Режим чорноморських проток. Етапи створення та сучасність. 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Режим чорноморських проток. Етапи створення та сучасність.



Севрський МИРНИЙ ДОГОВІР 1920 під­писаний 10.08.1920 у Севрі (поблизу Парижа) між Великою Британією, Італією, Францією, Японією як головними союзними державами, а також союзними з ними Бельгією, Вірменією, Грецією, Польщею, Португалією, Румунією, Ко­ролівством сербів, хорватів і словенців, Хіджа-зом та Чехословаччиною з одного боку, і Туреч­чиною — з іншого, за результатами Першої світо­вої війни. Зона чорноморських проток, що номінально залишалася в складі тур. території, підлягала повній нейтралізації і переходила під контроль спец, міжнар. комісії. Сирія, Ліван, Палестина і Месопотамія передавались під мандатне управління.

Під час підписання договору в країні вже панував хаос, і після встановлення режиму Ататюрка його уряд не визнав Севрский мирний договір, що, проте, діяв. Вони вимагали перегляду.

Лозаннська конференція 1922-23 — міжнар. конференція, що проходила 20.11.1922-24.07.1923 (з перервою 4.02-22.04.1923) у Ло­занні (Швейцарія) за участю Великої Британії, Франції, Італії, Японії, Греції, Румунії, Коро­лівства сербів, хорватів і словенців, а також Туреччини; розглядала питання остаточного мирного врегулювання з Туреччиною після Першої світової війни та встановлення режиму чорноморських проток. Делегацію РСФРР, до складу якої входили представники УСРР та Грузинської СРР, запросили лише для обго­ворення питання про режим чорноморських проток, як і делегацію Болгарії; США були представлені спостерігачами. Велику увагу на конференції було приділено питанню під­готовки нового мирного дог-ру між країнами Антанти та Туреччиною, котрий мав замінити підписаний султанським урядом Севрський мирний договір 1920, що викликало піднесення в країні нац. руху та створення уряду на чолі з генералом М. Кемалем (Ататюрком). Він розпочав успішні бойові дії проти грец. військ, які за підтримки брит. та франц. частин нама­галися з окупованої ними території Анатолії повести наступ на Анкару. Після визволення Анатолії від грец. військ у вересні 1922 і підпи­сання Туреччиною Муданійського перемир'я 1922 розпочалася підготовка до Л. к., на якій Туреч­чина могла розраховувати на укладення більш справедливого мирного дог-ру. Три комісії (економічна, юридична та політична), що були створені конференцією, вирішували питання європ. кордонів Туреччини та бл.-схід. проб­леми. Важливе місце у роботі конференції зайняло питання про встановлення режиму чор­номорських проток, стосовно якого були запро­поновані три проекти конвенції — британський, радянський і турецький. Внаслідок розбіж­ностей, що виникли під час їх обговорення, конференція була перервана. Після відновлення її роботи 24.07.1923 були підписані Заключний акт, Лозаннський мирний договір 1923 та кон­венція про режим проток, яку СРСР не ратифі­кував. ). На конференції була схвалена Кон­венція про режим чорноморських проток, основою якої став брит. проект. Вона перед­бачала демілітаризацію Босфору й Дарданелл, вільний прохід у мирний час через ці протоки не лише торг., але й військ, суден усіх д-ав із певними обмеженнями для останніх за тон­нажністю та кількістю. У воєнний час право вільного проходу отримували торг, судна та військ, кораблі нейтральних д-ав. За дотриман­ням конвенції мала спостерігати створена під егідою Ліги Націй у Стамбулі міжнар. комісія проток у складі Великої Британії, Італії, Фран­ції, Японії, Болгарії, Греції, Румунії, СРСР, Королівства сербів, хорватів та словенців і Ту­реччини. За США залишалося право надіслати до комісії свого представника після їх приєд­нання ДО КОНВеНЦІЇ. Конвенція була переглянута на Монтрьо Конференції 1936.

