ТОП 10:

Створення держави Ізраїль. Перша арабо-ізраїльська війна.



До листопада 1945 р. обстановка в Палестині різко загострилася. Вона характеризувалася посиленням англо-єврейського й арабо-єврейського протистояння. В ситуа­ції, що склалася, уряд Великобританії змушений був піти на створення англо-американської комісії з палестинської проблеми. Проте Рада ЛАД відкинула в червні 1946 р. рекомендації комісії. Негативною була реакція сіоніст­ських кіл, оскільки їх не влаштовувало збереження мандат­ного режиму управління Палестиною. Спроби Велико­британії знайти компромісне рішення проблеми також не мали успіху. Тим часом ситуація в Палестині продовжу­вала загострюватися. Тоді Великобританія у квітні 1947 р. винесла палестинську проблему на обговорення ООН. При цьому вона розраховувала використати механізм голосу­вання ООН на свою користь і продовжити мандат на Палестину.

Питання про створення незалежної єврейської дер­жави було порушено на другій сесії Генеральної Асамблеї ООН. Саме на цій сесії розпочалося протистояння з па­лестинської проблеми США та СРСР з одного боку і Великобританії з іншого.

З квітня 1947 р. по травень 1948 р. палестинська проб­лема багаторазово обговорювалася на сесіях Генеральної Асамблеї ООН і засіданнях Ради Безпеки ООН. США підтримували ідею створення в Палестині єврейської дер­жави, пропонуючи різноманітні плани її майбутнього устрою. Радянський Союз спершу виступив за скасування мандата Великобританії на Палестину, виведення звідти англійських військ та створення двоєдиної арабо-єврейської федеративної держави. Однак ця пропозиція була відхи­лена як арабськими, так і єврейськими представниками. Згодом Радянський Союз висловився за створення на те­риторії Палестини двох незалежних держав.

У квітні 1947 р. ГА ООН ухвалила рішення створити спеціальний комітет ООН у справах Палестини, до складу якого ввійшли представники Австралії, Канади, Гвате­мали, Індії, Ірану, Нідерландів, Перу, Швеції, Чехословаччини, Уругваю та Югославії. 7 з 11 його членів під­писали звіт, що рекомендував утворити на території Па­лестини дві держави – арабську і єврейську та надати міжнародний статус Єрусалиму.

Спеціальний комітет у справах Палестини схвалив 25 квітня 1947 р. план її поділу, більшістю голосів прий­нятий другою сесією ГА ООН, що проходила у Нью-Йорку з 16 вересня по 29 листопада 1947 р. 29 листопада 1947 р. було прийнято резолюцію 181/ІІ, за яку проголосували 33 країни, включаючи СРСР і США, проти – 13 (усі арабські країни, Афганістан, Туреччина, Пакистан, Індія, Куба та Греція), 10 утрималися, включаючи Великобри­танію.

У відповідності з резолюцією 181/П на колишній під­мандатній території Палестини мали утворитися дві дер­жави – єврейська (площа 14,1 тис. кв. км – 56 % території Палестини, населення 1 008 800 чоловік) і арабська (площа 11,1 тис. кв. км – 43 % території Па­лестини, населення 758 520 чоловік). В окрему міжнародну зону виділялося місто Єрусалим та його околиці (1 % те­риторії Палестини, населення 205 230 чоловік). Згідно з цією ж резолюцією скасовувався англійський мандат на Палестину. Був визначений термін виведення англійських військ – до 1 серпня 1948 р. Передбачалося проголосити незалежність обох держав не пізніше 1 жовт­ня 1948 р.

