ТОП 10:

Режим особистої влади президента Сукарно



Народ Індонезії відстояв свою незалежність і свою респуб­ліку, проголошену 17 серпня 1945 р. Набрала чинності консти­туція 1945 р. Відповідно до її положень президент наділявся великими повноваженнями - він був главою держави, прем'єр-міністром і головнокомандувачем збройних сил. Президентом став лідер національно-визвольного руху Сукарно.

Обстановка в країні характеризувалась політичною нестабіль­ністю, часто змінювалися уряди. В кінці 50-х років почав склада­тися режим особистої влади президента Сукарно. Він висунув кон­цепцію «керованої демократії», суть якої полягала в розширенні функцій виконавчої влади і безпосередньо глави держави. Сукар­но заявив, що самобутнє специфічне індонезійське суспільство у світовій історії йде своїм шляхом, а основою його розвитку є фун­кціональні групи - армія, профспілки, селянські, жіночі, молодіжні та інші громадські організації.

В1960 р. Сукарно призупинив дію конституції, розпустив парла­мент і ввів одноосібне президентське правління. Діяльність політич­них партій була поставлена під контроль держави. Створювався На­ціональний фронт, очолюваний президентом. Його програмою став Політичний маніфест, в якому декларувалися 5 принципів розвитку Індонезії: конституція 1945 p., індонезійський соціалізм, керована демократія, керована економіка, індонезійська самобутність. Кінце­вою метою проголошувалась побудова «індонезійського соціалізму» на основі класового миру, соціальної справедливості і національної єдності. Основою нового політичного режиму президент назвав «союз трьох найважливіших сил країни - націоналізму, релігії і комуніз му», що відповідало реальному співвідношенню сил у суспільстві.

Важливою складовою частиною «керованої демократії», її своє­рідним втіленням у господарській сфері стала «керована економі­ка». Вона передбачала обмеження іноземного капіталу, створення сильного державного сектора, проведення аграрної реформи. Дер­жавний сектор економіки формувався, в основному, не внаслідок будівництва підприємств, створення нових і модернізації існую­чих галузей, а шляхом націоналізації іноземної власності. За 1958-1965 pp. було націоналізовано або поставлено під контроль дер­жави 70% іноземного капіталу. В 1960р. були прийняті закон про розподіл урожаю і основний аграрний закон. Вони встанов­лювали максимум орендної плати, обмежували поміщицьке зем­леволодіння, передбачали передачу земельних лишків селянам. Створювався державний сектор у сільському господарстві, на на­ціоналізованих плантаціях організовувались держгоспи. В обста­новці політичної нестабільності державний сектор Індонезії фун­кціонував неефективно і сприяв розвалу господарства. «Керована економіка» перетворилась у некеровану.

Президент Сукарно прагнув відвернути увагу суспільства від внутрішніх проблем і сконцентрувати її на зовнішній політиці. На початку 60-х років Індонезія вела запеклу боротьбу проти створення федерації Малайзії з колишніх англійських колоній

- Малайї, Сінгапура, Сабаха, Саравака, Брунея. Свою позицію індо­незійська сторона обґрунтувала тим, що нова держава буде вести ворожу їй політику. Після створення федерації був висунутий лозунг «Знищити Малайзію!». На знак протесту проти вступу нової держави в ООН Індонезія вийшла з цієї організації. В прикордонних районах відбувалися збройні сутички. В цій си­туації президент Сукарно знайшов підтримку в маоїстського керівництва комуністичного Китаю.

Антималазійська кампанія загострила внутрішні супереч­ності режиму «керованої демократії». Темпи приросту наці­онального доходу були в 1,5 рази нижчі, ніж темпи приросту населення. Основні галузі промисловості працювали на 30-40% своїх потужностей. Зростали інфляція, безробіття. Ціни на това­ри першої необхідності підвищились у 20 разів.

