ТОП 10:

Війна США та їх союзників проти Іраку (2003 р.): причини та наслідки.



До початку літа пішли вниз і фондові індекси й стало зрозуміло, що необхідно шукати якісь альтернативи згаданим 200 мільярдам доларів. Природною ідеєю в цьому випадку стало зниження витрат американських виробників. Саме в цей момент і з'явилися міркування про те, що зниження ціни на нафту до 10-12 доларів за барель може, з урахуванням мультиплікативних ефектів, дати досить сильний стимул до росту для американській економіці. Саме в цей момент США почали активну пропагандистську підготовку до війни в Перській затоці. Причому основний упор робився зовсім не на Ірак, а на Саудівську Аравію. Численні витоки інформації із близьких до Пентагона кіл (наприклад, <Рэнд корпорейшн>) показували, що американські військові АНАЛИТИКИ бачать основного ворога саме в цій країні. Це було цілком природно - знизити ціну на нафту до бажаних меж було б можливо тільки в тому випадку, якби під повним американським контролем виявилися б практично всі нафтовидобувні країни (крім, бути може, Ірану) Перської затоки.

Для демонстрації сили Ірак був обраний американською адміністрацією дуже вдало. Схоже, починаючи з 1991 року, США втримували Ірак у лещатах міжнародних санкцій саме для цієї ролі. Одіозність режиму С. Хусейна, його деспотичний характер, безглузді військові авантюри проти Ірану й Кувейту значною мірою послабили арабський і міжнародний опір американським планам відносно Іраку.

Як усе починалося...

Рішення про усунення режиму Саддама Хусейна було прийнято адміністрацією Дж. Буш^-молодшого практично з початку її появи в Білому домі. Терористичні акції 11 вересня 2001 року в США привели до посилення впливу радикального крила консерваторів і неоконсерваторів ("яструбів") на формування нової концепції американської зовнішньої політики. Остання базується на тім постулаті, що США досить могутні, щоб навіть без допомоги союзників змінювати міжнародну ситуацію в якому-небудь регіоні миру з метою гарантування безпеки США й захисту американських інтересів.

Практично за рік до початку бойових дій в Іраку США почали проводити психологічну війну проти режиму Хусейна. Завдяки зусиллям США, блокада Іраку постійно зростав Виступ президента США перед ГА ООН у вересні 2002 року не залишало сумнівів щодо рішучості американської адміністрації усунути режим С. Хусейна навіть ціною розколу в ООН і НАТО.

Після того як у серпні 2002 року Багдад беззастережно погодився на повернення в Ірак міжнародних інспекторів для пошуку зброї масової поразки, США зайняли позицію, приведшую до затягування поновлення їхньої діяльності в Іраку. США наполягали на прийнятті нової резолюції СБ ООН, яка б включала положення про автоматичне застосування збройної сили у випадку, якщо Багдад буде лагодити перешкоди роботі міжнародних інспекторів. Але стараннями постійних членів СБ ООН - Франції, Китаю й Росії - це положення було виключено з американського проекту резолюції СБ ООН 1441, прийнятої 8 листопада 2002.

Відразу після того як наприкінці листопада 2002 року міжнародні експерти приступилися до проведення інспекції в Іраку, США почали брати під сумнів доцільність їхньої діяльності й зрештою змусили залишити Ірак перед початком бойових операцій у цій країні. Ханс Бликс повинен був зробити доповідь про відсутність зброї масової поразки в Іраку. Однак це не входило в плани Вашингтона, що через три дні почав окупацію Іраку під приводом ліквідації атомної зброї, що не знайдено донині .

Проти американських планів відносно Іраку тією чи іншою мірою виступили Росія, Китай, Франція, Німеччина, Іран, Туреччина, арабські й ісламські країни. Вони призивали дотримуватися міжнародного права, надавати перевагу мирним, дипломатичним способам урегулювання конфлікту. У багатьох столицях миру, включаючи Вашингтона, проходили багатотисячні демонстрації протесту проти війни в Іраку, яких не було із часів в'єтнамської війни. Однак, з огляду на цілий ряд причин, серед яких економічні займають особливе місце, країнам Західної Європи, насамперед Франції й Німеччини, а також Росії й Китаю не вдалося зайняти одностайну й послідовну позицію з метою заблокування американських планів відносно Іраку.

