ТОП 10:

КРАЇНИ ТРОПІЧНОЇ І ПІВДЕННОЇ АФРИКИ



З усіх країн Африки, розташованих на південь від Сахари, лише дві - Ефіопія і Ліберія - зберегли політичну незалежність. Решта територій Африки була розподілена між європейськими державами. Найбільшими були британські колоніальні володін­ня. В Західній Африці Англія захопила Нігерію, Золотий Берег, Гамбію і Сьєрра-Леоне; в Східній Африці їй належали Кенія, Уганда, Занзібар і Сомалі. Під її контролем перебувала майже вся Південна Африка. В 1910 р. був створений Південно-Афри-канський Союз, що мав статус домініону. Тут склався расистсь­кий режим.

Франція створила другу за величиною колоніальну імперію, яка включала Західну і Екваторіальну Африку, Мадагаскар і частину Сомалі. Бельгії належала величезна африканська краї­на Конго, територія якої у 80 разів перевищувала площу метро­полії. Менші володіння мали Італія, Португалія та Іспанія. Німецькі колонії за рішенням Паризької мирної конференції були розділені між Англією, Францією, Бельгією та Португалією.

В загарбаних країнах імперіалістичні держави встановили жорстокий колоніальний режим. Корінне населення було поз­бавлене всіх прав. Влада в колоніях знаходилась у руках чинов­ників, надісланих з метрополій. В англійських колоніях перева­жала так звана система непрямого управління. Воно здійснюва­лось через місцеві структури і місцевих правителів. Зберігалась видимість самоуправління і не потрібно було створювати чис­ленний власний адміністративний апарат. Франція застосовува­ла систему прямого управління через своїх державних чинов­ників. На практиці обидві системи часто комбінувались і в чис­тому вигляді майже не зустрічались.

Основними методами колоніальної експлуатації народів Африки були: збір податків грошима і натурою, примусова пра­ця, експропріації земель і створення резервацій, введення систе­ми монокультур, пограбування дрібних товаровиробників через нееквівалентний обмін.

Сільське господарство переорієнтовувалось на потреби зовніш­нього ринку, вирощування експортних культур нерідко вводилося примусово. В міжвоєнний період виробництво кави зросло в 11 разів, чаю - у 10, какао-бобів - у 6, арахісу - у 4, тютюну - у 3 рази. Різко збільшився збір бавовни. Багато колоній перетворилось у країни з монокультурним господарством, коли від 75% до 98% експорту припадало на якусь одну культуру. В Гамбії і Сенегалі це був земляний горіх, на Занзібарі - гвоздика, в Уганді - бавовна, на Золотому Березі - какао, в Того і Камеруні - кава і какао, в Габоні - цінні породи дерев, у Французькій Гвінеї - банани і ананаси.

Гірничовидобувна промисловість, створена колонізаторами в Африці, поставляла на світовий ринок цінну сировину. На 1937 р. Південна і Тропічна Африка давала 97% світового видо­бутку алмазів, 92% кобальту, понад 40% золота, хромітів, літієвих мінералів, марганцевої руди, фосфоритів, близько 30% платини.

Іноземні інвестиції вкладалися в експортні галузі господар­ства. За підрахунками західних економістів, з 1870 по 1936 рік загальна сума іноземних капіталовкладень в африканські краї­ни склала 1,2 млрд. фунтів стерлінгів, 75% цієї суми належало англійським монополіям.

З утвердженням колоніалізму і вторгненням ринкових відносин розпочався докорінний злам традиційних африкансь­ких структур. Колонізатори виконали певну цивілізаторську місію. Розкладалося натуральне господарство, община, виникли нові соціальні відносини. Почав формуватися капіталістичний сектор економіки, відповідна система поглядів на державу і сус­пільство. Торговий капітал був зацікавлений у появі в афри­канців нових потреб і таких прибутків, щоб сформувати ринок для своїх товарів. В колоніях створювались початкові, рідше -середні школи і коледжі. Невеликий прошарок вихідців з Аф­рики здобув вищу освіту в університетах Європи і Америки. Ці люди ставали священиками, юристами, викладачами, а пізніше -політичними лідерами і державними діячами.

В період колоніалізму склалися економічні, політичні, соціальні передумови для створення незалежних африканських держав.

