Радянсько-югославський конфлікт. Подальша сталінізація країн Східної

Європи

 

Ю

гославські партизани визволили територію Югославії від німецької окупації та від пособників окупантів, допомогли вигнати з Албанії італійських фашистів. У 1941—1944 рр. партизани в Югославії навіть називали свій опір окупантам «другий фронтом», що допомагав Радянській Армії, бо відтягував німецькі частини зі Сходу. Тільки восени 1944 р. Радянсь­ка Армія пройшла північно-східною частиною Югославії»

Тема 1 Країни Східної Європи в «системі міжнародних відносин нового типу»

просуваючись до Відня, й об'єднала свої зусилля з зусил­лями Народно-визвольної армії Югославії.

Партизанська боротьба очолювалась Комуністичною партією Югославії під проводом Й. Б. Тіто. Повоєнна розбудова нової держави розпочалася під монопольним керівництвом цієї партії. В дусі настанов Комінтерну во­но одразу приступило до колективізації сільського госпо­дарства, націоналізації промисловості, пропаганди кому­ністичних ідей. У зовнішній політиці Югославія висту­пила проти англо-американського впливу в Західній Єв­ропі, проти плану Маршалла й висунула претензії на порт Трієст, який був окупований англо-американськими військами і, з точки зору США й Великобританії, мав належати Італії. Югославія підтримувала партизанську боротьбу компартії Греції проти монархії.

Як і в інших країнах «народної демократії», де були «молодші Сталіни», в Югославії панував культ особи пар­тійного керівника — Й. Б. Тіто: портрети на вулицях,

цитування, заздоровні слова тощо. Жорстоко пересліду­валась опозиція.

Сталін намагався тримати під власним контролем «усе й усіх». Гордість югославів своїм внеском у боротьбу з фашизмом давала Кремлю підстави підозрювати їх у невизнанні Сталіна як загального керівника й перемож­ця. У ЦК ВКП(б) розцінили, наприклад, як «неприпус­тиму» заяву Тіто про те, що «Балкани поряд з Радян­ським Союзом повинні бути маяком, що вказує шлях правильного розв'язання національного і соціального

питання». Маяком міг бути тільки СРСР, вважали в Москві.

Весною 1948^р. в Белград було надіслано кілька листів за підписами Й. Сталіна й В. Молотова, в яких керів­ництво компартії Югославії критикувалося за «помилки» У внутрішній і зовнішній політиці, у партійній роботі, які Заважали будівництву соціалізму», обвинувачувалося в ^дооцінці визвольної ролі Радянської Армії, підозріли­вому ставленні до СРСР. Зокрема, було висунуто вимогу ^ільнити кількох югославських дипломатів зі своїх посад ^я^ «англійських шпигунів». Жодного обгрунтування цим Звинуваченням не давалося, хоча у своїх відповідях Югославські керівники просили пояснення.

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

В червні 1948 р. в Румунії було скликано нараду Ком-інформу для обговорення становища в Югославії. Югос­лавські керівники відмовилися взяти участь у нараді, в резолюції наради повторювалися звинувачення, які вже фігурували в листах Сталіна й Молотова. Дивно, зокрема виглядало обвинувачення в тому, що в югославській ком^ партії немає демократії, встановився «турецький, теро­ристичний» режим, що не скликаються з'їзди партії. Справа в тому, що в самому СРСР останній з'їзд ВКП(б) відбувся в 1939 р., а плани скликання наступного зали­шалися невідомими. На завершення в резолюції Комін-іформу була висловлена впевненість, що керівники КПЮ |або змінять свою помилкову політику, або поступляться місцем «здоровим силам» у компартії Югославії.

В Югославії відкинули ці обвинувачення, і більшість комуністів згуртувалася навколо Й. Б. Тіто.

Тим часом резолюція Комінформу стала приводом для розгортання в країнах ЦСЄ репресивної кампанії проти «агентів Тіто». Як правило, жертвами цієї кампанії ставали члени керівництва комуністичних партій, разом з якими у зраді обвинувачували й інших державних діячів. Так, в Угорщині був сфабрикований процес над мі­ністром закордонних справ Л. Райком, в Албанії — над заступником прем'єр-міністра К Дзодзе, в Болгарії — над заступником прем'єр-міністра Г. Костовим, а в Чехосло-ваччині — вже в 1952 р. — засудили Генерального секре­таря КПЧ Р. Сланського та міністра закордонних справ А Клементіса. Всі вони були страчені. Тільки в Польщі Генерального секретаря Польської об'єднаної робітничої партії В. Гомулку усунули з посади й ізолювали.

