Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь FAQ Написать работу КАТЕГОРИИ: АрхеологияБиология Генетика География Информатика История Логика Маркетинг Математика Менеджмент Механика Педагогика Религия Социология Технологии Физика Философия Финансы Химия Экология ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
Зовнішня політика кнр воєнний конфлікт на корейському півострові 1950—1953 рр.Содержание книги
Похожие статьи вашей тематики
Поиск на нашем сайте
е Еволюція концептуальних основ зовнішньої політики Японії в 50—70-ті роки <6У/-«»99в^Ів«»^/»»в»»в»вС«У^»ввЄО»К^»»Ї^-^^ Вважається загальновизнаним факт, що основою японської зовнішньої політики в повоєнний період стала «доктрина Йосіда», згідно з якою Японія мала концентруватися на завданнях економічного зростання, не звертаючи серйозної уваги на стратегічну боротьбу між СРСР і США. Навіть уже наприкінці 70-х років тодішній японський міністр закордонних справ С, Окіта зазначав, що 90 % усієї дипломатичної роботи ведеться навколо економічних проблем. Основною метою цієї цілеспрямованої «економічної дипломатії» Японії, на думку багатьох аналітиків, було зміцнення її економічних Тем а 3 М іжнародна ситуація на Далекому Сході позицій поза національними кордонами. Проте подібний підхід зовсім ігнорував реальний внесок Японії в «отримання комунізму» і ті прибутки, що вона одержала завдяки участі в цьому «отриманні». Тільки на корейській війні японські компанії «заробили» близько 13 млрд доларів, дещо меншими були їхні прибутки від війни у В'єтнамі. Таким чином, внесок Японії в боротьбу проти комунізму мав не тільки економічний, а й політичний характер, якщо взяти до уваги підтримку як стратегічного, так і локального антикомунізму. А участь у «отриманні» СРСР і КНР мала й чисто військовий компонент, оскільки це «отримання» базувалося, зокрема, на сукупному військовому потенціалі США та Японії. На думку російського політолога Р. Ш.-А Алієва, «доктрина Йосіда» увібрала в себе всі складові класичного варіанта доктрини безпеки: економічний, політичний і військовий. Останній забезпечувався не тільки японо-американським Договором безпеки 1951 р., поновленим у 1960 р. під назвою «Договір про взаємне співробітництво і гарантії безпеки між Японією і Сполученими Штатами Америки», а й силами самооборони Японії, чисельність яких, згідно з офіційними даними 1985 р., становила 272 тис. чоловік, і наявністю американських військових баз на японській території. За Р. ЦІ.-А Алієвим, у такому класичному варіанті «доктрина Йосіда» діяла до початку 70-х років. Три важливі події початку 70-х років внесли корективи в зовнішню політику Японії. По-перше, це поразка США у В'єтнамі, по-друге, Японія посіла друге місце в капіталістичному світі за ВНП і, по-третє, почалася роз-' рядка в радянсько-американських відносинах. «Доктрина Йосіда» трансформувалася в класичну доктрину національних інтересів, компоненти якої в японському варіанті виглядали таким чином: загальна безпека, національна безпека, мир і стабільність у всьому світі. На початку 70-х років у японських політичних, наукових і ділових колах пролунали заклики до приведення міжнародної ваги країни у відповідність з її економічним потенціалом. Стратегічна мета цієї ідеї випливала з зовнішньополітичного компонента доктрини національних інтересів. Для Азії була сформульована додаткова концепція, яка дістала назву «доктрина Фукуда». Слід під- РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН креслити, що майже всі цілі й завдання, що визначалися доктриною національних інтересів зразка 70-х років, Японія виконала за винятком головного — вона так і не стала великою політичною державою.: >&»»»й«<<*к««>»к<^к<<й»к«<^:<!вйВ!айй^^ • Японо-американські відносини к-к«<«<-»к<<-:%»к-:%кя<^«%зд«<«<*?к<«<<«^^^ В перші повоєнні роки Вашингтон в основному домігся того, щоб Японія не становила воєнної загрози для США. Американські правлячі кола почали розглядати Японію як свій головний військово-стратегічний плацдарм на Далекому Сході, взяли курс на відновлення й подальше нарощування її військового потенціалу, на зміцнення союзу з її правлячими колами. В цих умовах Вашингтон розпочав підготовку до укладання сепаратного мирного договору з Японією, усунувши Радянський Союз та інші країни від участі в підготовчій роботі. 