Е китайсько-індійський збройний конфлікт 1962 Р. Та його Вплив на Міжнародні відносини в південній Азії

ї^^?5йй%%%%Уй^ЗДЙ№^*»^їйідай?й^>^

ндія вітала перемогу народної революції в Китаї й проголошення 1 жовтня 1949 р. Китайської Народної Республіки. Наприкінці 40-х — на початку 50-х років, на відміну від багатьох азіатських країн, вона не виявляла побоювань у зв'язку з тради­ційним експансіонізмом і шовінізмом Китаю, який у минулому виказував свої претензії на сюзеренітет і навіть суверенітет над багатьма країнами Південної й Південно-Східної Азії. Індійський уряд виходив з того, що в мину­лому дві країни підтримували дружні відносини, хоч їхні окремі райони були загарбані іноземними державами й поділені на сфери впливу, і прагнув докладати чесних і щирих зусиль для розвитку дружби й співробітництва з великим сусідом. Уже в 1947—1950 рр. Індія намагалася переконати Китай у необхідності досягнення мирної до­мовленості з далай-ламою в Тибеті. Проте спроби Індії мирно врегулювати тибетську проблему були розцінені в Пекіні як втручання у внутрішні справи Китаю і ви­кликали різкі заяви на її адресу. Проте не Індія, а західні держави постачали зброю і провокували певні тибетські верстви на повстання проти нового пекінського уряду.

 

І

Прагнення Індії до розширення сфери миру, дружби Д співробітництва в Азії, її зусилля в 00Н і поза її межами,< спрямовані на досягнення мирного врегулювання конф-і лікту на Корейському півострові, в який були безпосе­редньо втягнені Китай і США, сприяли певному пом'як^ шенню антиіндійських настроїв Пекіна у зв'язку з ти^ бетською проблемою. Це стало поштовхом до неофіцій^ них переговорів, дало змогу здійснити офіційні запити н^ найвищому й робочому рівнях і досягнути домовленості провести переговори з питання торговельних і куль-чурних зв'язків Індії з Тибетським районом Китаю. До-єягненню цієї домовленості сприяла заява Індії про

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

 

визнання китайського суверенітету над Тибетом, тим ча­сом як Великобританія погоджувалася лише на китайсь­кий сюзеренітет над ним. ^ ^

Індійсько-китайські переговори з тибетського питання проходили з 23 грудня 1953 р. до 29 квітня 1954 р. Пере­говори були складними, але врешті-решт сторони дійшли згоди і 28 червня 1954 р. підписали Угоду про торгівлю і відносини між Тибетським районом Китаю і Індією. В пре­амбулі цієї угоди вперше були проголошені п'ять принципів мирного співіснування («панча шила»), на базі яких Індія почала будувати свої міжнародні відносини. Ці принципи зводяться до такого: взаємна повага територіальної цілісності й суверенітету; взаємний нена­пад; невтручання у внутрішні справи один одного;

рівність і взаємна вигода; мирне співіснування.

Основані на вказаних принципах, індійсько-китайські відносини середини 50-х років складались як відносини добросусідства й співробітництва. Проте Пекін, взявши курс на завоювання в перспективі абсолютного лідерства Китаю в «третьому світі», починає розглядати Індію, дру­гу за величиною і значенням азіатську державу, як основ­ного супротивника й суперника у своєму прагненні до керівництва Азією. Політична боротьба проти зростаючо­го впливу Індії в азіатському регіоні набирає різних форм.

; Передусім, знову згущаються тіні успадкованих від минулого розбіжностей відносно кордонів між Індією і КНР. Індійсько-китайський кордон загальною довжиною ц 5,5 тис. км уздовж гімалайських хребтів був визначений Д Великобританією в 1914 р. Об'єктом спору стала терито­рія площею в 125 тис. кв. км на трьох ділянках кордону — західному, центральному та східному. Ще на початку 50-х років у Китаї були видані географічні карти, на яких вказана територія входила до складу Тибетського району Китаю та провінції Синьцзян. Висуваючи територіальні претензії до Індії, офіційний Пекін оголосив визначення прикордонної лінії незаконним, оскільки, мовляв, вона становить спадок британської експансіоністської політи­ки. Індійська сторона посилалася на те, що лінія індій­сько-китайського державного кордону підтверджена пев­ними домовленостями або в адміністративному порядку, хоча на місцевості не завжди була демаркована.