Досить сумнівно, що заява глави новообраного іспанського уряду Хосе Сапатеро про виведення іспанського контингенту з Іраку може підсилити сьогодні європейську опозицію політиці США в Іраку. Скоріше, нова позиція Мадрида спонукає Вашингтона передати керування військами коаліції Об'єднаним націям. Очевидно, передбачаючи таку перспективу, генсек ООН Кофи Аннан звернувся до Х.Сапатеро втриматися від виведення іспанського контингенту з Іраку.

Певне розчарування результатами перебування Польщі в рядах коаліції виразив навіть президент А.Квасьневский, відзначивши недавно, що його країна була неправильно проінформована в питанні про зброю масової поразки в Іраку. Як відомо, незважаючи на те, що під командуванням Польщі перебувають дев'ять тисяч військовослужбовців коаліції на півдні Іраку, з яких дві з половиною тисячі - поляки, надії Варшави одержати широкий доступ до участі в реалізації проектів відновлення Іраку не виправдалися. Разом з тим Квасьневский уважає, що в цей момент недоцільно виводити польські війська з Іраку.

Позиція іспанських соціалістів активізувала також пацифістські заяви українських соціалістів і комуністів. Однак, на наш погляд, висновок зараз українських миротворців з Іраку буде мати негативні наслідки для інтересів України не тільки в цій країні, але й на Близькому Сході.

Воєнна операція

Не прибігаючи до деталей ходу воєнних операцій в Іраку з 20 березня по 9 квітня 2003 року, слід зазначити, що їхній результат неважко передбачити із самого початку через фантастичну технологічну перевагу союзників над іракцями. Американським і британським військам з їх найсучаснішою військовою технікою протистояла деморалізована іракська армія із застарілим озброєнням, у якої не було ніяких шансів захистити зубожілу за тринадцять років економічної блокади й політичної ізоляції країну з агонізуючим диктаторським режимом. З огляду на величезну диспропорцію іракських військ і військ коаліції, говорити про якійсь "перемозі" просто абсурдно.

Однак у перші два тижні воєнних операцій створювалося враження, що війна в Іраку буде затяжний і протриває принаймні кілька місяців. У цей період саддамовская пропаганда, головним героєм якої став міністр інформації М. ас-саххаф, змогла залучити на свою сторону симпатії частини світового співтовариства, особливо арабських і мусульманських країн. Тисячі арабських добровольців ринулися в Ірак захищати "братній іракський народ від новітніх хрестоносців". Антиамериканські настрої в арабському світі, і не тільки в ньому, досягли свого апогею. Однак раптова капітуляція режиму С.Хусейна викликала шок серед "арабської вулиці", глибоке розчарування й усвідомлення свого бессилиякрах саддамовского режиму найбільше трагічно був сприйнятий серед палестинців, оскільки Ірак був їхньою опорою в боротьбі за свої права.

Дехто може не погодитися із правомірністю вживання вираження "американська окупація", аргументуючи це тим, що на сьогодні в Іраку перебувають військові контингенти 34 країн, і їхня кількість постійно росте. Кілька держав, які за винятком Великобританії, зробили сугубо символічну військову допомогу Сполученим Штатам в окупації Іраку, складно назвати коаліцією. Неважко представити, у якому стані виявилася б американо-британська коаліція, якби рятуйте ! не прийшло ще 30 держав.

Останнім часом підсилилися спроби США перевести частину вантажу підтримки безпеки в Іраку на інші країни. Сполучені Штати намагаються залучити НАТО і Європейський Союз до стабілізаційних процесів в Іраку. У той же час у Вашингтоні розглядаються плани зменшення американського контингенту в Іраку з 120 до 105 тисяч солдатів, при цьому планується вивід американських військ за межі більших міст й їхнє зосередження у вилучені від населених пунктів гарнізонах. Головна мета цих планів - звести до мінімуму втрати серед американських солдатів від терористичних акцій.

