Громад. війна в Іспанії, зміст політики «невтручання»



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Громад. війна в Іспанії, зміст політики «невтручання»



Білет №1

Громад. війна в Іспанії, зміст політики «невтручання»

2. Криза політики розрядки. "Друга холодна війна".

Питання ядерного роззброєння у другій пол..80-х - на поч. 90-х рр.

 

Громадянська війна в Іспанії. Зміст політики невтручання.

Наприкінці 1935 р. активізував свою діяльність Народний фронт Іспанії, керований комуністами. В лютому 1936 р. партії Народного фронту перемогли на виборах в кортеси (парламент) і створили республіканський уряд єдиного фронту.

Представники правих сил і військового командування на чолі з генералом Франко почали готувати військовий переворот. Характерно, що посольства США, Англії та Франції в Мадриді знали про це й за 3-4 дні до заколоту повідомляли свої міністерства про дії заколотників. Використовуючи як привід убивство поліцією депутата-монархіста Сотело, фашисти після спеціального кодового заклику мадридської радіостанції - “Над усією Іспанією безхмарне небо” - розпочали 17 липня 1936 р. заколот в Іспанському Марокко та на Канарських островах, а 18 липня - в самій Іспанії. Заколот спочатку було придушено, але уряди Німеччини та Італії одразу ж втрутилися, надали широку військову допомогу заколотникам і надіслали своїх “добровольців” в Іспанію. Вже наприкінці 1936 р. на боці фашистів у громадянській війні в Іспанії брали участь 55 тис. На березень 1937 р. там було вже близько 100 тис. інтервентів з Німеччини та Італії.

Громадянська війна й воєнна інтервенція фашистських держав в Іспанії викликали широкий резонанс у світі.

Франція, побоюючись потрапити в оточення з двох боків диктаторськими режимами, спочатку навіть допомагала республіканському урядові Іспанії. Та згодом французький уряд став потурати фашистам. За його пропозицією 26 серпня 1936 р. 27 країн вирішили обрати політику “невтручання”. У вересні в Лондоні вони створили “міжнародну комісію невтручання”. Проте фактично більшість західних урядів підтримувала фашистів, побоюючись перемог народних фронтів у своїх країнах.

США солідаризувалися з позицією Англії та Франції. Розвиваючи ідеї “Акта про нейтралітет”, уряд США в серпні 1936 р. наклав “моральне ембарго” на експорт зброї до Іспанії.

Для Німеччини та Італії інтервенція була засобом створення разом із заколотниками генерала Франко нового вогнища війни. Тож вони не тільки придушували демократію, а й здійснювали репетицію майбутніх воєн.

Радянський Союз, який спочатку ввійшов до “міжнародної комісії невтручання”, вже в жовтні 1936 р. висловив протест проти того, що комісія фактично сприяла фашистським заколотникам, і невдовзі покинув цю комісію.

СРСР вимагав від західних держав установити контроль над португальськими портами, протестував проти їхнього фактичного втручання в громадянську війну в Іспанії на користь заколотників.

Радянський уряд майже три місяці обережно реагував на численні прохання республіканців про поставки радянської зброї. Йому не хотілося йти на воєнний конфлікт із Німеччиною та Італією, тим більше що на Далекому Сході радянським кордонам загрожувала японська вояччина.

Тим часом об'єднані фашистські війська підійшли до Мадрида. Республіканський уряд знову звернувся до Москви з проханням прийняти на зберігання частину свого золотого запасу з тим, щоб за цей рахунок направити в Іспанію радянську зброю. 17 жовтня 1936 р. Радянський Союз дав згоду. Іспанське золото загальною вагою близько 510 т перевезли до Одеси.

Крім цього, Радянський Союз відкрив іспанському урядові кредит у 85 млн крб., населення СРСР зібрало 56 млн крб. у фонд допомоги іспанському народу. До березня 1936 р. Радянський Союз встиг поставити республіканському уряду до 500 тис. т зброї, боєприпасів та інших матеріалів. Декілька радянських пароплавів з борошном і продовольством німецькі та італійські підводні човни потопили в Середземному морі. Тисячі іспанських дітей, вивезені з Іспанії, на багато років знайшли собі притулок у Радянському Союзі.

На допомогу Іспанській республіці в складі “Інтернаціональної бригади” прибули 42 тис. добровольців з 54 країн (у тому числі понад 3 тис. радянських громадян, з яких кількасот чоловік там загинули). Але сили були нерівними. Німеччина та Італія в цілому відрядили до Іспанії за три роки війни близько 300 тис. своїх солдатів та офіцерів.