8 вересня 1951 р. цей договір було підписано в Сан-Франциско. Радянський Союз відмовився підписати його. Стаття 6 Сан-Франциського договору в його остаточній редакції гарантувала збереження на японській території американських військ, військових баз та інших військових об'єктів, чисельність яких на 1952 р. становила 2824, Слідом за підписанням сепаратного мирного договору 8 вересня 1951 р. в Сан-Франциско був підписаний японо-американський Договір безпеки, який дав змогу США після набрання чинності Сан-Франциським договором утримувати в Японії й поблизу неї будь-які військові контингенти, оснащені будь-якою зброєю. Цей договір дозволяв Вашингтону використовувати збройні сили на власний розсуд для ведення воєнних операцій під приводом підтримання «міжнародного миру і безпеки на Далекому Сході й забезпечення безпеки Японії від збройного нападу ззовні, включаючи допомогу, що надається на спеціальне прохання японського уряду для придушення великих внутрішніх заколотів і заворушень у Японії» (ст. 1). Тема 3 Міжнародна ситуація на Далекому Сході На базі ст. З «договору безпеки» 28 лютого 1952 р. Японія і США підписали так звану адміністративну угоду про умови розташування американських збройних сил на японській території. Згідно з цією угодою в розпорядженні США залишилися фактично всі ті військові бази та інші військові об'єкти на японській території, котрі вони утримували тут до набрання чинності Сан-Франциським мирним договором. Таким чином, «договір безпеки» й адміністративна угода стали юридичною основою для продовження перебування американських військ і баз на території Японії, певною мірою обмежили її суверенітет та оформили створення японо-американського військового союзу. За умовами «договору безпеки» США легко могли втягнути Японію в руйнівну війну всупереч її бажанню та навіть без ЇЇ відома. Фактично цей договір прив'язував Японію до системи військових блоків, створених під егідою США. Прямим наслідком японо-американського союзу стало прямування Японії у фарватері зовнішньої політики США Відповідно до умов Сан-Франциського мирного договору вона змушена була підписати 9 травня 1952 р. разом з Канадою і США Конвенцію про риболовство в північно-східній частині Тихого океану^ яка завдала серйозної шкоди інтересам риболовства Японії. 2 квітня 1953 р. Японія уклала зі США Договір про дружбу, торгівлю і мореплавство, що забезпечував американським монополіям можливість подальшого економічного проникнення в країну. Нарешті, 8 березня 1954 р. Японія і США підписали нову Угоду про допомогу в забезпеченні взаємної оборони, що мала на меті втягнути Японію в гонку озброєнь. Ця угода сприяла посиленню залежності японських збройних сил від поставок американської зброї. Отже, вступивши у військово-політичний союз зі США, японські правлячі кола тоді добровільно відмовилися від певної частини суверенітету на користь США, сподіваючись відновити з американською допомогою свою втрачену могутність. На кінець 50-х років внутрішня ситуація в Японії суттєво змінилася. Передусім це виявилося у відновленні могутності японських монополій і в значній активізації сил демократії. В країні розгорнувся рух за ліквідацію американських військових баз на території Японії, за анулювання кабального «договору безпеки», за повне віднов- -.1. ^ і' РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН лення незалежності Японії та її перехід на позиції миру, ^ свободи й нейтралітету. Під тиском громадськості в грудні 1954 р. змушений був піти у відставку відверто проамериканський уряд С. Іосіда, На зміну йому прий< шов уряд 7. Хатояма, котрий успішно нормалізував япо-но-радянські дипломатичні відносини. Посилення руху за ліквідацію американських військових баз на японській території, проти «договору безпеки», за політику миру й нейтралітету створило серйозну загрозу самому, існуванню японо-американського військового союзу. Його прибічники як у Японії, так і в США вбачали єдиний вихід зі становища, що склалося, в перегляді «договору безпеки». Окрім того, зміцнення економічного становища й міжнародних позицій Японії робило для її правлячих кіл попередні рамки й умови японо-американського військового союзу надто тісними. Нарешті, «договір безпеки» явно перестав задовольняти і Сполучені Штати. Війна в Кореї й тайванська криза 1958 р. наочно продемонстрували, що союзники США дуже неохоче йдуть на активну підтримку, а тим більше на участь в американських авантюрах на Далекому Сході. Тому у Вашингтоні прийняли рішення розпочати переговори з Японією про укладення нового американо-япон-ського військового договору під приводом перегляду «договору безпеки». І Конкретна домовленість про початок переговорів була досягнута у вересні 1958 р., а 4 жовтня в Токіо розпочались і самі переговори. В міру того, як у ході дискусій у парламенті та в пресі дедалі виразніше з'ясовувалося, що мова йде про новий військовий союз зі США, в Японії поширювався рух за припинення переговорів і ліквідацію всієї системи японо-американського військового союзу. Проте уряд К Кісі, ігноруючи волю і протести японської громадськості, підписав 19 січня 1960 р. Договір про взаємне співробітництво і гарантії безпеки між Японією і Сполученими Штатами Америки. Він замінив «договір безпеки» 1951 р., а також угоду про засоби обслуговування територій та статус збройних сил США в Японії. 