Процеси над «тітовськими агентами» призвели до по­дальшого загострення відносин країн «народної демо­кратії» з Югославією. На їхніх кордонах з Югославією почалися збройні сутички, які загрожували перерости в конфлікт.

У листопаді 1949 р. на нараді Інформаційного бюро (Комінформу) в Будапешті була прийнята ще одна ре­золюція під характерною назвою «Югославська компартія в руках убивць і шпигунів», у якій стверджувалося, іД° керівництво Югославії встановило в країні «фашистську диктатуру» і є «найманцем імперіалістичної реакції». Б°'

262,

Тема 1 Країни Східної Європи в «системі міжнародних відносин нового типу»

рогьба проти режиму Тіто проголошувалася найважли­вішим завданням усіх прогресивних сил у світі.

Ще 28 вересня 1949 р. Москва заявила про при­пинення дії Договору з Югославією про дружбу, взаємну допомогу й співробітництво. До аналогічних кроків удалися Польща, Угорщина^ Румунія, Болгарія та Чехо-Словаччина, щ

Югославії відмовили у вступі до РЕВ, хоча вона ство­рювалася як «відкрита» організація.

Конфлікт з Югославією дав СРСР змогу завершити подальшу сталінізацію країн «народної демократії». Як символ тих часів у Празі було споруджено величезний монумент Сталіну, який височів над містом. Такі ж пам'ятники з'явилися в столицях інших країн регіону. Польська армія потрапила під відкритий радянський кон­троль. У 1949 р. за рішенням Сталіна маршал Радянсько­го Союзу К Рокосовський (він народився у Варшаві, але після першої світової війни постійно мешкав в СРСР і був радянським громадянином) став міністром оборони Польщі, членом Поліібюро ПОРП, маршалом Польщі, заступником Голови Ради Міністрів, депутатом сейму. В країнах «соціалістичного табору» працювали численні радники з СРСР, діяли спільні підприємства, якими володів Радянський Союз разом з урядами відповідних країн, отже, вони вилучалися зі сфери національної еко­номіки. На користь СРСР складалися й економічні від­носини: наприклад, він користувався безкоштовно заліз­ницями деяких країн ЦСЄ, сплачував менше, ніж за сві­товими цінами, за сировину тощо. В Угорщині в школах запроваджувались незвична система оцінок на взірець радянської, уніформа в армії, що нагадувала радянську, і т. п. Не тільки населення, а й керівники комуністичних партій були охоплені страхом перед можливими репре­сіями, обвинуваченнями в «тітоїзмі», копіювали в усьому практику Радянського Союзу й дедалі більше віддалялися від своїх народів, які сприймали їх як «чужорідну силу»^ Оскільки подальша сталінізація не приносила поліпі піення життя народів, то й сама ідея соціалізму стала ьтрачати популярність.

Одразу після смерті Сталіна в 1953 р, СРСР, а згодом і ^ппі країни ЦСЄ почали нормалізувати відносини з Югославією. Рішучий крок СРСР зробив у 1955 р., коли

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

М. Хрущов прилетів уЙЮгославію у супроводі інших керівників (за винятком В. Молотова, який тоді ще обіймав посаду міністра закордонних справ) і визнав помилковість обвинувачень проти Югославії. На зустрічі сторони домовилися відновити нормальні й дружні від­носини. Проте Югославія не поспішала повернутися до «табору» або до військово-політичного союзу. В 1961 р. вона стала одним із засновників Руху неприєднання. Тіто вважав себе його лідером, а Рух — утіленням комуніс­тичних ідей про підтримку країн, що визволилися від колоніалізму. В наступні роки країни ЦСЄ розвивали від­носини співробітництва з Югославією, хоча траплялися й розбіжності в позиціях, коли Югославія надавала перева­гу підтримці країн Азії й Африки^ ^

• Польські та угорські події 1956 р. Реакція СРСР

 

одальшій сталінізації^країн Східної Європи по­клала край смерть Й. Сталіна. Перші ознаки змін з'явилися в СРСР, не могли вони не від­гукнутися у «соціалістичному таборі». Але зміни, ініційо­вані в СРСР «згори», в інших східноєвропейських країнах блоку доповнилися небаченими після другої світової війни подіями: виступами проти самої соціалістичної системи робітників та інтелігенції. Особливо несподіваною для ідеологів соціалізму була участь у цих виступах робітників. Адже соціалістичні революції здійснювалися від імені про­летаріату й заради приведення його до влади. Практика соціалізму не підтверджувала цю ідеологічну тезу ні в СРСР, ні в Східній Європі. Але опір «пролетарському ладу» з боку пролетаріату почався саме у Східній Європі.