Спільна інтервенція Німеччини та Італії в Іспанії ще більше зблизила обидві фашистські держави й сприяла оформленню їх воєнно-політичного блоку. 25 жовтня 1936 р. в Берліні була підписана угода про німецько-італійський союз. Німеччина та Італія домовилися про розмежування сфер своєї експансії на Балканах і в Дунайському басейні, а також про тактику у війні проти Іспанської республіки. Німеччина офіційно визнала загарбання Італією Ефіопії. Так була створена вісь “Берлін — Рим”.

Тим часом іспанські заколотники зазнали поразки під Мадридом. Але Італія та Німеччина посилили свою допомогу Франко. Німецька авіація бомбардувала іспанські міста.

Західні держави продовжували негласно підтримувати режим Франко. В 1937 р. лише одна Англія надала таємну позику Франко на суму в 1 млн ф. ст. Франція передала йому золотий фонд Іспанії. 27 лютого 1939 р. уряди Франції та Англії офіційно визнали фашистський режим в Іспанії. Французьким послом при Франко був призначений маршал А. Петен — майбутній глава капітулянтської Франції.

В березні 1939 р. “п'ята колона” в Мадриді за підтримки англійської й французької агентури здійснила переворот. Мадрид був захоплений фашистами, республіка роздавлена. 2 квітня 1939 р. вже й США офіційно визнали франкістський уряд.

Отже, спільними зусиллями гітлерівської Німеччини, фашистської Італії, Англії, Франції та США Іспанська республіка була потоплена в крові. Це стало ще одним кроком до розв'язання Німеччиною другої світової війни через якихось 5 місяців.

 

Питання ядерного роззброєння у другій пол..80-х - на поч. 90-х рр.

Договір про без'ядерну зону в Південній частині Тихого океану (Договір Раратонга).

Основні зобов'язання держав-учасників Договори зводяться до наступного:

· не робити й не здобувати будь-яким шляхом ядерні вибухові пристрої, не мати такі пристрої й не мати контролю над ними;

· не домагатися й не приймати жодної допомоги у виробництві або придбанні ядерних вибухових пристроїв;

· не допомагати й не заохочувати держави до виробництва або придбання будь-якого ядерного вибухового пристрою;

· не надавати матеріалів, що розщеплюються, і устаткування, призначених для використання або виробництва таких матеріалів, будь-якій державі для мирних цілей, якщо вона не є учасником Договору про нерозповсюдження ядерної зброї або не має угоди про контроль із МАГАТЕ;

· не розміщувати на своїй території ядерних вибухових пристроїв;

· не проводити випробувань на своїй території ядерних вибухових пристроїв, не допомагати й не заохочувати жодної із держав проводити такі випробування;

· утримуватися від поховання радіоактивних відходів й інших радіоактивних речовин у територіальних водах і відкритому морі.

Договір відкритий до підписання 6 серпня 1985 року. Набув чинності 11 грудня 1986 року. У цей час до складу учасників Договору входять 13 держав. Протокол до Договору Раратонга підписаний всіма п'ятьма офіційними ядерними державами[23].

У листопаді 1985 р. в Женеві відбулася зустріч М.С. Горбачова і президента США Р. Рейгана, що поклала початок відновленню політичного діалогу двох провідних держав світу. Сторони заявили про свою відмову домагатися військової переваги один над одним. Була досягнута домовленість про розширення відносин між СРСР і США. СРСР оголосив мораторій на випробування ядерної зброї. Призупинилося розгортання ракет середнього радіуса дії в Європейській частині СРСР. Була виведена радянська військова техніка з території НДР. У СРСР почалися скорочення Радянської Армії, конверсія військового виробництва.

У жовтні 1986 р. в Рейк'явіку відбулася зустріч М.С. Горбачова і президента США Р. Рейгана, в центрі якої знаходився питання про скорочення і контроль над озброєннями. У результаті в грудні 1987 р. у Вашингтоні був підписаний радянсько-американський Договір про ліквідацію ракет середньої і меншої дальності на території Європи, що належали обом сторонам. 2 грудня 1989під час зустрічі на Мальті М.С. Горбачов і президент США Д. Буш заявили, що їхні країни більше не є супротивниками.