: і Державний переворот 1965 р. Розвиток країниу другій половині 60-х90-хpp. XX ст.

В Індонезії зростало незадоволення авторитарним режимом президента Сукарно. Комуністична партія і армія готувались захопити владу. Посилаючись на зовнішню небезпеку і можли­ву агресію з боку Малайзії, комуністи вимагали від президента створити п'ятий вид збройних сил - народне ополчення (поряд із сухопутною армією, авіацією, флотом і поліцією) і розрахову­вали використати його в своїх цілях. КПІ вела активну пропа­ганду в армії, мала особливий орган - Спеціальне бюро по роботі у збройних силах. Комуністи зуміли залучити на свій бік знач­ну частину офіцерства. Був розроблений план збройного повстан­ня, що передбачав зайняття стратегічних об'єктів, фізичне зни­щення генералітету, впливових політиків.

ЗО вересня 1965 р. в Індонезії розпочався комуністичний зако­лот, який мав успішний початок. Повсталі створили керівний орган

- Революційну раду, захопили ряд важливих пунктів, розстріляли шість генералів, у тому числі командувача сухопутних військ. Президент Сукарно зайняв нейтральну позицію, уникаючи відкри­тої оцінки подій. Боротьбу проти комуністичного заколоту очолив генерал Сухарто, командувач стратегічного резерву сухопутних військ. Армія взяла ситуацію в країні під свій контроль.

Розпочалися масові акції по знищенню комуністів, КПІ була розгромлена і заборонена. Військове керівництво звинуватило президента Сукарно в злочинній бездіяльності під час комуні­стичного повстання й усунуло його від влади.

В 1968 p. генерал Сухарто став президентом Індонезії, його режим спирався на армію. Була офіційно прийнята концепція «подвійної функції» збройних сил, відповідно до якої армія по­ряд зі своїми основними обов'язками також керує всім суспіль­ством і надає йому стабільності. 15 тис. військовослужбовців направлялось для роботи в держапараті, державних компаніях, фірмах. Армія також залучалась до економічної діяльності. Військовим органам належали великі підприємства і фірми в різних галузях господарства. В парламенті країни військовим виділялось спочатку 100, а потім 75 місць.

У політичному житті відбулися певні зміни, головну роль почало відігравати об'єднання функціональних груп - Голкар, до якого ввійшло близько 200 різних громадських організацій і спілок. У 70-х роках організувалися основні опозиційні партії -Партія єдності та розвитку і Демократична партія.

Новий режим докорінно змінив економічну політику, в ос­нову якої відтепер були покладені ідеї прискореного розвитку приватного сектора, вдосконалення ринкових відносин, створен­ня сприятливих умов для національних підприємців та інозем­них корпорацій. У 70-80-х роках головна увага приділялась роз­витку і модернізації нафтовидобувної галузі. Держава змогла ефективно використати в національних інтересах значні іноземні інвестиції. За короткий час Індонезія увійшла в число 15-ти найбільших виробників нафти і нафтопродуктів у світі, закріпи­лася на міжнародних ринках. У 1990-1995 pp. прямі іноземні інвестиції в її економіку становили 35 млрд. дол. Отримані чи­малі кошти вкладалися в гірничовидобувну промисловість, лісо­розробки, інфраструктуру. Помітно зріс життєвий рівень наро­ду. Національний доход у середині 90-х років становив 920 дол. на душу населення. Індонезія відставала у своєму розвитку від передових країн регіону, але мала сприятливі перспективи.

Економічна модернізація не супроводжувалась поступовою демократичною перебудовою політичної системи. Режим особис­тої влади президента Сухарто діяв у незмінному вигляді. Політичні вимоги нових соціальних груп ігнорувались.