т р м а 5 Країни Південної Азії ' ^е в міжнародних відносинах

Невизначеність індійсько-китайського кордону (шричи-,гтїла починаючи з липня 1955 р., численні Збройні ^ички між прикордонниками двох країн. У вересні 1957 р. КНР закінчила розпочате в 1954 р. будівництво о^юдороги, яка, зв'язавши Тибет із Синьцзяном, у знач­ній своїй частині, на думку індійської сторони, пройшла по території Індії. На офіційні протести Делі відносно будівництва Китаєм дороги на індійській території ки­тайська сторона відповіла заявою про належність ука­заних територій КНР, підкресливши при цьому, що лінія кордону між КНР і Індією ще не визначена і підлягає переглядові й уточненню.

Розбіжності відносно конкретної лінії кордону між Індією і КНР і особливо заява китайської сторони про необхідність перегляду в цілому кордонів між двома краї­нами викликали в Індії серйозну стурбованість і протест, хоча обговорення проблеми в межах закритих диплома­тичних контактів тривало. Цей територіальний спір набув особливого політичного змісту й міжнародного значення у зв'язку з різким погіршенням індійсько-китайських від­носин, спричиненим загостренням обстановки в Тибеті, де в березні 1959 р. розпочався антикитайський збройний виступ, придушений військовою силою. Республіка Індія прийняла значну частину біженців з Тибету на чолі з далай-ламою і надала їм політичний притулок, що викли­кало різке незадоволення Пекіна. Слід підкреслити, що, надаючи далай-ламі притулок, індійський уряд чітко за­стережив, що він не повинен займатися ніякою політич­ною діяльністю. З виходом китайських збройних сил у прикордонні райони інциденти на індійсько-китайському кордоні почастішали.

Індійсько-китайські прикордонні розбіжності стали в Індії загальнонаціональною проблемою першочергового значення, яка почала справляти визначальний вплив на всі аспекти її зовнішньополітичного курсу й міжнарод­ного становища. Опозиційні сили Індії піддали різкій критиці головні принципи зовнішньої політики країни й особливо принцип неприєднання, а також курс уряду Д. Неру на добросусідські дружні відносини з Китаєм. Індійське неприєднання як курс зовнішньої політики стало об'єктом критики і з боку західної пропаганди, яка всилено нагнітала напруженість навколо індійсько-ки-^йських відносин.

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

тема 5 Країни Південної Азії ' в міжнародних відносинах

 

 

Пропагандистська кампанія з дискредитації індійської зовнішньої й внутрішньої політики набула широкого роз­маху і в Китаї. Ця цілеспрямована пропаганда проти Індії при одночасному розширенні китайське -пакистанських зв'язків свідчила про те, що в роздутому Пекіном до міжнародної проблеми спорі про кордони з Індією він не стільки справді намагався досягти прикордонного врегу, лювання, скільки ставив собі політичну мету — дискреди­тувати міжнародну політику Індії, особливо в афро-азіат-ському світі, до такої міри, щоб підірвати її позиції як, визнаного лідера політики неприєднання. Водночас на словах Пекін заявляв про необхідність мирними засобами шукати розумне й прийнятне для обох сторін вирішення) прикордонних спорів, підкреслюючи надзвичайне зна-і чення китайсько-індійської дружби для миру в Азії й у всьому світі. Запропонована ним як паліативний захід до загального врегулювання спору схема додержання прин­ципу «лінії фактичного контролю» не дістала підтримки індійської сторони. Делі висунув свій варіант відведення збройних сил і воєнного роз'єднання, який передбачав додержання існуючого кордону у відповідності з картами, а не принципом «лінії фактичного контролю», що нав'я­зувався китайською стороною.