Після паузи, що тривала близько року, Радянський Союз і США в листопаді 1984 р. оголосили про готовність розпочати переговори, які охоплювали б питання стратегічних озброєнь, ядерних засобів у Європі, а також питання космічних озброєнь. Остаточне узгодження дати початку переговорів і кола розглянутих на них питань було проведено в січні 1985 р., а перша сесія переговорів була відкрита 12 березня 1985 р. Подальший хід переговорів, а також істотні зміни в радянсько-американських відносинах, що відбулися в другій половині 80-х років, були безпосередньо пов'язані зі змінами в радянському керівництві, які стали наслідком того, що в березні 1985 р. пост Генерального секретаря ЦК КПРС зайняв М. С. Горбачов. Практично відразу після зміни радянського керівництва була почата підготовка радянсько-американської зустрічі на вищому рівні, що відбулася в листопаді 1985 р.[27,C.88]. Незважаючи на те, що в ході зустрічі не вдалося досягти ніяких конкретних домовленостей, сторони визначили коло проблем, потребуючих вирішення. Найбільш серйозним питанням, із приводу якого СРСР і Сполучені Штати не змогли досягти розуміння, стала програма створення систем протиракетної оборони, яка здійснювалася США. Радянський Союз наполягав на припиненні або істотному обмеженні робіт у цій галузі, а Сполучені Штати відстоювали своє право продовжувати розробку протиракетних систем. Однієї зі спроб радянського керівництва докорінно змінити зміст радянсько-американського діалогу стала обнародувана в січні 1986 р. широкомасштабна програма скорочення ядерних озброєнь, відповідно до якої вся ядерна зброя повиннa булa бути ліквідована до 2000 р[17,C.103]. Незважаючи на те, що програма в цілому була явно нереалістична, основні міри, які пропонувалося здійснити на першому етапі скорочення-ліквідація ракет середньої дальності й скорочення вдвічі числа стратегічних згодом послужили основою для позиції СРСР на переговорах про скорочення озброєнь. Пропозиції про скорочення стратегічних озброєнь і засобів середньої дальності були висунуті Радянським Союзом у ході радянсько-американської зустрічі у верхах у Рейк'явіку, що відбувся в жовтні 1986 р. У ході цієї зустрічі була досягнута принципова домовленість про 50% скороченні всіх компонентів стратегічних сил, у тому числі радянських важких ракет. Крім цього Радянський Союз знову виразив готовність піти на виключення засобів передового базування США із числа стратегічних носіїв. Радянський Союз також зняв вимогу про облік ядерних засобів середньої дальності Франції й Великобританії й виразив готовність піти на повну ліквідацію всіх радянських й американських ракет середньої дальності в Європі. Однак ці пропозиції Радянського Союзу були пов'язані з обмеженням діяльності по створенню протиракетних систем, зокрема із зобов'язанням про невихід з Договору по ПРО протягом десяти років. Оскільки США відмовилися піти на обмеження робіт в області ПРО, Радянський Союз зняв свої пропозиції. У березні 1987 р. Радянський Союз пішов на те, щоб відокремити досягнення домовленості про ракети середньої дальності в Європі від питання про дотримання Договору по ПРО. Результатом цього рішення стало досить швидке досягнення остаточної домовленості про повну ліквідацію ракет середньої дальності. При цьому в ході переговорів сфера дії Договори була розширена й СРСР і США домовилися про повну ліквідацію ракет, дальність яких лежала в межах від 500 до 5500 км. Договір про ліквідацію ракет середньої й меншої дальності (Договір РСМД) був підписаний 8 грудня 1987 р. і набув чинності 1 червня 1988 р[16,C.106]. Відповідно до Договору Радянський Союз ліквідував всі ракетні комплекси "Піонер" (SS-20), а також ракети Р-12 (SS-4) і Р-14 (SS-5)і оперативно-тактичні ракети, дальність яких перевищувала 400 км. Оскільки скорочення стратегічних сил як і раніше було вв'язано з обмеженням діяльності США по створенню протиракетної оборони, переговори про стратегічні озброєння проходили складніше. До червня 1988 р. сторонам вдалося погодити основні положення можливої угоди. Передбачалося скоротити кількість стратегічних носіїв до 1600 одиниць у кожної зі сторін, а кількість боєзарядів - до 6000. При цьому на ракетах морського й наземного базування повинне було залишитися не більше 4900 боєзарядів. Радянський Союз також підтвердив свою із удвічі скоротити кількість важких ракет. Були погоджені також обмеження на сумарну закинуту вагу і правила заліку боєзарядів на бомбардувальниках, не оснащених крилатими ракетами. Наступною важливою подією, що визначила подальших хід переговорів, стало рішення Радянського Союзу відмовитися від ув'язування питання про невихід з Договору по ПРО з висновком угоди про скорочення стратегічних озброєнь. Про це рішення було оголошено у вересні 1989 р. Крім цього, СРСР погодився не включати в сферу дії майбутнього договору крилаті ракети морського базування. Незважаючи на те, що нові пропозиції СРСР означали усунення основних перешкод на шляху до укладання договору, для його остаточного укладення потрібно було ще біля двох років.

СНО-1 (СТАРТ-1) Договір про скорочення стратегічних наступальних озброєнь між СРСР і США був підписаний 31 липня 1991 р. Договором передбачалося, що протягом семи років після вступу його в дію обидві сторони скоротять кількість своїх ядерних боєзарядів до 6000 одиниць. На момент під­писання Договору Радянський Союз мав 10 271 ядерний боєзаряд, США — 10 371. З 6000 одиниць ядерних зарядів згідно з Договором кожна із сторін може розміщувати не більше, ніж 4900 одиниць на міжконтинентальних ракетах і 1100 одиниць на балістичних ракетах для рухомих комп­лексів.