Розділ II Країни Азії та Африки у другій половині XX ст.

НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ І КРАХ КОЛОНІАЛІЗМУ

Етапи деколонізації

У XX ст. колоніалізм вичерпав себе як система. Відбулась трансформація економіки в метрополіях. Під впливом НТР головну увагу почали приділяти науко-ємним видам виробництва. Колонії втрачали попе­редню цінність як джерела сировини і дешевої робо­чої сили, ринки збуту. В умовах національно-визволь­ного руху стало важко зберігати владу над залежними країнами. В суспільній свідомості були розвінчані ра­систські теорії про «цивілізаторську місію» Заходу і нездатність народів Азії та Африки до самостійного розвитку.

На процес деколонізації вплинули такі фактори:

1) розгром мілітаристської Японії і фашистської Німеччини та провал їх загарбницьких планів; 2) ос­лаблення старих колоніальних імперій - Великобри­танії, Франції, Бельгії, Нідерландів, Португалії; 3) підне­сення національно-визвольного руху, консолідація на­ціонально-патріотичних сил і їх прагнення до неза­лежності; 4) діяльність СРСР і СІНА на міжнародній арені, їх економічна, політична, ідеологічна експансія в країни Азії та Африки.

Ліквідація колоніальної системи здійснювалась у три етапи. В 1945-1955 pp. в основному досягли незалежності країни Азії (Індонезія, В'єтнам, Лаос, Камбоджа, Індія, Пакистан, Бірма та ін.). У Північній

Африці незалежною стала Лівія. Характерною рисою наступ­ного 20-річчя (1955-1975) було створення незалежних держав головним чином в Африці. Самостійними стали арабські краї­ни Туніс, Марокко (1956), Алжир (1962). ООН прийняла «Де­кларацію про надання незалежності колоніальним країнам і народам» (1960). Деколонізація була поставлена під міжна­родний контроль, її проведення прискорилось. В 1960 р. неза­лежність здобули 17 африканських країн (Камерун, Мадагас­кар, Сомалі, Конго, Чад, Кот д'Івуар, Габон, Сенегал, Малі та ін.). Цей рік увійшов в історію як «рік Африки». Процес звільнення від іноземного контролю поширився на країни Ара­війського півострова. В 1961 р. на шлях самостійного розвит­ку став Кувейт, що був англійським протекторатом з 1914 р. 23 липня 1970 р. виник султанат Оман в результаті державно­го перевороту і об'єднання князівств Маскат і Оман, що були пов'язані з Англією «особливими договірними умовами». 14 серпня 1971 р. була проголошена повна незалежність від Великобританії Бахрейну, 3 вересня 1971 р. - Катара. 2 грудня 1971 р. замість колишнього англійського протекторату Дого­вірного Оману була створена федерація Об'єднані Арабські Емірати, куди ввійшли 7 князівств: Абу-Дабі, Дубай, Шарджа, Умм-ель-Найвайн, Ель-Фуджайра, Аджман, Рас-ель-Хайма. У 1975-1990 pp. завершилась ліквідація колоніальних імперій. Стали незалежними португальські володіння Ангола, Мозамбік, Гвінея-Біссау. В 1990 р. припинила існування остання коло­нія в Африці - Намібія.

Вибір моделей розвитку

Перед незалежними країнами Азії та Африки постало пи­тання вибору шляхів розвитку. Частина з них обрала західну ліберальну модель, для якої типовими є ринкові відносини, при­ватне підприємництво, конкуренція, державні інститути і полі­тичні структури, що захищають як інтереси суспільства в ціло­му, так і окремої особи. Приймались конституції, створювались політичні партії, які вели боротьбу за владу. Змінювався зміст функцій монархій там, де вони збереглися.

Інша модель - комуністична. її характерними рисами були: відсутність приватної власності, державна система економіки, диктатура прокомуністичних або прорадянських сил, колектив­на діяльність. Встановлювались авторитарні режими, наявність яких була звичною для афро-азіатських суспільств.