20 травня 1960 р. договір був ратифікований нижньою палатою японського парламенту, а 23 червня 1960 р. набрав чинності. Новий японо-американський «договір безпеки», який відрізнявся від договору 1951 р. меншою асиметрією вза- Тема 3 Міжнародна ситуація на Далекому Сході ємних зобов'язань щодо співробітництва в галузі оборони, був укладений на 10 років і містив формулювання про те, що збройний напад на одну із сторін «становитиме загрозу миру і безпеці другої». N Як уже зазначалося, підготовка договору спричинила розкол у японському суспільстві. Соціалісти й комуністи, які обстоювали нейтральну зовнішню політику, виступали проти підтвердження офіційним Токіо орієнтації на союз із Вашингтоном. Ультраправі сили були обурені небажанням уряду Н. Кісі добиватись перегляду мирної конституції 1947 р. і створення незалежного військового потенціалу. Частину помірковано-консервативних верств суспільства дуже непокоїла можливість розширення військових зобов'язань Японії. На думку російського політолога О. Богатурова, ці настрої підживлював не повоєнний пацифізм, а націоналізм у тій своєрідній формі, яка була характерна для японської еліти. Японська еліта не вважала актуальним завданням створення в найближчій перспективі незалежного оборонного потенціалу, але прагнула забезпечити можливість реальної самостійності у сфері зовнішньої й оборонної політики в перспективі більш віддаленій. Вважалося, що чим ширшими стануть функції Японії в межах стратегічної системи США, тим сильніше країна інтегруватиметься в цю систему і тим складніше їй буде звільнитись від американського контролю в майбутньому. Не відкидаючи ідею стратегічного партнерства зі США, більшість поміркованих консерваторів у правлячій партії й ділових колах виступала проти повноцінного союзу зі Сполученими Штатами, який дав би Японії змогу створити могутню воєнну машину, але й підпорядкував би її американському контролю. Така позиція визначала й підхід Японії до регіональних відносин. Залишаючись у фарватері зовнішньої політики США, Японія в ряді випадків обстоювала право на специфічне бачення регіональних реалій. Вона першою з азіатських країн проголосила пріоритетність господарського розвитку, вважаючи економіку фундаментом відновлення міжнародного статусу. З 1960 р. японський уряд приступив до розробки плану перебудови промисловості й сільського господарства, підтримував приватний сектор, втручаючись в економіку з метою концентрації коштів у пріоритетних галузях. Це дало змогу добитись високих темпів зростання ВНП, які в 1960—1969 рр. переви- < • Л Д ІІ *І..і..,.» •. РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН щили 10 %-ну позначку й стали найвищими у світі. Високі темпи зростання японської економіки не завжди прихильно сприймались у Вашингтоні, але політичні й стратегічні міркування брали гору над економічними. Японія залишалась головним союзником США в азіатсько-тихоокеанському регіоні і в 70-ті роки, що було зумовлене спільністю стратегічних інтересів партнерів. Називаючи Японію «повноправним» союзником, офіційний Вашингтон намагався зобразити справу так, нібито між США і Японією немає нерозв'язних суперечностей. В офіційних виступах керівних діячів США ледь не з захватом зазначалося «феноменальне зростання» японської економіки, містилися твердження про наявність «тісної економічної взаємозалежності», віталась і заохочувалась експансія японського капіталу в азіатсько-тихоокеанському регіоні. Японію як «третю промислову державу» закликали відіграти роль «головного джерела стабільності» в Азії. При цьому Вашингтон давав зрозуміти, що він готовий піти на поступки Токіо з метою усунення суперечностей і розбіжностей. Одну з причин, що затьмарювала японо-американські відносини, становила проблема повернення Японії Окінави. 