Формування засад зовнішньої політики молодих африканських держав Становлення системи міжафриканських відносин

Розвиток політичних відносин між афри­канськими державами в 60—70-ті роки Становлення економічного співробітництва

Економічна комісія 00Н для Африки Суперництво СРСР—Захід в Африці та його вплив на міжафриканські відносин;

:^Х-»^»»К«->»Х-ЇК«-Я<й«»вД^^

• Формування засад зовнішньої політи­ки молодих африканських держав

$^?^й:ї№У'%$<ййай^:$й%%ї»?й»^-^:^^^

З огляду на надзвичайну відсталість суспільного життя колоніальної Африки саме в Західній пів­кулі серед нащадків рабів, переселених туди з Африки, зародилися панафриканський рух та ідеологія панафриканізму. Засновниками панафриканізму на зла^їі XIX— XX ст. були представники негритянської інтеліген­ції зі США та Вест-Індії. Лідерами цього руху стали ви­датний діяч негритянської громади в США Вільям Дюбу^ якого вважають батьком панафриканізму, та негр-юрист з острова Трінідад Генрі Сільвестр Вільямс. Спочатку завдай'

Система міжафриканських відносин

яя панафриканізму полягало в боротьбі проти расового гноблення й нерівноправності негрів і африканців в усьо-^г світі, а практично в боротьбі за їхні права в Західній пікулі. В 1919, 1921, 1923 та 1927 рр. відбулися чотири ^африканські конгреси. Керували цим рухом американ­ські негри. Особливу роль в історії панафриканізму як пуху й ідеології відіграв V конгрес у Манчестері 1945р. На ньому вперше домінували молоді діячі африканського національно-визвольного руху К Нкрума (Золотий Берег), Б. Азіківе (Нігерія), Д. Кеніата (Кенія). Прийняті конгре­сом документи «Заява колоніальним державам», «Звер­нення до колоніальних народів» висунули мету звільнити народи Африки від колоніалізму. Таким чином, панафри­канський рух злився з національно-визвольною боротьбою і після 1945 р. втратив своє значення (проведення 1974 р. останнього, VI панафриканського конгресу в Дар-ес-Са­ламі, Танзанія, становило суто формальний акт).

Інша доля спіткала ідеологію панафриканізму. Вона активно пропагувалася й використовувалася для визна­чення долі народів Африки. Досить довго крайні ліві, радикальні діячі національно-визвольного руху вважали, що після звільнення колоній вони повинні об'єднатися в єдиній федеративній африканській державі й саме цю мету ставили перед країнами, що звільнялися від коло­ніальної залежності. Ідеологія панафриканізму передба­чала також перегляд кордонів, що склалися в Африці за доби колоніалізму. І це, здавалось, мало рацію: справді, існуючі кордони були встановлені колонізаторами при поділі континенту свавільно, а створення в майбутньому єдиної африканської держави робило б ці кордони не Дуже принциповою справою. В грудні 1958 р, в столиці Гани Аккрі відбулася перша конференція народів Африки, в ^якій взяли участь представники 28 країн, як незалежних, ^к і колоній. З ініціативи Кваме Нкруми, тоді прем'єр-міністра незалежної Гани, конференція ухвалила спеці-^ну резолюцію «Про кордони і федерації», яка визнала ^рдони, встановлені колонізаторами, безпідставними, ос-^"іьки вони розділяли народи одного походження. Резо-•^Ція містила заклик до створення африканськими дер­евами регіональних федерацій, а потім, урешті-решт,

^І(СОЮЗУ африканських державшу або «Сполучених Штатів ^Фрики».

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН:

^^^»

Подальший хід історичного розвитку показав нереа,

лістичніеть подібних підходів, і концепція панафрика, нізму перетворилася на концепцію африканського наційц^ лізму як відображення спільних і окремих інтересів афрц, канських країн. Концепція африканського націоналізму таким чином, набула різних рівнів. Це рівень загально. африканської єдності: боротьба за ліквідацію колоніа­лізму, апартеїду та расизму в Африці, нерівноправності африканських країн на світовій арені, за співробітництво країн Африки та подолання їхньої соціально-економічноі відсталості; субрегіональний рівень: створення відповідних субрегіональних економічних об'єднань та організацій заради названих цілей; і, нарешті, рівень держави:

функціонування націоналізму як чинника, що згуртовує в межах однієї держави її населення і долає негативні на­слідки встановлення колоніальних кордонів і племінної структури населення африканських країн. На цьому, ос­танньому, рівні націоналізм може протиставляти інтереси однієї держави інтересам інших і навіть протидіяти об'єд­навчим тенденціям. В умовах міжнародної обстановки, що склалася, а також розтягнутості в часі процесу де­колонізації (перша країна Тропічної Африки Гана звіль­нилася від колоніалізму в 1957 р., остання — Намібія — в 1990 р.) на основі концепції африканського націона­лізму сформувалися основні принципи зовнішньої полі­тики африканських держав, що домінували аж до кінця 80-х років. Це антиколоніалізм, єдність і неприєднання.

