Проблема та етапи розширення ЄС.

У 1997 році Європейська Рада прийняла рішення розпочати процес розширення Європейського Союзу, який мав відбуватися "поетапно, в темпах, властивих кожній майбутній державі-члену залежно від ступеня її готовності". Тривалий процес переговорів з країнами Центральної та Східної Європи і Кіпром почався з моменту падіння берлінського муру та розпаду Радянського Союзу. На Паризькому саміті в липні 1989 року провідні розвинуті країни звернулися до Європейської комісії з проханням скоординувати програму економічної допомоги Угорщині та Польщі. Згодом програму PHARE (саме так називалася програма допомоги в економічній реструктуризації Польщі й Угорщини) було поширено на Чехію, Словаччину, Румунію, Болгарію, Албанію, три країни Балтії та деякі держави колишньої Югославії. Провідною метою подання цієї допомоги стало полегшення процесу економічних та політичних змін у країнах з перехідними системами. Основними напрямками програм допомоги є відкриття доступу товарам, виробленим країнами-одержувачами, на ринки країн-донорів, розвиток харчової промисловості і сільського господарства, освіти, сприяння та заохочення інвестицій, збереження й охорона довкілля. Програми допомоги змінювалися відповідно до внутрішніх змін у Союзі та зовнішніх у світі. Основними віхами на шляху до розширення Союзу і трансформації програм допомоги є:

• засідання Європейської Ради в Копенгагені 1993 року, на якому було встановлено критерії для країн, що мають на меті набуття членства в організації (Копенгагенські критерії);
• засідання Європейської Ради в Ессені 1994 року, де було прийнято стратегію входження (pre-accession strategy) країн-кандидатів до ЄС з метою подання цим країнам-партнерам допомоги в підготовці до вступу в організацію;
• прийняття Порядку денного–2000 та рекомендацій Єврокомісії (Commission's Opinions) стосовно заявок на членство кожної країни-кандидата;
• засідання Європейської Ради в Люксембурзі, на якому процес розширення було визнано всебічним випробуванням для всіх країн-кандидатів і вирішено, що процес переговорів з п'ятьма з них – Угорщиною, Польщею, Естонією, Чехією та Словенією – має початися навесні 1998 року.

Таким чином, сьогодні програма PHARE є головним каналом фінансового і технічного співробітництва Європейського Союзу з країнами Центральної та Східної Європи. Започаткована в 1989 році з метою підтримки економічних та політичних змін у країнах, що долають перехідний період, програма PHARE на початок 1996 року охоплювала 13 країн регіону. Запланований на період 1990–1994 років бюджет (4,2 млрд. євро) зріс у 1995–1999 роках до 6,693 млрд.

В Порядку денному–2000 Європейська комісія запропонувала націлити програму на підготовку країн-кандидатів до членства в Європейському Союзі, концентруючись на двох найважливіших моментах у прийнятті принципів "спільного набутку"): інституціональній розбудові та здійсненні інвестицій. Під поняттям інституціональної розбудови мається на увазі адаптація й зміцнення демократичних суспільних інститутів, вкорінення громадської адміністрації та організацій, що відповідають за впровадження й дотримання законодавчих норм життєдіяльності суспільства. Процес інтеграції – це не просто підтягнення норм законодавства країн-кандидатів до стандартів співтовариства, а й забезпечення їх ефективного та професійного виконання. Він включає також і розбудову відповідних структур, розвиток людських ресурсів та навичок управління.

Приблизно 30% фондів програми спрямовані саме на потреби процесу інституціональної розбудови.

Розширивши програму PHARE, Союз уклав угоди про асоційоване членство з країнами Центральної і Східної Європи та державами Балтії. Ці "європейські угоди" охоплюють сфери національної і союзної компетенції. Головними цілями цих угод є:

• політичний діалог;
• вільна торгівля і свобода пересування;
• економічне співробітництво;
• фінансова співпраця;
• співробітництво в питаннях культури.

Наслідуючи приклад програми PHARE для країн Центральної і Східної Європи, Європейський Союз розробив програму TACIS для держав колишнього Радянського Союзу (Вірменії, Азербайджану, Білорусі, Грузії, Казахстану, Киргизії, Молдови, Росії, Таджикистану, Туркменистану, України та Узбекистану) і Монголії.