Отже, на території Палестини мали утворитися дві держави: Ізраїль і Палестина. Така перспектива задоволь­няла зовнішньополітичні інтереси як США, так і СРСР. СРСР прагнув закріпитися у багатому на нафту регіоні, і «плацдармом» для цього мав стати Ізраїль. Москва нама­галася повернути всі економічні привілеї, якими користу­валася на Близькому Сході царська Росія (адже цей ре­гіон є одним з найширших ринків збуту зброї). Приблизно таку ж мету ставили собі США. Основною перешкодою для реалізації радянської й американської близькосхідної політики було домінування в цьому регіоні Великобританії, що й зумовило збіг позицій США й СРСР. Великобританія ж, прагнучи зберегти свої позиції на Близькому Сході, пропонувала створити одну єврейсько-арабську державу з особливим внутрішнім устроєм.

Але між двома сесіями ГА ООН Сполучені Штати кардинально змінили свою позицію на користь Велико­британії. Проаналізувавши загальносвітову кон'юнктуру, у Вашингтоні дійшли висновку, що посилення впливу СРСР на Близькому Сході може мати вкрай небажані для США наслідки, про що яскраво свідчила ситуація в Східній Європі Крім того, США сподівалися на певні поступки з боку Великобританії. Тож у Вашингтоні ви­знали за необхідне взяти курс на політичний та війсь­ково-стратегічний союз із арабським світом, а не держа­вою євреїв у Палестині, яка ще не існувала.

Це й спричинилося до відмови США від підтримки рішення другої сесії ГА ООН про створення двох неза­лежних держав на території Палестини. Цього разу США рішуче обстоювали ідею створення єдиної єврейсько-арабської держави. Приклад Сполучених Штатів у цьому наслідували інші держави, й зокрема, звичайно, країни Латинської Америки.

Таким чином утворився англійсько-американський блок, що становив не менш ніж 80 % складу всіх де­легацій. Це означало, що ідею створення в Палестині незалежної єврейської держави поховано. Але багато в чому завдяки рішучим і винахідливим діям голови української делегації В. Тарасенка позачергова сесія Ге­неральної Асамблеї в Нью-Йорку ухвалила де-юре рішен­ня попередньої, другої сесії Генеральної Асамблеї ООН 1947 р. про створення на території Палестини єврейської держави Єдиною можливістю зберегти чинність цього рішення було не допустити голосування на позачерговій сесії англійського проекту резолюції до 18-ї години 14 травня 1948 р., як того вимагав регламент сесії І цією можливістю скористався В Тарасенко, якому вдалося зірвати голосування сесії з англійського проекту.

15 травня в Тель-Авіві було проголошено консти­туювання незалежної Держави Ізраїль та створено його перший тимчасовий уряд на чолі з Бен-Гуріоном. Розпоча­лася розбудова нової держави. Цю державу одразу визнали США й СРСР.

Тим часом арабські країни готувалися до війни. Ще в грудні 1947 р. з метою протидії поділові Палестини була створена Армія визволення Палестини, три тисячі бійців якої були направлені в Палестину в січні 1948 р. Великобританія вирішила не перешкоджати розв'язуван­ню арабо-єврейського конфлікту і заявила, що з 15 трав­ня 1948 р. вона при­пиняє чинність свого мандата на Палестину.

В той самий день на територію Палестини вступили регулярні війська Єгипту, Сирії, Лівану та Йорданії. Уря­ди цих країн, а також Саудівської Аравії та Ємену ого­лосили війну Ізраїлю. Розпочалася перша арабо-ізраїльська (палестинська) війна. Війна в Палестині точилася до весни 1949 р. з перер­вами, пов'язаними з посередницькими зусиллями. Арабську єдність підривали гострі суперечності. Армія визволення Палестини підкорялася великому муфтію Єрусалима. З усіх арабських країн лише одна Йорданія мала сучасну армію – Арабський легіон, яким командував англієць генерал Глабб. Король Йорданії формально став головнокомандувачем арабських збройних сил.

Однак, незважаючи на розкол арабських сил і якісну перевагу армії Ізраїлю, на початковому етапі воєнні дії в Палестині розвивалися на користь арабських країн. Арабський легіон завоював центральну частину Палес­тини, включаючи стару частину Єрусалима. Іракські війська здобули ряд міст (Наблус, Дженін), єгипетські війська зайняли Безр-шеву.