Війна після війни

Стабілізувати ситуацію в Іраку виявилося набагато складніше, ніж його окупувати. Американці там зштовхнулися з тим, чого вони найбільше боялися - з так називаної асиметричної, або партизанської, війною. У результаті її в Іраку загинуло більше американських солдатів, чим під час активних бойових дій: на час написання статті загинули близько 550 американських солдатів і приблизно 3000 минулого поранені.

Значною мірою від характеру руху опору буде залежати розвиток ситуації в Іраку й довкола нього найближчим часом . До складу руху опору входять різноманітні політичні сили: баасисты (колишні члени правлячої партії Баас), представники клану С. Хусейна, місцеві мусульманські угруповання, залишки іракської армії й сил безпеки, арабські добровольці й бойовики "Аль-Каиды". З огляду на таку строкатість руху опору, наявність одного керівного центра для координації дій відзначених угруповань представляється малоймовірним. Загальна чисельність партизанів і бойовиків оцінюється американським командуванням в 3-5 тис. чоловік, більшість із яких іракці. Число іноземців не перевищує 200-300 чоловік, в основному це араби.

Назвати всі ці угруповання прихильниками саддамовского режиму неможливо, оскільки в їхньому середовищі є сили, особливо шиїти й радикальні суниты, які у свій час перебували в опозиції до С. Хусейну. Арешт останнього не привів до зниження активності партизан і терористів. Більше того, після звільнення від тіні колишнього диктатора іракський рух опору окупаційній владі навіть підсилилося. Це свідчить про те, що іракський опір є не стільки просаддамовским, скільки антиокупаційним. Називати всіх представників руху опору просто терористами, як це роблять американці, було б спрощенням ситуації. Завжди в усім світі яка-небудь чужоземна окупація викликала природний і справедливий рух опору. І не слід виключати, що в ряди іракського руху опори можуть уливатися люди з патріотичних міркувань. Кожний розуміє патріотизм по-своєму, але всіх патріотів поєднує одна загальна риса - вони хочуть бачити свою країну вільної від іноземного панування.

Серйозним фактором, що дестабілізує ситуацію в Іраку, стала активність іноземних бойовиків, у першу чергу смертників (шахидов). Саме іноземні шахиды нанесли найбільші втрати особовому складу окупаційних військ і місцевої поліції. За деяким даними, на момент початку американської окупації в Іраку налічувалося близько 6 тисяч арабських добровольців, в основному палестинців, сирійців, иорданцев і ливанцев. Однак після падіння Багдада більшість добровольців виявилися в американському полоні. Значна частина з них була вивезена у свої країни тими ж американцями. Очевидно, через деякий час, коли границі Іраку будуть охоронятися краще, ніж сьогодні, кількість іноземних бойовиків значно зменшиться.

Незважаючи на те що більшість іракців сприймають американо-британські війська як окупаційні, це не означає, що рух опору, жертвами якого переважно стають іракські громадяни, викликає симпатії іракського населення. Іракці утомилися від тривалих війн, саддамовского деспотизму й багаторічної міжнародної блокади, і, як всі люди, прагнуть до нормального життя. У цьому змісті збройний рух опору в Іраку, що дійсно більше нагадує хаотичну терористичну діяльність, не може розраховувати на широку підтримку з боку іракського населення й тому не має майбутнього. Очевидно, згодом боротьба за суверенітет Іраку буде більше переходити в політичну площину.

Після терористичних акцій на початку березня в Кербеле й Багдаді, у результаті яких загинули сотні іракських шиїтів, група експертів ООН повернулася в Нью-Йорк. Однак, як заявив 19 березня генсек ООН К.Аннан, у відповідь на обіг правлячої ради Іраку й тимчасовий коалиционной адміністрації група експертів ООН незабаром знову повернеться в Ірак з метою надання допомоги у формуванні нового іракського уряду до 30 червня ц.р.

Підписання 8 березня ц.р. "Закону про керування державою на перехідний період", або тимчасової конституції Іраку, стало значним кроком на шляху консолідації основних політичних й этно-конфессиональных сил Іраку - арабів, курдів і туркменов. Відповідно до цього документа, Ірак буде демократичною республікою на основі федералізму. Погоджено строки загальних виборів у парламент - до 31 січня 2005 р. Конституція передбачає формування "федерального уряду" Іраку на перехідний період.