17 червня 1971р. була підписана угода про передачу під управління Японії архіпелагу Рюкю, до складу якого входить Окінава. Вашингтон розглядав цю угоду як винагороду за ту роль, що її Токіо мав відігравати в здійсненні «доктрини Ніксона» в Азії. Угода передбачала збереження американських військових баз на Окінаві, але відповідальність за безпосередню оборону архіпелагу покладалася на японські сили самооборони. Японія зобов'язувалася взяти на себе цю функцію з 1 липня 1973 р. і направити на Окінаву війська, включаючи частини ВМС і ППО. Слід підкреслити, що повернення островів Рюкю розглядалося в американських і японських правлячих колах під зовсім різними кутами зору. Вашингтон розцінював це як великодушний акт адміністрації Ніксона. На думку Токіо, повернення островів надто затрималось, і У випадку продовження американської окупації на островах серйозна криза в японо-американських відносинах була б неминучою. У відмінності цих оцінок виявилися глибокі суперечності, притаманні американо-японському союзові. Характерно, що сам «договір безпеки» по-різному розгля- Тема 3 Міжнародна ситуація на Далекому Сході дався Вашингтоном і Токіо. Перший вважав цей договір вигідним передусім Японії у зв'язку з зобов'язанням США забезпечувати її безпеку. В Токіо розуміли, що мета американської військової присутності в Японії аж ніяк не обмежується забезпеченням її безпеки. Надаючи в розпорядження американських збройних сил свою територію й засоби обслуговування, Японія ризикувала виявитись втягнутою всупереч її волі в можливі воєнні конфлікти. І це не могло не викликати певних побоювань Токіо. В контексті вищевикладеного привертає до себе увагу ще одна обставина. Незважаючи на спільну заінтересованість у збереженні своїх позицій на Далекому Сході й у Південно-Східній Азії, СЛІА і Японія по-різному оцінювали як характер двосторонніх відносин, так і міжнародне становище в цілому. Токіо прагнув більшої незалежності в межах військового союзу зі СЛІА. Вашингтон, всіляко підкреслюючи роль СЛІА в системі оборони Японії й передусім значення американської «ядерної парасольки», вимагав від неї більш активної участі в американській військово-стратегічній системі й різкого збільшення військових витрат. Ця вимога мала на меті не тільки звільнитися від частини військового тягаря, що обтяжував американський бюджет, а й пригальмувати зовнішньоекономічний наступ японського конкурента. Проте Токіо не поспішав допомагати Вашингтонові виходити з зовнішньополітичних та економічних труднощів, намагаючись використати ці труднощі у своїх інтересах. Ось чому, заохочуючи курс на мілітаризацію Японії й закликаючи її до зміцнення сил самооборони, вимагаючи від неї «поділу тягаря» військової допомоги своїм азіатським союзникам — Південній Кореї, Тайваню, Південному В'єтнаму, правлячі кола США водночас побоювалися, що самостійна й сильна у військовому відношенні Японія з плином часу стане серйозною загрозою американським позиціям в Азії. Саме тому, незважаючи на Декларації про «зріле партнерство», офіційний Вашинг-іон намагався переконати японські правлячі кола не йти їтаяхом нарощування своєї військової могутності далі ^еж, що влаштовували саме його. Проте в Токіо дотримувались іншої думки з цього приводу. Тут дедалі частіше лунали твердження, що допнуте Японією «процвітання» потребує «захисту». ішлося передусім про охорону зони впливу, створеної донським капіталом у районі Східної Азії й Тихого оке- РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН ану. Вже на початок 70-х років Японія зайняла провідні позиції в торгівлі з Австралією, Індонезією, Таїландом, Філліпінами, Тайванем, Південною Кореєю, Південним В'єтнамом. Японський експорт у країни Південно-Схід< ної Азії зріс тоді більш ніж удвоє порівняно з серединою 60-х років, набагато переважаючи японський імпорт із цих країн. Зростання економічної могутності Японії, її прагнення перетвориш район Далекого Сходу й Тихого океану на сферу свого впливу об'єктивно суперечили інтересам США в цьому регіоні. Японія ставала чинником, що певною мірою підривав панівні позиції США в азіатсько-тихоокеанському регіоні. Послідовний курс Вашингтона на відновлення японського економічного й військового потенціалу сприяв перетворенню Японії на економічну противагу самим США в районі Східної Азії й Тихого океану. Це не могло не призвести до кризових явищ у японо-американських відносинах. Симптомами кризи в японо-американських відносинах початку 70-х років стали вимога США ревальвувати єну, а також несподіване для Токіо рішення Р. Ніксона відвідати Пекін. Ці акції свідчили про глибоке занепокоєння Вашингтона у зв'язку з наступом японських. монополій на американські ринки і про небажання США враховувати інтереси свого союзника. Засоби масової інформації досить часто акцентували увагу на торговельно-економічних суперечностях між Японією і США, які справді набирали в певні періоди надзвичайно гострого характеру й справляли значний вплив на політичні відносини партнерів. Японо-американські торговельні суперечності не