Поряд із скороченням ядерних боєзарядів Договір СНО-1 пе­редбачав скорочення їх носіїв. Сторони зобов'язалися ско­ротити свої міжконтинентальні балістичні ракети (МБР), балістичні ракети на підводних човнах (БРПЧ) і важкі бом­бардувальники (ВБ) до рівня 1600 одиниць. На момент підписання Договору Радянський Союз мав 2500 носіїв, із них: МБР — 1398, БРПЧ — 940, ВБ — 162. США володіли 2222 носіями, з них: МБР — 1000, БРПЧ — 648, ВБ — 574. При цьому сумарна закинута вага розгорнутих МБР і БРПЧ кожної зі сторін мала бути скорочена на 50%. Дозволялася модернізація важких МБР, але заборонялося виробництво і розгортання нових ракет такого типу. Скорочення надлишку ядерних озброєнь проводилось у три етапи. Перший етап тривав 36 місяців з моменту ратифікації Договору, другий — 60 місяців, третій — 84 місяці.

Договір СНО-1 дійсний протягом 15 років з моменту вступу в дію, а потім може бути продовжений на період до п'яти років. СНО-1 передбачає процедури оповіщення при створенні нових типів ракет та їх випробуванні.

СНО-1 став базовим документом для розробки нових договорів щодо скорочення ядерних озброєнь, таких як СНО-2 і СНО-3.

СНО-2 (СТАРТ-2).Договір про подальше скорочення і обмеження стратегічних і наступальних озброєнь був укладений між Росією і США 3 січня 1993 р. Його підписанню передувала рамкова домовленість, досягнута у червні 1992 р. між президентами Росії та США, про подальше скорочення стратегічних насту­пальних озброєнь. Цей договір закріплював нову стратегічну ситуацію, що склалася у світі після розпаду СРСР. Рівноправною зі США стороною в ньому виступала Росія. Незважаючи на те, що Росія була правонаступницею ядерної спадщини СРСР, їй належало лише 69,4 % колишнього ядер­ного радянського потенціалу. Відтак СНО-2 мав зафіксувати новий рівень стратегічного паритету Росії та США, на базі якого мала зберігатися стратегічна стабільність між цими ядерними країнами у наступному столітті. Збереження ядерного потенціалу на рівні, дозволеному СНО-1, Росії було не під силу.

Головним у Договорі є зобов'язання сторін до 27 грудня 2007 р. скоротити свої ядерні боєзаряди до рівня 3000—3500 оди­ниць і повністю ліквідувати ракети наземного базування з головними частинами індивідуального наведення, що розділюються (РГЧІН). Згідно з Договором, кожна із сторін має скоротити кількість ядерних боєзарядів, розміщених на МБР та БРПЧ, до рівня 1750 одиниць, а також переобладнати 100 важких бомбардувальників на без'ядерні носії. Але якщо в Договорі СНО-1 за важким бомбардувальником зараховувався тільки один ядерний заряд (хоча в дійсності він міг нести до 24 таких зарядів), то Договір СНО-2 враховував усю цю кількість. Договір передбачає проведення скорочень у два етапи. Сенат США ратифікував його у 1996 р., тоді як Держ­дума РФ — лише у 2000 р. Термін дії СНО-2 — 15 років.

При виконанні всіх умов Договору СНО-2 стратегічні сили США будуть налічувати 3500 ядерних боєзарядів, з яких 500 одиниць (14 %) буде розміщено на носіях наземного базування, 1728 одиниць (50 %) — на носіях морського базу­вання, 1272 одиниці (36 %) — на носіях повітряного базуван­ня. Відповідно Росія може мати 3277 ядерних боєзарядів, з яких 795 одиниць (24 %) припадає на носії наземного базування, 1744 одиниці (53 %) — на носії морського базування, 738 одиниць (23 %) — на носії повітряного базування.

До розпаду СРСР, в липні 1991 р. був підписаний останній радянсько-американський Договір про скорочення і обмеження стратегічних наступальних озброєнь (Договір СНО-1). Його недоліки відомі. Головним їх них є умовний підрахунок озброєнь, практично зводить нанівець спочатку оголошений намір сторін вдвічі скоротити свої стратегічні потенціали. Цей та інші недоліки Договору (різний підхід до обмеження охоплюються документом видів СНО, висновок за дужки встановлених кількісних меж крилатих ракет морського базування, відмова США підтвердити свою прихильність до Договору по ПРО), по суті, ставили під питання відповідність цього Договору принципом рівності і однаковою безпеки - США забезпечили собі можливість досягнення військово-стратегічного переваги над СРСР, не виходячи формально за рамки прийнятих зобов'язань.

