Внутрішня і зовнішня політика Ісламської Республіки Іран

Одразу після перемоги революції релігійно-політичне керів­ництво країни оголосило про заходи на користь нижчих верств населення («знедолених»). Встановлювався державний контроль над видобутком і продажем нафти, які раніше знаходились у руках Міжнародного консорціуму. Проводилась націоналізація газової та енергетичної галузей, підприємств важкої індустрії, приватних банків і страхових компаній. Підвищувалась мінімаль­на зарплата робітникам із 217 до 567 ріалів (з 2,9 до 7,4 дол.) у день. Відбиралися землі у власників, що скомпрометували себе співробітництвом з шахським режимом, і передавались селянам. Усього було перерозподілено 1 млн. ґа землі, з них 650 тис. га одержали сім'ї активних учасників ісламської революції.

Ісламізація економіки на практиці привела до її дезоргані­зації. Це досить швидко зрозуміли ісламські керівники держа­ви. З 1983 р. вони стали орієнтуватися на приватний капітал, одночасно підтримуючи державний і змішаний сектор. Багато націоналізованих підприємств знову було продано приватним власникам.

У зовнішній політиці релігійні лідери Ірану ставили за мету звільнення країни від усіх форм залежності від імперіалізму і захист національних інтересів. Ці завдання вирішувались під лозунгом: «Не Захід, не Схід, а іслам». Головними ворогами були названі наддержави: «великий сатана» - США і «малий сатана» - СРСР. Іран вийшов із військового блоку СЕНТО і вступив у рух неприєднання. Надзвичайно велика увага приділялась ідеї експорту ісламської революції. Аятолла Хомейні неодноразово виступав по радіо і телебаченню із закликами до народів му­сульманських країн скинути своїх правителів і встановити ре­жим, подібний до іранського. У 1987 р. він написав політичний заповіт, в якому, зокрема, сказано: «У цей період, коли мусуль­манський світ пригноблюється США і СРСР, їх прибічниками, вкрай необхідно їх викрити, протистояти їм, вселяти відразу до їх мети... Ісламська революція вкоротила руки експлуататорам, це була воля Аллаха - звільнити країну від тих, хто намагається тримати її в темноті, безправності, байдужості молодого поколін­ня шляхом введення шкідливої культури і звичок». Прокляття були накладені на короля Йорданії Хусейна, короля Марокко Хасана II, президента Єгипту X. Мубарака, всю королівську

династію Саудівської Аравії і короля Фахда особисто. Ворогами ісламу окремо названі СІЛА, Ізраїль, Ірак. Така політика на прак­тиці привела до конфронтації з усім світом. Іран опинився в міжнародній ізоляції і зазнав величезних економічних збитків через втрату важливих ринків продажу нафти.

У 1980-1988 роках основною подією в житті Ірану стала війна з Іраком. її причинами були невирішені територіальні пробле­ми, ідеологічні і політичні взаємні претензії, які обидві держави намагалися розв'язати збройним шляхом. Війна не принесла перемоги жодній із сторін, але буквально розорила Іран і Ірак. За оцінками експертів, загальна сума матеріальних збитків Ірану становить 300 млрд. дол., причому особливо постраждали нафто­видобувні райони. Щорічно на війну витрачалося 14 млрд. дол., а загальна сума тільки прямих воєнних витрат перевищила 100 млрд. дол. Надзвичайно зросла зовнішня заборгованість і скоротились валютні резерви.

За час перебування ісламського духівництва при владі еко­номічна ситуація в країні різко погіршилась, валовий національ­ний продукт скоротився на 11%. Життєвий рівень населення, за неофіційними даними, знизився вдвоє (доход на душу населення становить 1 500 дол.).

Після смерті аятолли Хомейні (1989) релігійно-політичне керівництво Ірану змушене пристосовувати норми ісламу до су­часного життя. Ісламський режим почав поступовий відхід від жорстких ідеологічних догм, виступив за поліпшення відносин з рядом держав, за відновлення свого становища в міжнародній торгівлі нафтою і у світовій економіці.

f ~Jf- 28. ТУРЕЧЧИНА

Туреччина після Другої світової війни /

Туреччина не брала участі у Другій світовій війні, але дотри­мувалась курсу «збройного нейтралітету», кілька разів збира­лась вступити в бойові дії на боці фашистського блоку. Це ви­магало утримання великої армії, значних військових витрат, уве­дення додаткових податків з населення.

Після закінчення війни в Туреччині виникла складна полі­тична ситуація. Зростало незадоволення, ширився демократич­ний рух, висувалися вимоги проведення реформ. У січні 1946 р. стався розкол у Народно-республіканській партії, створеній М.К. Ататюрком. Виникла нова Демократична партія на чолі з Адханом Мендересом та Махмудом Джеляль Баяром. Вона ви­ступала проти жорсткого контролю держави над економікою, за

свободу дій для приватного капіталу, за дотримання прав і свобод, закріплених у конституції. Національна буржуазія шукала зов­нішньої підтримки та іноземних інвестицій, які надали б нового імпульсу турецькій економіці. Таку підтримку надали США.