Першим його виявом стали події в Берліні червня 1953р. Будівельникам у столиці НДР підвищили норми виробітку, вони вийшли на демонстрацію, а до них приєдналися інші робітники. 17 червня такі ж демонст-

Тема^ Країни Східної Європи в «системі міжнародних відносин нового типу»

рації пройшли в інших містах НДР. На вулиці Східного, або, як його тоді називали, «демократичного», Берліна були виведеш радянські танки, поліція НДР. Пролунали постріли, загинули і радянські солдати, і поліцейські, і демонстранти. Ці придушені зброєю протести вперше після закінчення другої світової війни засвідчили той

факт, що радянська модель соціалізму потребує підтрим­ки Радянської Армії.

Тим часом у травні 1955 р. було створено Організацію Варшавського договору. Безпосереднім приводом для цього послужив вступ ФРН до НАТО. Тепер присутність ра­дянських військ у країнах Східної Європи могла ви­правдовуватися не тимчасовими обставинами повоєнного врегулювання, а умовами Договору.

Величезний резонанс не тільки в СРСР, айв усьому «соціалістичному таборі» мав XX з'їзд КПРС, і насампе­ред славнозвісна доповідь на ньому М. Хрущова, в якій було розвінчано Й. Сталіна і засуджено репресивний стиль його керівництва, злочини й насильство, які він санкціонував. Таким чином увесь світ почув про те, про

що і в СРСР, і в Східній Європі більшість людей знала або здогадувалася.

Оскільки «молодші Сталіни» в усіх країнах «табору» в період сталінізацїї змагалися між собою, хто краще ско­піює радянську модель соціалізму, їхнє становище в краї­нах стало ще неприйнятнішим, ніж раніше.

Першою східноєвропейською країною, де розгорнувся широкий рух за десталінізацію, стала Польща, Участь Росії в поділах Польщі, перебування частини Польщі у складі Російської імперії, придушення повстань поль­ського народу російськими військами наклали свій відби­ток на масове мислення в Польщі, так само як і ка­толицька віра. Все це сполучалося з невдоволенням соціалізмом. Вибух відбувся 28—29 червня 1956 р. в Поз­нані, де мирна демонстрація робітників і службовців під гаслами «Волі!», «Хліба!», «Геть комунізм!», «Бога!» пере­росла в сутички. Виступ трудящих був придушений військами. Загинуло понад 70 чоловік, поранено близько 500. «Ворожа провокація імперіалістичної агентури» —

^ку офіційну оцінку дали цим подіям у Варшаві й Москві.

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Але дестабілізація тривала. Багато хто з поляків надії на реформи пов'язував з А Гомулкою, засудженим за «націоналістичні ухили» в 1949 р. У 1954 р. його звіль­нили з ув'язнення. Восени під тиском партійних ор­ганізацій, трудящих В. Гомулка був залучений до підготовки пленуму ЦК партії. Радянське керівництво спробувало затримати його просування на перші позиції в ПОРП і країні. В Польщі почалися «маневри» поль­ської армії, були приведені в бойову готовність радянські війська на території Польщі. Маршал К. Рокосовський мусив пояснювати парткерівницгву причини цієї актив­ності, оскільки більшість керівництва вже підтримувала В. Гомулку. Напередодні пленуму ЦК ПОРП в жовтні 1956р., де, як очікувалося, В. Гомулка мав бути обраним Першим секретарем, у Варшаву прилетіла делегація на чолі з М. Хрущовим, який уже на аеродромі висловив своє негативне ставлення до польських реформаторів. Усе ж вони переконали його в тому, що В. Гомулка має очолити партію. Так і сталося. Згодом були переглянуті невигідні для Польщі економічні угоди, маршал К. Роко­совський повернувся до СРСР. Польща підтвердила свою участь у Варшавському договорі.

Драматизм подій у Польщі підсилювався тим, що во­дночас ще масштабніші зрушення назріли в Угорщині Одна з перших угорських демонстрацій за реформи про­йшла в жовтні 1956 р. під гаслами підтримки польських маніфестантів.

«Угорським Сталіним» був М. Ракоші. Як і інші керівники угорських комуністів, кілька десятків років він провів в СРСР. Загалом після поразки комуністичної влади в Угорщині в 1919 р. багато комуністів емігрували в радянську Росію, брали участь у громадянській війні, а потім — у соціалістичному будівництві. В Академії наук, наприклад, працювали економісти Е. Варга, І. Надь та ін.