Монтрьо конференція 1936 — міжнар. зустріч, що відбулась 22.06-21.07.1936 в Монтрьо (Швейцарія) за участю представників Великої Британії, СРСР, Франції, Японії, Австралії, Болгарії, Греції, Румунії, Туреччини та Югосла­вії. Виробила нову конвенцію про режим Чор­номорських проток, що замінила Лозаннську конвенцію 1923 (див. Лозаннська конференція 1922-23). Навесні 1936 Туреччина виступила з пропозицією до всіх держав-учасниць Лозаннсь­кої конференції 1922-23 провести переговори для врегулювання питання про режим проток, на яку погодились усі зацікавлені держави, окрім Італії. Одразу після відкриття М. к. Велика Британія зажадала забезпечення необ­меженого доступу військ, кораблів усіх д-ав до Чорного моря через протоки; Туреччина пого­дилась на цю пропозицію. СРСР виступив із застереженнями щодо вільного доступу військ, кораблів нечорноморських д-ав у протоки, ви­магаючи визначити для них кількісні та якісні обмеження. Після того, як брит. делегація зняла свої пропозиції, було досягнуто принципової згоди, що стала основою нової конвенції. її було підписано 20.07.1936. Конвенція вста­новлювала режим проток, що відповідав меті забезпечення свободи судноплавства міжна­родного торговельного за одночасного гаранту­вання безпеки в Чорному морі для Туреччини та інших причорноморських д-ав. За торг, суд­нами всіх країн зберігалась свобода проходу протоками як у мирний, так і воєнний час. Військ, кораблі нечорноморських д-ав при проході протоками в мирний час обмежувались класом (легкі надводні кораблі, малі бойові та допоміжні кораблі) та заг. тоннажем на час проходу (15 тис. т), а щодо входу до Чорного моря — ще й сумарним тоннажем усіх військ. кораблів, що там перебували на той момент (ЗО тис. т для всіх нечорноморських д-ав, із від­повідним підвищенням ліміту до максимуму в 45 тис. т у разі збільшення сумарного тоннажу чорноморського флоту найпотужнішої військ. -мор. причорноморської д-ви на 10 тис. т та три­тижневим терміном перебування в акваторії Чор­ного моря. Чорноморські д-ви отримували право на проведення будь-яких військ, надводних та підводних кораблів, незалежно від класу та тоннажу. Встановлювався порядок оповіщення Туреччини про прохід військ, кораблів. У воєн­ний час, якщо Туреччина залишалася нейтраль­ною стороною, протоки мали бути закритими для всіх воюючих д-ав. У разі, якщо воюючою сторо­ною була сама Туреччина або в разі виникнення безпосередньої загрози втягнення Туреччини у війну, режим проток для військ, кораблів встановлювався тур. урядом. Міжнар. комісію проток, створену Лозаннською конвенцією 1923, було скасовано. Суверенітет Туреччини над зоною проток відновлювався в повному обсязі, вона отримала право ремілітаризувати зону проток. Конвенцію було укладено терміном на 20 років з автоматичною пролонгацією в разі відсутності денонсації за 2 роки до закінчення терміну її дії. Конвенція набула чинності 9.11.1936 і залишається міжнар.-прав, основою режиму чорноморських проток донині.

 

Корейська війна.