Білет № 27

1.Політика США в Європі по завершенні Другої світової війни. "План Маршала".

2.Загальноєвропейський процес у 80-і роки.

3.Проблема розширення НАТО на Схід.

1.Політика США в Європі по завершенні Другої світової війни. "План Маршала".

Промова Черчілля у Фултоне 5 березня 1946 р. мала далеко, що йдуть наслідки. Вона зрадила гласності ворожі соціалізму плани найбільш реакційної частини правлячих кіл Заходу. Але мало значення й інше. Американський імперіалізм прагнув використати фінансово-економічні труднощі Англії, збільшені кабальною позикою, отриманою нею від США в липні 1946 р., величезними витратами на підтримку сил реакції в Європі й боротьбу з национальноосвободительным рухом.

Із другої половини 1946 р. почалися англо-американські переговори, які звелися головним чином до обговорення питання про долі Греції й Туреччини. Американські дипломати переконували своїх англійських колег, що для їхнього уряду самим сприятливим виходом була б передача цієї частки "спадщини" у руки США як для полегшення фінансового тягаря Англії, так і для відходу від тієї критики, який повсюдно піддавався британський імперіалізм за його інтервенцію в Греції.

21 лютого 1947 р. уряд США одержало дві британські ноти, у яких офіційно повідомлялося про згоду Англії передати надання "допомоги" Греції й Туреччини США. Англійський уряд оголосило про висновок своїх військ із Греції. Чиновники зовнішньополітичного відомства США спішно склали документ, озаглавлений "Позиції й рекомендації гос департаменту щодо негайної допомоги Греції й Туреччини". На його основі було підготовлене послання президента конгресу, з яким він виступив 12 березня 1947 р.Виступ президента було присвячено до відкриття в Москві сесії Ради міністрів закордонних справ СРСР, США, Англії й Франції. По вираженню деяких американських журналістів, воно було покликано стать "політичною атомною бомбою", призначеної змусити "затремтіти скла" у залі засідань сесії. Інакше кажучи, заокеанські дипломати розраховували, що виступ президента змусить СРСР відступити в німецькому питанні - головному питанні сесії СМИД.

У посланні Трумена Греція й Туреччина були названі країнами, що нібито перебувають під безпосередньою "комуністичною погрозою", для подолання якої їм виділялася термінова американська допомога в 400 млн. дол. Ці засоби повинні були забезпечити перетворення Греції й Туреччини в передові бастіони імперіалізму США, які він розраховував використати проти СРСР і країн народної демократії.

У посланні затверджувалося, що СРСР нібито створює погрозу для США, і відкидалася можливість мирного співіснування й співробітництва держав з різними соціальними системами. Трумен призивав до здійснення "доктрини стримування", складовими частинами якої стали військові готування США, збивання агресивних військових блоків, підпорядкування волі американських монополій інших країн і народів.

У своїх спогадах Трумен назвав своє послання конгресу "поворотним пунктом американської зовнішньої політики". Конгрес прийняв пропозицію президента. У Туреччину й Грецію були також спрямовані озброєння з військових запасів США, американський військовий і цивільний персонал.

Найбільш реакційна частина турецької буржуазії, налякана ростом демократичного руху, ішла на співробітництво з імперіалізмом США, зневажаючи національними інтересами своєї країни. У Греції у влади перебували прямі спадкоємці довоєнних монархо-фашистів, що одержали кермо влади від англійських інтервентів, вони готові були співробітничати з новими претендентами на панування в цій частині Середземномор'я. У наступні кілька років американська вояччина створила військові бази в Греції й Туреччині, що сприяло перетворенню Ближнього й Середнього Сходу в одне з найбільш тривожних вогнищ международнойнапряженности.

Об'єктом найбільш жадібних прагнень американських монополій була близькосхідна нафта. "Доктрина Трумена" поклала початок новому етапу в історії міжнародних відносин і дипломатії. Цей етап швидко знайшов своє найменування.