Керуючись прагненням до нормалізації становища на кордоні, прем'єр-міністр Індії Д. Перу запросив у квітні 1960р. в Делі прем'єра Державної ради КНР Чжоу Еньлая для обговорення розбіжностей із прикордонних питань. Сторони виклали свої погляди з територіальних спорів, що, проте, не привело до їхнього врегулювання. Не дала результатів і вереснева 1960 р. зустріч двох прем'єрів у Пекіні, що відбулась у відповідності з досягнутою в Делі

домовленістю.

Протягом 1961 р. знову активно стало порушуватися

^нетривале затишшя, що встановилося на кордонах двох ^країн у період індо-китайських переговорів. Після виник­нення в липні 1962 р. загрозливого становища в районі Ладакху 8 вересня 1962 р. китайські війська перейшли «лінію Макмагона», що було сприйнято в Індії як розши­рення китайської агресії. 20 жовтня розпочалося масова­не вторгнення китайських військ на західних та східних ділянках кордону. За кілька днів наступу китайські війсь­ка глибоко вклинилися на індійську територію, захопив-

цдї ряд міст на східній ділянці й ліквідувавши всі індійські прикордонні лінії. Індійські війська не змогли стримати китайського наступу й змушені були відсту­пити. Розв'язуючи агресію проти Індії в розпал «карибсь­кої кризи», пекінське керівництво, певно, вважало, що зайняті своїми справами «наддержави» навряд чи змо- ^уть у цей час приділити Індії належну увагу. Першою офіційною реакцією Вашингтона були шок, викликаний насильницькими й агресивними діями комуністичного Китаю, і співчуття Індії. Проте, як показали подальші події, реакція Вашингтона не обмежилася висловленням співчуття.

В умовах відступу індійської армії уряд Д. Неру звер­нувся до всіх країн із проханням надати допомогу у відсічі китайській агресії. США й Великобританія негай­но розпочали поставки в Індію зброї, боєприпасів та військового обладнання. Вашингтон так швидко прий­шов на допомогу Індії, що навіть не дочекався укладення офіційної угоди між двома країнами. Перша партія американської зброї була доставлена 3 листопада, а дво­стороння індійське-американська угода підписана лише 14 листопада. Важливо підкреслити, що навіть у цій складній для Індії обстановці китайської агресії Д. Неру заявив у парламенті, що військові поставки Заходу здійс­нюватимуться без будь-яких умов і політичних зобов'я­зань з боку Індії перед країнами, що надають допомогу. Що стосується СРСР, то його уряд заявив, що головним є завдання побороти чад війни й розпочати переговори про мирне врегулювання, доклавши зусиль до ухвалення взаємоприйнятного рішення на основі розуміння й спів­робітництва. Однак розширення китайської агресії проти Індц змусило Москву зайняти активнішу позицію щодо ^нфлікту. Виявленням чіткої проіндійської позиції стали йідкрита радянська критика Китаю у зв'язку з розпоча­тою ним збройною акцією проти Індії й відмова поділити ^китайські аргументи та позицію в конфлікті.

. В умовах різкого погіршення відносин з Індією КНР ^^шіла на зближення з Пакистаном. 28 жовтня 1962 р. °уло опубліковане спільне китайське'пакистанське комю-^Н1ке, в якому говорилося про досягнення повної домовле-^НОСТ1 про кордони між Китаєм і суміжними з ним райо-тами, що перебувають під контролем Пакистану. Під

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

«суміжними районами» розумілась територія Кашміру

навколо якого постійно спалахували індійсько-пакистад^ ські незгоди. Індія ж не змінила свою точку зору щодо Тибету й Тайваню, а також постійно висловлювалась за відновлення прав КНР в 00Н.