Програма TACIS дозволяє подавати країнам технічну та економічну допомогу, а також підтримувати процес передання європейських "ноу-хау" з метою розвитку в цих країнах ринкової економіки та демократичного суспільства. Ця програма працює в різних напрямках, основними з яких є інституціональна реформа, підтримка економічних реформ та розвиток приватного сектора, енергетика й охорона довкілля, ядерна безпека.

Паралельно з програмою TACIS з деякими країнами було укладено прямі угоди. Метою укладених у червні 1994 року угод між ЄС і Росією та Україною є запровадження вільної торговельної зони і заохочення до розвитку справжньої ринкової економіки, стабілізації валют в обох країнах.

Водночас жоден з проектів за програмою TACIS не передбачає адаптації інституцій, базових умов їх функціонування, створення умов для розвитку політичних, економічних, бізнесових, інтелектуальних еліт, підготовки кадрів відповідно до вимог Європейського Союзу, що є одним з головних принципів програми PHARE. Програма TACIS не орієнтована на вступ до ЄС колишніх радянських республік (за винятком балтійських

Копенгагенські критерії

22 червня 1993 року на своєму засіданні в Копенгагені Європейська Рада визначила принципи розширення Європейського Союзу. Згідно з цими принципами країни Центральної та Східної Європи, які висловили бажання, можуть стати членами Європейського Союзу. За цього "приєднання може відбутися, щойно країна зі статусом асоційованого члена буде готова взяти на себе обов'язки членства й відповідатиме необхідним економічним та політичним вимогам". Ці вимоги включають стабільні демократичні інституції, повагу до меншин, існування ринкової економіки, здатної витримати конкурентний тиск у Союзі, спроможність дотримуватися цілей політичного, економічного і валютного союзу. Таким чином, на Копенгагенському саміті було визначено критерії членства в Європейському Союзі. Ці критерії, що отримали назву Копенгагенських критеріїв (Copenhagen criteria), стосуються політичних та економічних засад, а також готовності виконувати належні зобов'язання.

Політичні критерії

Стабільність інститутів, які є гарантами демократії, верховенства закону, прав людини; поваги до прав меншин і їх захисту.

Економічні критерії

Існування функціональної ринкової економіки, а також здатність витримати весь тягар конкурентного тиску та силу ринкових стимулів у рамках Європейського Союзу.

Критерії стосовно прийняття принципів "спільного набутку" (acquis communautaire ¹) співтовариства

Спроможність узяти на себе обов'язки членства включно з дотриманням цілей політичного, економічного та валютного союзу

Р. - ВБ, Данія, Ірландія

Р. - Греція

Р. - Іспанія, Португалія

Р. - Фінляндія, Швеція, австрія

Р. - польша, словенія, словаччина, чехія, прибалти, угри, мальта, кіпр.

Р. - Румунія, Болгарія

Білет № 16

1. Українське питання в період Другої світової війни.

2. Завершення "холодної війни" та блокового протистояння.

3. Проблеми реформування та еволюція НАТО після завершення «холодної війни».

1. Українське питання в період Другої світової війни.

Наприкінці 30-х років Версальсько-Вашингтонська система, не витримуючи натиску міцніючої Німеччини та її сателітів, починає тріщати по всіх швах. За цих умов українське питання поступово висувається на одне з чільних місць у міжнародній політиці. Напередодні Другої світової війни роз´єднаність українських земель, їх перебування у складі чотирьох держав, що мали різний соціально-політичний устрій, були важливим дестабілізуючим чинником політичного життя Європи. Це робило українське питання клубком серйозних суперечностей, а «українську карту» — козирем у великій дипломатичній грі.

Українське питання у вузькому розумінні — це питання про місце і роль українського чинника у внутрішньому житті держав, до складу яких входили українські землі, у широкому — це питання про умови і механізм возз´єднання українських земель та створення власної української державності.