Ракоші встановив жорсткий «сталінський» режим в Угорщині. Він не раз визнавав, що^планує приєднати Угорщину до СРСР. У Радянському Союзі усвідомлю-:

вали, що продовження курсу Ракоші небезпечне. В червні 1953 р. на посаду прем'єр-міністра був призначений учений-економіст Імре Надь. Але М. Ракоші не залишив спроб повернутись до влади. І в 1955 р. І. Надя було

Тема 1 Країни Східної Європи в «системі міжнародних відносин нового типу»

усунуто з посади у зв'язку з обвинуваченням у «дрібно­буржуазному ухилі».

Улітку 1956 р. обстановка в Угорщині знов за­гострилася й залишалася вибухонебезпечною до осені. В СРСР Ракоші продовжували вважати «надійним». Але в партії, в країні зростала кількість прихильників І. Надя.

Події в Польщі стали стимулом для угорських виступів. Не допомогло й те, що з липня 1956 р. угорських комуністів очолив прихильник Ракоші Е. Гере. В жовтні 1956 р. масові демонстрації на вулицях Буда­пешта почали переростати у збройне повстання. За повну відмову від спадщини Сталіна—Ракоші виступали сту­денти, інтелігенція, до них приєдналися військові під­розділи та робітники.

Демонстрація студентів і мешканців Будапешта біля будинку парламенту 23 жовтня була розстріляна війсь­ками державної безпеки Угорщини. Це викликало нове загострення ситуації. На вулицях почалися самосуди над тими, кого підозрювали в належності до держбезпеки, спалювалась н марксистсько-ленінська література, був зруйнований пам'ятник Й. Сталіну. Щоб заспокоїти маси, І. Надя терміново призначили на посаду Голови Ради Міністрів. Але революція тривала. 24 жовтня в події втрутилися введені в Будапешт радянські війська. На ши­рокий опір вони тоді не натрапили, але політична бо­ротьба загострилася. І. Надь зажадав виведення радян­ських військ із Будапешта і поставив навіть у поперед­ньому плані питання про нейтралітет Угорщини та її вихід з Варшавського договору. Водночас він запевняв, що Угорщина має намір зберегти соціалізм і дружні відносини з Радянським Союзом. 25 жовтня біля парла­менту знов почалася стрілянина, на цей час на майдані були присутні радянські військові. Лідером Угорської партії праці було обрано замість Гере Я. Кадара, але во­дночас почався процес відродження тих партій, які в перші роки після другої світової війни входили в коаліцію з комуністами. Ракоші виїхав до СРСР. ЗО жовтня ра­дянські війська покинули Будапешт.

Тим часом міжнародна обстановка несподівано за­гострилася через агресію Великобританії, Франції та Ізраїлю проти Єгипту. США не підтримали своїх союз­ників. СРСР погрожував застосувати ракети, щоб захис-

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

тати Єгипет. США, з одного боку, підтримували угорські виступи проти радянського домінування, навіть заохочу^ вали їх, з іншого — вони не були готові надати цим виступам реальну підтримку, і це розуміли в Радянському

Союзі.

Ще до згаданого виведення радянських військ із Буда­пешта, 27 жовтня, командування Радянської Армії почало підготовку нової операції. В Угорщину були терміново перекинуті нові військові підрозділи. Посольство СРСР в Угорщині, яке очолював Ю. Андропову характеризувало перебіг подій у країні як «контрреволюцію», хоча на­справді вони являли собою виступ народу проти тоталі­таризму, за суверенітет і більш прийнятну модель со­ціалізму.

Друге радянське воєнне втручання відбулося 4 листо -

пада. І. Надь спробував припинити його підготовку, за­грожуючи виходом Угорщини з ОВД і зверненням до 00Н. Не допомогло. Радянські війська здобули Буда­пешт, великі міста країни. В Будапешті точилися запеклі бої за кілька ключових пунктів, де зосередились озброєні повстанці. Революція угорського народу була придушена силою. Останнім упав 11 листопада комбінат «Чепель». І. Надь спробував знайти притулок на території юго­славського посольства, яке підтримувало його боротьбу з залишками сталінізму. Згодом його заарештували радянські представники. В 1958 р. після судового процесу над І. Надем та його співробітниками всі вони були стра­чені. Новий уряд очолив Я. Кадар. Радянська Армія залишилася в країні. З 23 жовтня 1956 р. до січня 1957 р. з угорської сторони загинуло 2502 особи, з радянської — померли від ран, пропали безвісти 720. Тільки в січні 1957 р. припинився загальний страйк підприємств. У перші місяці після придушення повстання Угорщину за­лишило 200 тис. чоловік, головним чином молодь, спе­ціалісти.

Угорські події мали вагомий резонанс у США та

Західній Європі. З компартій вийшла значна кількість відомих діячів культури, акторів, письменників, які встут пили в їхні лави під час антифашистської боротьби і

притягували до партій симпатії населення.