Принцип антиколоніалізму передбачав цілковите звіль­нення народів Африки від колоніальної залежності й зміц­нення самостійності молодих африканських держав.

Принцип єдності мав два напрями: перший —об'єд­нання проти зовнішніх сил, що являють собою загрозу африканським державам; другий -^організація співробіт­ництва між країнами континенту. Діапазон завдань 1У¹ надзвичайно широкий: недопущення конфліктів, воєн­них зіткнень та їх припинення в разі виникнення; ство­рення й розвиток двостороннього та багатостороннього

співробітництва, передусім економічного; спільний 3^а'

хист інтересів Африки на міжнародній арені.

Принцип неприєднання був породжений поділом свй на дві сили, що протистояли одна одній, — з одної⁰

а 7 Система міжафриканських відносин

боку країни вільної ринкової економіки під керів-^гпггвом США і, з іншого —країни, що звались соціаліс­тичними, до яких належали СРСР, його сателіти в Схід­ній Європі, а також Китай, В'єтнам, Північна Корея в

Азії ^1а ^^^{а в} Латинській Америці. Своєрідність ситуації полягала в тому, що друге угруповання (світ соціалізму) виявилось розколотим (конфлікт СРСР—Китай). Радян­ський Союз та його сателіти в Східній Європі, а також Куба кинули виклик усьому Заходові й намагались кон­курувати з ним у різних регіонах світу, що було по своїй суті авантюризмом. У цих умовах політика неприєднання передбачала рівновіддаленість від двох головних сил, що. змагалися за панування в різних регіонах світу, викорис­тання цього суперництва задля зміцнення власних пози­цій на міжнародній арені й отримання іноземної допо­моги національному розвиткові з якомога більшої кіль­кості джерел. З цією метою розроблялася відповідна зов­нішньополітична тактика африканських держав. А. Ма-самба-Деба (президент Республіки Конго в 1963— 1968 рр.) говорив з цього приводу, що його ставлення до країн, що допомагають, аналогічне поведінці чоловіка, в якого багато дружин і який не має права виявити особ­ливу любов до якоїсь одної з цих дружин. Справжній багатоженець повинен поводитися так, щоб кожна його дружина відчувала, що саме вона є привілейованою.

На практиці рівної віддаленості не вийшло. Більшість африканських держав завжди була ближче до Заходу, і лише незначна їх частина в різні часи дотримувалася про-радянської орієнтації. Для всіх африканських держав гра на суперництві СРСР—Захід ставала засобом отримання

Додаткової зовнішньої допомоги.

Такі були реалії, в яких складалася зовнішня політика

^риканських держав. Вони визначили основні напрями Щєі політики: міжафриканські відносини; відносини з За-^Дом, відносини з СРСР та іншими країнами комуніс¹ Ї^ної системи; відносини з країнами, що розвиваються, ^Ших континентів; діяльність у міжнародних організа­ціях.

15 ^

 

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

»>К»»»»»»»»УАЗ»»>К«-%^<»>»»»»Х^Ж-»»»»Ї»»&^^

"уі^л

чї

• Становлення системи міжафрикан­ських відносин

<»И«»>К««««-К<-:«'№ЗД»К«-:«^;-К<-К»>»»»»>»:<&К»»«^^

На початку 60-х років в Африці вже налічувалося близько ЗО молодих незалежних держав, без Ефіопії, Ліберії та Єгипту, котрі або вже звіль­нились (Єгипет у 1922 р.), або не були колоніями. Пощу^ концептуальної основи їхніх взаємовідносин стали най< важливішою проблемою державного будівництва та роз­робки зовнішньої політики. Зберігати чи переглядати кор­дони? Об'єднуватися в регіональні федерації, а потім у єдину федеративну державу чи ні? Якщо ні, то якими мають бути організації, що об'єднуватимуть африканські держави, і яким має бути ступінь відмови від державного суверенітету при цьому? Яким має бути масштаб об'єд­нань: загальноконтинентальним чи субрегіональним? З ким об'єднуватися на субрегіональному рівні: з усіма дер­жавами субрегіону або з тими, з ким була спільна метро­полія? І, нарешті, як ставитися до субрегіональних органі­зацій, започаткованих ще метрополіями за часів колоніа­лізму?