Досягнувши в ході агресії проти Індії тих рубежів, які китайський уряд уважав кордонами КНР, 20 листопада 1962 р. він в односторонньому порядку заявив про при­пинення вогню і намір розпочати з 1 грудня відведення своїх військ на 20 км від лінії фактичного контролю, що склалася на 7 листопада 1959 р. Індійській стороні було запропоновано здійснити аналогічний відхід і суворо до­тримуватись статус-кво, а на випадок його порушення Китай залишав за собою право завдати «відповідного уда­ру». Зі своєї сторони індійський уряд негайно віддав армії наказ не поновлювати вогню, проте вироблення політич­ної відповіді на китайські пропозиції ускладнилося з огляду на тяжкі морально-політичні наслідки й матері­альні втрати, спричинені китайською агресією. Опозиція вимагала продовження опору китайській агресії, відмови від політики неприєднання і встановлення прямого вій-) ськово -політичного союзу із західними країнами. В умо-| вах, що склалися, багато хто в Індії висловлював побою-¹¹ вання, що в обмін на американську допомогу Індії дове­деться відмовитися від своєї політики неприєднання й увійти до західного військового блоку. Проте, як заявив у парламенті Д. Неру, прийняття допомоги не означає від­мови від індійської політики неприєднання. «По суті, — сказав він, — глава однієї з західних країн, що надають нам зброю, в листі до мене написав, що не бажає відходу Індії від її традиційної політики неприєднання». Хоч Д. Не­ру і не назвав імені цього керівника, не важко було здога­датись, що він мав на увазі президента США Д. Кеннеді.

Загострення відносин між Індією і КНР розглядалося більшістю афро-азіатських країн як надзвичайно небез­печний поворот у міжазіатських відносинах, що міг при­звести до розколу в їхніх рядах. З ініціативи Шрі-Ланки 10—12 грудня 1962 р. в Коломбо відбулася конференція шести країн, що не приєднались (Бірма, Гана, Єгипет, Індонезія, Камбоджа та Шрі-Ланка), на якій були вироб­лені пропозиції, представлені згодом Індії й КНР як платформа для прямих двосторонніх переговорів з^метою

І

т о м а 5 Країни Південної Азії ' ^е в міжнародних відносинах

статечного припинення вогню і мирного розв'язання ^пикордонного спору. Уряд Індії прийняв ці пропозиції в ЇтЬіому, а китайська сторона — із застереженнями з ряду Пунктів тлумачення», що, звичайно, не сприяло віднов-ттенню прямих політичних контактів. Зберігши за собою захоплену територію в західному секторі (Ладакх), Китай водночас мусив залишити окуповані райони східного сек­тора, оскільки лінії його комунікацій виявилися надто полягненими, що не давало змоги підгримувати тилове

забезпечення.!'

Таким чином, індійсько-китаиські відносини вкрай погіршилися, хоч офіційні дипломатичні відносини між двома країнами не були розірвані. Сфера розбіжностей між ними почала розширюватись і ускладнюватися в міру переходу пекінського керівництва до підтримки пакис­танської сторони зі спірних індійсько-пакистанських пи­тань і передусім з кашмірської проблеми.

Поразка у збройному конфлікті з Китаєм змусила Ін­дію усвідомити необхідність зміцнення своєї обороно­здатності, якій вона раніше приділяла недостатньо уваги. Індія розпочала негайне здійснення програм нарощуван­ня оборонного потенціалу, в чому їй надавали допомогу Австрія, Нова Зеландія, Франція, Італія, ФРН, Велико­британія та США. Особливо значних розмірів набула військова допомога з боку Великобританії й США. Проте, всупереч запевненням індійського прем'єра, угоди Індії про поставки американської й англійської зброї та спорядження фіксували певні зобов'язання з її сторони. Зокрема, Індія погодилась на іноземну інспекцію за ви­користанням поставленої зброї, взаємодію між американ­ськими й індійськими розвідувальними службами, розмі­щення на індійських аеродромах протягом кількох мі­сяців військових літаків США, Великобританії й Австрії на період запланованих спільних маневрів, що створюва­ло загрозу для суверенітету Індії та її політики неприєд­нання.