подолані донині і, безумовно, зберігатимуться надалі, періодично загострюючись. Проте слід ураховувати, що такі суперечності притаманні ринковій економіці і спричинюють не тільки негативні, а й позитивні наслідки. Заінтересованість у пом'якшенні відцентрових тенденцій спонукає керівників Японії і США вживати заходів для запобігання економічним суперечностям. ^ На середину 70-х років військово-політичні позиції США в азіатсько-тихоокеанському регіоні серйозно послабилися, про що свідчили падіння проамериканських режимів в Індокитаї й розпад СЕАТО. На міжнародній арені в цілому загострювалися міжімперіалістичні суперечності в умовах енергетичної кризи, посилювалася бо- Тема 3 N Міжнародна ситуація на Далекому Сході ротьба країн, що розвиваються, за встановлення нового міжнародного економічного порядку, розгортався національно-визвольний рух на африканському континенті. Все це викликало помітний поворот управо в політичному мисленні правлячих кіл США. Прихильники «жорсткого курсу» щодо країн протилежної соціально-економічної системи отримали аргументи на користь посилення конфронтації з цими країнами. В умовах подальшого послаблення міжнародних позицій США Вашингтон почав розглядати як невідкладне й першочергове завдання американської політики в Азії зміцнення відносин зі своїми партнерами, передусім з Японією. Зміна пріоритетів в азіатсько-тихоокеанській стратегії США чітко визначилася вже з середини 1975 р., коли об'єктом найбільшої дипломатичної активності Вашингтона стала Японія. З цього часу по суті почався новий етап у розвитку японо-американських відносин, що позначився більш високим рівнем військового співробітництва і рішучістю дотримуватися погодженої політико-дипломатичної лінії у відносинах із третіми державами. Зустрічі керівників обох сторін порівняно з попереднім періодом набрали більш інтенсивного й довірчого характеру, постійним став обмін делегаціями представників військових відомств. Після приходу до влади адміністрації Д. Картера першою закордонною поїздкою нового віце-президента 7. Мондейла була поїздка на Японські острови (лютий 1977 р.). У березні того ж року візит новому американському президентові зробив японський прем'єр-міністр Г. Фукуда. Обидві сторони підтвердили намір своїх країн підтримувати високий рівень двосторонніх відносин, убачаючи в цьому основу такого «світопорядку», який відповідав би інтересам Заходу. Найвищі керівники двох держав до-сягли неофіційної домовленості про збереження системи щорічного автоматичного продовження «договору безпеки» протягом тривалого часу, в усякому разі на період дії Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. СЛІА формально підтвердили ядерні гарантії своєму союзникові. Адміністрація Картера виступила з офіційною заявою про намір ураховувати позицію свого партнера з усіх серйозних міжнародних проблем і не здійснювати без попередніх консультацій з японським урядом ніяких дипломатичних акцій, що зачіпають його інтереси. Одно- РОЗДІЛ 1(1 ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН часно й Токіо почав уникати дипломатичних акцій, передусім щодо країн соціалістичної системи, які можна було б тлумачити як проведення сепаратного курсу. Характеризуючи нову фазу американо-японських відносин, державний секретар США Г. Кіссінджер заявив: «Для Сполучених Штатів жодні відносини не мають такого важливого значення, як наш союз із Японією. Забезпечення взаємної безпеки залишається основою нашого співробітництва, але в нову епоху ми поширюємо наїщ партнерські відносини на всю сферу спільних інтересів...» | Незважаючи на гостру конкурентну боротьбу, що становить невід'ємну частину ринкових відносин, і Японія, і США прагнули консолідувати зусилля, виробити погоджені заходи як військово-політичного, так і економічного характеру, що в цілому сприяло подальшому зміцненню японо-американського союзу. <Х^К-К<-:-:-К^К««<«<«<К«%<-:<»ві«-:«<-:«-:«^ • Японо-радянські відносини *»;«і««'»їїа»кк«-к-:-:<<<-:<-к-к-:«««<<%«-:^^^^^^ либинні причини суперечливого характеру япо-но-радянських відносин після другої світової війни зумовлені складним комплексом історичних, ідеологічних, політичних та міжнародних факторів. Підписання в 1951 р. японо-американського Договору безпеки, який фактично розглядав Радянський Союз як потенційного воєнного супротивника, визначило антира-дянську спрямованість зовнішньополітичного курсу Японії. У зв'язку з втягненням Японії у військово-політичну стратегію Вашингтона зростання напруженості в радянсько-американських відносинах майже автоматично спричиняло посилення антирадянських тенденцій у японській зовнішній політиці.
