Е Мирне врегулювання з колишніми союзниками Німеччини в Європі

Ї^<%РЯ^ЙУ^Ї»№?ЯЇ^Д^ЇЯ^?ЙЇІ^ЇЇЙЇ^ЙЇ^ЗД»»^^^

гідно з рішеннями Потсдамської конференції і було створено Раду міністрів закордонних справ Ц (РМЗС) п'яти великих держав — СРСР, США, Великобританії, Франції та Китаю для підготовки мирних угод з Італією, Румунією, Угорщиною, Болгарією та Фін­ляндією. Було узгоджено, що угоду з кожною конкретною державою готуватимуть лише ті великі держави, які пере­бували з нею у стані війни і підписали умови замирення. З Італією — Радянський Союз, США, Великобританія, Франція; з Болгарією, Угорщиною, Румунією — СРСР, США та Великобританія; з Фінляндією — СРСР та Вели-

Тема 2 Особливості повоєнного врегулювання в Європі й на Далекому Сході

кобританія. Участь Китаю передбачалася лише в розгляді питань мирного врегулювання з Японією, с

Але на першій сесії РМЗС, яка тривала з 11 вересня сЙ 2 жовтня 1945 р. в Лондоні, представники США (держ-секретар Д Бірнс) і Великобританії (міністр закордонних справ Е. Бевін) намагалися змінити ці засади з тим, щоб у

ПІДГОТОВЦІ ПрОеКТІВ МИрНИХ УГОД 3 КОЛИШНІМИ СОЮ34

никами Німеччини брали участь усі п'ять великих дер-^

жав. Проти цього категорично виступив Радянський Союз.

Крім того, делегації США й Великобританії проголо^ сили, що не обговорюватимуть угод з Болгарією і Ру­мунією, бо там немає урядів, які б відповідали стандартам «західної демократії».

Істотним результатом роботи сесії стала принципова домовленість про те, що в основу мирних угод з Бол­гарією, Угорщиною, Румунією та Фінляндією будуть по­кладені угоди про замирення.

Д. Бірнс виступив із пропозицією про скликання кон­ференції для розгляду мирних угод з колишніми союзниками Німеччини за участю всіх європейських учасників 00Н та великої частини її неєвропейських членів, що фактично ліквідувало б РМЗС як основну інстанцію з підготовки мирних угод і суперечило потс­дамським настановам.

Робота Лондонської сесії РМЗС закінчилася фактично безрезультатно, бо не було підписано протоколів, які б зафіксували узгоджені рішення.

Для того, щоб перебороти суперечності, в Москві, фор­мально поза межами РМЗС, з 16 по 26 грудня 1945 р.

пройшла нарада міністрів закордонних справ СРСР, США та Великобританії.

На нараді було узгоджено процедуру підготовки мир­них угод, запропонованих Потсдамською конференцією. Було також вирішено після закінчення підготовки про­ектів мирних угод скликати мирну конференцію, яка об­говорить узгоджені тексти угод для рекомендацій Раді міністрів закордонних справ. Склад конференції обмежу­вався країнами, які брали активну участь у війні проти фашистського блоку в Європі, — 21-ю державою (СРСР, сша, Великобританія, Франція, Китай, Австралія, Бель-

РОЗДІЛ 1 СТАНОВЛЕННЯ БІПОЛЯРНОЇ СТРУКТУРИ МІЖНАРОД^, ' НИХ ВІДНОСИН. РОЗГОРТАННЯ «ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ»

гія, Білоруська РСР, Бразилія, Греція, Ефіопія, Індія, Ка­нада, Нідерланди, Нова Зеландія, Норвегія, Південне-Африканський Союз, Польща, Українська РСР, Чехосло-

ваччина, Югославія).

На цій же нараді урядам Болгарії й Румунії було реко-мендовано залучити до свого складу по два представники від опозиційних партій і груп. Представники США й Ве­ликобританії пообіцяли, що після виконання цих реко­мендацій їхні країни визнають уряди Болгарії й Румунії.