Агресивна сутність "доктрини Трумена" була викрита 7 квітня 1947 р. у виступі радянського представника в Раді Безпеки ООН й у бесіді Голови Ради Міністрів СРСР Н. В. Сталіна з видним політичним діячем США Гарольдом Стассеном 9 квітня 1947 р. Разом з тим уряд СРСР заявило, що Радянський Союз твердо коштує на ленінській позиції визнання можливості й бажаності співробітництва держав різних соціальних систем.

На інформаційній нараді представників ряду комуністичних партій у Варшаві наприкінці вересня 1947 р. відзначалося, що "доктрина Трумена" "носить відверто агресивний характер". Вона розрахована на надання американської допомоги реакційним режимам, що активно виступають проти демократичних народів.

Негативне відношення мас до "доктрин" американського імперіалізму представляло природну реакцію, засновану на історичному досвіді. Прагнучи перебороти опір народів, крайні монополістичні кола США вирішили використати більше замасковані форми своїх дій. Так з'явився новий варіант їхньої політики - "план Маршалла".

Маршалла план— програма амер. допомоги для відновлення й розвитку економіки країн Зах. Європи після Другої світової війни; впер­ше була проголошена держсекретарем США Дж. Маршаллом у промові в Гарвардському ун-ті 5.06.1947. Вона включала стабілізацію соц.-екон. ситуації в Зах. Європі, нормалізацію екон. зв'язків; передбачала включення Зах. Німеччини в реалізацію плану, зміцнення впливу США в Зах. Європі. Спочатку М. п. пропонувався всім д-вам Європи, в т. ч. СРСР. Фактично це було спробою вивести з-під впливу Кремля країни Центр.-Схід. Європи, бо їхня участь у плані була можлива лише за від­мови від орієнтації економіки на Радянський Союз. СРСР разом із Великою Британією та Францією взяв участь у нараді міністрів закорд. справ трьох д-ав 27.06-2.07.1947 в Парижі для консультацій з приводу М. п. У ході наради рад. делегація відкинула будь-які форми міжнар. контролю економіки СРСР і країн Схід. Євро­пи, погоджуючись на пропозиції Дж. Маршал­ла лише у вигляді отримання амер. кредитів для повоєнної відбудови. Паризька нарада завер­шилася відмовою делегації СРСР брати участь у реалізації М. п.

Уряди Британії й Франції запросили всі європ. країни, за винятком Іспанії, взяти участь у Європ. екон. конференції, яка відбу­лась 12-15.07.1947 в Парижі. На конференції були присутні представники 16 європ. д-ав: Великої Британії, Франції, Італії, Бельгії, Нідерландів, Люксембургу, Швеції, Норвегії, Данії, Австрії, Ірландії, Ісландії, Греції, Туреч­чини, Португалії, Швейцарії. 16.04.1948 ці д-ви уклали конвенцію про створення Організації європ. екон. співпраці, у завдання якої входило вироблення спільної програми відновлення Європи. 31.03.1948 Конгрес США ухвалив «Закон про економічну співпрацю», після чого почалась реалізація М. п. Закон передбачав виділення щорічно певної суми на відбудову Європи; на перший рік програми було асиг­новано 5,3 млрд. дол. Керувала реалізацією Плану Адміністрація екон. співпраці під керів­ництвом впливового амер. підприємця П. Хоф-фмана. Допомога надавалася з федер. бюджету США у вигляді безвідплатних субсидій і позик. Заг. сума асигнувань за М. п. з квітня 1948 по грудень 1951 становила 11,821 млрд. дол., і ще 1,505 млрд. дол. довгострокових позик, які згодом були повернені. Основна частка при­пала на Велику Британію (3,2 млрд.), Францію (2,7 млрд.), Італію (1,5 млрд.) і Німеччину (1,4 млрд.). За допомогою М. п. економіка всіх країн-реципієнтів майже зрівнялась за основни­ми параметрами з довоєнним рівнем, обсяг пром. вир-ва перевищив довоєнний на 15%. 30.12.1951 М. п. офіційно припинив своє існування та був замінений на «Закон про взаємне забезпечення безпеки» (прийнятий Конгресом США 10.10.1951).







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-26; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.94.129.211 (0.008 с.)