Таким чином, висловлювані в радянській науковій І політичній літературі твердження, що західна підтримка Індії в боротьбі проти Китаю загрожувала набути небез­печних для національних інтересів Індії масштабів, не­сумісних з незалежною зовнішньою політикою і націо­нальним суверенітетом країни, не такі вже й безпідставні.

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Необхідно зазначити, що хоча західні країни й заявили про свою підтримку Індії у збройному конфлікті з КНР і почали надавати допомогу з метою зміцнення її оборо­ноздатності, вже дуже швидко вони, з ініціативи Великобританії, зробили спробу натиснути на Делі, аби примусити Індію вступити в переговори з Пакистаном з кашмірського питання. Зі своєї сторони Пакистан, не пропускаючи нагоди домогтися вирішення кашмірської проблеми на свою користь, висловлював різкий протест проти надання Індії американської військової допомоги у вигляді зброї та обладнання. Пакистанські правлячі кола стверджували, що Індія використовує інцидент із Китаєм з метою одержання великих об'ємів військової допомоги від США, і висловлювали побоювання, що вона застосує отриману зброю проти Пакистану.

Американський уряд у своїй публічній заяві запевнив Пакистан, що військова допомога Індії призначається виключно для захисту від Китаю і що Вашингтон здійс­нить необхідні кроки для недопущення її застосування в агресії проти Пакистану. В заяві американського прези­дента стверджувалося, що наступ Китаю на індійський субконтинент становить загрозу як Індії, так і Пакистану. У зв'язку з цим він закликав уряди обох країн усвідомити загальний інтерес у відбитті цієї агресії. Можна припус­тити, що, підгримуючи на рубежі 50-х років Індію як ^дружню нейтральну державу, Вашингтон прагнув пере-і могти в «холодній війні» її союзника — Радянський Союз, для якого допомога з боку західних держав Індії в цьому регіональному конфлікті була несподіваною.

Китайсько-індійський збройний конфлікт 1962 р., не і привівши до врегулювання прикордонних спорів, спри­чинив тривалу політичну конфронтацію між двома краї­нами. На кордоні двох країн відбувалися постійні сутич­ки індійських і китайських військ. Під час Пакистане-індійської війни 1965 р. Пекін оголосив Індію агресором і висловив тверду підтримку Пакистану. В 1968 р. в ін­дійській пресі з'явились повідомлення про втручання КНР у внутрішні справи Індії, про підтримку Пекіном сепаратистів із племені нага на північному сході Індії. В цей період індійський уряд неодноразово надсилав ноти протесту КНР і Пакистану, звинувачуючи їх у порушенні суверенітету Дндії ^зв'язку з^будівницгвом стратегічного

т е м а 5 Країни Південної Азії

• •«к • і *-•-»• І ^ Р^^ П 1-І 14\/' О І П 1_1/^^

в міжнародних відносинаЖі

щосе між китайською провінцією Синьцзян і районом Гілгіт У Кашмірі, яке призначалося для перевезення військових вантажів з Китаю до Пакистану і в страте­гічному плані відкривало Пекіну вихід до Індійського

океану.

Затяжна індійсько-китайська конфронтація ускладню­вала загальну політичну обстановку в цьому регіоні. Пе­реконавшись у неможливості вирішення спірних питань з Індією воєнними засобами, пекінське керівництво поча­ло прагнути до усунення цієї конфронтації. Наявність дипломатичних відносин давала змогу обом сторонам час від часу зондувати грунт для з'ясування можливостей нормалізації двосторонніх відносин. Зокрема, під час роз­мови в травні 1970 р. Мао Цзедуна з повіреним у справах Індії в КНР Мао підкреслив, що китайський і індійський народи пов'язує традиційна дружба. Проте нормалізації індійсько-китайських відносин завадила війна Індії з Пакистаном, що закінчилася приєднанням князівства Сіккім до Індії. Це викликало негативну реакцію Пекіна, який значно активізував свої відносини з Ісламабадом, зокрема у військово-політичній сфері. Економічні від­носини між двома країнами мали обмежений характер, оскільки КНР була не в змозі надати широку допомогу Пакистанові й забезпечити пакистанським товарам на­дійний ринок збуту.

