ЦІЛІ І ФОРМИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІКИ



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

ЦІЛІ І ФОРМИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІКИ



У всіх економічних системах держава регулює економіку. Державне регулювання економіки (ДРЕ) в умовах ринкового господарства являє собою систему типових заходів законодавчого, виконавчого і контролюючого характеру, які здійснюються державними установами і суспільними організаціями з метою стабілізації існуючої соціально-економічної системи.

У сучасних умовах ДРЕ є складовою частиною процесу відтворення. Воно вирішує різні завдання: це, наприклад, стимулювання економічного зростання, регулювання зайнятості, заохочення прогресивних зрушень у галузевій і регіональній структурі, підтримка експорту. Конкретні напрями, форми, масштаби ДРЕ визначаються характером та гостротою економічних і соціальних проблем в тій чи іншій країні в конкретний період.

Внаслідок певних обставин найбільш розвинутий механізм ДРЕ склався в деяких країнах західної Європи (Франції, ФРН, Нідерландах, Скандинавських країнах, Австрії, Іспанії), в Японії, ряді країн Азії і Латинської Америки, що швидко розвиваються. Менш розвинуте ДРЕ в США, Канаді, Австралії, де, на відміну від Європи, не було соціально-економічних потрясінь, аналогічних наслідкам Другої світової війни, виникненню табору соціалізму, а потім його розпаду. У цих країнах приватний капітал займав домінуючі позиції. Однак і в цих країнах ДРЕ відіграє помітну роль, особливо в періоди погіршення кон'юнктури, при високих показниках безробіття й інфляції.

Особливо важлива роль ДРЕ в країнах, що розвиваються, які створюють незалежну економіку, в колишніх соціалістичних країнах, які здійснюють перехід від планового господарства на базі державної власності до ринкового господарства на базі приватної власності.

Визначаючи необхідність втручання держави в економічне життя, ми не уточнювали, які саме цілі ставить перед собою уряд. А цих цілей може бути достатньо багато.

Для вироблення оптимальної економічної політики держава повинна враховувати:

– кінцеві цілі макроекономічної політики;

– конкретні цільові показники (наприклад, рівень зайнятості й інфляції, граничний дефіцит державного бюджету і платіжного балансу і т.ін.);

– інструменти макроекономічної політики.

Одним із перших глибокий аналіз цілей й інструментів економічної політики держави здійснив голландський економіст Ян Тінберген (1903-1994) у своїй роботі «Теорія економічної політики» (1952р.). Я.Тінберген займався розробкою економічної політики, яка за своїми показниками є нормативною, тобто він аналізував, що повинна робити держава.

Держава має виконувати такі головні економічні функції:

1) законодавче забезпечення функціонування ринкової та бюджетної систем;

2) захист конкурентного середовища;

3) перерозподіл національного доходу та багатства;

4) вплив на перерозподіл ресурсів із метою зміни структури національного виробництва і продукту;

5) контроль рівня зайнятості та інфляції;

6) стимулювання економічного зростання.

Економічні функції держави реалізуються через її економічну політику. Економічна політика – це система макроекономічних цілей та засобів і методів їх досягнення. Як правило, в країнах із ринковою економікою основними цілями є досягнення певних темпів зростання ВВП, рівня зайнятості, стабільності цін і т.ін.

По відношенню один до одного цілі макроекономічної політики можуть бути:

- взаємовиключаючими:у короткостроковому періоді - це зниження податків і збільшення соціальних виплат;

- взаємодоповнюючими: зростання ВВП і помірні темпи інфляції;

- нейтральними: зростання рівня зайнятості й відповідно зниження рівня безробіття до певних меж не чинить вплив на ставки заробітної плати і, отже, не провокує інфляцію.

Я.Тінберген звертав особливу увагу на проблему визначення точних співвідношень між залежними змінними (цілями економічної політики) і незалежними змінними (інструментами економічної політики). Однією з серйозних проблем державної стабілізації економіки є лаги регулювання. Вони виникають тоді, коли між прийняттям рішень урядом і результатом, тобто ефектом від прийнятих рішень, проходить певний час (лаг). Мова йде про ефект запізнювання. Тому уряд повинен прогнозувати не тільки результати своїх макроекономічних рішень, але і час їх реального впливу на економіку.