Корейська війна 1950-53 — війна між Ко­рейською Народно-Демократичною Респуб­лікою (КНДР) і Республікою Корея (РК) з метою об'єднати Корею збройн. шляхом. Питання повоєнної долі Кореї стояло на поряд­ку денному Каїрської конференції 1943, в ході якої глава Тимчасового уряду Кореї в імміграції Кім Гу шукав підтримки Китаю щодо вимог неза­лежності Кореї. На пропозицію Президента Китаю Чан Кайші учасники конференції домо­вилися включити в Каїрську декларацію поло­ження про право Кореї на самовизначення і незалежність. Після звільнення від япон. коло­ніального гноблення Корею було розділено по 38-й паралелі внаслідок окупації півн. частини військами СРСР, а південної — війсь­ками США. Військ, адміністрації СРСР та США розпочали формування в своїх зонах від­повідальності органів місцевої влади. У травні 1948 в результаті проведених на Півдні виборів в Національні збори був сформований уряд, який претендував на наступництво Тимчасо­вого уряду Кореї в імміграції, тобто на пред­ставництво всього корейського народу; його очолив Лі Син Ман, колишній голова створе­ного у Вашингтоні в роки Другої світової війни Комітету з європ.-амер. зв'язків. 15.08.1948 було проголошено утворення РК. У серпні 1948 півн.-корейськими політ, орг-ціями на терито­рії всієї Кореї були проведені вибори до Вер­ховних народних зборів, а у вересні проголо­шено утворення КНДР. її лідер Кім Ір Сен сформував уряд, який заявив, що виступає єдиним законним представником корейського народу. Т. ч., у 1948 на Корейському піво-ві де-факто оформилися дві д-ви, КНДР та РК, зорієнтовані відповідно на СРСР та США. Претензії урядів обох д-ав на законне представ­ництво всього корейського народу, жорстка ідеолог, конфронтація між ними призвели до військ, протистояння, яке невдовзі переросло у міжкорейську війну. 25.06.1950 відбулися бої в районі 38-ої паралелі, в результаті яких півн.-корейська армія розгромила війська РК, роз­горнула наступ на Сеул, за 3 дні оволоділа ним і вийшла на р. Нактонган в районі м. Тсгу. Обидві сторони звинувачували одна одну в розв'язанні конфлікту, але на скликаному 25.06.1950 засіданні Ради Безпеки ООН, що проходила за відсутності представника СРСР, була прий­нята резолюція, яка звинувачувала КНДР в агресії і зобов'язувала її відвести свої війська за 38-у паралель. 27.06.1950 Президент США Г. Трумен віддав наказ збройним силам США вступити у воєнні дії на Корейському піво-ві на боці РК. Того ж дня РБ ООН прийняла резо­люцію, яка закликала членів Організації Об'єд­наних Націй надати допомогу РК. 1.07.1950 в Півд. Корею почали прибувати війська СИТА і 15 інших країн: Австралії, Нової Зеландії, Вели­кої Британії, Франції, Канади, ПАС, Туреччи­ни, Греції, Нідерландів, Бельгії, Люксембургу, Колумбії, Ефіопії, Таїланду і Філіппін. Три скандинавські країни надіслали до РК військ.-польові госпіталі з мед. персоналом. 7.07.1950 РБ ООН прийняла резолюцію, за якою об'єд­нані війська країн-членів ООН стали назива­тися Збройними силами ООН, їх командувачем був призначений амер. генерал Д. Макартур.

На сер. вересня 1950 півн.-корейська армія тримала під своїм контролем майже увесь Корейський піво-в, проте після висадки союз­ників в Інчхоні (15.09.1950) вона втратила військ, ініціативу. 1.10.1950 війська ООН і РК перейшли 38-у паралель і на кінець жовтня, фактично розгромивши армію КНДР, підійшли до кордонів Китаю. З 25.10.1950 у бойові дії на боці КНДР вступили китайські добровольчі з'єднання, 25.11.1950 вони разом з рештками армії КНДР перейшли в контрнаступ і протя­гом місяця звільнили всю територію на північ від 38-ої паралелі, а 4.01.1951 знову заволоділи Сеулом. Перегрупувавшись, війська ООН у свою чергу перейшли в контрнаступ і 14.03.1951 звільнили Сеул та вийшли на 38-у паралель. З цього часу і до підписання перемир'я фронт у цілому стабілізувався вздовж 38-ої паралелі. Основний тягар війни КНДР проти військ ООН і РК з жовтня 1950 і до підписання перемир'я несли на собі китайські добровольці, які отри­мували значну матеріал.-техн. допомогу СРСР.

Затяжний характер міжкорейської війни, по­тенційна можливість використання в ній ядерної зброї і, як наслідок, зіткнення СРСР та США підштовхнули останніх до пошуків шляхів уре­гулювання конфлікту. На пропозицію рад. керівництва переговори про перемир'я розпо­чалися в липні 1951 в м. Кесоні, а в листопаді того ж року були перенесені в м. Пханмунчжом, де продовжувалися 2 роки. 27.07.1953 була підписана угода про перемир'я між коман­дуванням військ ООН, з однієї сторони, і пред­ставниками КНДР і китайських народних доб­ровольців — з іншої. Лі Син Ман відмовився підписати угоду про перемир'я, наполягаючи на продовженні війни «до переможного кінця». До підписання Угоди про примирення і ненапад в ході міжкорейських переговорів 18-21.02.1992 у Пхеньяні юридично РК не була учасницею угоди про перемир'я на Корейському піво-ві. К. в. засвідчила неможливість вирішення корей­ської проблеми силовими методами і продемон­струвала об'єктивну небезпеку в ядерну епоху переростання будь-якого конфлікту в зіткнення між ядерними державами.