Так завершився 1956 рік. Події в Польщі, проте, дістали своє продовження на початку 70-х років» коли

Тема 1 Країни Східної Європи в «системі міжнародних відносин нового типу»

підрозділи поліції виступили проти страйкуючих робіт­ників верфі ім. В. І. Леніна в м. Гданськ. Саме там і тоді молодий електрик Л. Валенса очолив нову профспілку «Солідарність», а В. Гомулка остаточно пішов у відставку. До кінця 70-х років ця профспілка охоплювала дедалі більшу кількість трудящих і завдавала дедалі відчутніших ударів по основах соціалізму в Польщі.

»»?ЯУ.^.Я^»»І^«Г«»^^.?»Й.<»Г.Й-^<.^»»^^^^^^

• РЕВ і ОВД наприкінці 50-х — в 60-ті роки

одії в Польщі, Угорщині поставили СРСР перед необхідністю визначити свою позицію щодо країн «соціалістичного табору». ЗО жовтня 1956р. з'явився незвичайний документ, який стосувався країн РЕВ і ОВДд та й загалом усіх соціалістичних країн, що тоді існували. Йдеться про «Декларацію уряду Союзу РСР про основи розвитку і подальшого зміцнення дружби й співробітництва між Радянським Союзом та іншими соціа­лістичними державами». Крім повторення ідеологічних постулатів про будівництво відносин між соціалістичними державами згідно з принципами «пролетарського інтерна­ціоналізму», Декларація містила визнання наявності в минулому чималих «порушень і помилок, які применшу­вали принцип рівноправ'я» у цих відносинах.

П

У цьому зв'язку від імені уряду СРСР пропонувалося обговорити стан економічних відносин між соціалістич­ними країнами, щоб усунути будь-які можливості пору­шення принципу національного суверенітету. Пропону­валося також розглянути питання про «доцільність подальшого перебування» в цих країнах радників із СРСР. Уряд СРСР висловив готовність розглянути питання про розміщення радянських військ в Угорщині, Румунії та Польщі. Інакше кажучи, йшлося про розв'язання проблем, які тривалий час погіршували відносини східноєвропейських соціалістичних країн із

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

СРСР, а саме проблем, пов'язаних із радянським втру­чанням у справи країн регіону. В Декларації був майже вперше офіційно використаний термін «співдружність» замість «табору». Останній став дедалі рідше застосову­ватись, бо мав воєнне забарвлення. Окрема частина Дек­ларації цілком присвячувалася подіям в Угорщині. До речі, восени 1956 р. було розпущено Інформбюро кому­ністичних та робітничих партій.

На виконання Декларації згодом відбулися перегово­ри з економічних питань, але радянські війська й рад­ники і надалі залишилися в країнах соціалізму, демонст­руючи їхню залежність від СРСР.

Про вимушеність для СРСР оголошення цієї са­мокритичної Декларації свідчить те, що її повний текст ніде не публікувався після 1956—1957 рр., навіть у збір­никах документів, присвячених радянсько-угорським від­носинам, а в довідниках, підручниках та словниках згаду­валися тільки її загальні ідеологічні положення.

¹ В 50—60-ті роки поступово розгорталася діяльність РЕВ. Зокрема, вживалися заходи, щоб перевести спів­робітництво на довготривалу основу. З 1950 р. почався перехід від річних до довгострокових (п'ятирічних) угод. З 1955 р. в РЕВ приступили до розробки принципів уз­годження планів виробництва. З 1958 р. країнам—членам РЕВ рекомендувалося координувати плани економічного

розвитку на багатосторонній основі.

14 грудня 1959р. був затверджений Статут РЕВ. Хоча й після цього в усіх довідниках повторювалося, що РЕВ є «відкритою» організацією. Статут трактував це питання інакше. В преамбулі прямо проголошувалося, що еконо­мічне співробітництво держав-членів розвивається «в ін­тересах побудови соціалізму і комунізму». Звісно, це виключало вступ до РЕВ держав з капіталістичною, рин­ковою економікою. У Статуті йшлося також про спри­яння «соціалістичній економічній інтеграції, соціалістич­ному поділові праці».