Найважливіші лаги регулювання:

1. Лаг розпізнавання: час, який потрібний для усвідомлення проблеми регулювання. Тут важливі компетентність уряду, зворотній зв'язок із суспільством і експертами, стан макроекономічної науки. Лаг розпізнавання пов'язаний із недостатньо швидкою обробкою інформації. Так дані, які свідчать про те, що в економіці настав спад, можуть надійти до уряду від державних статистичних служб через квартал, або пізніше початку розгортання спаду.

2. Лаг вирішення: час, який проходить між усвідомленням проблеми і прийняттям конкретного рішення. Навіть після отримання урядом даних про спад в економіці, потрібен час, щоб виробити конкретні рішення для його подолання і провести певні закони через парламент. Відомо, що закони в парламенті проходять ряд читань – перше, друге, третє, – перш, ніж будуть прийняті.

3. Лаг впливу: час протягом якого ціль (об'єкт) державного регулювання починає реально змінюватись під впливом того чи іншого інструмента макроекономічної політики. Наприклад, у боротьбі з інфляцією уряд скоротив грошову масу в економіці країни. Однак, зниження темпів інфляції відбудеться не відразу, а через деякий час.

У процесі державного регулювання використовуються різні методи. Методи державного регулювання – це способи впливу держави на сферу підприємництва, інфраструктуру ринку, некомерційний сектор економіки з метою створення умов ефективного їх функціонування. За формами впливу методи державного регулювання поділяються на дві групи: методи прямого впливу та методи непрямого впливу.

Пряме втручання державив економіку здійснюється за допомогою інструментів адміністративного характеру, які регламентують діяльність суб'єктів господарювання. Останні спрямовані на регулювання темпів зростання та структуру економіки, обсягів виробничого сектору економіки та ін. У цілому можна сказати, що основними є: державні бюджетні витрати, макроекономічні плани та цільові комплексні програми, державні замовлення, централізовано встановлені ціни, ліцензії, квоти, різні штрафні санкції і т.ін.

Методи непрямого регулювання – це методи, які регламентують діяльність суб'єктів ринку не прямо, а опосередковано, через створення певного економічного середовища, яке спонукає їх діяти в потрібному державі напряму. Держава втілює в життя свої рішення за допомогою мотивації. У даному контексті мотивація – це процес спонукання суб'єктів ринку до діяльності в напрямку державних пріоритетів. Залежно від цілей втручання заходи економічної політики можуть бути направлені на:

- стимулювання капіталовкладень і відновлення (якщо це можливо) рівноваги між збереженнями й інвестиціями;

- забезпечення повної зайнятості;

- стимулювання експорту й імпорту товарів, капіталів і робочої сили;

- вплив на загальний рівень цін із метою його стабілізації;

- підтримка стійкого економічного зростання;

- перерозподіл доходів і деякі інші цілі.

Для проведення цих різноманітних заходів держава використовує головним чином фіскальну і кредитно-грошову політику. Фіскальна політика – це бюджетна політика. Їі можна визначити як політику, яка проводиться шляхом маніпулювання державними доходами (перш за все податками) і витратами. Кредитно-грошова політика – це політика, яка здійснюється шляхом регулювання грошової маси в обігу й удосконаленні кредитної сфери. Обидва ці напрямки державної політики тісно пов'язані один із одним. Більш детально про це мова буде йти у наступних темах даного курсу.

Вищою формою державного регулювання економіки є економічне програмування. Його завдання – комплексне використання всіх елементів ДРЕ. У міру ускладнення завдань із регулювання господарства уряди багатьох країн стали формувати короткострокові, середньострокові й довгострокові програми, ухвалювати завдання і порядок їх вирішення і створювати органи, які відповідають за виконання цих рішень, виділяти необхідні засоби і визначати порядок фінансування.

Об'єктами таких цільових програм є галузі (наприклад, сільське господарство), регіони; соціальна сфера (наприклад, соціально-економічна адаптація переселенців, їх забезпечення роботою і житлом), різні напрямки науково-технічних досліджень. Програми бувають звичайні й надзвичайні. Звичайні середньострокові загальноекономічні програми складаються, як правило, на п'ять років із щорічним коректуванням. Надзвичайні програми розробляються в критичних ситуаціях, наприклад, в умовах кризи, масового безробіття, високого рівня інфляції. В інструментарії їх здійснення чільне місце займають засоби адміністративного регулювання.