Дипломатичні відносини Японії й СРСР залишалися перерваними з серпня 1945 до жовтня 1956 р. Уряд С. Йосіда проводив проамериканську політику. Всупереч національним інтересам країни цей уряд ухилявся від нормалізації відносин з Радянським Союзом і чинив опір розвитку з ним економічних та торговельних зв'язків.
Міжнародна ситуація на Далекому Сході
Така політика уряду С. Йосіда піддавалася різкій критиці не тільки з боку опозиції, а й усередині самої Ліберальної партії, лідером якої він був. На виборах 1954 р. ліберали зазнали поразки, і 7 грудня кабінет С. Йосіда пішов у відставку. Новий кабінет Демократичної партії на чолі з /. Хатояма виступав за проведення більш незалежної від США політики, за нормалізацію відносин із СРСР та іншими соціалістичними країнами, що й сприяло перемозі Демократичної партії на виборах. У січні 1955 р. І. Хатояма заявив, що Токіо слід взяти на себе ініціативу й запропонувати Москві нормалізувати відносини, насамперед припинивши стан війни між Японією і СРСР. Противники нормалізації відносин із СРСР наголошували на територіальному питанні: Південний Сахалін та Курильські острови — Хабомаї, Шикотан, Ітуруп та Кунашир — були передані СРСР після капітуляції Японії. Їх підтримували США, які намагались ізолювати Японію від соціалістичних країн і попереджали, що лінія Японії на розширення економічних зв'язків з СРСР «може стати перешкодою для здійснення програми допомоги Японії, що розроблялась урядом США». Враховуючи зміну міжнародної обстановки на Далекому Сході у зв'язку з припиненням війни в Кореї та Індокитаї, СРСР здійснив активні кроки для встановлення контактів з Японією. Він постійно підкреслював бажання жити з нею в мирі й дружбі, необхідність припинення стану війни, встановлення нормальних дипломатичних відносин. З червня 1955 р. в Лондоні розпочались японо-радянські переговори, перші місяці яких виявились безплідними. Попередньою умовою відновлення відносин і укладення мирного договору японська сторона висунула задоволення територіальних претензій Японії, а саме: повернення їй Курильських островів і Південного Сахаліну, репатріацію засуджених у Радянському Союзі військовополонених тощо. Радянська делегація запропонувала проект мирного договору, виявивши готовність задовольнити деякі японські побажання, в тому числі територіальні. Враховуючи, що острови Малого Курильського пасма Хамобаї й Шикотан розташовані поблизу японського острова Хок-кайдо, СРСР погоджувався передати їх Японії. Проте радянські пропозиції не були відповідним чином оцінені японською стороною. Її представник на японо-радянсь- РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВЩНОСИН ких переговорах наполягав на переданні Японії, окрім островів Хамобаї й ІПикотан, також островів Кунашир і Ітуруп. Крім того, питання тро статус двох останніх Курильських островів і південної частини Сахаліну японці пропонували передати на розгляд міжнародної конференції. В березні 1956 р. з ініціативи Японії переговори були перервані. В їхньому ході сторони погодили статтю договору щодо необхідності укладення угоди про регулювання й обмеження вилову лососевих у північно-західній частині Тихого океану. Під тиском японських рибопромисловців японський уряд запропонував розпочати двосторонні японо-радянські переговори про укладання угоди з питань риболовства. Ці переговори проходили в Москві з 29 квітня по 14 травня 1956 р. і завершились підписанням Конвенції про риболовство й Угоди про надання допомоги людям, що потерпають у морі. В ході цих переговорів була досягнута домовленість відновити переговори про нормалізацію радянсько-японських відносин не пізніше 31 липня 1956 р. Проте й після відновлення 31 липня 1956 р. в Москві двосторонніх переговорів японський міністр закордонних справ М. Сігеміцу обстоював повернення Японії всіх островів. Радянський уряд не змінив своєї позиції. М. Сігеміцу висловився за тимчасове припинення переговорів, порекомендувавши японському урядові піти на укладання мирного договору на