Відповідно до Договору СНО-1 більш суворому обмеженню піддаються міжконтинентальні балістичні ракети наземного базування (МБР), які традиційно є основою стратегічної мощі СРСР (тепер Росії). Найбільш щадні скорочення встановлені для важких бомбардувальників, по яких потрійну перевагу на боці США. Саме тому з американського наполяганням в сумарний граничний рівень ядерних зарядів (6000 од.) Зараховувався лише 50% ракет, для яких був оснащений кожен бомбардувальник. Що стосується крилатих ракет з дальністю менше 600 км і ядерних бомб, то незалежно від реального навантаження умовно вважається, що кожен бомбардувальник, оснащений для цих видів озброєнь, несе тільки один ядерний заряд.

Нічим не виправданий висновок за дужки Договору стратегічних крилатих ракет морського базування (КРМБ). Радянська сторона спочатку поставила питання про їх повну заборону. Американці дали згоду лише на те, що сторони будуть інформувати одна одну про плани розгортання КРМБ. Правда, при цьому сторони домовилися, що число таких ракет не перевищуватиме 880 одиниць. Ця межа відповідав планами Пентагону, а у СРСР плани були значно скромніші.

Після розпаду Радянського Союзу дуже постала проблема розподілу його ядерної спадщини та недопущення її розкрадання різними військовими формуваннями та країнами. Ядерну зброю отримали Росія, Білорусія, Україна та Казахстан. США, вважаючи що лише Росія зможе контролювати ЯЗ, та розуміючи, що вона єдина з чотирьох ніколи не відмовиться від неї, чинили тиск на Казахстан, Білорусь і Україну, аби ті стали без'ядерними державами, приєдналися до СНО-1. В березні 1992 р. на Мінській зустрічі глав держав СНД не вдалося підписати відповідну угоду, адміністрація Дж. Буша запропонувала свій варіант, котрий мав забез­печити якомога швидше виведення ядерної зброї з колишніх радянських республік. В квітні 1992 р. США висунули проект додаткового п'ятистороннього Протоколу до Догово­ру СНО-1, який був підписаний усіма учасниками 23 травня 1992 р. в Лісабоні - Лісабонського протоколу – Україна, Росія, Білорусія та Казахстан стали правонаступниками Договору СНО-1. У Протоколі Білорусія, Україна і Казахстан засвідчили свої зобов'язання приєднатися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї як без'ядерних держав в якомога короткий термін. Також США заручилася односторонніми заявами пре­зидентів Білорусі, Казахстану і України – приєднатися до ДНЯЗ, вивести стратегічну ЯЗ до Росії, що і було зроблено.

В 1993 році США і Росія підписали СНО-2 – про подальше обмеження стратегічної ЯЗ до рівня 3500 боєзарядів. США ратифікували у 1996, Росія ні – через розширення НАТО, але виконує. Строк до 2007 року.

В 1995 безстроково було пролонговано ДНЯЗ,(185 учасників, діє з 1968) за яким ЯЗ можуть володіти лише 5 „Ядерних Держав” – США, Росія, ВБ, Франція, Китай, але дозволяються „мирні ядерні вибухи”.

В 1996 році підписано Договір про Всебічну Заборону Ядерних Випробувань (включно мирних) (ДВЗЯВ), підписали 5 Я.Д. та Ізраїль, але не підписали Індія, Пакистан, Пн. Корея і не ратифікували США, Росія, Китай => не діє.

1995 – Бангкокський Договір – Без’ядерна зона в південно-східній Азії(не підписали ВБ, Росія, Франція, Китай).

Білет № 2

Бандунзька конференція.

Білет №3

Східна Африка.

У Сомалі, як і в багатьох інших країнах, не сформувалася нація. Ця держава ут­ворилася внаслідок об'єднання колоній — Італійського Со­малі та Британського Сомалі. Значну частину населення складають кочовики-скотарі, що заважає внутрішній ста­білізації та сприяє виникненню територіальних претензій до сусідніх держав (Кенії, Ефіопії, Джібуті), де живуть або куди кочують подібні племена.

У жовтні 1969 р. владу в Сомалі захопив шляхом військо­вого перевороту генерал Мухаммед Сіад Барре. Лише у січні 1991р. його режим було повалено і відразу ж розгорнулася боротьба за владу. У травні 1991 р. партія Сомалійський національний рух проголосила незалежну «Республіку Сомаліленд». На теренах, що не ввійшли до «Сомаліленду», спалахнула боротьба за владу між двома ос­новними угрупованнями, лідери яких оголосили себе тимча­совими президентами: Об'єднаним сомалійським конгресом та Сомалійським національним альянсом.