Рівень розвитку державного програмування в окремих країнах різний. Практично у всіх країнах ринкової економіки здійснюються цільові програми. Одна з найдавніших цільових програм – регіонально-енергетична, розроблена для освоєння басейну р.Тенесі в США, а також програми розвитку ядерної енергетики у Франції, господарського розвитку півдня Італії. В Україні розроблені цільові програми розвитку енергетики, сільського господарства й інших галузей і сфер економіки. Наприклад, у 2005 році прийнята програма «Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року».

Державне економічне програмування виявилось достатньо ефективним для вирішення багатьох господарських і соціальних завдань, однак у цієї ефективності є об'єктивні межі. В умовах ринкової економіки програмування може бути тільки індикативним, тобто носити цільовий рекомендацыйно–стимулюючий характер. Проте воно виявилось достатньо ефективним засобом вирішення господарських завдань різного рівня. Якщо державні програми часто і не реалізовувались повністю, вони все-таки забезпечували соціально-економічний розвиток у бажаному напрямку. Не менш важлива і та обставина, що програмування дозволяє комплексно використати всі засоби ДРЕ, уникнути суперечностей і неузгодженостей регулюючих заходів окремих державних установ. Економічне програмування в окремих країнах Західної Європи розвивається в напрямі все більшої взаємної координації економічної політики країн ЄС.

Особливий напрямок у ДРЕ становить вплив держави на процеси ціноутворення в економіці. Всупереч розповсюдженій думці про те, що в країнах ринкової економіки ціноутворення відбувається стихійно, в дійсності ціни виявляються об'єктом постійної уваги і регулювання з боку держави. Вплив на ціни служить глобальним цілям ДРЕ, цілям кон'юнктурної і структурної політики боротьби з інфляцією, посиленням національної конкурентоспроможності на світових ринках і пом'якшенням соціальної напруги. Вплив державної економічної політики на інші об'єкти регулювання, у свою чергу, відбивається на процесах формування цін.

Конкретні акції в галузі ціноутворення можуть мати короткострокові або навіть екстрені цілі, які можуть у даний конкретний момент не збігатися з іншими цілями, але у кінцевому рахунку вони завжди служать генеральній цілі державного регулювання – оптимізації темпів і пропорцій економічного розвитку і стабілізації соціальної системи. Тарифи на послуги державних залізниць, пошти, телеграфу, державні монопольні ціни на «акцизні» товари (тютюнові й алкогольні вироби), продаж продовольства із державних запасів у неврожайні роки, митна політика і непряме оподаткування – ось далеко не повний перелік заходів державного регулювання цін за останні 100-150 років.

Загальна тенденція у світі така, що у силу об'єктивних причин економічна роль держави зростає. Однак, до певної межі. Надмірне втручання держави в економіку теж приводить до негативних наслідків, бо підривається дія ринкових механізмів регулювання економіки.

Тому в сучасних умовах у високорозвинутих країнах світу відбувається перехід до повної системи управління економікою. В її основу покладено економічну доктрину, яка отримала назву неолібералізм (неоконсерватизм). Цю доктрину представляють такі відомі світові економічні школи як монетаризм, школа економіки пропозиції, раціональних очікувань. Вони виходять із класичного уявлення про капіталізм як систему, що самонастроюється, регулятором її є ринок. Неолібералізм, на відміну від неокласичної школи початку ХХ століття, що виходила з принципу невтручання держави в економічне життя, допускає участь держави у регулюванні економіки, проте суттєво обмежує безпосередню активну виробничу діяльність держави. У нових умовах ринок і держава почали відігравати важливу роль у регулюванні сучасної економіки. П.Самуельсон підкреслював, що ринковий механізм визначає ціни і виробництво у багатьох сферах, у той час як держава регулює ринок через оподаткування, витрати тощо. В цьому контексті заслуговують на увагу слова відомого угорського економіста Яноша Корнаї: «Не слід будувати берлінську стіну між ринком і державою». Ринок і держава – дві могутні сили, які не протистоять одна одній, а доповнюють одна одну в ході економічного розвитку.