Основна робота з підготовки мирних угод розгорнула- ^ ся на другій сесії РМЗС, яка проходила в Парижі з 25 квітня до 16 травня і з 15 червня до 12 липня 1946р.

Першою проблемою, з якою стикнулися учасники се­сії РМЗС, була економічна. В пропозиціях США й І Великобританії містилися умови щодо «свободи торгівлі» І та «рівних можливостей», а також вимоги про передання закордонних активів і відшкодування збитків, завданих власності іноземних громадян на території переможених країн. Західні країни наполягали на виплаті репарацій переможеними країнами в доларах США, що означало І узалежнення торгівлі й економіки цих країн від західних | держав у цілому й від США зокрема.

Радянський Союз як держава, що зазнала найбільших збитків від переможених країн, претендував на переважну частину репарацій. СРСР висловив готовність отримати репараційні виплати у вигляді товарів.

Що стосується повернення іноземної власності, то Ра­дянський Союз відкинув вимоги реституції, підкреслив- ^ ши суверенне право держав націоналізувати іноземну влас­ність. Одночасно СРСР висловився за часткову (в межах | третини) компенсацію за втрачене майно, і

Питання про режим судноплавства Дунаєм розгляде- ' лося з ініціативи СРСР як справа власне придунайських держав, яку не можна вирішувати, в мирних угодах з ними.

Одним зі складних питань Паризької сесії РМЗС було питання про італо-югославський кордон, зокрема про Трієст. (Трієстом вважається територія Юлійської Крайни, яка складається з Істрії, власне міста Трієст із морським портом та Словенського примор'я.)

Позиція Радянського Союзу полягала в тому, щоб землі, населені хорватами й словенцями, передати Югос-

Л •ГЇ^'^?- ^?<-;

•^г'.. • • * -(Ч,». І., •'. •і-..'».»..'

Тема 2 Особливості повоєнного врегулювання в Європі й на Далекому СхоД

лавїї, а італійцями — Італії. Експерти США й Велико­британії, які виступили на сесії, запропонували поділити Юлійську Крайну на дві частини: східну і західну. Дві третини її території відходили до Югославії, а прибережні смуги Адріатичного моря — до Італії. Тож західна час­тина Юлійської Крайни опинялася відрізаною від моря. французькі експерти пропонували відкрити прохід до моря для західних районів Юлійської Крайни, але все-таки залишали їх відрізаними від порту Трієст.

Після досить тривалих дебатів РМЗС ухвалила компро­місне рішення: створити Вільну територію Трієст і вста­новити кордон між Італією і Югославією там, де його накреслили французькі експерти.

Серйозна дискусія розгорнулася з питання про статус Вільної території Трієст і засад її врядування. СРСР ви­ступив за надання населенню права на власний розсуд створювати конституційні органи управління. США й Великобританія стояли за управління цією територією гу­бернатором, якого мала призначити Рада Безпеки. Угоди

про статус Трієста на Паризькій сесії так і не було досяг­нуто.

На обговорення Паризької сесії РМЗС із проблем долі

колишніх італійських колоній (Лівії, Еритреї, Сомалі) бу­ло висунуто чотири проекти резолюцій.

Пропозиції США зводилися до передання всіх ко­лишніх колоній під колективну опіку чотирьох держав (США, Англії, Франції й СРСР). Керувати цими колоніями

мали адміністратори, призначені Радою 00Н з питань опіки.

Англійський проект передбачав утворення з північно-африканських колоній Італії незалежної держави «Велика Лівія», яка б об'єднала Тріполітанію і Кіренаїку, та ство­рення на сході під протекторатом Англії Іншої держави — «Великого Сомалі», яка б мала у складі не лише колишнє Італійське Сомалі, але й два райони Ефіопії — Огаден і так звані зарезервовані території.

Франція, остерігаючись зміцнення позицій Велико­британії в районі Середземного моря та в Африці, пропо­нувала доручити опіку над колишніми італійськими ко­лоніями самій Італії.