З 1994 р. Ефіопія виступала посередником, намагаючись установити мир у країні. Але оскільки вона підтримувала опонентів правлячого клану, то успіху не досягла. Тоді ініціативу пере­хопив Єгипет. У грудні 1997 р. угруповання Махді і Айдіда підписали в Каїрі угоду про врегулювання ситуації. Вона передбачає скликання національної конференції з 465 осіб, яка визначить раду з 13 осіб, що обере президента та призначить перехідний уряд. Організації Махді та Айдіда повинні послати на конференцію по 80 делегатів, решта ж репрезентуватимуть інші клани. Проте представники останніх не бажають віддати владу в руки верхівки клану хавійє, що гальмує встановлення миру в країні.

Внутрішній конфлікт у Руанді прихований у далекому минулому. В регіоні сучасних Руанди та Бурунді корінним населенням були пігмеї тва. Згодом сюди прийшли землероби хуту й витіснили пігмеїв у ліси. У XV ст. цей регіон захопили войовничі скотарські племена тутсі, які створили феодальну державу, де вони були елітою, а хуту — експлуатованими. В 1897 р. німці загарбали Руанду та сусідню Бурунді й включили їх до складу своєї колонії — Німецької Східної Африки. Після Першої світової війни вказані території під назвою Руанда-Урунді перейшли під мандат Ліги Націй, яка передала їх Бельгії. Саме тутсі мали доступ до освіти, інших здобутків циві­лізації. Оскільки тутсі мусили ділитися з новими господа­рями, вони посилювали побори та репресії проти землеробів хуту.

Франція, намагаючись зміцнити власні позиції в Африці та розширити зону свого впливу, зробила ставку на хуту: давала освіту їхній верхівці, настроювала проти бельгійців та тутсі тощо. Коли в Африці у 50-ті роки розгорнулася боротьба за незалежність, хуту виступили проти тутсі, яких ототожнювали з колонізаторами. Виникла Партія визволення хуту, яка в 1959 р. почала повстання проти монархії тутсі. В умовах широкої громадянської війни бельгійці вирішили передати владу хуту, значна частина тутсі мусила покинути країну. Тільки в 1959 р. в країні від етнічної ворожнечі загинуло 100 тис. чоловік.

Коли в 1962 р. Руанда стала незалежною країною на чолі з президентом Грегорі Каібандою (хуту), тутсі були остаточно вигнані з державного апарату, армії та поліції. Внаслідок масових погромів вони тікали до Заїру, Конго, Танзанії та Уганди. Проблема руандійських біженців певною мірою ін­тернаціоналізувала міжетнічний конфлікт у Руанді. Незнач­на, найбагатша частина тутсі емігрувала до Європи (у Фран­цію, Бельгію, Швейцарію), США і Канади.

У сусідній Уганді тутсі та їхні політичні організації стали важливою складовою формувань молодого угандійського по­літика Йовері Мусевені, який розгорнув війну проти Мілтона Оботе, що повернув собі владу після скинення в 1979 р. Аміна. Коли Національна армія опору Й. Мусевені в січні 1986 р. прийшла до влади, в ній з 14 тис. бійців було 3 тис. руандійських біженців. У нових сприятливих умовах біженці на базі створеного в 1979 р. в Уганді Руандійського альянсу за національну єдність (РАНЄ) заснували 1987 р. Руан­дійський патріотичний фронт (РПФ). За заслуги в боях на боці армії опору руандійці-тутсі могли обіймати керівні по­сади в армії Уганди. Використавши сприятливі умови, РПФ розпочав роботу зі створення в Руанді підпільних організацій та військових баз. У 1990 р. в умовах зростання незадоволення корінного населення, перш за все баганда, статусом хуту збройні сили РПФ під командуванням Поля Кагаме вступили на територію Руанди. В країні спалахнула війна між урядом та РПФ. Руандійський уряд удався до посередництва пре­зидента Заїру Мобуту, та марно.

Ситуація змінилася, коли президент Хаб'ярімана пішов на значні поступки, підпи­савши у 1992 р. угоди про допуск РПФ до влади. 4 серпня 1993 р. у танзанійському місті Аруша було укладено договір про мир. Президент країни Хаб'ярімана та президент РПФ Кан'яренгве зобов'язались ліквідувати причини вій­ни, яка призвела до загибелі тисяч людей та втечі з країни 900 тис. чоловік при населенні 7,4 млн. Зокрема, угода передбачала злиття двох армій, що ворогували. При підписанні договору були присутні Президент Тан­занії, як посередник при врегулюванні конфлікту, спостерігачі від Бельгії, Франції, Великої Британії, США та країн регіону, президенти Бурунді та Уганди, а також Генеральний секретар ОАЄ Салім Ахмед Салім. Для ОАЄ цей договір став великою перемогою, оскільки вперше миротворчі зусилля африканців із врегулювання конфлікту на континенті (після провалів у Чаді, Конго, Сомалі, Мозамбіку Анголі та Судані) завершились успіхом.