Таким чином, надмірне поширення регулюючої діяльності держави має негативні наслідки, що проявляються у зниженні показників соціально-економічного розвитку суспільства, але негативні наслідки має і надмірне згортання регулюючої ролі держави в економічній і соціальній сфері.

В Україні, в силу специфіки економіки перехідного періоду, економічна роль держави зростає. А із завершенням перехідного періоду, коли ринкові механізми запрацюють на повну силу, роль держави в економічному житті нашої країни послаблюватиметься. А сьогодні поглиблення ринкової трансформації економіки потребує утвердження нормативно-правової бази, завершення процесу формування у країні ефективної ринкової інфраструктури, підготовку кадрів, здатних працювати у нових умовах. Важливим також у цьому плані є зміцнення інституту приватної власності, захист національного капіталу, стимулювання підприємництва, малого бізнесу. Держава має відігравати основну роль у вирішенні цих завдань.

До принципово важливих функцій української держави належить забезпечення екологічної безпеки як однієї з невід'ємних складових національної безпеки загалом. Це актуально, враховуючи наслідки Чорнобильської катастрофи і погіршення екологічної ситуації в Україні в цілому. Головною метою екологічної політики держави має стати формування і реалізація стратегії національного природокористування і захисту навколишнього середовища.

На певному етапі розвитку важливим завданням держави є створення сприятливих інституційних передумов реалізації завдань європейської інтеграції та утвердження в Україні соціально-орієнтованої структурно-інноваційної моделі розвитку.

 

ПОДАТКОВА ПОЛІТИКА ДЕРЖАВИ

Розглядаючи роль держави в ринковій економіці, ми виділили основні напрямки державного втручання в економіку: надання суспільних благ, захист конкурентного середовища, перерозподіл національного доходу та багатства, підтримка макроекономічної стабільності й т.ін. Виконання будь-яких функцій держави вимагає фінансових засобів. Отримати їх можна тільки з допомогою податків.

Податок – це обов'язковий збір, який стягується державою з юридичних і фізичних осіб. Відмінною ознакою податків є їх примусовий характер. Це означає, що фізичні або юридичні особи зобов'язані згідно з законом сплачувати податки незалежно від свого бажання. Порушення цього зобов'язання пов'язано з покаранням, яке передбачене законами тієї чи іншої країни.

Протягом усієї історії людства жодна держава не могла існувати без податків. За допомогою податків держава отримує ресурси, необхідні для виконання своїх суспільних функцій. П.Самуельсон у підручнику “Економікс” відзначає: “У далекому минулому податки встановлювалися тими, хто був при владі, виключно заради їхньої вигоди, й оподаткувалися ті, хто не був при владі”.

У розвиненій ринковій економіці податкова система побудована на інших принципах. Основні серед них такі:

1. Платоспроможність.Рівень податкової ставки повинен встановлюватись із урахуванням можливостей платника податків, тобто рівня доходів. Податок повинен бути однаковим для осіб з однаковою платоспроможністю. Люди з різним рівнем доходів повинні сплачувати різні податки. Пропорційний податок(часом його називають податком з однаковою ставкою) означає, що ставка податку є однаковою для всіх платників. Наприклад, прибутковий податок для всіх фізичних осіб в Україні з 1 січня 2004 року становить 13 відсотків з 1 січня 2007 року – 15 відсотків. Це і є пропорційний податок. Прогресивний податок означає, що ставка податку є вищою для тих, хто має вищий рівень багатства чи доходів. Регресивний податок означає, що бідні люди платять більшу ставку податку, ніж люди з вищим рівнем багатства чи доходів. Сюди належать непрямі податки, тобто податок на додану вартість (ПДВ), акцизи, митні збори та інші. Оскільки вони перекладаються через ціни на споживчі товари однаковою мірою на осіб з високими і низькими доходами, то поглинається відносно більш висока частка доходів низькооплачуваних верств.

2. Ефективність. Податок не повинен перешкоджати активності виробника. Податок повинен стимулювати людей до роботи і до інвестицій у новий бізнес. Він повинен більшою мірою стимулювати більш ефективного виробника, ніж менш ефективного виробника. Відомий американський вчений у галузі оподаткування А.Лаффер ще в середині 70-х років ХХ ст. показав, що податкові надходження є одночасно продуктом і податкової ставки, і податкової бази (суми доходів). У міру того, як податкова ставка зростає, база скорочується.