Радянські пропозиції передбачали встановлення над кожною з колоніальних територій колективної опіки двох

РОЗДІЛ 1 СТАНОВЛЕННЯ БІПОЛЯРНОЇ СТРУКТУРИ МІЖНАРОД­НИХ ВІДНОСИН. РОЗГОРТАННЯ «ХОЛОДНОї ВІЙНИ»

держав — Італії та однієї з союзних держав. Союзна дер­жава мала призначити адміністратора, що приймав би рішення за згодою з особливою консультативною радою у складі п'яти членів (троє — представники союзних дер< жав, двоє — представники місцевого населення).

Позиція СРСР змусила США відмовитися від свого проекту й спочатку приєднатися до пропозицій Франції, але потім, під тиском Великобританії, висунути новий варіант резолюції. Держсекретар США Бірнс запропону­вав передати колишні італійські колонії під опіку чо­тирьох держав, визначених Паризькою сесією терміном на один рік, аби протягом року вирішити питання про долю цих колоній. Якщо угоди про це не буде досягнуто, то питання по закінченні року слід передати на розгляд Організації Об'єднаних Націй.

Після тривалих дискусій Рада міністрів закордонних справ ухвалила пропозиції Бірнса.

З 25 липня по 15 жовтня 1946 р. в Парижі відбувалася мирна конференція представників 21 держави.

Значне місце на початковому етапі роботи конферен­ції посіло обговорення процедурних питань. Було ухвале­но резолюцію, яка оголошувала рекомендації конферен­ції рішеннями, якщо вони ухвалені не лише більшістю у дві третини голосів, а й простою більшістю. 25 вересня 1946 р. міністри закордонних справ Англії, США, Фран­ції й СРСР опублікували Декларацію про колишні іта­лійські колоніальні володіння в Африці, яка стала осно­вою для Спільної декларації з цього питання, і була під­писана разом із мирними угодами.

Щодо статусу Вільної території Трієст західні країни запропонували всю повноту влади надати губернаторові, відповідальному за свої дії лише перед Організацією Об'єднаних Націй.

Радянський Союз вважав за необхідне передати вико­навчу владу урядові Вільної території Трієст, створювано­му народними зборами й відповідальному перед ними. Але цю пропозицію відкинула більшість учасників кон­ференції.

Серед територіальних проблем конференція розгляну­ла претензії Греції на 1/10 болгарської території, межую­чої з грецьким кордоном, під приводом «стратегічної без­пеки». Створена конференцією комісія з політичних і

Тема 2 Особливості повоєнного врегулювання в Європі й на Далекому Сході

територіальних питань мирної угоди з Болгарією ухва­лила постанову РМЗС про збереження існуючого болта-ро-грецького кордону.

Подібні претензії Греція висунула й щодо 1/3 терито­рії Албанії, але це питання на конференції серйозно не розглядалося.

Широко обговорювалася на конференції й проблема репарацій.

Паризька конференція, підтвердивши переважну біль­шість узгоджених у межах РМЗС рішень, не виконала, проте, одне з головних завдань — подолання суперечнос­тей, що містилися в цих рішеннях. Для цього було скли­кано третю сесію -РМЗС, що пройшла з 4 листопада по 12 грудня 1946р. у Нью-Йорку.

Сесія усунула суперечності з питання про статус те­риторії Трієст ухвалою про те, що до набрання чинності постійним статусом Вільної території Трієст управління цією територією здійснюватимуть губернатор, призна­чений Радою Безпеки, і Тимчасовий уряд, сформований губернатором після консультації¹ з югославським та італійським урядами.

Для врегулювання режиму судноплавства Дунаєм РМЗС вирішила скликати через шість місяців після підписання мирних угод конференцію за участю всіх придунайських держав, а також США, Англії й Франції.

Територіальні пункти угод відновлювали довоєнні кор­дони європейських держав з невеликими змінами.

Узгоджено було позшцї з репараційного питання.