запропонованих-Радянським Союзом умовах. Такий поворот подій викликав роздратування Вашингтона. Він офіційно попередив Токіо, що в разі визнання Японією за мирним договором із СРСР Південного Сахаліну й Курильських островів володіннями Радянського Союзу США на основі ст. 26 Сан-Фран-циського договору вимагатимуть «аналогічних переваг». Мова йшла про довічне збереження за США островів Окінава та Бонін (Огасавара). У вересні 1956 р. держдепартамент США опублікував ноту, в якій заявив, що «острови Ітуруп і Кунашир (поряд з Хабомаї й Шикота-ном, які є частиною Хоккайдо) завжди були складовою частиною Японії й мають по справедливості належати Японії». Посол Аллісон отримав доручення не допустити успішного завершення японо-радянських переговорів. Загроза зриву переговорів стала реальністю. Японська громадськість вимагала, щоб уряд розпочав безпосередні Тема 3 ^Міжнародна ситуація на Далекому Сході
переговори з СРСР і з'ясував можливість урегулювання відносин між двома країнами без підписання мирного договору за умови, що територіальне питання стане предметом наступних переговорів. У жовтні 1956 р. в Москву прибула японська урядова делегація на чолі з І. Хатояма. Переговори на найвищому рівні (13—19 жовтня) завершились успішно, і 19 жовтня 1956 р. була підписана спільна радянсько-японська декларація, яка передбачала: припинення стану війни, відновлення миру та добросусідських дружніх відносин; відновлення дипломатичних і консульських відносин; підтримку прохання Японії про вступ до 00Н; репатріацію всіх засуджених японських військовополонених; відмову від репараційних претензій; проведення переговорів про укладення мирного договору. СРСР погодився на повернення Японії островів Хамобаї й Шикотан після укладення мирного договору. З підписанням декларації набрали чинності Конвенція про риболовство й Угода про надання допомоги людям, що потерпають у морі. Було підписано також ряд протоколів, зокрема про торгівлю й режим найбільшого сприяння. Декларація заклала підвалини для успішного розвитку японо-радянських відносин. На думку багатьох політологів і японознавців, це був тріумф уряду І. Хатояма. Нормалізація відносин із СРСР забезпечувала Японії можливість проведення більш незалежної зовнішньої політики, сприяла зростанню її авторитету й престижу на міжнародній арені. 18 грудня 1956 р. вона була прийнята до 00Н, у лютому 1957 р. нормалізувала відносини з Польщею і Чехословаччиною, а згодом з Угорщиною, Болгарією та Румунією.;, Японо-радянські відносини розвивалися на основі принципів мирного співіснування. Хоча після відставки в грудні 1956 р. уряду І. Хатояма й приходу до влади уряду Я. Кісі розвиток цих відносин дещо загальмувався, ділові зв'язки вже ніколи не припинялися. Проте відносини з СРСР не були повністю врегульовані, переговори про укладання мирного договору виявилися перерваними надовго. РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН
К-ЗД^-ЗД-К^Х^І-К^ЗДК-ЇК^»»:»»^^^ •'Пріоритетні інтереси Японії в Південно-Східній Азії •»К-Х{^№№КуК«-^»К-»»»>:<>К-К-№:-:-^^^^^ івденно-Східній Азії традиційно належить одне з перших місць у сфері економічних, політичних та військово-стратегічних інтересів Японії в новітній період. Це засвідчило, наприклад, прийняття в серпні 1936 р. радою п'яти міністрів Японії «Основних принципів національної політики», які поряд з перетворенням японської Імперії на стабілізуючу силу в Східній Азії, підготовкою до боротьби проти Радянського Союзу й забезпеченням готовності «зустріти у всеозброєнні Англію та Америку» передбачали розширення «національного й економічного просування на південь, особливо в район країн Південних морів», цебто країн Південно-Східної Азії (ПСА). Поразка Японії в другій світовій війні, коли під гаслом «створення великої східноазіатської сфери спільного процвітання» Японія спочатку зуміла захопити в Півден-но-Східній Азії територію площею в 4242 тис. км, де проживало більш ніж 200 млн чоловік, а потім утратила її, на думку деяких аналітиків, не стала