Лаффер зробив висновок про те, що завдання пожвавлення ділової і перш за все інвестиційної активності потрібно вирішувати шляхом радикального полегшення податкового навантаження. На його думку, у вигляді податків не можна вилучати у бюджет понад 30% всієї суми доходів підприємців і населення. Високі податки не збільшують, а зменшують надходженя в бюджет.

3. Простота. Система і процедура виплати податків повинна бути простою, зрозумілою і зручною для платників і економічною для установ, які збирають податки. Легко збирати податки з заробітної плати, акцизи і податки на додану вартість, митні збори на кордоні. Важко – податки з корпорацій (можливість зниження прибутку за рахунок штучного підвищення собівартості, пільги, відрахування у різні фонди), доходи приватних підприємців, осіб вільних професій, рантьє, податок на нерухомість і т.д.

4. Обов'язковість сплати податків. Податкова система не повинна залишати сумнівів у платника податків у неминучості платежу. Система штрафів і санкцій, суспільна думка в країні повинні бути такими, щоб несплата або несвоєчасна сплата податків були менш вигідними, ніж своєчасне і чесне виконання обов'язків перед податковими органами.

5.Оподаткування повинно мати одноразовий характер. Багаторазове оподаткування доходу або капіталу недопустиме.

6.Податкова система повинна бути гнучкою і легко адаптуватися до змін суспільно-політичних потреб.

7. Диференційованість в оподаткування різних сфер діяльності. Наприклад, не можна брати однакові податки з підприємств виробничої сфери і з закладів посередницької сфери, в яких практично немає основних фондів, а отже, і необхідності їх відтворення. Це дозволяє брати з них більший відсоток податків.

8. Пільговість для малозахищених підприємств, підприємств окремих видів діяльності, деяких інвестицій. Податкові пільги, як і податки встановлюються законодавчими актами (культурні заклади, благодійні організації, підприємства інвалідів або ветеранів війни, малі підприємства, що виготовляють товари народного споживання і т.д.).

Сучасні податкові системи будуються на основі прагматичних компромісів, які враховують елементи вигоди і жертвування. Елемент вигоди – різні люди повинні оподатковуватися пропорційно до тієї вигоди, яку вони можуть очікувати від держави. Елемент жертвування – податки попинні перерозподілятися в інтересах суспільства.

Розрізняють прямі та непрямі податки. Прямими податками обкладаються безпосередньо фізичні й юридичні особи, а також їх доходи, непрямими – ресурси, види діяльності, товари і послуги. У тих випадках, коли мова йде про прямі податки, сума податку вноситься безпосередньо платником податків в казну. При непрямому оподаткуванні сума податку входить у ціну реалізованого товару чи послуги.

Найбільш важливим різновидом прямих податків є прибутковий податок, який включає в себе податок на доходи фізичних осіб, а також податок на прибутки корпорацій. Виробничі об'єднання, підприємства, а також власники капітала сплачують податок на основі пред'явлених ними декларацій. Податкова декларація являє собою заяву платника податків про розміри його доходів. Податки з осіб найманої праці стягуються при виплаті їм і заробітної плати.

Важливе місце в системі оподаткування займає податок із корпорацій, який бере свій початок з періоду Першої світової війни. Податки стягуються з чистого прибутку акціонерних компаній, тобто валового прибутку за вирахуванням знижок (наприклад, прискореною амортизацією, знижок на виснаження надр, платежів у благодійні фонди і т.ін.). Обкладення податками прибутку корпорацій відбувається у більшості країн за пропорційними ставками.

До розряду прибуткових податків відносяться також майновий податок і податок на угоди з капіталом.У першому випадку податок стягується з вартості майна (земля, будівлі) і виплачується як фізичними, так і юридичними особами. Податок на угоди з капіталом стягується, головним чином, із доходів від фондових операцій, купівлі–продажу цінних паперів.

Крім прибуткових податків, важливу роль в одержавленні національного доходу відіграють непрямі податки, які являють собою надбавки до ціни відповідних товарів чи послуг. Платником цих податків стає в кінцевому рахунку споживач (покупець) цих товарів.

