала проект мирного договору, виявивши готовність задовольнити деякі японські побажання, в тому числі територіальні. Врахову­ючи, що острови Малого Курильського пасма Хамобаї й Шикотан розташовані поблизу японського острова Хок-кайдо, СРСР погоджувався передати їх Японії. Проте радянські пропозиції не були відповідним чином оцінені японською стороною. Її представник на японо-радянсь-

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВЩНОСИН

ких переговорах наполягав на переданні Японії, окрім островів Хамобаї й ІПикотан, також островів Кунашир і Ітуруп. Крім того, питання тро статус двох останніх Курильських островів і південної частини Сахаліну япон­ці пропонували передати на розгляд міжнародної конфе­ренції.

В березні 1956 р. з ініціативи Японії переговори були перервані. В їхньому ході сторони погодили статтю дого­вору щодо необхідності укладення угоди про регулюван­ня й обмеження вилову лососевих у північно-західній частині Тихого океану. Під тиском японських рибо­промисловців японський уряд запропонував розпочати двосторонні японо-радянські переговори про укладання угоди з питань риболовства. Ці переговори проходили в Москві з 29 квітня по 14 травня 1956 р. і завершились підписанням Конвенції про риболовство й Угоди про надан­ня допомоги людям, що потерпають у морі. В ході цих переговорів була досягнута домовленість відновити пере­говори про нормалізацію радянсько-японських відносин не пізніше 31 липня 1956 р.

Проте й після відновлення 31 липня 1956 р. в Москві двосторонніх переговорів японський міністр закордонних справ М. Сігеміцу обстоював повернення Японії всіх островів. Радянський уряд не змінив своєї позиції. М. Сі­геміцу висловився за тимчасове припинення переговорів, порекомендувавши японському урядові піти на укладан­ня мирного договору на запропонованих-Радянським Со­юзом умовах.

Такий поворот подій викликав роздратування Ва­шингтона. Він офіційно попередив Токіо, що в разі ви­знання Японією за мирним договором із СРСР Пів­денного Сахаліну й Курильських островів володіннями Радянського Союзу США на основі ст. 26 Сан-Фран-циського договору вимагатимуть «аналогічних переваг». Мова йшла про довічне збереження за США островів Окінава та Бонін (Огасавара). У вересні 1956 р. держде­партамент США опублікував ноту, в якій заявив, що «острови Ітуруп і Кунашир (поряд з Хабомаї й Шикота-ном, які є частиною Хоккайдо) завжди були складовою частиною Японії й мають по справедливості належати Японії». Посол Аллісон отримав доручення не допустити успішного завершення японо-радянських переговорів.

Загроза зриву переговорів стала реальністю. Японська громадськість вимагала, щоб уряд розпочав безпосередні

Тема 3 ^Міжнародна ситуація на Далекому Сході

 

переговори з СРСР і з'ясував можливість урегулювання відносин між двома країнами без підписання мирного договору за умови, що територіальне питання стане пред­метом наступних переговорів. У жовтні 1956 р. в Москву прибула японська урядова делегація на чолі з І. Хатояма. Переговори на найвищому рівні (13—19 жовтня) завер­шились успішно, і 19 жовтня 1956 р. була підписана спільна радянсько-японська декларація, яка передбачала:

припинення стану війни, відновлення миру та добро­сусідських дружніх відносин;

відновлення дипломатичних і консульських відносин;

підтримку прохання Японії про вступ до 00Н;

репатріацію всіх засуджених японських військово­полонених;

відмову від репараційних претензій;

проведення переговорів про укладення мирного дого­вору.

СРСР погодився на повернення Японії островів Ха­мобаї й Шикотан після укладення мирного договору. З підписанням декларації набрали чинності Конвенція про риболовство й Угода про надання допомоги людям, що потерпають у морі. Було підписано також ряд протоколів, зокрема про торгівлю й режим найбільшого сприяння.

Декларація заклала підвалини для успішного розвитку японо-радянських відносин. На думку багатьох політоло­гів і японознавців, це був тріумф уряду І. Хатояма. Нор­малізація відносин із СРСР забезпечувала Японії можли­вість проведення більш незалежної зовнішньої політики, сприяла зростанню її авторитету й престижу на між­народній арені. 18 грудня 1956 р. вона була прийнята до 00Н, у лютому 1957 р. нормалізувала відносини з Поль­щею і Чехословаччиною, а згодом з Угорщиною, Бол­гарією та Румунією.;,

Японо-радянські відносини розвивалися на основі принципів мирного співіснування. Хоча після відставки в грудні 1956 р. уряду І. Хатояма й приходу до влади уряду Я. Кісі розвиток цих відносин дещо загальмувався, ділові зв'язки вже ніколи не припинялися. Проте відносини з СРСР не були повністю врегульовані, переговори про укладання мирного договору виявилися перерваними на­довго.

