ТОП 10:

Афганська проблема в міжнародних відносинах.



На хід історичного розвитку Афганістану незгладимий відбиток наклали як географічні фактори (більша частина його території - це гори, кам'янисті пустельні плато й піски), так і фактори етнічні. Ще й зараз, на початку XXІ століття основою соціально-політичної структури Афганістану є патріархальні, родо-племенные відносини. Єдиних афганських націй у західному розумінні цього слова, немає. Більш ніж 22-мільйонне населення країни (територія 655 тис. кв. км. порівнянна з територією України - 603 тис. кв. км) розділено на безліч етнічних груп. Пуштуны - зараз домінують (їх тільки 40-45%), тому що є живлющою силою руху "Талибан". Виділяються також таджики (до 20%, навіть у Таджикистані їх менше), хазарейцы (до 16%), узбеки (9%), туркмени, белуджи... Відзначимо, що кожен народ прагне будувати свій уклад життя на архаїчних, патріархальних (кланових) основах. До початку XX в. остаточно зложилася централізована афганська держава емірів Абдуррахмана й Хабибуллы. В 1-й світовій війні Афганістан зберігав нейтралітет. В 1933 р. після тривалої громадянської війни королем став 18-літній Мухаммад Захир-шах (нині живе в Римі).

Новітня історія Афганістану кривава, жорстока й пам'ятна многим нашим співвітчизникам. Скинення Захир-шаха й, особливо, "квітнева революція" 1978 р., коли був убитий президент Мухаммед Дауд і до влади прийшли марксисти з Народно-демократичної партії Афганістану, поклали початок анархії, радянській інтервенції й громадянській війні, що трясе цю багатостраждальну країну от уже третє десятиліття.

Кремль сподівався знайти в Афганістані плацдарм для "кидка до Індійського океану". "Обмежений контингент" радянських військ, чисельність якого часом досягала 120 тисяч чоловік, точь у точь повторив історичні помилки британців. Повстанці-моджахеди контролювали сільську місцевість, горист і недоступну, постійно одержували допомогу від пуштунских племен Пакистану (перекрити границю, що представляла собою лише умовну лінію було неможливо) і всі наростаючу підтримку країн Заходу, у першу чергу США. Моджахеди обстрілювали транспорти, нападали на гарнізони міст, що перебувають під контролем урядових військ і радянських частин.

Афганське питання в міжнародних відносинах

Війна СРСР в Афганістані викликала бурхливу реакцію на Заході, насамперед у США. 4 січня 1980 р. президент Дж.Картер звернувся до сенату із проханням відкласти розгляд договору ОСВ-2 (див. гл. 9). Він також запропонував згорнути культурний й економічний обмін зі СРСР, призупинити відкриття американських і радянських консульств й обмежити радянсько-американську торгівлю. Одночасно передбачалося почати надання допомоги Пакистану (військове спорядження, продовольство й ін.), для того щоб той смог протистояти гіпотетичній погрозі з боку радянських військ в Афганістані.

23 січня 1980 р. Дж.Картер виступив із щорічним посланням "Про положення країни", у якому оголосив нову зовнішньополітичну доктрину. Регіон Перської затоки був оголошений зоною інтересів США, заради захисту яких Сполучені Штати готові піти на застосування збройної сили. Відповідно до "доктрини Картера", спроби будь-якої держави встановити свій контроль над регіоном Перської затоки були заздалегідь оголошені американським керівництвом зазіханням на важливі інтереси США. Реагуючи на афганські події, Вашингтона зробив зміни в підході до військово-політичних питань світової політики. У секретній президентській директиві № 59 від 25 липня 1980 р. були викладені основні положення "нової ядерної стратегії" США, Їхній зміст складався в поверненні до подання про можливості здобути перемогу в ядерній війні. У директиві акцентувалася стара ідея контр-силового удару, що у новій інтерпретації повинна була стати ключовим елементом "гнучкого реагування". Американська сторона стала виходити з необхідності продемон-{:}стрировать Радянському Союзу здатність США витримати тривалий ядерний конфлікт й одержати в ньому перемогу.