Молодим державам Африки відразу довелося шукати

відповіді на всі ці запитання. Як уже зазначалося, в перші роки розпаду колоніальної системи африканські країни, що звільнилися, рішуче висловилися за ліквідацію і пере­гляд існуючих кордонів, поставивши при цьому завдання через формування субрегіональних об'єднань йти до го­ловної мети — створення Сполучених Штатів Африки. Ідея об'єднання в такий спосіб певний час становила

важливий елемент політичного життя Африки через ^ що її сповідували видатні діячі національно-визвольною

руху Африки, а потім лідери перших незалежних держав:

ветеран панафриканізму, перший президент Гани К. Нкрї' ма, Секу Туре (Гвінея), Джуліус Ньєрере (Танзанія) та їй-Положення про об'єднання континенту і про відмову У зв'язку з цим від національного суверенітету були вюп⁰'

чені в конституції Гани та Гвінеї.

Оскільки створення загальноафриканської держави ста­новило завдання майбутнього, може й неблизького, ³

з 7 Система міжафриканських відносин

пактичній політиці, на весь зріст постало питання про 'орення об'єднань держав на субрегіональному рівнів Започаткувати цей процес намагалися президенти К. Нкруі ^ (Гана) та Секу Туре (Гвінея), коли вони уклали в <о58_1959 рр. союз своїх країн, який передбачав спільну пильність парламентів Гани та Гвінеї, єдине громадян­ство, а також єдину політику в галузях економіки та обо­рони. Це була конфедерація, яка, на думку її творців, мала стати першим кроком до об'єднання всієї Африки. Експеримент виявився невдалим. Залучити до союзу інші держави (зокрема Ліберію) не пощастило, а сам союз двох під тягарем конкретних проблем невдовзі розпався.

Ще однією спробою тісного політичного об'єднання стало створення в 1959 р. Сенегалом і Суданською Рес­публікою (сучасна Малі), що входили до генерал-губер­наторства Французька Західна Африка, спільної федера­ції. Федерація мала єдині уряд та парламент. Більше ба­жаючих приєднатися не знайшлося, і в серпні 1960 р. федерація розпалася, оскільки Суданська Республіка пра­гнула діяти щодо Франції більш незалежно, аніж Сенегал. Об'єднання розпалося зразу після проголошення неза­лежності Сенегалу та Малі.

В умовах, що склалися, об'єднання африканських дер­жав піїшіо шляхом створення союзів та організацій зі збереженням суверенітету країн-учасниць. Але й тут не обійшлось без складнощів. Країни, де при владі перебу­вали більш помірковані політичні сили, створювали об'єднання за ознакою колишньої належності до одної метрополії. Насамперед це стосується французьких володінь на Заході континенту й англійських на Сході. Самі метрополії заохочували такі об'єднання напередодні незалежності, аби зберегти та зміцнити свої політичні та економічні позиції в колишніх володіннях. Так виник ряд Угруповань: у 1959 р. Рада згоди з п'яти країн (Бенін, "Уркіна-фасо, Кот д'Івуар, Нігер та Того), яка понині діє ^як політично-економічний союз; Браззавільське угрупо-^ння з 12 країн (1960), що в 1961 р. перетворилося на ^Фро-Мальгаський Союз (АМС); Організація спільних

^служ() Східної Африки (1961 р., англійські колонії).

Країни, де при владі опинилися більш ліві, радикальні или, створювали об'єднання африканських держав, які належали різним метрополіям. Провідною такою органі-

15* 451

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

зацією стала Касабланська група, яка вперше в історі, об'єднала держави чорної та арабської Африки, і— Гаїїу Гвінею, Малі, Марокко, ОАР (сучасна АРЄ) та Лівію. ^ ній брав участь Тимчасовий уряд Алжирської Республік^ (це ще був період збройної боротьби алжирського народу за незалежність). Після створення Організації африкат ської єдності (ОАЄ) це угруповання саморозпустилося і його учасники ввійшли до нової організації. Хартія Ка-сабланської групи передбачала не тільки політичне, еко­номічне, а й воєнне співробітництво заради ліквідації ко­лоніалізму. Слід ще раз підкреслити, що ліві, більш ра< дикальні уряди, на відміну від їхніх опонентів, готові бу­ли йти на суттєві обмеження національного суверенітету що підривало їхній авторитет у власних країнах.