Таким чином, Нью-Йоркська сесія Ради міністрів за­кордонних справ завдяки взаємним компромісним пос­тупкам сторін ухвалила остаточно узгоджені рішення за всіма статтями проектів мирних угод з країнами — ко­лишніми союзниками гітлерівської Німеччини.

Мирні угоди з Італією, Болгарією, Угорщиною, Румунією та Фінляндією були підписані 10 лютого 1947 р. в Парижі й набрали чинності 15 вересня 1947р.

Кожна з угод містила преамбулу, а також територі­альні, політичні, військові, економічні, репараційні пос-танови. В преамбулі кожної з мирних угод проголошува­лося про припинення стану війни й фіксувалося зобо­в'язання союзних держав підтримати звернення країни, з

РОЗДІЛ 1 СТАНОВЛЕННЯ БІПОЛЯРНОЇ СТРУКТУРИ МІЖНАРОД­НИХ ВІДНОСИН. РОЗГОРТАННЯ «ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ»

якою укладено мирну угоду, про прийняття ЇЇ в Органі­зацію Об'єднаних Націй.

Найзначніші територіальні зміни передбачала угода з

Італією. Згідно з нею кордони Італії було прокладено в межах її території за станом на 1 січня 1938 р., за винят­ком: перевалу Малий Сен-Бернар, плато Мон'Сені, части­ни території в районах Моя Табор і Шабертон, які^ві-дійшли до Франції; східної частини Юлійської Крайни, Комуни Зоря, острова Пелагоза й низки дрібних островів, які відійшли до Югославії; Додеканезьких островів, які відійшли до Греції. Крім того, західна частина Юлійської Крайни разом із містом Трієст була визнана Вільною те­риторією Трієст. Далі питання про цю територію стало предметом переговорів між Італією і Югославією. Пере­говори ці завершилися в 1954 р. укладенням угоди про встановлення нового кордону між двома державами і по­ділом між ними, зі згоди 00Н, Вільної території Трієст.

Територіальні пункти мирної угоди з Румунією перед­бачали відновлення її. кордонів за станом на 1 січня 1941 р., за винятком румуно-угорського кордону, який було визначено в межах, що існували на 1 січня 1938 р. До Румунії відійшла Північна Трансільванія, відторгнена від неї на користь Угорщини за рішенням Віденського арбітражу від ЗО серпня 1940р. Постанови цього арбітра­жу було визнано недійсними.

Територіальні пункти мирної угоди з Угорщиною, окрім передання Румунії Північної Трансільванії, перед­бачали також передання Чехословаччині трьох сіл на пів­денному березі Дунаю для розширення порту Братислава. Угорсько-чехословацький кордон установлено в межах, які існували на 1 січня 1938 р. Рішення Віденського ар­бітражу від 2 листопада 1938р. про приєднання до Угор-^ щини південних районів Словаччини й Закарпатської України було проголошено недійсними. Новий кордон між Угорщиною і Радянським Союзом збігався з кордо­ном між Угорщиною і Закарпатською Україною, який існував до ухвалення Віденським арбітражем рішення від 2 листопада 1938 р. Фінляндія повертала Радянському Союзові область Петсамо (Печенга). Кордони Болгарії було залишено без змін. Південна Добруджау втрачена Ру-

Тема 2 Особливості повоєнного врегулювання в Європі й на Далекому Сході

мунією за угодою у Крайові у вересні 1940 р. на користь Болгарії, лишилася у складі Болгарії.

Політичні пункти мирних угод з Італією, Болгарією, Угорщиною, Румунією та Фінляндією зобов'язували ці країни вжити необхідних заходів для забезпечення ос­новних прав і свобод людини всім особам, які перебували під їхньою юрисдикцією, незалежно від раси, статі, мови та релігії. Ці країни зобов'язувалися також не допускати відродження, існування та діяльності на своїх територіях фашистських організацій — політичних, військових або мілітаризованих.