З 1964 р. почалася практика співробітництва з РЕВ держав-нечленів, зокрема Югославії. В 1962 р. було знято обмеження членства в РЕВ тільки європейськими держа­вами. Членами РЕВ стали Монголія, Куба, В'єтнам.,

л

Тема^і ^Країни Східної Європи в «системі міжнародних відносин нового типу»

Водночас між країнами РЕВ у 60-х роках виявилися певні розбіжності. Так, Румунія виступила проти про­позиції СРСР про створення в межах РЕВ органу плану­вання розвитку країн-членів, розцінивши цю пропозицію як спробу обмежити програму румунської індустріалізації. Приблизно в цей самий час Албанія висловила протест у зв'язку з перспективою стати «фруктовим садом» для всієї соціалістичної співдружності (на користь цього якось висловився М. Хрущов, відвідуючи Албанію), знов-таки побачивши в цьому загрозу для національної індустріалізації. З кінця 1960 р. Албанія фактично при-пинила своє членство в РЕВ, відкликала своїх пред­ставників зі штаб-квартири РЕВ у Москві.

Решта країн РЕВ продовжувала співробітництво в межах організації й, долаючи неефективність неринкової економіки, намагалася налагодити кооперацію і спеціа­лізацію виробництва, спільну розробку корисних копа­лин, обмін виробничим досвідом і технологіями. Однак ця кооперація помітно відставала від інтеграційних про­цесів, що почалися в Західній Європі, і взагалі рівень

виробництва в РЕВ значно відставав від західноєвропей­ського.

Вагому роль у житті країн Східної Європи в другій половині 50-х років почала відігравати Організація Вар­шавського договору. Вона піднесла на новий рівень дво­стороннє співробітництво між країнами регіону. Так^ були створені об'єднані збройні сили, об'єднане коман-ї дування і штаб об'єднаних збройнихІжл, почалися спіль­ні військові учіння. ^ ^ ¹¹

Створення інститутів координації зовнішньої політи­ки, проте, просувалося з труднощами. Ще в 1956 р. було вирішено створити в ОВД Постійну комісію для роз­робки рекомендацій із зовнішньополітичних питань, але відповідний орган постав тільки в 1976 р.

Значно активніше розвивалося в ОВД військове спів­робітництво. Всі його члени зобов'язалися надавати один одному збройну допомогу в разі агресії зовні (ст. 4 Дого-^РУ). Показово, проте, що операцію в Угорщині в 1956 р. проводили тільки радянські війська і ситуація в

 

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

цій країні в органах ОВД навіть не обговорювалася. Це й не дивно, адже в тексті Договору не було жодного рядка про його⁵ чинність у випадках внутрішніх заворушень в країнах-членах, навіть із застосуванням збройної сили.

Для політичних консультацій в ОВД був створений Політичний консультативний комітет (ПКК), який з 1958 р. проводив регулярні наради, котрі стали щоріч­ними. У цих зустрічах, як правило, брали участь керів­ники держав-членів, хоча в тексті Договору таке спе­ціально не застережувалося. Втім, на посади як команду­вача об'єднаними збройними силами, так і начальника штабу об'єднаних збройних сил з 1955 р. незмінно призначалися радянські маршали. Це демонструвало, що саме СРСР належали командні позиції в організації, хоча офіційно вважалося, що главкомом може бути призна­чений представник будь-якої держави. І

теля подій в Угорщині 1956 р. розміщення радян­ських військ на території країн Східної Європи набуло правового оформлення. У 1956—1957 рр. відповідні угоди Радянський Союз підписав ц Польщею, НДР, Угорщи­ною та Румунією, в 1968 р? — з Чехословаччиною. В угодах, зокрема, зазначалося, що пересування радянських військ по території приймаючої країни має погоджу­ватися з її урядом.

Хоча ОВД була європейською структурою, вона втягу­валася й у світові кризи. Так, під час кризи навколо розміщення радянських ракет на Кубі в 1962 р. Главком ОВД 23 жовтня наказав ужити заходів до підвищення боєготовності військ і флотів ОВД. До речі, до таких самих заходів удалося в Західній Європі командування

НАТО.

Оцінюючи діяльність ОВД у 60-х роках, не можна не

визнати, що негативний відбиток на репутацію ОВД на­клала агресія п'яти країн цієї організації проти свого союзника й фундатора ОВД — Чехословаччини. Цей акт аж ніяк не випливав з положень Варшавського договору.

 

Тема 1

Країни Східної Європи в «системі міжнародних відносин нового типу»

»ій»^У^й:й%%%ЗДй?Йй^^ЗДі№:%!^^

• «Празька весна» 1968 р. «Доктрина Брежнєва»