Після підписання договору розгорнулися два процеси: під тиском і за допомоги ООН здійснювались кроки зі втілення в життя укладеної угоди, а одночасно впливові кола в країні готували геноцид тутсі. У межах першого процесу Рада Без­пеки ООН 5 жовтня 1993 р. ухвалила рішення спорядити миротворчу місію до Руанди (МІНУАР) на перехідний період до призначених на 1995 р. виборів. Передбачалося ввести перший контингент чисельністю 800 чоловік у Кігалі (сто­лицю) на шість місяців з метою забезпечення належних умов для роботи органів влади перехідного періоду. Головне завдання МІНУАР полягало в контролюванні за припиненням вогню між урядом та опозицією і поверненням біженців на батьківщину. На кінець грудня в Руанді вже було 600 «голубих касок» для гарантування безпеки в країні та виведення фран­цузького військового контингенту. До кінця січня 1994 р. мав утворитися перехідний коалі­ційний уряд, який би діяв до загальних багато партійних виборів. Але формування уряду затягувалось через політичні суперечки.

Франція, ПАР, Єгипет і країни колишнього Варшавсько­го Договору, кожна з них мала свої мотиви, постачали урядові Руанди багато зброї та військової техніки. При цьому зброя, що купувалась для армії, через місцеві органи влади роздава­лася членам міліції екстремістськи налаштованого цивільного населення. До цих загонів охоче йшли безробітні, безземельні селяни, навіть злочинці. Особливу роль у постачанні зброї відігравала Франція. Крім зброї, Франція виряджала до руан­дійських військ своїх інструкторів. Президент Міттеран дуже вороже ставився до РПФ, оскільки за нею стояла Уганда, яка на думку французів, діяла в інтересах Великої Британії. Загадкова смерть Хаб'ярімани 6 квітня 1994 р. в авіака­тастрофі разом з Президентом Уганди Сіпріеном Нтар'ямірою зруйнувала все зроблене заради миру в Руанді. Хаб'ярімана вважався досить поміркованим і обережним політиком.

Країну охопив кривавий міжетнічний конфлікт, повсюди знищували тутсі та поміркованих хуту, яких звинувачував у вбивстві Президента. Прелюдією до геноциду стало вбивство 10 бельгійців зі складу МІНУАР-1, щоб примусити ООН вивести з країни свої сили. 19 липня І994 р. РПФ, який переміг у громадянській війні, сформував Уряд національної єдності за участі низки партій. Президентом був призначений П. Бізімуніу (хуту). У листопаді 1994 р. сформовано (терміном на п'ять років) однопалатний пе­рехідний парламент з 70 депутатів. Тепер уже тутсі посіли керівні позиції в державі, особливо в армії та поліції.

ООН та ОАЄ докладали зусиль, щоб припинити геноцид, але їхні дії не були послідовними і до початку липня не являли собою чіткої системи. Рада Безпеки ООН спочатку вирішила скоротити свої сили в країні, проте в травні ухва­лила резолюцію про створення контингенту МІНУАР-2 чи­сельністю 5,5 тис. осіб і введення ембарго на постачання зброї. Фактично роль сил ООН відігравали французькі вій­ська, що здійснювали операцію «Бірюза» — за резолюцією від 22 червня 1994 р. Рада Безпеки ООН задовольнила про­хання Франції про участь разом з іншими країнами в гуманітарній операції у Руанді. В операції «Бірюза» загалом брали участь 3 тис. військовослужбовців, 500 з них виділили 7 африканських держав —Сенегал, Конго, Єгипет, Нігер, Чад, Гвінея-Бісау та Мавританія.

Важливим кроком ООН стало створення в листопаді 1994 р. Міжнародного кримінального трибуналу по Руанді, щоб здій­снити правосуддя стосовно осіб, винних у геноциді, та сприя­ти національному примиренню в країні та субрегіоні в ціло­му. Цей трибунал являв собою перший випадок залучення міжнародно-правового механізму до розв'язання внутріш­нього конфлікту. Він притягнув до відповідальності 36 осіб, головним чином командирів бандформувань, з яких понад 30 чоловік перебувають у в'язниці в місті Аруші — штаб-квартирі Трибуналу. Процес судового розгляду справ триває з 1998 р.

У цілому можна зазначити, що без втручання світової та африканської спільноти, без їхньої допомоги, у тому числі матеріально-продовольчої, масштаби геноциду, його тривалість та кількість жертв були б значно більшими. Захід підтримує відносини з сучасним режимом Руанди, використовуючи від­носини, що склалися, у тому числі й допомогу по державній та недержавній лініях, як засіб тиску на уряд заради миру в країні. Небезпека нового загострення ситуації у ній існує донині. Станом на 1998 р. в Уганді, Заїрі тощо проживало 2,5 мли біженців-хуту з Руанди, продовжують діяти загони бойовиків-хуту, які мають свої бази в сусідніх країнах.