Кризакінця 90-хроків. Початок демократизації

Фінансово-економічна криза в Швденно-Східній Азії 1997-1998 pp. завдала господарству Індонезії тяжкого удару. Збанкру­тувало 70% підприємств. Через зниження експорту нафти і газу впали прибутки держави і приватного бізнесу. З країни за короткий термін було вивезено 20 млрд. дол. Зовнішній борг склав 138млрд. дол., причому більшість позик підлягала поверненню в кінці 1998 р. Кількість безробітних досягла 20 млн. чол., 50% населення опинилося за межею офіційного рівня бідності.

Криза різко загострила політичну ситуацію. Сотні тисяч людей вийшли на мітинги і демонстрації, вимагаючи відставки Сухарто. Головну роль у масових антисухартівських виступах відіграло студентство. В травні 1998 р. режим багаторічного авторитарного лідера впав. Посаду президента обійняв Б. Хабібі. Він оголосив про початок демократичних реформ. Звільнялась велика група політв'язнів. Уряд заявив про надання широкої автономії Східному Тимору - колишній португальській колонії, приєднаній до Індонезії в 1987 р. всупереч рішенням ООН. Виникло понад 100 нових політичних партій, найбільшими з яких є Партія національного мандату, Партія національного відродження, Національний фронт. Ті кілька партій, що існува­ли раніше під контролем держави, істотно змінили свої про­грамні вимоги.

Депутати Народного консультативного конгресу в листопаді

1998 р. на своїй позачерговій сесії під тиском масових народ­них виступів прийняли рішення провести загальні вибори в

1999 p., розпочати розслідування справи про корупцію Сухарто, скоротити представництво військових у парламенті, обмежити перебування президента на своєму посту двома термінами.

Парламентські вибори в Індонезії відбулися в червні 1999 р. Військовим було надано 38 місць замість 75. Вище командуван­ня заявило про поступовий відхід армії від політики. У жовтні 1999 р. був обраний новий президент - представник опозиції А. Вахід. У 1999-2001 pp. продовжувались зіткнення в різних регіонах на етнічному і релігійному ґрунті. Розроблено програ­му «розширеної автономії», яка передбачає розмежування повно­важень центральних і місцевих органів влади. Центр має повніс­тю контролювати зовнішню політику, оборону, безпеку, фінанси, юриспруденцію, питання релігії.

23 липня 2001 р. Народний консультативний конгрес зму­сив А. Вахіда піти у відставку як діяча, який не зміг досягти стабільності у країні і викликав масове незадоволення своєю політикою. Пост президента зайняла віце-президент Мегаваті Сукарнопутрі, дочка президента Сукарно.

РЕСПУБЛІКА ІНДІЯ

Піднесення національно-визвольного руху. Створення ""* Республіки Індія

В боротьбі проти англійського колоніального панування об'єднались основні верстви населення Індії. Після Другої світо­вої війни індійський національно-визвольний рух рішуче поста-

вив питання про незалежність. Керівну роль відіграла індійська національна буржуазія та її партія Індійський національний конгрес на чолі з Махатмою Ганді. Антианглійські виступи охо­пили різні провінції Індії. В 1946 р. відбулося повстання на військовому флоті, яке було придушене силою зброї.

Британські власті змушені були розпочати переговори з лідерами ІНК і Мусульманської ліги. В 1947 р. єдина Бри­танська Індія розділялась на два домініони - Індію і Пакис­тан. Розподіл територій здійснювався за релігійною ознакою. При цьому не враховувались ні економічні зв'язки між різни­ми регіонами, ні національний склад населення, ні географічні рубежі. Домініон Пакистан складався із західної частини (нині Пакистан) та східної (нині Бангладеш), які віддалені одна від одної більш ніж на тисячу кілометрів. Князівствам надава­лось право самим вирішувати, до якого домініону вони відійдуть. Попередня процедура розділу супроводжувалась рядом політичних конфліктів та індо-мусульманських по­громів. Кількість біженців перевищила 12 млн. чол., близько 1 млн. чол. загинуло.