ї9йиабиіке^^^б»^^^у^^^

ехословаччину не обминули заворушення, спри­чинені масовим невдоволенням порядками «ре­ального соціалізму». До другої світової війни країна вважалася однією з індустріальне найрозвинутіших у Європі, історично належала до європейської цивілізації, а після здобуття незалежності в 1918 р. встановила демо­кратичний лад. Але її перебування протягом кількох сто­літь у складі Австро-Угорської імперії й активне знім-чування національної культури, помножене на окупацію німецькими фашистами Чехії в 1939 р., залишили почуття німецької загрози в масовій свідомості. Шсля звільнення від німецької окупації авторитет СРСР та ідей комунізму в Чехословаччині був досить високим. Але «сталінський» варіант соціалізму, репресивний режим і відставання Че­хословаччини в економічному й соціальному розвитку від сусідніх Австрії й ФРН, з якими вона була історично пов'язана, зменшили вагу просоціалістичних настроїв і стимулювали інтерес до реформування існуючого ладу. Вже наприкінці 60-х років, у період перебування при владі Л. Новотного, почався рух до реформ. Але темпи їх не задовольняли реформаторів, і в січні 1968 р. першим сек­ретарем КПЧ був обраний О. Дубчек, колишній перший секретар компартії Словаччини. Обрання словацького керівника мало ще й додатковий сенс: таким чином пев­ною мірою компенсувався принижений статус Словач­чини в країні, який гостро відчували словаки. На обрання О. Дубчека дав згоду Л. Брежнєв. Дубчека добре знали в СРСР. Ще в 30-х роках його батько-комуніст поїхав до СРСР і десь у Середній Азії заснував інтернаціональний радгосп. Син його навчався кілька років у радянській ^олі, добре знав російську мову. Згодом родина повер­нулася до Чехословаччини.

Ч

О. Дубчек не належав до реформаторів, але він ро-^Умів необхідність реформ, поваги до людини-трудівника, був готовий послабити цензуру й дозволити діяльність ^комуністичних громадських об'єднань. Програма Дуб-273

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН______________

чека, особливо щодо запровадження елементів ринкової економіки, налякала Москву, яка вбачала в цій програмі «зраду основ ладу соціалізму». Особливо завзято захи­щали цей лад німецький лідер А Ульбріхт і польський керівник В. Гомулка, хоча останній ще 10 років тому вважався жертвою сталінізму й майже «дисидентом» у польському комуністичному русі. Аби заспокоїти союз­ників по «табору», у квітні 1968 р. Президентом ЧССР призначили Л. Свободу, генерала, під час війни команду­вача бригади, заснованої в СРСР.

Серед громадських організацій Чехословаччини, які не контролювалися комуністичною партією і діяльність яких викликала критику партійної преси інших країн «табору», виділялися «К-231», що об'єднувала колишніх політ­в'язнів, і КАН («Клуб позапартійних активістів»), засно­ваний філософом 7. Світаком, письменником В. Гавелом та ін. Партійні функціонери в ЧССР, преса країн ОВД називали ці організації «агентурою західних розвідок». Особливий переполох викликало звернення «2000 слів», опубліковане в газетах і підписане відомими літе­раторами, а також кількома членами ЦК КПЧ. У звер­ненні йшлося про бажання продовжувати соціалістичне будівництво, співробітничати з комуністами, підгриму­вати союзи з соціалістичними країнами. Але пропозиції про демократизацію соціалізму, про побудову соціалізму «з людяним обличчям» були сприйняті в Москві як заклик до анархії, до страйків і заворушень, до розправи з компартією. Саме така оцінка ініціатив празьких реформаторів містилася в заяві «братерських»* партій країн ОВД від 15 липня 1968 р.

Керівництво КПЧ маневрувало, не бажаючи вдава­тись до репресій, згубність яких для всіх без винятку показали сталінські часи. Зважаючи на досвід Угорщини, вони невпинно повторювали, що Чехословаччина зали­шається членом Варшавського договору, проводитиме спільну з країнами ОВД зовнішню політику. Тим часом на території Чехословаччини влітку 1968 р. майже пос­тійно проходили військові маневри країн ОВД, серед учасників яких переважали радянські військовослуж­бовці.

Керівництво Чехословаччини зазнало тиску на кіль­кох нарадах представників правлячих рартій п'яти соціа-

Тема 1 Країни Східної Європи в «системі міжнародних відносин нового типу»

дієтичних країн (Румунія не брала участі в цих нарадах), Даради відбулися в Дрездені, Варшаві, Братиславі як за участі чехословацьких представників, так і без них. У липні 1968 р. пройшли двосторонні переговори між ви­щими представниками КПЧ і КПРС у Чієрнє-над-Тисою (Словаччина). Празький уряд продовжував реформи, не­зважаючи на гостру критику, хоча і вживав заходів, яких від нього вимагали. Тодішні керівники України були, до речі, серед найсуворіших критиків.