СРСР і США перекручено уявляли собі наміри протилежної сторони. Американська адміністрація вважала, що вторгнення в Афганістан означало принциповий вибір Москви на користь глобальної конфронтації. Радянське керівництво із упевнено, що афганські події, що мали, з його погляду , сугубо другорядне, регіональне значення, служили для Вашингтона лише приводом для поновлення глобальної гонки озброєнь, до якої він, нібито завжди таємно прагнув.

Серед країн НАТО було відсутнє єдність оцінок. Західноєвропейські країни не вважали втручання Москви в Афганістані подією світового значення. Розрядка для них з важливіше, ніж для Сполучених Штатів. Розуміючи це, Дж. Картер постійно застерігав європейських союзників проти "помилкової віри в розрядку" і спроб зберегти з Москвою конструктивні відносини. Держави Західної Європи не хотіли приєднуватися до американських санкцій проти СРСР. В 1980 р., коли США бойкотували Олімпійські ігри в Москві, їхньому прикладу з європейських країн пішли тільки ФРН і Норвегія. Але в сфері воєнно-стратегічних відносин Західна Європа продовжувала випливати лінії США.

Відкрита границя Афганістану з Пакистаном і вільне переміщення через неї племен "афганських" й "пакистанських" пуштунов дозволили перетворити прикордонні з Афганістаном провінції Пакистану в бази афганської опозиції. На пакистанській території створювалися опорні пункти й тренувальні табори моджахедів. Через Пакистан опозиція одержувала військову й іншу допомогу від США й ісламських держав-експортерів нафти (насамперед Саудівської Аравії). Залишаючись формально поза конфліктом з Афганістаном, Пакистан фактично в ньому брав участь на стороні афганської опозиції, опираючись рятуйте ! і Китаю. Китай разом з Пакистаном побудували стратегічне шосе, що з'єднало ці дві країни через територію окупованої Пакистаном частини Кашміру (Каракорумское шосе).

Зі своєї сторони, Радянський Союз, намагаючись змусити Пакистан проявляти стриманість в афганському питанні, надавав військову допомогу Індії, що як і раніше представляла для Пакистану серйозну зовнішню погрозу. Афганський конфлікт виріс у вузол міждержавних протиріч, у якому були переплетені інтереси самого Афганістану, Радянського Союзу, США, Пакистану, Китаю, Індії, Ірану й деяких арабських країн.

З осудом радянського вторгнення в Афганістан виступила більшість держав ООН. Участь радянських військ у воєнних діях проти загонів афганської опозиції додало війні в Афганістані риси національно-визвольного руху. Афганський конфлікт загострював конфронтацію наддержав. Москва нарощувала міць "обмеженого контингенту" в Афганістані. США розширювали військову й іншу допомогу афганської опозиції.

Міжнародно-правове врегулювання ситуації навколо Афганістану

У травні 1986 р. під впливом Москви глава афганської держави Б.Кармаль, якого більше підтримували таджики й інші непуштунские групи, поступився свій пост Мохаммеду Наджибу, що представляв у першу чергу інтереси пуштунов і керував перед тим однієї з афганських спецслужб. М.Наджиб був обраний вищим органом влади - Лоя джиргой (вищими зборами вождів племен і духівництва) - президентом країни строком на 7 років. М.Наджиб спробував стримати радикалізм правління, додати йому більше традиційний вид і примиритися з афганським духівництвом, що обвинувачувало влада в зрадництві цінностей ісламу.

Тим часом, Москва в секретному порядку початку консультації по афганській проблемі зі США й Пакистаном. СРСР не приховував наміри вивести війська з Афганістану. Оскільки така позиція влаштовувала Вашингтона й Ісламабад, рамки врегулювання зовнішніх аспектів афганської проблеми стали вимальовуватися. У березні 1988 р. у Женеві при сприянні місії "добрих послуг" ООН були організовані переговори між Афганістаном і Пакистаном. Фактично пакистанська сторона, що відкрито підтримувала афганську антиурядову опозицію, представляла на переговорах її інтереси так само, як і свої власні. Але офіційно афганська опозиція в переговорах не брала участь, що дало їй привід надалі не визнавати домовленості, вироблені без її участі.