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

 

К-ЗД^-ЗД-К^Х^І-К^ЗДК-ЇК^»»:»»^^^

•'Пріоритетні інтереси Японії в Південно-Східній Азії

•»К-Х{^№№КуК«-^»К-»»»>:<>К-К-№:-:-^^^^^

івденно-Східній Азії традиційно належить одне з перших місць у сфері економічних, політич­них та військово-стратегічних інтересів Японії в новітній період. Це засвідчило, наприклад, прийняття в серпні 1936 р. радою п'яти міністрів Японії «Основних принципів національної політики», які поряд з перетво­ренням японської Імперії на стабілізуючу силу в Східній Азії, підготовкою до боротьби проти Радянського Союзу й забезпеченням готовності «зустріти у всеозброєнні Англію та Америку» передбачали розширення «національного й економічного просування на південь, особливо в район країн Південних морів», цебто країн Південно-Східної

Азії (ПСА).

Поразка Японії в другій світовій війні, коли під гаслом «створення великої східноазіатської сфери спільного процвітання» Японія спочатку зуміла захопити в Півден-но-Східній Азії територію площею в 4242 тис. км, де проживало більш ніж 200 млн чоловік, а потім утратила її, на думку деяких аналітиків, не стала повчальним уро­ком для нового покоління японських керівників. Якби це насправді було так, то правлячі кола повоєнної Японії не докладали б значних зусиль спочатку для відновлення, а згодом розширення і поглиблення усього комплексу зв'язків як на дво-, так і на багатосторонній (регіо­нальній) основі та створення врешті-решт такої системи відносин, яка б забезпечила Японії роль економічного та політичного лідера в регіоні, що має принципове значен­ня для розвитку всієї азіатської політики Токіо. Після підписання Сан-Франциського мирного договору й відновлення національного суверенітету Японії головним рушієм активізації політики Токіо в Південно-Східній Азії було не стільки прагнення до примирення з наро­дами тепер уже незалежних країн південно-східноазіат-ського регіону, скільки намагання відновити доступ до необхідних для відбудови японської економіки нафти, олова, каучуку, бавовни та інших стратегічних матеріалів.

Тема 3 Міжнародна ситуація на Далекому Сході

І хоча до кінця 60-х років відносини Японії з країна­ми ПСА були порівняно обмеженими як за масштабами, так і за змістом, проте Токіо не відмовлявся від планів із плином часу отримати широкий доступ до джерел сиро­вини в цьому регіоні, домогтися тут свого економічного, а якщо вдасться, то й військово-політичного лідерства. Формально ж у 60-ті роки Японія обмежила сферу своїх інтересів у ПСА суто економічними, проголосивши свій зовнішньополітичний курс вільним від ідеології.

В 70-ті роки підтримувані урядом японські монополії за допомогою «мирної єни» зуміли утвердитися на ринках країн ПСА, зокрема на ринках Асоціації країн Південно-Східної Азії (АСЕАН). Вважається, що «мирний» наступ Японії виявився навіть ефективнішим за військовий, оскільки вона стала головним експортером та імпортером країн АСЕАН. За обсягом торгівлі з цими країнами Японія випередила США і Європейське економічне співтовариство (ЄЕС): її частка в загальній торгівлі країн Асоціації на кінець 70-х років становила 25,8 % проти 16,4 % США і 11,6 % ЄЕС. Японія випереджала США і ЄЕС і за приватними капіталовкладеннями в економіку країн АСЕАН. Середня її частка в цьому виді капітало­вкладень у цей період дорівнювала 27,8 % (середня частка США — 21,6 %, ЄЕС — 16,6 %).

Що ж сприяло такій бурхливій активності японських монополій у країнах ПСА, зокрема в країнах АСЕАН? На думку аналітиків, суттєвий вплив на формування зов­нішньополітичного курсу Японії в цьому регіоні справила географічна близькість ПСА.

Другою причиною підвищеної уваги Японії до ПСА був значний потенціал, створений більшістю країн регіону внаслідок прискореного економічного зростання протя­гом певного проміжку часу. На тлі застійних та кризових явищ у багатьох розвинутих країнах Заходу економіка значної частини країн південне-східноазіатського регіону динамічно розвивалася. В 70-ті роки прискорено зростав промисловий експорт цих країн. Його середньорічний приріст у зазначений період становив 45 % для Таїланду, 28 % — для Малайзії та Філліпін і 38 % — для Індонезії. При цьому значно зросла (приблизно до ЗО %) частка промислових товарів у сукупному експорті цих країн. Таким чином, більшість країн ПСА вийшла на такий Рубіж розвитку, який створював сприятливі передумови

П 9-302

 

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

для активного та тривалого економічного співробітництва

з Японією.

Третім фактором стало сировинне та енергетичне ба­гатство регіону ПСА. Країни регіону постачають на сві­товий ринок 96,6 % олова та олов'яних сплавів, 40,2 % тропічної деревини, 30,7 % нікелю, 28,8 % бокситів, 23,7 % цукру. В умовах нестабільного становища на Близькому Сході пріоритетного значення для Японії на­була нафта з ПСА, особливо з Індонезії. Частка Японії в індонезійському нафтовому експорті становить 54 %, або близько ЗО млн т, причому Японія постійно докладає зусиль до розробки газов