Ізраїль спирався на підтримку світового співтоварист­ва, яка дістала відображення в наданні йому військової допомоги, в тому числі Сполученими Штатами і СРСР. Із трибуни ООН радянський, а також український представники вимагали виведення арабських військ із території Ізраїлю. Значну допомогу надали Ізраїлю Чехословаччина, Угорщина, Польща, Румунія, Болгарія. Ізраїль завдав арабам ряд поразок і захопив значну частину територій, виділених ООН для створення араб­ської палестинської держави, частину Єрусалима. Західний берег річки Йордан і східна частина Єрусалима були анексо­вані Йорданією. Сектор Гази відійшов під контроль Єгипту.

Війна завершилася в лютому–липні 1949 р. укладенням Ізраїлем угод про перемир'я з Єгиптом (24 лютого), Йор­данією (3 квітня), Сирією (20 липня). Угоди мали тимча­совий характер і не врегулювали остаточно територіальні питання. Переговори проходили на грецькому острові Родос за посередництва представників ООН. Згідно з угодами про перемир'я між Ізраїлем і арабськими країнами були встановлені тимчасові кор­дони, по обидві сторони яких створювалися демілітаризо­вані зони. Контроль за додержанням перемир'я покладав­ся на спеціальну комісію ООН.

3. Еволюція взаємин Україна-НАТО.

Стосунки України з Органiзацiєю Пiвнiчноатлантичного договору (НАТО) розвиваються в рамках багатостороннього форуму для консультацiй i спiвробiтництва з полiтичних питань та питань безпеки, яким є Рада євроатлантичного партнерства (до 30 травня 1997 року - РПАС), бiльш iндивiдуалiзованого партнерства у сферi оборони, вiйськового спiвробiтництва та операцiй на пiдтримання миру - Програми "Партнерство заради миру" (з травня 1997 року здiйснюється пiд егiдою РЄАП), а також вiдносин особливого партнерства Україна-НАТО у форматi "19+1" (до середини 1998 року "16+1"), формалiзованих в Хартiї про особливе партнерство мiж Україною та НАТО. Цi стосунки визначаються необхiднiстю налагодження конструктивного спiвробiтництва України з НАТО як провiдною структурою, що має тенденцiї i перспективи стати осередком нової загальноєвропейської системи безпеки, зокрема в контекстi розширення на Схiд.

Нацiональнi iнтереси України стосовно НАТО визначаються з огляду на ту роль, яку Органiзацiя Пiвнiчноатлантичного договору вiдiграє у пiдтриманнi мiжнародного миру, стабiльностi i безпеки, сприяннi покращенню загального клiмату довiр'я в Євроатлантичному регiонi, створеннi нової системи регiональної безпеки в Європi, виробленнi пiдходiв до проблем роззброєння i контролю над озброєннями та запобiгання розповсюдженню зброї масового знищення.

Хартiя про особливе партнерство мiж Україною i НАТО

Хартiя про особливе партнерство мiж Україною i НАТО пiдписана вiд України Президентом України, вiд НАТО - Генеральним секретарем i главами держав та урядiв держав-членiв Альянсу пiд час Мадридського саммiту 9 липня 1997 р. Її пiдписання стало важливим практичним кроком щодо забезпечення нацiональних iнтересiв та нацiональної безпеки нашої держави в контекстi iнтеграцiйних процесiв в Європi, зокрема, у контекстi розширення Альянсу.

В Хартiї визнається, що незалежна, демократична та стабiльна Україна є одним з ключових факторiв забезпечення стабiльностi в Центрально-Схiднiй Європi, та на континентi в цiлому, а також вiдзначено, що держави-члени НАТО продовжуватимуть пiдтримувати суверенiтет та незалежнiсть України, її територiальну цiлiснiсть, принцип непорушностi кордонiв, демократичний розвиток, економiчне процвiтання та її статус без'ядерної держави, як ключовi фактори стабiльностi та безпеки в Центрально-Схiднiй Європi та на континентi в цiлому.