Отже, на початку 60-х років більшість країн Африки вже входила в ті чи інші субрегіональні організації. Тоді стало очевидним, що існує багато проблем, які потребу­ють загальноконтинентальної єдності африканських країн і вироблення єдиних позицій, а отже створення єдиної для всього континенту організації. Для цього необхідно було примирити Касабланське угруповання (шість держав) та Афро-Мальгаський союз. Ситуація ускладнювалася тим, що в суперництво цих двох організацій втрутилися великі держави.

Радянський Союз активно підтримував Касабланське угруповання як прогресивну й антиімперіалістичну, на його погляд, силу. Заходу ж більш до вподоби був Афро-Мальгаський союз.

У підсумку низки зустрічей представники африкан­ських держав досягнули домовленості провести загально-африканську конференцію, яка б об'єднала два згаданих угруповання й створила єдину міжнародну організацію африканських держав. Ось так було прокладено нелегкий шлях до створення Організації африканської єдності на конференції глав держав та урядів усіх африканських дер;

жав (на той час їх налічувалося 31) в столиці Ефіопі) Аддис-Абебі. День проголошення створення ОАЄ відтоді відзначається як день Африки. Основоположним принці пом цього об'єднання став принцип суверенітету колс^ країни й невтручання у внутрішні справи один одного. Го­ловними цілями ОАЄ були проголошені: зміцнення?Д' ності й солідарності африканських держав, захист сувер⁶^

а 7 Система міжафриканськихз відносин

ц№ту, територіальної цілісності та незалежності, лікві­дація колоніалізму в Африці, тісне співробітництво дер-з<ав Африки на міжнародній арені, а також у взаємо­відносинах у таких сферах, як політика, економіка, обо­рона, освіта, культура тощо.

Найвищим органом ОАЄ є Асамблея глав держав та урядів, що скликається раз на рік, але на пропозицію одного з учасників і за підтримки 2/3 держав-членів може бути скликана й надзвичайна сесія Асамблеї. До компе-і^нції цього органу належить обговорення будь-яких прин­ципових проблем, що становлять спільний інтерес. Сесія Асамблеї обирає Голову ОАЄ терміном на один рік. Ви­конавчим органом є Рада міністрів, що збирається двічі на рік. Вона відповідає за виконання рішень Асамблеї та їхню підготовку, затверджує щорічний бюджет ОАЄ Постійний адміністративний орган ОАЄ — Генеральний секретаріат на чолі з Генеральним секретарем, якого призначає Асамблея терміном на чотири роки. У Гене­рального секретаря є помічники по Західній, Централь­ній, Північній, Східній та Південній Африці, яких теж призначає Асамблея. Генсекретаріат перебуває в Аддис-Абебі і має ряд відділів: політичний та правовий, обо­рони, з економічних та соціальних питань (включаючи науку та культуру), адміністративний, конференцій та інформації. В ОАЄ діє також ряд комісій зі співробіт­ництва в окремих сферах та галузях: комісія з еконо­мічних та соціальних питань; з питань освіти та культури-з питань охорони здоров'я, санітарії та харчування; тран^ спорту і зв'язку; з питань оборони; з питань науки, техішси та досліджень. За потреби в ОАЄ створюються спеціалізовані комітети, не передбачені Статутом. Серед «их особливу роль відігравав Комітет визволення (місце-нереоування Дар-ес-Салам). Комітет відповідав за дипло-мдтачну підтримку та фінансову допомогу національно-визвольним рухам у колоніальних країнах. Як правило, катета створювались для вирішення відповідних конк-^иадх проблем: комітет із санкцій проти расистського

^адму в Південно-Африканській Республіці (ПАР), ко-иісг з Чаду тощо.

йеоЇ?^{110 зі СТаТ}У^ЮМ °АЄ участь у Русі неприєднання є

Деоїі^{010 дта всіх} Д^^а-членів. Але ОАЄ — не над-^кавний союз із обов'язковими рішеннями, а консуль-

^на організація. Бюджет ОАЄ складається з внесків 453

РОЗДІЛ

ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Тем

а 7 Система міжафриканських відносин

 

держав-членів. У 80-ті роки він становив 25,3 млн долара США. Робочі мови організації — англійська, французька

арабська.