Непрямі податки існують сьогодні в трьох головних різновидах – акцизи, фіскальні монопольні податки, а також митні збори. Акцизи являють собою надбавку до ціни товарів або тарифа за послуги. В залежності від особливостей тієї чи іншої країни акцизами обкладаються найбільш різні види товарів масового споживання, а також послуги транспорту, зв'язку, комунального обслуговування і т.ін. У сучасних умовах все більш широке розповсюдження отримує різновидність акцизу, яка отримала назву податку на додану вартість (ПДВ). При цьому податком обкладається не уся виручка від реалізації даного товара, а тільки вартість, додана на даному етапі виробничої діяльності.

Фіскальний монопольний податок являє собою непрямий податок на ті товари, виробництво яких є монополією держави. В залежності від конкретної специфіки тієї чи іншої країни це можуть бути тютюнові вироби, спиртні напої, сіль і т.ін. Надхождення від фіскального монопольного податку йдуть, як правило, в державний бюджет, а в деяких країнах частково і в бюджети місцевих органів влади.

До числа непрямих податків відносяться також митні збори, які стягуються при перевезенні товарів через державний кордон. Найбільш важливу роль у сучасних умовах відіграють митні збори, які стягуються при імпорті іноземних товарів. Це важлива стаття при формуванні державного бюджету багатьох країн, в т.ч. і для України. За допомогою механізму митних зборів держава може досить ефективно обмежувати імпорт тих або інших товарів, захищаючи свій внутрішній ринок від іноземної конкуренції.

Податки виконують три важливі функції:

1. Забезпечення фінансування державних витрат (фіскальна функція).

2. Підтримання соціальної рівноваги шляхом зміни співвідношення між доходами окремих соціальних груп з метою згладжування нерівності між ними (соціальна функція).

3. Державне регулювання економіки (регулююча функція).

У всіх державах, при всіх суспільних формаціях податки у першу чергу виконують фіскальну функцію, тобто забезпечуть фінансування суспільних витрат, насамперед витрат держави.

Протягом останніх двох десятиріч помітний розвиток отримали соціальна і регулююча функції. Податки відіграють важливу роль у соціальному житті. Про податки йдуть суперечки на всіх рівнях, і мало хто задоволений видами і рівнем податків. Наприклад, податки на прибутки корпорацій (фірм) і на особисті доходи, як правило, розраховуються за прогресивною шкалою, що відповідає принципу справедливості. Однак саме ці податки є предметом політичної боротьби. Ліві партії, профспілки вважають, що шкала прогресії є недостатньою. Праві партії та підприємці – надто великою. Соціальну функцію виконують податки і при наданні податкових пільг окремим верствам населення.

Регулююча функція податків полягає в наступному:

1. Установлення і зміна системи оподаткування.

2. Визначення податкових ставок, їх диференціація.

3. Надання податкових пільг – звільнення від податків частини прибутків і капіталу з умовою їх цільового використання у відповідності до завдань державної економічної політики.

Система оподаткування складається з двох великих підсистем: оподаткування доходів громадян (фізичні особи) і оподаткування прибутку (доходів) юридичних осіб (підприємств, об'єднань, організацій). Ці підсистеми, як свідчить світова практика, повинні бути тісно взаємопов'язані і взаємозалежні, зміна ставок умов оподаткування і пільг в одній із них повинна призводити до перегляду іншої. У різних країнах різний розмір податків. Він визначається моделлю розвитку економіки, а також співвідношенням тих, хто працює, і тих, хто не працює, обсягом безоплатних послуг, витрат на оборону тощо.

Податкова система у ринковій економіці включає в себе такий важливий елемент, як підсистема податкових органів (податкова інспекція, податковий слідчий апарат, незалежна комісія з контролю діяльності податкової інспекції). Підприємства зобов'язані подавати до інспекції декларації про доходи, баланси та інші документи. Окремі громадяни також подають декларації раз на рік – кожен має ретельно вести реєстр своїх доходів.

Податки виступають важливим регулюючим інструментом в системі ринкового господарства. Вони функціонально пов'язані з фінансами і державним бюджетом. Зміна структури податків впливає на фінансові й бюджетні відносини в суспільстві. Уряд будь-якої економічно розвинутої країни повинен володіти інструментами макроекономічної політики (фінанси, бюджет, податки і т.д.), чітко уявляти її цілі й наслідки.

 



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-19; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.236.239.91 (0.016 с.)