14 квітня 1988 р. у Женеві було підписано п'ять окремих, але взаємозалежних угод по афганському питанню. Перші два підписали представники Афганістану й Пакистану. Це були двосторонні афгано-пакистанські угоди - про принципи взаємин, невтручанні й про відмову від інтервенції (1) і про добровільне повернення біженців (2). Зміст угод полягав у тому, що Пакистан зобов'язався припинити втручання в афганські внутрішні справи, а афганський уряд погодився дозволити легальне повернення з Пакистану в Афганістан укрывавшихся там опозиційних пуштунских польових командирів з усіма їхніми прихильниками й членами родин. Територіальне питання в цих угодах не зачіпався.

Третім і четвертим документами в цьому комплексі стали радянсько-американська декларація про міжнародні гарантії виконання домовленостей по Афганістану й радянсько-американська Угода про взаємозв'язок для врегулювання положення, що ставиться до Афганістану. Радянський Союз погодився вивести з афганської території свої війська, а США прийняли на себе зобов'язання втримуватися від втручання в справи Афганістану після висновку відтіля радянського контингенту.

П'ятий документ являв собою чотирибічний меморандум взаєморозуміння. У ньому говорилося про те, що п'ять підписаних документів являють собою єдиний комплекс і підлягають обов'язковому виконанню.

Відповідно до досягнутих домовленостей з 15 травня 1988 р. СРСР повинен був почати вивід військ і завершити його протягом дев'яти місяців. ДО 15 лютого 1989 р. вивід радянських військ був завершений. Афганська війна коштувала Радянському Союзу більше 13 тисяч загиблих й 35 тисяч поранених.

З тих пор як у середині 90-х років талибы виявилися в центрі уваги всього миру, про їх говорять тільки як про ісламських фундаменталістів. Основоположник радикального ісламського руху - Мулла Моххамад Раббани (не дуже давно вмер від раку в Пакистані), що був командир повстанських загонів у часи радянської окупації Афганістану. В 1994 році Раббани, із приблизно 30 іншими ісламськими богословами заснував з талибов. Цілями його, за словами Раббани, було встановлення ісламського уряду, рятування від постійних війн і жорстокості. Останнього тоді, два роки через послу падіння комуністичного уряду, було предосить: за контроль над Афганістаном боролися розрізнені угруповання моджахедів. В 1996 році талибы зайняли Кабул і сформували новий уряд країни. Талибы контролювали 90% території Афганістану. Лише на півночі їм протистоять загони опозиції, які донедавна очолював нині покійний Ахмад шах Масуд. Всі ці роки талибы намагалися домогтися визнання міжнародного співтовариства. Однак місце Афганістану в Генеральній асамблеї ООН дотепер займає колишній президент країни Бурхануддин Раббани. Він, серед інших членів ООН, підписав прийняте в 1999 році рішення про введення антиталибских санкцій. В 2001 санкції були ужесточены.

АФГАНСЬКА КРИЗА

А) Політика Росії в Афганістані.

Путін охарактеризував Афганістан як "центр міжнародного тероризму". Погрози геополітичним інтересам Росії, що випливають із триваючої афганської кризи, представляються наступними:

o Росію не влаштовували талибы як легітимна влада в Афганістані через неминучі й заздалегідь нездійсненних вимог з їх боку за збиток, нанесений під час воєнних дій в 1979-1989р.;

o Росію турбувала із проникнення радикального ісламського фактора на територію центральноазіатських держав і далі на Кавказ, у Татарстан, Башкортостан й інші російські регіони з мусульманським населенням.

Б) КНР й Афганістан.

Пекін активізував свою діяльність по припиненню бойових дій в Афганістані. Це порозумівається як розширенням зв'язків між афганськими талибами й ісламськими бойовиками в Синьцзян-Уйгурском автономному районі КНР, так і прагненням убезпечити свій тил на північно-західних границях країни. Пекін виступає за спільні дії держав-членів "Шанхайського форуму" проти радикальних релігійних настроїв, сепаратизму й міжнародного тероризму.

В) США й Афганістан.