В Хартiї зазначено, що держави-члени НАТО пiдтримали гарантiї безпеки, якi отримала Україна вiд всiх п'яти ядерних держав-учасниць Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ), як без'ядерна держава-учасниця ДНЯЗ. Сторони пiдтвердили своє зобов'язання повною мiрою розвивати РЄАП та розширену ПЗМ. Це включає участь України в операцiях, в т.ч. миротворчих, в кожному конкретному випадку, на основi мандату Ради Безпеки ООН, або ОБСЄ, а також, у разi залучення до таких операцiй Багатонацiональних Об'єднаних оперативних сил (БООС), участь у них України на початковому етапi.

У Хартiї передбачено створення практичних механiзмiв двостороннього спiвробiтництва Україна-НАТО, зокрема: Комiсiя Україна-НАТО (регулярнi засiдання на рiвнi послiв, мiнiстрiв закордонних справ, мiнiстрiв оборони, глав держав у форматi "19+1"); спiльнi засiдання з вiдповiдними Комiтетами НАТО у форматi "19+1"; спiльнi робочi групи; взаємнi вiзити високого рiвня та обмiн експертами; кризовий консультативний механiзм для проведення спiльних консультацiй у випадку, коли Україна вбачатиме пряму загрозу своїй територiальнiй цiлiсностi, полiтичнiй незалежностi або безпецi. Важливим напрямом спiвробiтництва залишаються полiтичнi консультацiї,

Співробiтництво в рамках Програми "Партнерство заради миру"

8 лютого 1994 роцi Україна пiдписала Рамковий документ ПЗМ, а 25 травня передала керiвництву НАТО свiй Презентацiйний документ. В ньому визначенi полiтичнi цiлi участi України в ПЗМ, заходи, якi планується здiйснити для досягнення цих цiлей, а також сили i засоби, що видiляються Україною для участi у ПЗМ.

В 1995 роцi Україна призначила своїх перших офiцерiв зв'язку до штаб-квартири НАТО у Брюсселi та Координацiйного центру партнерства (КЦП) у м.Монс (Бельгiя). Весною того ж року мiж Україною i НАТО була укладена Угода з безпеки, на основi якої вiдкрито офiси зв'язку у штаб-квартирi НАТО та КЦП.

6 травня 1996 року вiд iменi Уряду України були пiдписанi важливi угоди в рамках ПЗМ, за якими регулюється статус вiйськовослужбовцiв Збройних Сил України при перебуваннi на навчаннях та iнших заходах на територiї держав-членiв НАТО або країн-партнерiв i, навпаки, вiйськовослужбовцiв iнших держав, якi беруть участь у навчаннях на територiї України, - "Угода мiж державами, якi є сторонами Пiвнiчноатлантичного договору, та iншими державами, якi беруть участь у Партнерствi заради миру, щодо статусу їхнiх збройних сил" (Угода СОФА), а також Додатковий протокол до цiєї Угоди (ратифiкованi Верховною Радою України 2 березня 2000 року).

Спiвробiтництво в рамках Програми ПЗМ передбачає досягнення таких цiлей:

· створення умов для входження України у загальноєвропейську систему безпеки;

· забезпечення демократичного контролю над збройними силами;

· сприяння вiдкритостi у плануваннi нацiональної оборони та формуваннi вiйськового бюджету;

· пiдтримання здатностi та готовностi в межах, передбачених конституцiєю, брати участь в операцiях, здiйснюваних пiд егiдою ООН i/або в рамках вiдповiдальностi ОБСЄ;

· використання досвiду держав-членiв НАТО та країн-партнерiв у реформуваннi та будiвництвi сучасних Збройних Сил.

Білет № 9

1.Вісь "Берлін - Рим - Токіо": зміст, мета, етапи формування.

2.Формування ялтинсько-потсдамської системи МВ, її витоки та базові засади







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-26; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 100.24.122.228 (0.01 с.)