У березні 1947 р. президент США Г. Трумен звернувся з посланням до конгресу, в якому просив про асигнування спеці­альних коштів для надання допомоги Туреччині. За угодою від 12 липня 1947 р. Туреччина прийняла військову допомогу США. У країні розпочалося будівництво стратегічних доріг, аеродромів, військово-морських баз. США збільшували обсяги торгівлі з Туреччиною, ввозячи товари широкого вжитку і вивозячи сиро­вину. В 1948 р. турецький уряд підписав із США угоду про співро­бітництво в рамках «плану Маршала». За 10 років (1948-1957) Туреччина одержала за цим планом близько 800 млн. дол. Крім того, за сприяння США в 1950-1954 pp. країна отримала 65 млн.' дол. від Міжнародного банку реконструкції і розвитку. Іноземні інвестиції сприяли господарському росту Туреччини, хоча, як і раніше, в основному фінансувався державний сектор.

Політика урядів А. Мендереса

У 1950 р. відбулися парламентські вибори, на яких перемог­ла опозиційна Демократична партія. Один з її лідерів М.Д. Баяр став президентом, а інший - А. Мендерес - прем'єр-міністром. В економічній політиці новий уряд проводив курс підтримки при­ватного капіталу і залучення іноземних кредитів та інвестицій. З одного боку, це сприяло зміцненню позицій національної бур­жуазії, з іншого - вело до залежності від США та міжнародних монополій, зростання зовнішнього боргу. В 1955 р. уряд, не маю­чи коштів на виплату відсотків за кредити, заставив майже весь золотий запас. А. Мендерес здійснював відверто проамерикансь-ку зовнішню політику і сприяв експансії США як у своїй країні, так і в регіоні. Туреччина стала членом військових блоків НАТО, СЕАТО, СЕНТО. В 1959 р. вона уклала угоду із США про військове співробітництво, яка надала американській стороні право мати військові бази на турецькій території. З 1954 р. важливе місце в турецькій зовнішній політиці зайняло кіпрське питання. Ту­реччина добивалася розділу Кіпру між грецькою і турецькою общинами острова. Вона зайняла антиарабську позицію під час війни Англії, Франції, Ізраїлю проти Єгипту в 1956 p., збиралася брати участь в антисирійських акціях 1957 р. Така політика не сприяла міжнародному авторитету Туреччини і захисту її на­ціональних інтересів на Близькому і Середньому Сході.

У країні, незважаючи на заборони і репресії, складалася опо­зиція політиці Демократичної партії та уряду А. Мендереса.

Виникали підпільні організації в середовищі інтелігенції, сту­дентської молоді, які виступали за демократизацію суспільного життя, можливість легальної політичної діяльності. Формував­ся профспілковий рух. Офіцери турецької армії створили таєм­ну організацію ататюркістів, яка боролась за повернення до ос­нов політики М. Кемаля. Активізувалось мусульманське духів­ництво, яке змогло добитися від уряду деяких поступок (викла­дання ісламу в школах, будівництво нових і ремонт старих мече­тей, читання Корану по радіо, відкриття богословського факуль­тету в Анкарському університеті та ін.). Виникали націоналі­стичні організації нетурецьких народів - курдів, вірменів, лазів та інших, що виступали проти політики отуречення. Проти опо­зиційних діячів та організацій проводились репресії, показові судові процеси. У 1960 р. була створена спеціальна парламен­тська комісія з надзвичайними повноваженнями для розсліду­вання «підривної діяльності» опозиції.

У країні виникла гостра політична криза. Відбулися масові студентські демонстрації під лозунгами: «У відставку Мендере-са!», «Ми вірні Ататюрку!». їх підтримали курсанти і викладачі військових училищ. |

' > Військові перевороти 60-80-х років XX ст.

27 травня 1960 р. група офіцерів під керівництвом коман­дувача сухопутними силами генерала Джемаля Гюрселя, спира­ючись на армію, здійснила державний переворот. А. Мендерес та інші керівники Демократичної партії були заарештовані, уряд і парламент розпущені, діяльність партій заборонена. За вироком Верховного суду А. Мендерес і два його міністри були страчені, президент республіки засуджений на довічне ув'язнення. Кілька сот діячів скинутого режиму теж засуджувались на різні строки позбавлення волі. Влада перейшла до рук Комітету національ­ної єдності на чолі з Д. Гюрселем. Комітет заявив, що у своїй діяльності він буде керуватися національними інтересами та іде­ями М.К. Ататюрка. У 1961 р. були скликані Установчі збори, які прийняли нову конституцію. Туреччина проголошувалась національною правовою демократичною світською державою. Розширялись рамки демократичних свобод, визнавалось право робітників на страйки. Відбулися вибори в парламент. Прези­дентом став Д. Гюрсель.

Після зняття заборони на діяльність політичних партій діячі Демократичної партії, які не зазнали репресій і залишились на свободі, створили Партію справедливості. У 1965-1971 pp. при владі знаходився її уряд, прем'єр-міністром був лідер партії Сулейман Демірель. Партія справедливості сприйняла економічні ідеї своєї попередниці, виступала за розширення ринкових

відносин, надання пільг великому приватному капіталу в про­мисловості і сільському господарстві. Керівники Партії спра­ведливості прагнули реабілітувати Демократичну партію та її політику, засудити тих, хто в 1960 р. здійснив державний пере­ворот. Ця пропаганда викликала негативну реакцію в армії та суспільстві. Посилювалось незадоволення нижчих верств насе­лення економічними труднощами, безробіттям і обмеженням прав і свобод.