повчальним уроком для нового покоління японських керівників. Якби це насправді було так, то правлячі кола повоєнної Японії не докладали б значних зусиль спочатку для відновлення, а згодом розширення і поглиблення усього комплексу зв'язків як на дво-, так і на багатосторонній (регіональній) основі та створення врешті-решт такої системи відносин, яка б забезпечила Японії роль економічного та політичного лідера в регіоні, що має принципове значення для розвитку всієї азіатської політики Токіо. Після підписання Сан-Франциського мирного договору й відновлення національного суверенітету Японії головним рушієм активізації політики Токіо в Південно-Східній Азії було не стільки прагнення до примирення з народами тепер уже незалежних країн південно-східноазіат-ського регіону, скільки намагання відновити доступ до необхідних для відбудови японської економіки нафти, олова, каучуку, бавовни та інших стратегічних матеріалів. Тема 3 Міжнародна ситуація на Далекому Сході І хоча до кінця 60-х років відносини Японії з країнами ПСА були порівняно обмеженими як за масштабами, так і за змістом, проте Токіо не відмовлявся від планів із плином часу отримати широкий доступ до джерел сировини в цьому регіоні, домогтися тут свого економічного, а якщо вдасться, то й військово-політичного лідерства. Формально ж у 60-ті роки Японія обмежила сферу своїх інтересів у ПСА суто економічними, проголосивши свій зовнішньополітичний курс вільним від ідеології. В 70-ті роки підтримувані урядом японські монополії за допомогою «мирної єни» зуміли утвердитися на ринках країн ПСА, зокрема на ринках Асоціації країн Південно-Східної Азії (АСЕАН). Вважається, що «мирний» наступ Японії виявився навіть ефективнішим за військовий, оскільки вона стала головним експортером та імпортером країн АСЕАН. За обсягом торгівлі з цими країнами Японія випередила США і Європейське економічне співтовариство (ЄЕС): її частка в загальній торгівлі країн Асоціації на кінець 70-х років становила 25,8 % проти 16,4 % США і 11,6 % ЄЕС. Японія випереджала США і ЄЕС і за приватними капіталовкладеннями в економіку країн АСЕАН. Середня її частка в цьому виді капіталовкладень у цей період дорівнювала 27,8 % (середня частка США — 21,6 %, ЄЕС — 16,6 %). Що ж сприяло такій бурхливій активності японських монополій у країнах ПСА, зокрема в країнах АСЕАН? На думку аналітиків, суттєвий вплив на формування зовнішньополітичного курсу Японії в цьому регіоні справила географічна близькість ПСА. Другою причиною підвищеної уваги Японії до ПСА був значний потенціал, створений більшістю країн регіону внаслідок прискореного економічного зростання протягом певного проміжку часу. На тлі застійних та кризових явищ у багатьох розвинутих країнах Заходу економіка значної частини країн південне-східноазіатського регіону динамічно розвивалася. В 70-ті роки прискорено зростав промисловий експорт цих країн. Його середньорічний приріст у зазначений період становив 45 % для Таїланду, 28 % — для Малайзії та Філліпін і 38 % — для Індонезії. При цьому значно зросла (приблизно до ЗО %) частка промислових товарів у сукупному експорті цих країн. Таким чином, більшість країн ПСА вийшла на такий Рубіж розвитку, який створював сприятливі передумови
РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН для активного та тривалого економічного співробітництва з Японією. Третім фактором стало сировинне та енергетичне багатство регіону ПСА. Країни регіону постачають на світовий ринок 96,6 % олова та олов'яних сплавів, 40,2 % тропічної деревини, 30,7 % нікелю, 28,8 % бокситів, 23,7 % цукру. В умовах нестабільного становища на Близькому Сході пріоритетного значення для Японії набула нафта з ПСА, особливо з Індонезії. Частка Японії в індонезійському нафтовому експорті становить 54 %, або близько ЗО млн т, причому Японія постійно докладає зусиль до розробки газов
|
|||||||||||
Последнее изменение этой страницы: 2016-08-10; просмотров: 467; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.188.211.58 (0.017 с.) |