Створення ОАЄ стало віхою в історії Африки й мі^,

народних відносин у цілому. Це було видатним досягнен, ням з точки зору практики створення міжнародних орга­нізацій. Європа століттями йшла до формування загале ноконтинентальних організацій, в Азії такої організації взагалі немає. Свідченням авторитету, здобутого ОАЄ, ста­ли її досягнення в підтримці та захисті антиколоніальної визвольної боротьби народів Африки, а також повнова-ження, які визнала за ОАЄ Організація Об'єднаних На­цій. Невдовзі після свого створення ОАЄ вдалося переко­нати Об'єднані Нації визнати визвольну боротьбу закон­ною і надати визвольним рухам статус спостерігача в 00Н. У 1963 р. Асамблея ОАЄ створила африканську групу в 00Н з метою співробітництва з цією органі­зацією. Ця група має свій апарат, що складається з коор­динаційної ради й виконавчого секретаріату, до якого входять усі постійні представники африканських країн в 00Н. Секретаря призначає координаційна рада. ОАЄ має в 00Н статус постійного спостерігача. Більше того, на XX сесії Генеральної Асамблеї 00Н у 1965 р. було прийнято рішення про встановлення співробітництва між рОН і ОАЄ. Згідно з цим рішенням Генеральний секре­тар 00Н запрошує для участі в роботі ГА 00Н як спо­стерігача Генерального секретаря ОАЄ, а Генеральний секретар 00Н запрошується як спостерігач на сесії Асам­блеї глав держав та урядів ОАЄ. В 1973 р. була створена африканська група в європейському центрі 00Н у Же­неві, а в 1978 р. — африканська група при ЄС у Брюс­селі. ^

ОАЄ призначає (як правило, на засіданнях Ради мі­ністрів) спеціальних представників для порушення ї 00Н того чи іншого питання, сприяння ухваленню орга­нами 00Н загальноафриканських рішень та документи» узгодження кандидатур від Африки на керівні посади ї 00Н. ОАЄ також направляє спеціальні місії в ті чи іні^ країни світу для переговорів, дає доручення диплома­тичним представникам країн—членів ОАЄ в неафрикай-

ських країнах.

іч

»:«•х•:«%<<<^л^»^:^лх<<»^»к<•:•»^ао»^к<•»»^»»>:^^^

• Розвиток політичних відносин між африканськими державами в 60—70-ті роки

а»»»»»^»:^:»»:^^»:^»:-:^:^:^^:-:^^^^^

разу ж після створення ОАЄ організації та її членам довелося докладати зусиль, аби виро-^і^бити спільні підходи до взаємовідносин афри­канських держав. Основні принципи співробітництва про­голошувалися в Статуті ОАЄ: суверенна рівність і рівно­правне співробітництво, невтручання у внутрішні справи один одного, взаємна повага існуючих кордонів, відмова від використання сили і мирне врегулювання суперечок. Тим самим було анульовано рішення конференції в Аккрі (1958) про невизнання встановлених колонізаторами кор­донів. У 1964 р. принцип недоторканності кордонів, що існували на момент проголошення незалежності, ще раз підтвердило спеціальне рішення 2-ї сесії (Каїр) Асамблеї ОАЄ. Але, як з'ясувалося, на практиці далеко не всі афри­канські держави були готові дотримуватись існуючих кор­донів, що спричинювало конфлікти, зокрема збройні, між

 

ними.

Ускладнював ситуацію і поділ країн Африки на дві

групи: з одного боку, переважна частина країн конти­ненту, з іншого — група країн «соціалістичної орієнта­ції», що мали особливо тісні, в тому числі й військово-подітичні, відносини з СРСР (Ефіопія, Ангола, Мозам­бік, Алжир).

За таких непростих обставин країнам Африки все ж

Удалося виробити норми поведінки, які забезпечували співробітництво та спільний пошук шляхів розв'язання назрілих проблем. Так, стало правилом, що ОАЄ та її члени зосереджувалися на питаннях, щодо яких можна було дійти згоди, й уникали питань, що викликали супе-рєчки, оскільки це блокувало роботу всіх органів ОАЄ. Таких гострих проблем у 70-ті роки постало чимало:

1975—1976 рр. — криза в Анголі та питання перебування ^м кубинських військ, коли одні держави це схвалювали, ^а інші засуджували; 1977—1978 рр. — проблема май­бутнього Західної Сахари, коли переважна більшість дер-

л

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

жав—членів ОАЄ відмовилася брати участь у надзвичай-» ній Асамблеї ОАЄ з питань Західної Сахари (проблема виникла після того, як 1975 р. Іспанія заявила, що більше не вважає її своєю колонією); 1977—1978 рр. — війна

між Сомалі й Ефіопією.

У всіх означених ситуаціях ОАЄ відмовлялась обгово­рювати питання з точки зору визначення винуватця й зосереджувала свої зусилля на врегулюванні проблеми. Навіть в 00Н представник ОАЄ утримується при голосу­ванні або залишає залу засідань, якщо держава—член ОАЄ не згодна з рішенням, у якому зацікавлена вся Аф­рика.