Нарешті п'ять країн ОВД наважилися на крайній крок. 21 серпня 1968 р, почалася окупація Чехословаччини військами СРСР, НДР, Угорщини, Польщі та Болгарії. Переважали, звісно, радянські війська. Як і в 1956 р. в Угорщину, основна маса радянських частин попрямувала в Чехословаччину з плацдармів в Україні. Країна була окупована практично за день. Президент Л. Свобода дав наказ чехословацькій армії не чинити опору. Отже, жертв було небагато. Але народ одностайно виступив проти окупації, кидаючи в обличчя радянським солдатам і офі­церам слова болю і протесту. Мешканці Праги будували на вулицях барикади, щоб завадити просуванню радянсь­ких танків, кидали в них пляшки з пальним. ^

Операція була проведена нібито за «запрошенням»

о о а 00 в О О

групи чехословацьких керівників. Але їхні прізвища так а залишилися в той час невідомими. Більше того, надії на негайне сформування нового покірного керівництва че­хословацької партії й уряду не справдилися. Окупанти були змушені перевезти керівників Чехословаччини на чолі з О. Дубчеком до Москви, де під тиском Кремля вони підписали згоду на «тимчасову» окупацію, щоб

«попередити агресію країн НАТО».

В цей час у радянській партійній пресі з'явилося кілька статей, в яких стверджувалося, що у відносинах між соціалістичними країнами не слід дотримуватися «формальних» принципів суверенітету. І якщо в одній з країн «табору» виникає «загроза соціалістичним завою­ванням», інші країни-союзниці мають право втрутитися в її справи. Зміст цих статей на Заході був охарактери­зований як «доктрина обмеженого суверенітету», або «доктрина Брежнєва». Сам Брежнєв таку термінологію не вживав, хоча, безумовно, поділяв згадану позицію.

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

У грудні 1968 р. був підписаний Договір між СРСР і ЧССР про розміщення радянських військ у Чехосло-ваччині. Інші країни ОВД вивели свої війська з країни. Згодом О. Дубчека призначили послом у Туреччині, а невдовзі він уже працював інженером у Словаччині.

Введення військ ОВД у Чехословаччину залишило глибоку травму в душах чехів і словаків. У січні 1969 р. на Вацлавському майдані в центрі Праги на протест проти окупації спалив себе студент Ян Палах. Тепер біля цього місця споруджено меморіал, яким вшановано пам'ять цього чеського патріота та інших жертв комунізму.

Після подій 1968 р. нова хвиля антикомунізму про­котилася по західному світові, знову зменшилася чи­сельність компартій. Тимчасово припинилися переговори з роззброєння між США і СРСР, пройшли бурхливі засідання в Раді Безпеки 00Н, хоча США явно не запе­речували проти того, що Чехословаччина має залишатися в «радянській сфері» впливу. Тодішній посол СРСР у США А. Добринін написав пізніше у своїх мемуарах, що відносно слабка реакція Заходу на вторгнення в Чехосло­ваччину відіграла свою роль через 10 років, коли в Кремлі вирішувалося питання про нове вторгнення, на цей раз в Афганістан. Це останнє вторгнення, проте, стало одним з найважливіших факторів прискорення розпаду СРСР і компрометації комуністичної ідеології.

 

• Особливості міжнародних відносин країн Східної Європи в 70-ті роки

ХвОвв^^Х«<->»К№»:'К«<'»К«»»>Х««-:»>»й->К»^^

дійснення Радянським Союзом нагляду над зовнішньою політикою країн Східної Європи, керівництво нею у своїх інтересах не могло припинити розвиток їхніх зв'язків з іншими країнами, особливо в Європі, а також із країнами Африки, азії, Латинської Америки. У 70-х роках найрозвинутіші країни Східної Європи мали розгалужені економічні відносини з

Тема 1 Країни Східної Європи в «системі міжнародних відносин нового типу»

країнами, що розвиваються. З ними підписували двосто­ронні угоди, а також співпрацювали по лінії Ради еконо­мічної взаємодопомоги, яка в 70-х роках включала Кубу, В'єтнам, Монголію. РЕВ підписала угоди про співробіт­ництво з Фінляндією (1973), Іраком і Мексикою (1975), одержала статус спостерігача при Генеральній Асамблеї 00Н (1974). В роботі окремих органів РЕВ як спостерігачі почали брати участь Лаос, Ангола, КНДР, Ефіопія.

В ці ж роки були поновлені двосторонні договори, підписані країнами Східної та Центральної Європи на­прикінці війни і в перші повоєнні роки.

В Москві відчували, що відсутність дипломатичних ініціатив з боку країн Східної Європи занадто відверто демонструє у світі їхній залежний статус. На цю залеж­ність постійно звертали увагу основні супротивники СРСР на міжнародній арені, преса у західних країнах.

Отже, в керівництві СРСР час від часу вважали за необхідне чи доруч