Напередодні Другої світової війни чітко визначилося три групи країн, зацікавлених у вирішенні українського питання. Перша група — СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина — країни, до складу яких входили українські землі. їх основна мета — втримати вже підвладні землі й приєднати нові. Друга група — Англія, Франція і частково США (тобто країни — творці Версальсько-Вашингтонської системи), які своїм втручанням у вирішення українського питання або, навпаки, дипломатичним нейтралітетом задовольняли свої геополітичні інтереси. Третя група — Німеччина, яка, борючись за «життєвий простір», претендувала на українські землі, і Угорщина, яка, будучи невдоволеною умовами Тріанонського мирного договору 1920 p., домагалася повернення Закарпатської України. Драматизм ситуації полягав у тому, що багатомільйонний український народ самостійно не міг вирішити українського питання. Все залежало від балансу інтересів різних, насамперед великих, держав і від співвідношення сил, які могли ці інтереси захистити.

Ініціатором рішучих дій у вирішенні українського питання напередодні Другої світової війни стала Німеччина. Через декілька місяців після приходу фашистів до влади, у березні — травні 1933 р., Розенберг здійснює напівофіційні візити до Локарно і Лондона, де під час таємних нарад з італійськими та англійськими політичними діячами обґрунтовує «план поділу Росії шляхом відриву від Рад України». Уже в червні 1933 р. на міжнародній економічній і фінансовій конференції у Лондоні відкрито висувається вимога про передання гітлерівцям України «для раціональнішого використання цієї родючої території». Ця вимога міститься у меморандумі, проголошеному главою німецької делегації Гугенбергом. І хоча у відповідь на радянську ноту з цього приводу німецька сторона заявила, що зазначені в меморандумі твердження належать особисто Гугенбергу і не погоджені з урядом, — це був тільки дипломатичний маневр. Українські орієнтири стають дедалі чіткішими у фашистських планах зовнішньополітичної експансії. У 1936 p., виступаючи в Нюрнберзі на з´їзді нацистської партії, Гітлер заявив, що якби завоювати Україну, Урал і Сибір, то «кожна німецька господарка відчула б, наскільки її життя стало легшим».

Українське питання активно застосовувалося для заспокоєння західних держав. Так, у розмові з одним високопоставленим представником правлячих кіл Англії в Берліні у травні 1936 р. Герінг наголосив: «Ми вам гарантуємо, що... ніколи на вас не нападемо. Захопивши Україну, ми раз і назавжди встановимо економічну рівновагу і тим самим не тільки захистимо Європу від більшовизму, але й розв´яжемо всі проблеми, які стоять тепер перед Німеччиною». Очевидно, рішуча позиція (значною мірою імітаційна) Гітлера в українському питанні на цьому етапі була зумовлена не стільки конкретними стратегічними планами щодо України, скільки тактичними цілями. По-перше, Німеччина намагалася зробити поступливішою позицію Англії і Франції при вирішенні європейських справ. І мета була досягнута: політика «умиротворення» — логічний результат чітко проголошеної орієнтації німецької експансії на схід. По-друге, українське питання дало змогу Гітлеру приховати справжній західний напрямок основного удару на початку Другої світової війни.

Намагаючись відвести від себе загрозу агресії та спрямувати її на схід, зіштовхнути нацизм із більшовизмом, уряди Англії та Франції пішли на Мюнхенську змову (29— 30 вересня 1938 року), що поклала початок руйнації Чехословацької держави. Чехословацька проблема в цей період стала центральною в європейській політиці, а питання подальшої долі Закарпатської України — однією з головних складових цієї проблеми. Підтвердження цього знаходимо у звіті співробітника американського посольства у Варшаві Д. Біддла «Погляди на можливі німецькі плани щодо «Великої України», направленому 15 грудня 1938 року президенту і держсекретарю США. У ньому зазначається, що «напередодні Мюнхенської конференції і на ранньому етапі постмюнхенського періоду питання незалежності Української держави було одним із центральних».

Крім Німеччини, свою зацікавленість у подальшій долі Закарпатської України енергійно демонстрували Угорщина та Польща. Особливо активною була Угорщина, яка домагалася відокремлення чехословацької території, заселеної угорцями, і надання словакам і західним українцям права на самовизначення. Таке «піклування» хортистів мало на меті не що інше, як приєднання до Угорщини усієї Чехословаччини та Закарпаття. Польща підтримувала угорські загарбницькі плани, сподіваючись на те, що, коли буде встановлено спільний угорсько-польський кордон у Карпатах, вона матиме змогу створити під власним керівництвом «інтермаріум» — блок малих і середніх держав між Балтійським і Чорним морями і, таким чином, стати важливим суб´єктом європейської політики.

Домагаючись свого, польська дипломатія постійно акцентувала увагу Німеччини на антирадянській спрямованості майбутнього утворення, підкреслюючи, що «довжина польсько-румунського кордону відносно невелика і що за допомогою спільного польсько-угорського кордону через Закарпатську Русь ми створили б міцніший бар´єр проти Росії». Маючи власні інтереси у цьому регіоні, а також боячись посилення держав, так би мовити, своєї вагової категорії, проти польських та угорських планів щодо Закарпаття виступили Румунія та Югославія.

Намагаючись хоч якось врятувати єдність республіки після приголомшуючого мюнхенського удару, чехословацький уряд при демонстративно вичікувальній позиції німецької дипломатії пішов на поступки в питанні словацької та української автономії. Увечері 10 жовтня радіо «Прага» повідомило, що Чехословаччина стала федерацією трьох народів: чехів, словаків та українців. Наступного дня уряд Праги офіційно надав автономію і визнав автономний уряд Карпатської України (яка назавжди позбулася назви «Підкарпатська Рутенія»). Прем´єр-міністром став голова Автономно-землеробського союзу А. Бродій.

З проголошенням автономії Карпатської України Гітлер майстерно використовує українське питання як засіб тиску і шантажу у відносинах не тільки з противниками, а й із потенціальними союзниками. У цей період у Німеччині, очевидно, не лише з пропагандистською метою вивчали питання про створення «Великої України». У листі французького посла в Берліні Р. Кулондра від 15 грудня 1938 року, надісланому до міністерства закордонних справ Франції, зазначалося: «Що стосується України, то ось вже майже протягом десяти днів весь націонал-соціалістичний апарат говорить про неї. Дослідницький центр Розенберга, відомство д-ра Гебельса... ретельно вивчають це питання. Шляхи і засоби, здається, ще не розроблені, але сама мета, здається... вже встановленою — створити Велику Україну... В оточенні Гітлера думають про таку операцію, яка повторила б у більш широких масштабах операцію в Судетах: проведення в Польщі, Румунії та СРСР пропаганди за надання незалежності Україні, у сприятливий момент дипломатична підтримка та акція з боку місцевих добровольчих загонів. І центром руху стане Закарпатська Україна».

Однак про нацистські плани щодо України більше й охочіше, ніж у самій Німеччині, говорили на Заході, ніби вказуючи напрямок основного удару. Протягом останніх чотирьох місяців 1938 р. в англійських газетах і журналах з´явилося понад 900 статей і заміток на українські теми. Аналогічна картина спостерігалася й у Франції. Лише у грудні 1938 р. в Парижі та багатьох провінційних містах було опубліковано понад 300 великих газетних і журнальних статей про Україну. Характерно, що західна преса подавала «українські» плани Німеччини як вирішену справу. За цих обставин позиція Гітлера була надзвичайно обережною: зваживши всі «за» і «проти», він обрав роль арбітра у вирішенні долі українських земель, що належали Чехословаччині. 2 листопада 1938 року за рішенням німецько-італійського арбітражу у Відні Карпатська Україна мусила віддати Угорщині 1856 км2 своєї території з населенням 180 тис. жителів, куди входили два найбільші міста: столиця Ужгород і Мукачів. Це рішення було своєрідним авансом Угорщині, яку Німеччина намагалася перетворити на свого сателіта. Водночас, зберігши Карпатську Україну, Гітлер залишив у своєму активі значні засоби тиску не тільки на Угорщину, яка не отримала всього, чого бажала, а й на Польщу та СРСР, за рахунок територій яких могла з часом бути створена «Велика Україна». Оцінюючи такий перебіг подій, американський дипломат Д. Біддл наголошував, що зосередження уваги на питанні про Велику Україну — це свідомо інспірований Берліном тактичний маневр, спрямований на: 1) здійснення відволікаючих акцій для прикриття інших проміжних ходів; 2) одночасне розгортання пропагандистських дій як акції щодо «введення м´яча в гру» і підживлення інтересу до накресленого Берліном українського проекту. Така політика вимагала зміцнення позицій Німеччини в Закарпатті. Ще до віденського арбітражу 26 жовтня 1938 року за рекомендацією Берліна уряд Чехословаччини усунув із посади прем´єр-міністра Бродія, який виступав за приєднання Закарпаття до Угорщини. Новим прем´єр-міністром став доктор теології А. Волошин, прибічник німецької орієнтації.

Активізуються дипломатичні відносини — у Хусті, куди було перенесено столицю, засновують німецьке консульство. На Закарпатті було розгорнуто діяльність «Німецької партії», організовано «Німецько-українське культурне товариство».

Посилюються економічні зв´язки: 7 грудня 1938 року укладено німецько-карпато-українську угоду, за якою уряд Волошина зобов´язувався поставляти Німеччині дерево, молочні продукти, шкіру, хутро, вовну та вино. У цей час підписано угоду і з німецьким «Товариством з експлуатації корисних копалин», відповідно до якої карпато-український уряд фактично передавав Німеччині права на розвідування й експлуатацію надр Закарпаття.

В останні місяці 1938 р. Гітлер від тактики «зацікавленого нейтралітету» активно переходить до певного зближення і демонстративної підтримки Карпатської України. Ці кроки не лишилися не поміченими не тільки на Заході, а й на Сході. Очевидно, з огляду на перспективність українських планів у Закарпатті активізує свою діяльність навіть японська дипломатія. Після візиту до Хусту свого представника Катоко уряд Японії вирішує заснувати в Закарпатті консульство, що свідчить про досить серйозне сприйняття світовим співтовариством намірів Гітлера створити «Велику Україну» як антирадянську силу.

 

2. Завершення "холодної війни" та блокового протистояння.

Основними причинами того, що СРСР прийшов до необхідності згортання блокового протистояння та холодної війн були наступні: погіршення відносин з усім розвиненим світом – США, Європою, КНР, Ізраїлем; як наслідок потреба підтримки гонки озброєнь на три фронти, якої СРСР ні в якому разі не міг собі дозволити та оточеність СРСР військовими базами США; остаточне виснаження економіки через недбалість екстенсивного шляху розвитку, війну в Афгані та намагання конкурувати з програмою Рейгана СОЇ; гуманітарні контакти започатковані в 1975 році в Гельсінкі, які дали радянському народу побачити різницю рівнів життя та його втома від десятиліть життя в облозі та Афганської війни; нарешті персональна роль Горбачова, на якого робили ставку провідні західні політики – Рейган і Тетчер. Завершення холодної війни починається із приходом Горбачова до влади в 1985 році – його особисті зв’язки з Рейганом та поступки, на які він готовий був піти призводять до відновлення перегорів в ядерній сфері та підписання в 1987 році договору РСМД, за яким ракети середньої-малої дальності ліквідувалися. Причому Горбачов пропонував одразу продовжувати скорочення ядерних і конвенційних озброєнь, настільки сильно, що навіть Рейган був невдоволений такою пропозицією, але Горбачов все ж робив це навіть в односторонньому порядку – бо економіка СРСР була виснажена. Тим не менш одразу після РСМД розробляються наступні договори – ДЗЗСЄ(1987-1989), підписаний в 1990 та СНО-1 підписаний в 1991, метою яких є змусити США припинити гонку озброєнь, що і робиться. Радянський Союз вивів війська з Афганістану в 1989 та дозволив об’єднання Німеччини в 1990. Нарешті в 1991 році було ліквідовано ОВД та РЕВ, Радянські війська було виведено з Угорщини, Польщі й Чехословаччини – почався процес переорієнтації країн ЦСЄ на Європейську інтеграцію. Нарешті в 1991 СРСР розпадається.