Італія втратила всі права на свої територіальні воло­діння в Африці, а саме на Лівію, Еритрею та Італійське Сомалі. Остаточну долю цих володінь мали визначити уряди СРСР, США, Англії й Франції протягом одного року з дня набрання чинності угоди з Італією. Якщо ж чотири держави не дійдуть згоди про долю цих територій за вказаний період, питання мало бути передане на роз­гляд Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй. Так і сталося: IV сесія Генеральної Асамблеї ухвалила рішення надати незалежність Лівії не пізніше від 1 січня 1952 р. (Лівію проголошено незалежною державою 24 грудня 1951 р.), а Італійське Сомалі передати під опіку Італії терміном на 10 років. Еритрея (після проведення в ній референдуму) за рішенням Генеральної Асамблеї 00Н була приєднана до Ефіопії на федеративних засадах у 1952 р. З 1962 р. вона стала однією з провінцій Ефіопії.

Італія зобов'язувалася поважати суверенітет і незалеж­ність Албанії й Ефіопії.

Постанови мирних угод про воєнних злочинців зобо­в'язали переможені країни вжити всіх необхідних заходів для арешту й віддання під суд воєнних злочинців.

Військові, військово-морські й військово-повітряні постанови запровадили обмеження збройних сил для ко­лишніх сателітів гітлерівської Німеччини; Італія зобов'я­зувалася ліквідувати всі укріплення на кордоні з Фран­цією і Югославією, на островах Пантелерія, Сардинія, а також на Пелагозьких островах. Чисельність італійської армії обмежувалася до 250 тис. солдатів і офіцерів, іта­лійських військово-повітряного і військово-морського флотів — по 25 тис. офіцерів і рядових. Чисельність армії

РОЗДІЛ 1 СТАНОВЛЕННЯ БІПОЛЯРНОЇ СТРУКТУРИ МІЖНАРОД­НИХ ВІДНОСИН. РОЗГОРТАННЯ «ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ»

Румунії, включаючи зенітну артилерію, встановлювалась у 125 тис. осіб, чисельність особового складу військово-повітряних сил Румунії — у 8 тис. осіб і військово-морсь­ких сил — у 5 тис. осіб. Сухопутну армію Угорщини було обмежено до 65 тис., особовий склад її військово-по­вітряного флоту —до 5 тис. осіб. Армія Болгарії, включа­ючи зенітну артилерію, мала становити до 56 800 осіб, особовий склад її військово-повітряного флоту — до 5200 осіб і військово-морського флоту — 3 500 осіб. Су­хопутну армію Фінляндії було обмежено до 34 400 осіб, особовий склад її військово-морського флоту — в до 4 500 осіб та військово-повітряного флоту — до 3 тис!

Загальний стандартний тоннаж італійського військо­во-морського флоту регламентувався до 67 500 т. Крім того, Італії дозволялося мати два лінкори.

Військові статті угоди зобов'язували Італію передати урядам СРСР, США, Англії й Франції 163 військових¹ кораблі, з них 3 лінійних кораблі, 6 крейсерів, 13 міно­носців, 8 підводних човнів і 133 катерів, самохідних барж та допоміжних суден. Тоннаж військово-морського флоту Румунії обмежувався до 15 тис. т, Болгарії — до 7200 т,

Фінляндії — до 10 тис. т.

Постанови мирних угод з Італією, Румунією, Болга­рією та Угорщиною про окупаційні війська у цих країнах зобов'язували держави-переможниці вивести свої війська не пізніше як через 90 днів із дня набрання чинності мирними угодами. До того ж усе майно переможених країн, яке перебувало в розпорядженні окупаційних зброй­них сил і за яке не було надано компенсацію протягом цих же 90 днів, підлягало поверненню цим країнам. Радянському Союзові дозволялося утримувати збройні сили в Угорщині й Румунії для забезпечення кому­нікацій з Австрією, де розташовувалися окупаційні

війська.