Як перша, так і друга моделі виявились не зовсім прийнят­ними для країн, що визволилися від колоніалізму. їх господар­ство дуже повільно пристосовувалось до світового ринку, зберігало монокультурний характер, орієнтувалось на вивіз сировини. Важ­ко приживались звичні для Заходу принципи приватного підприємництва і конкуренції. Провідну роль у розвитку еконо­міки брала на себе держава. Створювався державний сектор, прибутки від якого витрачались на забезпечення потреб еліти, бюрократії, військових і лише в останню чергу - нижчих верств суспільства. Основна частина колишніх колоній і напівколоній переживала значні економічні труднощі. Однак виділились і дві групи країн, які знайшли ефективний шлях розвитку. Перша -нові індустріальні країни (Південна Корея, Сінгапур, Гонконг, Тайвань, надалі також Малайзія, Індонезія, Таїланд та ін.); вони розвивали наукоємні галузі виробництва, орієнтовані на експорт. Друга - нафтовидобувні країни Аравійського півострова (Саудів­ська Аравія, Кувейт, Об'єднані Арабські Емірати, Оман, Катар, Бахрейн). Під контролем і за допомогою держави ці дві групи країн здійснили структурну перебудову економіки і зайняли важливе місце в міжнародному поділі праці.

Традиційні для Заходу політичні інститути отримали в Азії та Африці новий зміст. Партії часто створюються як етнічні, племінні, земляцькі, кастові, релігійні об'єднання, які використо­вуються лідерами для перерозподілу влади і національних ба­гатств на користь окремих племен і народів. Глава держави сприймається як загальний благодійник і захисник. Дуже силь­ним є політичний вплив армії.

Близько 20 країн Азії та Африки обрали некапіталістичігай шлях розвитку і «соціалістичну орієнтацію» (Алжир, Сирія, Ірак, Бірма, Гвінея, Ефіопія, Бенін, Конго, Танзанія, Ангола, Мозамбік та ін.). З комуністичної моделі запозичувались її суспільні ос­нови (однопартійність, авторитаризм, культ особи вождя та ін.). Економічні проблеми намічалось вирішувати через націоналіза­цію засобів виробництва, проведення індустріалізації, створення кооперативів у сільському господарстві. Ця концепція на прак­тиці довела свою нежиттєздатність.

І західні країни на чолі із США, і СРСР намагались нав'яза­ти незалежним державам Азії та Африки свою модель розвит­ку. При цьому вони прагнули вирішувати свої геополітичні, еко­номічні, ідеологічні проблеми. У свою чергу, багато колишніх колоній і напівколоній, скориставшись конфронтацією великих держав, робили заяви про ту чи іншу орієнтацію і одержували значну допомогу. Змагання двох систем закінчилось на користь Заходу. На даний період найбільш оптимальним шляхом роз­витку афро-азіатських народів вважається шлях синтезу тради­ційних цивілізаційних основ і західних досягнень.

У 80-90-х pp. XX ст. у світі активізувався процес глобалі­зації - інтернаціоналізації і взаємозалежності в розвитку світової економіки. Капітали, товари, робоча сила, інформація та ідеї пе­реміщуються з країни в країну, з регіону в регіон. Зростає вплив високорозвинутих держав і транснаціональних корпорацій, які посилюють свій контроль над світовим ринком і національним господарством окремих країн. Транснаціональні корпорації, об'єднуючи фінанси, виробництво, торгівлю, швидко підкоряли собі світовий економічний простір і нині їм належить 40% світо­вих засобів виробництва. Так, щорічний рівень продажу про­дукції компанії «Дженерал моторе» у кінці 90-х років переви­щував валовий внутрішній продукт Індонезії, компанії «Ексон» - ВВП Південно-Африканської Республіки, у «Соні» він дорів­нював ВВП Єгипту і був більшим ВВП Нігерії. П'ять найбіль­ших транснаціональних корпорацій мали більші обсяги реалі­зації, ніж ВВП усіх країн Близького і Середнього Сходу і Північної Африки разом узятий. До позитивних наслідків діяль­ності ТНК належать: забезпечення зайнятості в багатьох краї­нах; сплата податків у національні бюджети, які можна спряму­вати на соціальні програми; поширення передових технологій; сприяння індустріалізації слаборозвинених країн; формування конкурентного середовища. Проте вони скеровують глобальний процес перекачування цінностей усіх видів - від матеріальних і валютних до інтелектуальних - у високорозвинені держави і продовжують збагачувати невелику групу країн-лідерів. На­прикінці XX ст. виник рух антиглобалістів, які виступають за перехід до більш справедливого світового економічного порядку і забезпечення достойного рівня життя всіх народів.