Таким чином, індійсько-пакистанські відносини справ­ляли безпосередній вплив на формування політичного курсу КНР щодо Індійської Республіки.

Своєрідним рубежем в індійсько-китайських відноси­нах стала криза на Індостанському півострові, що виник­ла внаслідок посилення національно-визвольної бороть­би східнобенгальського народу проти диктаторського ре­жиму генерала А. М. Ях'я-хана. Пекін звинуватив Індію в тому, що вона за підтримки іншої держави розв'язала війну на Індостанському півострові. Під «іншою держа­вою» розумівся СРСР, який надав Індії широку військову ^и політичну допомогу в межах індійсько-радянського Дого» ^РУ про мир, дружбу й співробітництво від 9 серпня 1971 р. ^й договір добре послужив обом країнам. Радянський ^оюз отримав надійного друга в Русі неприєднання і ^юзника, на якого він завжди міг покластися, а також Можливість бути присутнім у стратегічно важливому й

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

нестабільному регіоні. Індія, у свою чергу, одержала чималу економічну, політичну й військову допомогу підтримку в спорі з Китаєм через північні кордони і репутацію країни, що розвивається, здатної вирватися з обіймів Заходу. Договір із СРСР дуже стався в нагоді Індії й у період конфлікту в Східному Пакистані, який найбез< посереднішим чином зачіпав національні інтереси Індії. На території Індії опинилося близько 10 млн біженців зі Східного Пакистану, утримання яких обходилось індій, ській скарбниці в 2—3 млн доларів щоденно. Крім того, склалась вибухонебезпечна ситуація біля її кордонів.

Індійське-пакистанський збройний конфлікт 1971^р. справив значний вплив на подальший розвиток подій у Південній Азії. Поразка Пакистану серйозно послабила в цьому районі позиції Китаю, який надавав Ісламабадові підтримку практично з усіх основних проблем пакистано-індійських відносин, у тому числі й з кашмірського пи­тання. Проведена з ініціативи Індії індійське-пакистансь­ка зустріч на найвищому рівні в Сімлі влітку 1972 р., на якій були визначені шляхи вирішення спірних проблем у двосторонніх відносинах, сприяла певному потеплінню міжнародного клімату в цій частиш світу. В цих умовах почало виявлятися прагнення Індії й Китаю знизити рі­вень міждержавної конфронтації. З ініціативи прем'єр-міністра Індіри Ганді в 1976 р. дипломатичне представ­ництво Індії в Китаї знову отримало статус посольства,

поліпшилися двосторонні політичні відносини. На початку лютого 1979 р. відбувся візит до Пекіна індійського міністра закордонних справ. Цей візит, перерваний у зв'язку з китайською агресією проти Со­ціалістичної Республіки В'єтнам, дістав неоднозначну оцінку в індійських політичних і правлячих колах. Якщо лідер створеної на початку 1978 р. партії Індійській національний конгрес (І) Індіра Ганді заявила, що візйі індійського міністра закордонних справ до Пекіна тількя дав нагоду образити Індію, то сам міністр стверджував, що його візит приніс певну користь і ним було покладено

початок відлиги в індо-китайських відносинах.

Подальший розвиток індійсько-китайських відносні

відбувався в руслі нових тенденцій, що позначилися 5 зовнішній політиці КНР на початку 80-х років. У своЇЯ новій зовнішньополітичній стратегії Пекін відводив чілї>"

тема 5 Країни Південної Азії ' в міжнародних відносинах

місце примиренню^ з Індією. Орієнтація на віднов-ттення добросусідських відносин з КНР почала усталю­ватися і в індійських правлячих колах. З нормалізацією цтдійсько-китайських відносин офіційний Делі пов'язу­вав можливість зменшення економічного й політичного тягар⁵¹ оборонних заходів, зокрема пов'язаних з утриман­цям великої армії вздовж індійсько-китайського кордону.

а»:.<ж.йй%<»їй<?»і»<»й%й^^й%.:.й.її»