Наприкінці 60-х років перед африканськими країнами

постала гостра проблема найманства й надання притулку біженцям, оскільки держава, що надає притулок, могла формувати з них військові загони найманців для вторг­нення до їхніх країн з метою створення маріонеткових режимів. В 1969 р. Асамблея ОАЄ ухвалила конвенцію з проблеми біженців (набрала чинності наприкінці 1973 р.). Вона фіксує право надавати політичний притулок і під­креслює, що надання такого притулку не є недружнім актом відносно будь-якої африканської країни. Разом з тим держава, що надала притулок, не має права вико­ристовувати біженців з політичною метою, а самим бі­женцям забороняється вести ворожу діяльність щодо будь-якої африканської держави—члена ОАЄ. Біженці мають перебувати в глибині території держави, що їх прийняла. Завдяки цій конвенції Ангола та Заїр наприкінці 70-х

років поліпшили свої відносини.

Специфічною рисою зовнішньої політики африкан­ських країн було і є те, що вона спрямовувалася насампе­ред за межі континенту, головні її об'єкти — країни Заходу, здебільшого колишні метрополії, та міжнародні організації. В 70-ті роки багато африканських країн на­віть не встановлювали між собою дипломатичних від­носин. У 1973 р., коли в Африці налічувалося вже понад 40 незалежних держав, лише 19 з них мали дипломатичні відносини на рівні послів з Ефіопією, де перебуває штаб-квартира ОАЄ; 18 — із Нігерією, 22 — із Заїром, 10 —- '? Танзанією. Наприкінці 70-х років розвиток двосторонні відносин африканських держав прискорився, але вони поступалися аналогічним відносинам країн Африки з За­ходом.

а 7 Система міжафриканських*' відносин

 

З перших днів свого існування ОАЄ відігравала дуже велику роль у виробленні спільної політики й веденні спільної боротьби африканських держав за ліквідацію ко­лоніальної системи. В 60—70-х роках особливу увагу ОАЄ дриділяла ліквідації португальської колоніальної імперії в дфриці (Гвінея-Бісау, Ангола, Мозамбік, Острови Зеле­ного Мису —сучасна Кабо-Верде), звільненню Зімбабве, Намібії та ліквідації расистського режиму в ПАР. Урешті-решт ЦІ завдання були вирішені. Португальські колонії стали незалежними: Гвінея-Бісау — 1973 р., Кабо-Верде, Ангола, Мозамбік — 1975 р. У 1980 р. Зімбабве і в 1990 р. Намібія здобули незалежність. У 1994 р. впав расистський режим у ПАР. Протягом 60—70-х років ліквідація коло­ніалізму та расизму становила головну мету діяльності ОАЄ. Прагнення до її досягнення було головним стиму­лятором налагодження політичного співробітництва та взаємодії між африканськими країнами. По суті справи ОАЄ та її органи компенсували здебільшого дуже низь­кий рівень двосторонніх політичних відносин між афри­канськими державами.

Важливий чинник у діяльності ОАЄ і в розвитку все­бічного співробітництва між державами Африки в 60— 70-ті роки становила необхідність збереження миру на африканському континенті загалом і в кожній окремій країні. Відразу ж після досягнення незалежності (Бель­гійське Конго) або через кілька років після цього афри­канські країни ставали жертвами збройних конфліктів (нагадаємо, що вони поділяються на два головні види — міждержавні збройні конфлікти й громадянські війни). Типовим при цьому було втручання західних держав, на­самперед колишніх метрополій, зокрема з метою зміц­нення своїх позицій.

ОАЄ відігравала активну роль у миротворчому процесі ^в Африці. Першим дуже серйозним випробуванням для неї став конфлікт у Бельгійському Конго (згодом Респуб-яіта Заїр), який виник задовго до створення ОАЄ. Коли 30^ червня 1960 р. була проголошена незалежність Бель-^ського Конго, то відразу з'ясувалося, що в країні бра-^ує людей з вищою освітою для створення уряду й управ-Яшня державою. Партії, що почали виникати в 50-ті ро-Р^ створювалися за етнічним принципом і представляли ^тереси верхівок різноманітних племен. За політичними

Система міжафрикакських відносин

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

 

переконаннями вони були як лівими, так і консерватив­ними. В 1960—1965 рр. в країні вирувала війна. В 1960 р уряд очолив лідер створеної ним же в 1958 р. партії На' ціональний рух Конго Патріс Лумумба, за етнічним по< ходженням тетела (місце проживання цього етносу ^ східна частина країни, район р. Луалаба). Президента країни став Джозеф Касавубу, за етнічною належністю конто. Він очолював створену ним у 1956 р. партію АБАКО (Альянс народу Баконго) і протистояв П. Лумумбі.