У 80-х роках Міжнародний валютний фонд і Міжнародний банк реконструкції і розвитку висунули програму структурної перебудови економіки країн Азії, Африки, Латинської Амери­ки, інших регіонів. Вона передбачала зняття державного регу­лювання в господарських процесах, приватизацію державного сектора, відкриття внутрішніх ринків, необхідність для місце­вих товаровиробників конкурувати на рівних з іноземними кор­пораціями, ліквідацію контролю над цінами. Надання кредитів та інших видів фінансової допомоги обумовлювалось числен­ними додатковими вимогами. Ці перетворення мали подолати негативні явища в країнах, які розвивали свою економіку ко­мандно-адміністративними методами, без урахування ринкових чинників, допомогти їм ефективно перебудувати господарство. Невдачі країн, які сприйняли програму, МВФ і МБРР поясню­ють неточним виконанням їх рекомендацій. Індія і Китай відмовились від програми і фінансової допомоги міжнародних установ і успішно реформують свою економіку за власними національними моделями.

Міжнародні організації

Країни, що визволилися від колоніальної залежності, стави­ли своєю метою виробити власну лінію в міжнародній і регі­ональній політиці. В 1961 р. виник Рух неприєднання, який бореться за загальний мир, співробітництво, невходження у військові блоки. Афро-азіатські та інші зацікавлені держави об'єдналися в «групу 77» (1964) для спільного вирішення еко­номічних проблем. Нині в ній нараховується близько 130 членів. Були створені регіональні об'єднання: Ліга арабських держав (1945), Організація африканської єдності (1963), Асоціація дер­жав Швденно-Східної Азії - АСЕАН (1967), Асоціація регіональ­ного співробітництва країн Південної Азії (1985), Форум Азі-атсько-Тихоокеанського економічного співробітництва (1989), Чорноморське економічне співробітництво (1992) та ін. Вони розробляють узгоджені програми економічного і культурного розвитку, спільні дії в зовнішній політиці. Так, Організація Ісламська конференція (1971) служить зміцненню мусульмансь­кої солідарності, розширенню міждержавної співпраці, ліквідації расової дискримінації і всіх форм колоніалізму, підтриманню міжнародної безпеки, збереженню святих місць.

Специфічною є роль Британської співдружності націй, «доб­ровільної асоціації незалежних держав», що виникла в резуль­таті розпаду Британської колоніальної імперії. Взаємовідноси­ни її членів визначені Вестмінстерським статутом 1931 р. як відносини незалежних і рівноправних держав. Співдружність складається з 51 члена: ЗО республік, 5 монархій, що мають своїх правителів, 16 держав, які визнають главою британського монар­ха і мають англійського генерал-губернатора. До співдружності входять такі афро-азіатські країни: Бангладеш, Ботсвана, Гамбія, Гана, Замбія, Зімбабве, Індія, Індонезія, Кенія, Лесото, Ліберія, Мав­рикій, Малаві, Малайзія, Намібія, Нігерія, Свазіленд, Сейшельські острови, Сінгапур, Сьєрра-Леоне, Танзанія, Уганда, Шрі-Ланка, ПАР.

Більшість міжнародних об'єднань на перший план висува­ють спільну економічну політику. Так, для членів Британської співдружності націй у взаємній торгівлі знижені або відмінені мита на товари, що ввозяться. Найбільша у світі зона вільної торгівлі, яка передбачає відсутність тарифних і кількісних об­межень на товарообіг, створена Форумом Азіатсько-Тихооке-анського співробітництва. До неї входять США, Канада, Авст­ралія, Нова Зеландія, Японія, Китай, Південна Корея, Гонконг, Тайвань і 6 країн АСЕАН (Індонезія, Малайзія, Сінгапур, Таї­ланд, Філіппіни, Бруней). На початку 90-х років країни - чле­ни Форуму контролювали 40% світової торгівлі і виробляли майже половину ВВП світу.

ЯПОНІЯ







Последнее изменение этой страницы: 2016-09-18; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 35.175.191.72 (0.007 с.)