12 березня 1971 р. в Туреччині відбувся другий державний переворот. Вище військове командування пред'явило президен­ту меморандум, в якому говорилось: «В результаті позицій, по­глядів і діяльності парламенту й уряду країна виявилась втягну­тою в анархію, братовбивчу війну і соціально-економічні хвилю­вання». Меморандум вказував на необхідність формування над-партійного уряду, який «покінчив би з анархією та зайнявся б реформами в дусі Ататюрка і передбаченими конституцією». В ньому звучало і попередження: «У випадку, коли це не буде швидко здійснено, турецькі збройні сили сповнені рішучості виконати покладену на них місію по захисту Турецької Респуб­ліки і взяти управління країною безпосередньо у свої руки». Після оголошення цього ультиматуму в парламенті С. Демірель і його уряд підкорилися військовим і подали у відставку, пам'­ятаючи про сумні наслідки перевороту 1960 р.

Керівники армії прямо не захопили владу, але жорстко дикту­вали свою волю політичним партіям і наступним урядам. Про­тягом 70-х років кілька разів формувались коаліційні і над-партійні уряди, які не змогли стабілізувати ситуацію.

Ускладнилось становище на Кіпрі. 15 липня 1974 р. тут відбувся заколот, організований грецькою військовою хунтою, яка прагнула ліквідувати незалежну Республіку Кіпр і возз'єднати острів із Грецією. Уряд президента Макаріоса було скинуто. У відповідь на Кіпрі висадились турецькі військові частини, моти­вуючи цей крок необхідністю захистити інтереси турецької об­щини. Почалися бойові дії між Грецією і Туреччиною. 20 липня 1974 р. Рада Безпеки ООН прийняла резолюцію з вимогою до воюючих сторін припинити інтервенцію і вивести з Кіпру свої війська. Ця вимога не була виконана повністю. Війна припини­лася. Кіпр поділено на грецьку і турецьку зони окупації. Конфлікт набув затяжного характеру і поки що не вирішений.

З другої половини 70-х років у Туреччині почався черговий період наростання економічних труднощів. Це застій у промис­ловості і сільському господарстві, зростання безробіття, різке по­гіршення валютно-фінансового становища. Провідним в економіці залишався державний сектор, який був неефективним і лягав на бюджет важким тягарем. На 1980 р. зовнішня заборгованість Туреччини досягла 20 млрд. дол. Різко загострились соціальні

протиріччя. У країні налічувалось 2,7 млн. безробітних. Активі­зувались екстремістські угруповання неофашистського і ліваць­кого напрямку. По країні прокотилась хвиля терору, пограбувань банків, захоплень заручників, політичних убивств. Уряд прийняв нову концепцію розвитку, але вже не зміг її здійснити.

12 вересня 1980 р. вище військове керівництво здійснило черговий державний переворот. Його організував начальник ге­нерального штабу турецької армії Кенан Еврен. Була створена Рада національної безпеки, яка взяла владу у свої руки. Військова адміністрація заборонила діяльність політичних партій і здійсни­ла перебудову політичної системи в напрямку централізації. Під контролем військових була розроблена і прийнята 7 листопада

1982 р. нова конституція. Законодавча влада належить парла­менту - Великим Національним зборам Туреччини, що склада­ються з 400 депутатів. Виконавчу владу здійснюють президент і уряд. Повноваження президента значно розширені. Він може розпустити парламент і призначити нові вибори, провести рефе­рендум, накласти вето на прийнятий законопроект. Від особис­тих якостей президента багато в чому залежить внутрішня і зовнішня політика держави. Важлива роль відводиться Раді національної безпеки в складі президента, прем'єр-міністра, на­чальника генерального штабу турецької армії, міністрів оборони і внутрішніх справ, командувачів видами збройних сил. Громадсь­ка діяльність дозволяється на певних умовах. Ряд статей кон­ституції передбачає державний контроль за фінансовими джере­лами партій, забороняє їм діяти спільно з профспілками.

У 1983 р. Рада національної безпеки затвердила закон про партії, який суворо регламентував їх діяльність. Були заборо­нені всі релігійні і буржуазні партії, що діяли до військового перевороту. У створенні нових партій не дозволялось брати участь великій групі (понад 700 чоловік) діячів розпущених партій, а деяким з них також заборонялось протягом 5-10 років займа­тися політичною діяльністю. За всіх цих обмежень за короткий час виникло півтора десятки партій. До парламентських виборів

1983 р. були допущені лише три: Партія вітчизни, Народна партія, Партія національної демократії. Перемогла Партія вітчизни, яка завоювала більшість місць у парламенті - 211 із 400. Лідер партії Тургут Озал сформував уряд. Армія, добившись нормалізації обстановки, передала владу в руки цивільних. \