У зв'язку з тим, що США втратили контроль над талибами, спостерігається зміна відносини Вашингтона до руху "Талибан". Ця еволюція багато в чому пов'язана із триваючою підтримкою талибами міжнародних ісламських терористів, причетністю талибов до масового виготовлення наркотиків і нелегальному їхньому поширенню в США і Європі. Особливе місце в афганській політиці Вашингтона займає проблема У.Бен Ладена, що перебуває в Афганістані в якості "гостя" руху "Талибан" й якого талибы не мають наміру видавати Сполученим Штатам, оскільки це, за словами духовного лідера талибов мулли М. Омара "заподіяло б біль афганському народу".

К. Индерферт виклав подвійну стратегію США проти талибов, що полягає в тім, щоб, з одного боку, натискати на Талибан по основних проблемах тероризму, наркотиків, прав людини, зберігаючи при цьому однобічні санкції проти талибов і підтримуючи багатобічні санкції, накладені ООН, а з іншого боку - сприяти як можна більше широкому залученню афганців у пошуки миру, для досягнення "нової національної згоди".

Г) Мусульманські країни й Афганістан.

Пакистан проводить активну політику в Афганістані. Однієї з головних завдань Пакистану є встановлення контролю над ключовими транспортними магістралями регіону, по яких здійснюється або буде здійснюватися транспортування стратегічних видів сировини, включаючи нафту, газ, а також одержання доступу до центральноазіатських енергоресурсів. Певну проблему для Пакистану створювали розміщені в підконтрольних талибам районах Афганістану десятки таборів і баз по підготовці бойовиків, у тому числі пакистанських громадян, які відправляються воювати під прапорами ісламу в "гарячі крапки" миру. Багато хто з них повертаються потім у Пакистан, де поповнюють ряди релігійних угруповань екстремістської користі або беруть участь у збройних вилазках проти Індії в Кашмірі.

Іран прагне налагодити гарні стосунки з усіма ісламськими державами суннитского користі. Однак, виходячи зі своїх геополітичних інтересів, побоюючись того, що талибы, підтримувані суннитским Пакистаном, перешкодять установленню економічних і політичних зв'язків Ірану з іншими азіатськими суннитскими країнами, у тому числі й з державами Центральної Азії, шиитский Тегеран із самого початку підтримав скинутий уряд Б. Раббани й, відповідно, негативно ставиться до руху "Талибан". Однієї з істотних причин погіршення ірано-афганських відносин є перетворення Ірану в головний транзитний пункт доставки наркотиків з Афганістану й Пакистану на ринки Європи й країн Персид-ского затоки.

ОПЕРАЦІЯ США В АФГАНІСТАНІ.

Війна проти тероризму почалася декількома хвилями ракетних ударів американських і британських збройних сил по цілям талибов у Кабулі, Кандагаре, Джелалабаде. Початок війни супроводжувалося звертанням до націй президента США Джорджа Буша, заявою прем'єр-міністра Великобританії Тоні Блера, заявами про підтримку від президента Франції Жака Шираку, канцлера ФРН Герхарда Шредера, президента Росії Володимира Путіна. Президент Пакистану генерал Мушарраф заявив, що надасть, при необхідності, авіабази країни в розпорядження англо-американських сил. Самим цікавим виглядала поява на телеекранах Осамы Бен Ладена, що заявив, що Америка може й не мріяти про безпеку, поки "ми не побачимо неї в Палестині, і не раніше, ніж армії невірних звільнять землю Мохаммеда".

Для Узбекистану поразка талибов означає зняття питання узбецької ісламської опозиції, що очолював Джума Намангани, стремившийся створити халіфат у Ферганській долині. Іран бысто соорентировался в цій ситуації й уже 20 листопада відкрив своє посольство в Кабулі.

 

Білет №26

1.Еволюція доктринальних засад зовнішньої політики США в 40-і - першій половині 60-х рр.

2.Зовнішньополітична стратегія КНР в постбіполярний період.

3.Війна США та їх союзників проти Іраку (2003 р.): причини та наслідки.

 







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-26; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.85.245.126 (0.008 с.)