Якщо Лумумба та його партія були прихильниками централізму й противниками привілеїв білих поселенців та європейського домінування, то Касавубу обстоював федерацію або конфедерацію та мав прозахідну орієн­тацію.

5 липня 1960 р. в столиці Леопольдвілі повстали сол­дати, обурені надзвичайно високими окладами бельгій­ських офіцерів у конголезькій армії. У відповідь бельгійські морські піхотинці відкрили вогонь. Їхня чисельність у країні після початку повстання була збільшена. Завдяки поступкам уряду повстання припинилося, але криза не вщухала. Найбагатша провінція Катанга (Шаба) 11 липня 1960 р. проголосила незалежність, очолив її Моїз Чомбе. Фактично незалежними стали Східна провінція на чолі з прихильником П. Лумумби Антуаном Лзенгою, якого під­тримували прокомуністичні елементи, а також провінція Касаї на чолі з королем Калонджі. У вересні 1960 р. внаслідок перевороту владу в столиці захопив полковник Мобуту. Взимку 1960—1961 рр. вплив прокомуністичних елементів зменшився, але Гана та Гвінея продовжували допомагати Гізензі, оскільки вважали, що він один спро­можний упоратися з економічною та політичною дезінте­грацією. П. Лумумба спробував пробратись у Стенлівіль (Кісангані) до А. Гізенги, але його було схоплено, переда­но людям М. Чомбе, а ті його 17 січня 1961 р. вбили. Після цього за допомогою Заходу Касавубу повернувся до влади. 00Н приступила до реорганізації збройних фор­мувань центрального уряду, щоб перетворити їх на на­ціональну армію під африканським цивільним контро­лем. В країні за допомогою Заходу було сформовано кабі­нет Сіріла Адули, прихильника Касавубу, а віце-прем^-ром призначено Антуана Пзенгу. Уряд, позбавлений ПІД' тримки фактично незалежної Катанги, лочав зазнавати

тиску з бокуЗДрокомуністично налаштованихі прихиль­ників Гізенги — Партії африканської солідарності, яка діяла спільно з прибічниками антибілого тероризму. В січні 1962 р. А. Гізенга та його прихильники були виве­дені з уряду.

Подальший перебіг подій позначився спробами уряду встановити свою владу в усій країні і загостренням на цій основі громадянської війни. Наприкінці 1962 р, війська 00Н та війська уряду Адули розбили сили Чомбе в Ка-танзі. Сам Чомбе втік за кордон. В 1964 р. Бельгія та США допомогли йому стати прем'єр-міністром, оскільки сподівались, що він зможе придушити будь-який опір

владі.

ОАЄ відіграла активну роль у припиненні цієї склад­ної кризи. 21 африканська країна висунула вимогу скли­кати спеціальне засідання Ради Безпеки для обговорення питання про Конго. І це обговорення, всупереч спротиву західних держав, відбулося в грудні 1964 р. Під час обго­ворення представники Гани, Конго (Браззавіль), Малі, Гвінеї, Марокко, Танзанії вимагали припинити збройне втручання Заходу в Африці. 22 грудня 1964 р. ОАЄ рішуче засудила збройну інтервенцію в Конго. Значною мірою під тиском африканських держав ЗО грудня 1964 р. Рада Безпеки ухвалила резолюцію, в якій усім державам пропо­нувалося утримуватись від втручання у внутрішні справи Республіки Конго й ставилася вимога вивести іноземні війська. Справа в тому, що коли в серпні 1964 р. за підтримки Заходу президент Касавубу призначив лідера сепаратистів Катанги М. Чомбе прем'єр-міністром, у країну знову повернулися бельгійські радники та офіцери. В конголезькій армії з'явилися загони білих найманців. Слід особливо підкреслити, що відповідальність за вико­нання цієї резолюції покладалася на ОАЄ. Жодна регіо­нальна організація такого права не отримувала.

В листопаді 1965 р. владу внаслідок перевороту захо-нив Ж. Мобуту. На початку червня 1967 р. в Букаву та Кісангані (колишній Стенлівіль) висадився десант най­манців — південнородезійців, південноафриканців та португальців — з метою захоплення столиці. Декому в Європі в той час не подобався режим Мобуту та його кроки з націоналізації іноземної власності.

Це вторгнення було відбите конголезькою армією за Допомогою африканських держав. Велику роль відіграли

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

підрозділи ефіопської авіації,.? виряджені до Конго, а та­кож власті Алжиру, котрі ЗО червня 1967 р. заарештували Чомбе, який з групою найманців прямував до Конго для участі в новій інтервенції. М. Чомбе помер в Алжирі

1969 р., перебуваючи під арештом. v Незабаром весь Захід активно почав підтримувати уряд Мобуту. Коли в Заїрі (так із 1971 р. стала називатися країна) в березні 1977 р., а потім у 80-х роках у провінції Шаба (колишня Катанга) та в інших містах неодноразово спалахували повстання, Франція, Бельгія, а також СПІД допомагали урядові Мобуту в їхньому придушенні.