Архівні документи свідчать, що спочатку Й. Сталін був проти об'єднання Кореї військовими засобами, але потім дав свою згоду з огляду на «зміну міжнародної обстановки». По-перше, Сталій вважав, що США не підуть на участь у корейській війні через проблеми з підтримкою Чан Кайші в китайській революції. По-друге, в 1949 р. Радянський Союз оголосив про створення влас­ної ядерної зброї, що позбавило американців ядерної монополії. Перебільшення радянським керівництвом ролі цих двох факторів становило суттєвий зовнішньополітичний прорахунок, що призвів до затягування війни. Завдяки величезному впливові на нещодавно створену Організацію Об'єднаних Націй, а особливо на Раду Безпеки ООН, США отримали мандат ООН на здійснення миротворчих акцій у корейському конфлікті. До бойових дій було залучено військові формування ще 15 держав, що діяли під егідою ООН.

Щодо планів США відносно застосування ядерної зброї проти КНДР та Китаю, то, як свідчать документи, у Пентагоні серйозно замислювалися над можливістю застосування ядерної зброї з метою досягти переможного закінчення війни та одночасно випробувати її руйнівну силу під час бойових дій. Але, незважаючи на настійливі пропозиції військових, ні Д. Ейзенхауер, ні Г. Трумен не дали своєї згоди, і ядерну зброю не було застосовано.

Наміри Сполучених Штатів застосувати ядерну зброю в корейській війні викликали рішучу протидію громадськості, в тому числі в самих США. Загроза виникнення ядерної війни спонукала СРСР і США шукати вихід з конфлікту. Почалися складні переговори щодо припинення воєнних дій. Переговори завершилися підписанням у 1953 р. перемир'я між командуванням військ ООН, з однієї сторони, і представниками КНДР та китайських народних добровольців — з другої. Глава південнокорейського режиму Лі Син Ман відмовився підписати документ, наполягаючи на продовженні війни «до переможного кінця». В листі до президента США 9 лютого 1953 р. він настійне радив йому не припиняти бойові дії, не укладати перемир'я, оскільки «мирна угода надасть можливість китайцям залишитися в Кореї». Однак США підписали угоду, яка чинна й досі, тобто Республіка Корея досі де-юре перебуває з КНДР у стані війни.

Звертаючись до корейської війни, неможливо не зупинитися на ролі Китаю і СРСР у цьому конфлікті. Участь китайських добровольців та радянських льотчиків, а також велика матеріально-технічна допомога СРСР відіграли вирішальну роль у відстоюванні самого існування КНДР. Після висадки американського морського десанту в Упгхоні армія КНДР була фактично розгромлена, і в жовтні 1950 р. американо-корейські війська підійшли до кордонів Китаю. 25 жовтня 1950 р. китайські добровольчі підрозділи вступили в бойові дії, а до кінця грудня вся Північна Корея була фактично визволена. З цього часу й до підписання перемир'я фронт у цілому стабілізувався вздовж 38-ї паралелі. Треба визнати, що основний тягар війни винесли на своїх плечах китайські добровольці.

За три роки війни Півдню та Півночі Корейського півострова було заподіяно велику матеріальну шкоду. Втрати тільки корейських сторін становили понад 4 млн. убитих, поранених та зниклих безвісти. Кривава трирічна війна в Кореї продемонструвала неможливість вирішення корейської чи будь-якої іншої міжнародної проблеми шляхом застосування військової сили. Війна також показала: за сучасних умов будь-який воєнний конфлікт може перерости в ядерний, що загрожує катастрофічними наслідками для усього людства.

 



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-04-26; просмотров: 390; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 35.172.193.238 (0.009 с.)