На відміну від Руанди громадянська війна в Судані має принципово іншу спрямованість. її мета — незалежність значної за площею південної частини країни. Відмітною рисою Судану є складна етнічна структура. Внаслідок особливостей історичного процесу північ країни, а це 2/3 її населення, більш розвинута, тому араби-мусульмани завжди посідали привілейоване становище — і до коло­нізації, і після здобуття незалежності — у політичному та економічному житті. При різних урядах південь завжди був занедбаним, у бюджетних асигнуваннях йому приділялось значно менше уваги, аніж півночі. Населення південних районів та його лідери виступали проти насильницької арабізації, вони поставили перед собою мету досягти незалежності. Ця боротьба розпочалася в 1955 р., коли Судан ще не був неза­лежною державою.

Найтривалішим у Судані виявився режим генерала Гафара Німейрі (1969—1985), що захопив владу шляхом збройного перевороту. У лютому 1972 р. він підписав Угоду про мир з представниками Визвольного руху Південного Судану (ССЛМ). Вона передбачала надання півдню країни автономії. Тоді ж було прийнято закон про амністію повстанцям, які складуть зброю. Результатом досягнутих домовленостей стало створення регіонального уряду для півдня країни з широкими правами. На жаль, процес мирного врегулювання було зірвано. Після невдалої спроби державного перевороту з боку лівих сил країни у 1981 р. автономію та уряд Південного Судану було ліквідовано. Оскільки впровадження мусульманського права для населення півдня виявилось неприйнятним, а ліквідація регіонального уряду викликала обурення, в країні знову спалахнула громадянська війна. Боротьбу повстанців очолила організація Визвольний рух народу Судану, Визволь­на армія народу Судану (СПЛМ/СПЛА). Встановленням миру в Судані опікуються ОАЄ, інші африканські організації та окремі країни, держави Заходу.

У критич­них ситуаціях у переговори втручався імператор Ефіопії Хайле Селассіє І. Коли за 10 років війна спалахнула після скасування угоди, посеред­ницька діяльність у Судані дуже ускладнилась. Новий про-марксистський уряд у Ефіопії активно підтримував СПЛМ, СПЛА, забезпечував діяльність його військових баз на своїй території. Судан, у свою чергу, підтримував сили антиурядової опозиції в Ефіопії. Напруженість між обома країнами сприяла загостренню становища в субрегіоні; сприятливішу внутріш­ню ситуацію в Судані у 1985—1989 рр. не було використано для врегулювання відносин «північ — південь».

У квітні 1985 р. група офіцерів, очолювана генералом А. Суар аль Дахабом, здійснила переворот. У 1986 р. військові провели вибори й передали владу цивільному урядові, сфор­мованому за результатами голосування. Проте у 1989 р. бригадний генерал О. Хасан Ахмед аль Башір здійснив чер­говий переворот і встановив ісламський за суттю режим особистої диктатури. Після падіння режиму Меіігісту Хайле Маріама в 1991 р. СПЛМ/СПЛА втратив підтримку Ефіопії, а ісламський уряд виявився особливо непоступливим, зважа­ючи на погіршення позицій противників. Однак широка міжнародна та африканська спільнота й надалі докладала зусиль до встановлення миру в Судані.

З 90-х років ОАЄ приділяє особливу увагу внутрішнім та міждержавним конфліктам у Африці. У великій мірі це спри­чинено позицією генерального секретаря ОАЄ Саліма А. Саліма, який бачив внутрішню, власне африканську природу цих конфліктів. На початку 90-х років за його особистою допомогою було врегульовано багаторічний конфлікт між Суданом та Ефіопією. Дві країни підписали угоди про при­пинення постачання зброї до Південного Судану з боку Ефіопії та на північ Ефіопії з боку Судану.

Досить активно діяла ОАЄ для припинення внутрішнього конфлікту в Судані, використовуючи для цього зусилля окре­мих своїх членів. Президент Нігерії Ібрагім Бабангіда, котрий обіймав посаду голови ОАЄ, виступив як посередник на переговорах. Два інтенсивних раунди переговорів про­ходили в Нігерії у 1992 та 1993 рр., але вони застряли щодо ключового питання відносин між релігією та державою, а також через відмову Башіра надати півдню будь-які права. В організації переговорів у першій половині 90-х років також брали участь представники Кенії, Уганди, Заїру та ЦАР.

У 1994, 1996—1998 рр. низку переговорів провела східноафриканська субрегіональна організація Міжурядова ад­міністрація розвитку (ІГАД), але її можли



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-26; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.204.180.223 (0.016 с.)