Постанови мирних угод з питань репарацій передба­чали часткове відшкодування переможеними країнами тих збитків, яких вони завдали своєю агресією країнам-переможницям. Тут ураховувалося, що такі колишні во­рожі країни, як Італія, Румунія, Болгарія та Угорщина, не лише розірвали союз із гітлерівською Німеччиною на за-

Тема 2 Особливості повоєнного врегулювання в Європі й на Далекому Сході

ключному етапі другої світової війни, а й проголосили Німеччині війну і реально воювали проти неї.

Репарації на користь Радянського Союзу, за умо­вами мирних угод, були встановлені: з Італії — в сумі 100 млн доларів із виплатою протягом семирічного тер­міну за рахунок поставок італійського заводського й ін­струментального обладнання, інших виробів італійської промисловості, а також за рахунок італійських активів у Румунії, Болгарії й Угорщині; з Румунії — у сумі 300 млн доларів з виплатою у восьмирічний термін, починаючи з 12 вересня 1944 р., за рахунок товарних поставок; з Угорщини — у сумі 200 млн доларів з виплатою протягом восьми років, починаючи з 20 січня 1945 р., за рахунок товарних поставок; з Фінляндії — у сумі 300 млн доларів з виплатою протягом восьми років, починаючи з 19 ве­ресня 1944 р., за рахунок товарних поставок.

Угорщина зобов'язувалася сплатити Югославії та Че-хословаччині репарації на суму 100 млн доларів. Репа­раційні зобов'язання Італії щодо Югославії були встанов­лені в сумі 125 млн доларів, щодо Греції — 100 млн доларів, щодо Ефіопії — 25 млн доларів та щодо Албанії — в сумі 5 млн доларів.

Сума репарацій з Болгарії на користь Греції ста­новила 45 млн доларів і на користь Югославії — ЗО млн доларів.

Репараційні претензії до переможених країн інших держав-переможниць (у тому числі США, Англії й Фран­ції) мали задовольнятися, по-перше, за рахунок повного вилучення активів колишніх ворожих держав, які перебу­вали до дня набрання чинності мирними угодами на те­риторії країн.-переможниць; по-друге, за рахунок компен­сації переможеними країнами 2/3 збитків, завданих під час війни громадянам країн-переможниць, які перебу­вали на території колишніх ворожих держав і мали там свої капіталовкладення.

РОЗДІЛ 1 СТАНОВЛЕННЯ БІПОЛЯРНОЇ СТРУКТУРИ МІЖНАРОД­НИХ ВІДНОСИН. РОЗГОРТАННЯ «ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ)»

%»0»»»В&К«»»Х«9»0»в»»»»»»М«в»^^

• Дунайська конференція 1947 р.

Як було погоджено на Нью-Йоркській сесії РМЗС, з ЗО липня по 18 серпня в Белграді проходила Дунайська конференція. В її роботі брали участь представники придунайських держав — СРСР, УРСР, Ру­мунії, Болгарії, Югославії, Угорщини, Чехословаччини, а також США, Великобританії й Франції як учасники РМЗС та Австрія з дорадчим голосом. Отже, Радянський

Союз мав значну підтримку.

Радянський варіант нової Дунайської конвенції перед^ бачав поширення компетенції нової Дунайської комісії лише на судноплавну частину Дунаю, без його приток. Військовим кораблям недунайських держав прохід Ду­наєм заборонявся, а військовим кораблям дунайських держав дозволявся лише з санкції заінтересованих сторін. Західні країни наполягали на збереженні Дунайської кон­венції 1921 р., підписаної без участі СРСР.

Нова Конвенція була розроблена на засадах радян­ського проекту, підтриманого більшістю учасників. Пред­ставники США, Великобританії й Франції оголосили, що не підпишуть його. З ініціативи Болгарії ці країни були вилучені з переліку в преамбулі нової Конвенції держав,

які її уклали.

Дунайська конвенція набрала чинності після її рати­фікації 11 травня 1949 р. В 1960 р. до неї приєдналась Австрія, яка тоді вже стала незалежною нейтральною дер­жавою.

Тема 2 Особливості повоєнного врегулювання в Європі й на Далекому Сході