Якщо в колишньому Бельгійському Конго громадян­ська війна являла собою боротьбу за владу тих чи інших сил, що ускладнювалася сепаратистськими рухами, то гро­мадянська війна в Нігерії в 1967—1970рр. була породжена спробою відокремлення Східної, економічно розвинутої провінції, яку сепаратисти проголосили республікою Біаф-ра. В цьому регіоні розташовані основні нігерійські за­паси нафти. До громадянської війни країна була підведе­на попереднім перебігом подій. У 1966 р. в Нігерії стався перший за роки незалежності військовий переворот і до влади прийшов генерал Агійї-Іронсі, що належав до схід­ної народності ігбо. Саме представники ігбо почали посі­дати тоді державні пости. Агійї-Іронсі заборонив будь-яку політичну діяльність, крім державної, і проголосив пере­творення Нігерії на унітарну державу. В липні 1966 р. черговий переворот скинув Іронсі, до влади прийшов під­полковник Якубу Говон, Він санкціонував переслідування ігбо (багато з них займалися торгівлею і підприєм­ництвом у різних регіонах країни, особливо на півночі). В цих умовах 27 травня 1967р. губернатор Східної провінції почав повстання за відокремлення і проголосив незалеж­ну республіку Біафра.

Позиція ОАЄ щодо нігерійської проблеми передбачала збереження територіальної цілісності країни. В 1970 р' війна завершилась перемогою центрального уряду. ЇЇ сум­ний підсумок — 1 млн загиблих, не кажучи вже про матеріальні втрати.

Ще один варіант війни — спробу перевороту ззовні —' продемонстрували події у Гвінеї. В ніч з 21 на 22 листопада

1970 р. за участю й під керівництвом португальців заго­ни найманців чисельністю близько 400.чоловік висади^

тема⁷ Система міжафрикакських відносин

дися з португальських бойових кораблів у кількох місцях гвінейської столиці Конакрі, щоб повалити режим пре­зидента Секу Туре, просоціалістичний за своїми настано­вами. ОАЄ рішуче виступила на підтримку жертви нападу Й закликала всіх друзів Африки надати їй допомогу. 23 лис­топада 1970р. Рада Безпеки ухвалила резолюцію № 289 про негайне припинення збройного нападу на Гвінейську республіку й виведення іноземних військ. 8 грудня 1970р. рада на підставі доповіді, підготовленої створеною нею комісією, прийняла резолюцію, в якій засудила Пор­тугалію за вторгнення у Гвінейську Республіку й висунула вимогу, щоб Португалія виплатила компенсацію за за­вдані збитки. Резолюція містила також попередження, що в разі повторення Португалією агресії проти незалежних африканських держав відносно неї будуть вжиті заходи згідно зі Статутом 00Н. В умовах протиборства Захід— Схід союзники Португалії продемонстрували солідарність із нею і при голосуванні цієї резолюції Іспанія, Велико­британія, США та Франція утрималися. Вже 9—12 грудня 1970 р. в Лагосі (Нігерія) відбулася VII надзвичайна сесія Ради міністрів ОАЄ, яка осудила агресію Португалії, позицію її прихильників, висунула вимогу взагалі припи^ нити будь-яку воєнну допомогу Португалії з боку Заходу

й створила спеціальний фонд для надання всебічної до­помоги Гвінеї.

Спроба перевороту закінчилася невдачею: гвінейські війська успішно впоралися із загонами найманців.

60-ті й особливо 70-ті роки позначилися низкою міждержавних конфліктів, які ускладнювали відносини між африканськими державами. Спричинювалися ці конфлікти здебільшого територіальними суперечками, які набирали особливої гостроти, коли спірна територія була ^ата на корисні копалини. У Північне-Східній Африці ^Щштором конфлікту стала Сомалі.

Коли в липні 1960 р. виникла незалежна держава Со-^мал! (до неї ввійшли колишні англійські та італійські ходіння), то вона відразу висунула територіальні пре-^зц всш своїм сусідам. Формально згідно з Консти-Жєю Сомалі 1960 р. молода держава прагнула до мир-ого розв'язання територіальних проблем. Символом те-^торіальних претензій стала п'ятикутна зірка на прапорі °малі: італійське, англійське та французьке Сомалі,

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН