Радянсько-фінська війна. Позиція Ліги Напій та великих держав

Радянсько-фінляндська війна 1939-40 -(«Зимова війна») виникла як наслідок тривалих суперечок щодо прикордонного врегулювання між СРСР і Фінляндією та через бажання СРСР покращити свої стратегічні позиції в майбутній війні з Німеччиною. У секретному додатковому протоколі до німецько-радянського пакту про ненапад 1939 сторони домовились про розпо­діл сфер свого впливу і, зокрема, про свободу дій СРСР у Фінляндії. СРСР намагався ефек­тивно включити Фінляндію в зону свого впли­ву, але фінляндський уряд відмовився від укла­дання дог-ру про взаємодопомогу із СРСР. 13.10.1939 в Москві розпочались двосторонні переговори, на яких рад. делегацію очолювали Й. Сталін і В. Молотов, а фінляндську — посол у Швеції Ю. Паасіківі. Рад. сторона знову ви­сунула низку пропозицій: укласти пакт про взаємодопомогу; здати в оренду СРСР півост­рів Ханко; з метою забезпечення безпеки Ленінграду відсунути держ. кордон від міста на 70 км, для чого обміняти фінські території на Карельському перешийку на вдвічі більші, але необжиті рад. території у Схід. Карелії. Уряд Фін­ляндії відмовився від рад. пропозицій, перего­вори зайшли в глухий кут, і фінляндська деле­гація була відкликана з Москви. 26.11.1939 НКЗС СРСР звинуватив Фінляндію в тому, що її артилерія обстріляла рад. територію та пере­дав вимогу про відведення фінляндських військ від кордону на 20-25 км. Фінляндія у відповідь погодилась на відведення військ від кордону лише в разі, якщо на таку саму від­стань буде відведено рад. війська. Розцінивши фінляндську відповідь як ворожу, 28.11.1939 СРСР денонсував рад.-фінляндський договір про ненапад 1932, а 29.11.1939 розірвав дипло­матичні відносини з Фінляндією. 30.11.1939 рад. війська перейшли кордон з Фінляндією. 1.12.1939 у Теріокі (Зеленогорськ) за рад. під­тримки був створений Народний уряд Фін­ляндської демократичної республіки на чолі з одним із керівників Комінтерну О. Куусіне-ном. Наступного дня СРСР підписав з урядом О. Куусінена договір про дружбу і взаємну до­помогу, на основі якого були вирішені територ. питання на користь Радянського Союзу. 3.12.1939 фінляндський уряд, очолюваний Р. Рюті, звернувся до Ліги Націй, що засудила СРСР як агресора й 14.12.1939 виключила його зі свого складу. Фінляндію підтримали Велика Британія та Франція, які почали готувати до відрядження у Фінляндію експедиційний кор­пус, а також надавали їй озброєння та стратегіч­ні матеріали. Фінансову та військ.-техн. допо­могу Фінляндії надали також США та Швеція.

На початковому етапі війни (до кінця 1939) наступ Червоної армії не приніс суттєвих успі­хів і був зупинений фінляндськими військами на т. зв. «лінії Маннергейма» — системі укріп­лень протяжністю 110 км, створеній на Карель­ському перешийку. Із грудня 1939 було здійс­нено реорганізацію рад. діючої армії та змінено тактику її дій, після чого в лютому 1940 роз­почався заг. наступ, головним завданням якого став прорив «лінії Маннергейма». На поч. бе­резня 1940 завдання було виконано, а 13.03.1940 було взято Виборг (Вііпурі) — останній укріп­лений район фінляндської оборони. На поч. січня 1940 фінляндський мін. зак. справ В. Тан-нер встановив контакт із повпредом СРСР у Швеції О. Коллонтай із метою розпочати мирні переговори; наприкінці січня В. Молотов через О. Коллонтай повідомив уряд Фінляндії, що СРСР у принципі не заперечує проти укладання дог-ру з урядом Рюті — Таннера. Це означало, що СРСР відмовився від планів установлення у Фінляндії уряду Куусінена, якому доти від­водилась особлива роль. 23.02.1940 урядові Фінляндії було передано умови, на яких уряд СРСР був готовий укласти мир: Фінляндія мала передати в оренду на 30 років півострів Ханко і поступитись усім Карельським пере­шийком з Виборгом, а також зах. і півн. узбе­режжям Ладозького озера. Уряд Фінляндії не погодився з такими умовами і звернувся за допомогою до Швеції та зах. д-ав. 25.02.1940 скандинавські д-ви заявили про свій нейтра­літет, що значно ускладнювало практ. надання Великою Британією та Францією військ, допомоги Фінляндії. Переговори про підпи­сання мирного дог-ру розпочались 29.02.1940, а 13.03.1940 його було підписано (див. Радян­сько-фінляндський мирний договір 1940). За Московським договором від 12 березня 1940 р. Фінляндія остаточно віддала СРСР Карельський перешийок з Виборгом і надала в оренду на тридцять років півострів Ханко за 8 мільйонів фінських марок. Ці умови були набагато тяжчі, ніж поступки, що їх Ради вимагали в листопаді 1939 р.

 

2. "Нова східна політика" ФРН.

«Нова східна політика» ФРН — зовн.-політ, курс коаліційного лівоцентриського уряду ФРН на нормалізацію відносин із схід.-європ. д-вами. Після формування в жовтні 1969 коаліційного уряду Соціал-демократичної партії Німеччини (СДПН) та Вільної демокр. партії (ВДП) на чолі з канцлером В. Брандшом та мін. зак. справ В. Шеєлем дипломатія ФРН повернулась до спроб нормалізації відносин із країнами Схід. Європи, початок яким був покладений ще 25.03.1966 «мирною нотою» канцлера Л. Ер-харда, що містила пропозицію країнам ОВД (див. Варшавський договір 1955) укласти угоди про відмову від застосування сили один до од­ного. 28.11.1969 ФРН приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1968, що сприяло конструктивнішому ставленню СРСР до ініціатив нового уряду ФРН. Неофіц. пере­говори між держ. секретарем відомства федер. канцлера Е. Баром і мін. зак. справ СРСР А. Гро-мико з питань політ, нормалізації у Схід. Єв­ропі розпочались у Москві 30.01.1970. Водно­час дип. контакти відбулись і між представ­никами уряду ФРН та урядами Польщі й НДР. Початок переговорів з політ, проблем нім.-рад. відносин був позначений підписанням 1.02.1970 в Москві перших трьох угод у рамках проекту експорту сибірського газу в Центр, та Зах. Єв­ропу в обмін на постачання труб та обладнання консорціумом зах.-нім. фірм та банків за гаран­тійною підтримкою уряду ФРН.

За вимогою СРСР ФРН погодилась розгля­дати свої майбутні угоди з країнами Схід. Єв­ропи та угоду із СРСР у комплексі. Тому пред­метом моск. переговорів була проблема визнання з боку ФРН результатів Другої світової війни у Схід. Європі в цілому й наступні двосторонні угоди ФРН з ПНР, НДР та ЧССР повинні були базуватись на принципах та нормах майбут­нього радянсько-західнонімецького договору. Заключний етап переговорів у Москві відбувся в ході візиту В. Шеєля в СРСР 26.07-7.08.1970. Основні положення Московського договору 12.08.1970 затверджували готовність уряду ФРН визнати державність НДР, існуючі європ. кор­дони, у т. ч. зах. кордон Польщі, та активно брати участь у конструктивному розвитку про-

цесів розрядки в Європі. Ще до підписання тексту угоди, 7.08.1970, уряд ФРН надіслав урядам Великої Британії, СРСР, США, Фран­ції ноту, в якій підтверджувались особливі права й обов'язки держав-переможниць щодо Німеччини в цілому, т. ч. продемонструвавши свою позицію стосовно юрид. інтерпретації тексту дог-ру, який не був повноцінним екві­валентом мирного дог-ру з об'єднаною Ні­меччиною.

Переговори між представниками уряду ФРН та уряду Польщі відбувались із лютого по лис­топад 1970 кількома етапами у Варшаві та Бонні, а завершились 7.12.1970 підписанням Варшавсь­кого договору про основи нормалізації відносин між ПНР та ФРН. За цим док-том ФРН ви­знавала зах. кордон Польщі, встановлений Потс­дамською (Берлінською) конференцією 1945, та підтверджувала його недоторканність. Як у ви­падку з Московським договором, підписання цієї угоди супроводжувалось нотою уряду ФРН урядам країн-переможниць про продовження їх особливих прав щодо Німеччини в цілому. Польська сторона в окремому інформ. док-ті визнала можливість для громадян ПНР нім. походження за певних умов емігрувати в одну з існуючих нім. д-ав. Остаточного вирішення еміграційне питання знайшло в серпні 1975, коли після спільної заяви 2.08.1975 й угоди між ПНР і ФРН 9.10.1975 бл. 120 тис. етнічних німців отримали можливість виїзду до ФРН в обмін на надання Польщі фінанс. компенса­цій і кредитів урядом ФРН. Підписання Чотиристоронньої угоди 1971 щодо Західного Берліна позитивно вплинуло на процес ратифікації Московського й Вар­шавського договорів та переговорний процес між НДР і ФРН, який розпочався в листопаді 1970 після зустрічей канцлера ФРН В. Бранд-та та голови Ради міністрів НДР В. Штофа (19.03.1970 в Ерфурті й 21.05.1970 в Каселі). Переговори про умови політ, дог-ру між НДР та ФРН відбувались паралельно з переговорами щодо док-тів з реалізації Чотиристоронньої угоди та Угоди про транспортне сполучення між НДР та ФРН, що були підписані 26.05.1972 і стали першими міжнім. міжнар.-прав. угодами. Договір про основи взаємовідносин ФРН та НДР було підписано 21.12.1972. За ним ФРН визнавала НДР на основі принципу рівноправ­ності двох д-ав, що означало встановлення дипломатичних відносин та закінчення міжнар. ізоляції НДР. Проте, водночас, офіц. позиція ФРН щодо державності НДР продовжувала базуватись на факті особливого характеру нім.-нім. відносин, які для ФРН не були міжнар. за своєю прав, природою.

Центр, темою переговорного процесу між ФРН та ЧССР, що розпочався на рівні міністрів закорд. справ лише 7.05.1973, була проблема прав, оцінки Мюнхенської угоди 1938. Чехосло­вацька сторона наполягала на визнанні цієї угоди недійсною від самого початку, тоді як представники ФРН вважали, що за нормами міжнародного права міжвоєнного періоду Мюн­хенська угода була дійсною до моменту її пору­шення Німеччиною в березні 1939 своїм вторг­ненням в Чехословаччину та наступними роз­поділом і анексією цієї країни. У тексті Празь­кого договору 11.12.1973 сторони закріпили компромісне формулювання, яке однозначно вказує на недійсність Мюнхенської угоди лише щодо сучас. взаємин Чехословаччини та ФРН. Як у випадку з Московським та Варшавським договорами, угода між ФРН та ЧССР під­тверджувала недоторканність існуючих кордо­нів та проголошувала відмову від застосування сили.

«Нова східна політика» та нормалізація від­носин ФРН із країнами Схід. Європи та СРСР зробили можливим початок заг.-європ. процесу та його інституціоналізацію з підписанням Заключного акта Наради з безпеки та співро­бітництва в Європі 1975, проведення наступ­них заг.-європ. конференцій, а також призвела до суттєвого зростання міжнар. ролі ФРН.