В січні 1948 р. Махатма Ганді оголосив безстрокове голоду­вання на знак протесту проти індо-мусульманської різні, закли­каючи релігійні общини до терпимості і примирення. Під час цієї акції він був убитий індусом-екстремістом. Махатма Ганді, який все своє життя боровся проти насильства в будь-якій формі, сам став його жертвою.

26 січня 1950 р. Індія проголосила себе республікою. Була прийнята її конституція. Індія - це федеральна республіка, об'єд­нання штатів і окремих територій. Законодавча влада нале­жить двопалатному парламенту (Народна палата і Рада штатів), а в штатах - законодавчим зборам. Виконавча влада знахо­диться в руках загальноіндійської ради міністрів у Делі і урядів штатів на чолі з головними міністрами. Офіційно президент вважається главою виконавчої влади, фактично влада перебу­ває в руках прем'єр-міністра. Проведене чітке розмежування законодавчої, виконавчої і судової влади, функцій центру і місце­вих органів. У конституції закріплені демократичні свободи, проголошується рівність громадян перед законом незалежно від національності, раси, статі, касти, релігії. Індійська консти­туція містить положення про «відсталі класи», які мають зна­ходитись під опікою держави. До них належать зареєстровані касти (колишні недоторкані), зареєстровані племена, інші слабкі класи (нижчі соціальні верстви, жінки). За поправкою 1951 р. до статті 15, пункту 4 держава може «видавати особливі поста­нови, які стосуються розвитку якихось соціально чи культурно відсталих прошарків громадян ».

/ •" «Курс Неру» (1950-1964)

Уряд Республіки Індії очолив лідер ІНК Джавахарлал Неру, який перебував на цьому посту з 1950 по 1964 рік. Його політика дістала назву «курс Неру». В економіці провідна роль відводилася сильному державному сектору. Він створювався шляхом націона­лізації за викуп ряду галузей і окремих підприємств, що належали англійському капіталу, а також внаслідок індустріалізації. Це були авіалінії, військове виробництво, атомна енергетика, вугільна і на­фтова промисловість, важке машинобудування, зв'язок. Держава брала на себе здійснення складних дорогих програм і проектів. Робилась установка на застосування різних форм контролю, регу­лювання приватного сектора. Вводилась система планування і про­грамування. Індійська національна буржуазія в цілому підтриму­вала державну політику індустріалізації. її сферою діяльності за­лишилась легка, харчова, обробна промисловість, торгівля.

Уряд прийняв ряд пільг для дрібних товаровиробників, яким надавались кредити, закріплювалося право на випуск певних то­варів. Стосовно іноземного капіталу проводилась подвійна полі­тика. З одного боку, його діяльність обмежувалась, з іншого - він залучався в економіку на певних умовах, як правило, для створен­ня підприємств важкої індустрії, а також тих, продукція яких була необхідна в Індії.

Велика увага приділялась сільському господарству. Комісія уряду і комісії штатів з аграрної реформи виробили рекомен­дації щодо проведення аграрних перетворень в інтересах селян­ства. Було проведено ліквідацію системи посередників між влас­никами землі та орендарями, обмежено поміщицьке землеволо­діння. Частина земель забиралась у поміщиків за викуп і пере­давалась селянам. Встановлювався максимум орендної платні, яка не повинна була перевищувати третину врожаю. Селяни, які обробляли свої ділянки п'ять і більше років, дістали право їх викупити. В результаті аграрної реформи кількість дрібних зем­левласників збільшувалась до 70-80% усього селянства. Основ­на частина населення Індії отримала засоби до існування.

Держава здійснила ряд заходів по створенню сильного рин­кового сектора в сільському господарстві, які дістали назву «зе­леної революції». Передбачалось освоєння цілинних земель і пустищ, будівництво зрошувальних каналів, використання су­часних агротехнічних методів. Створювалися кооперативи і фер­ми, де застосовувалась техніка і наймана праця.

Уряд Дж. Неру провів серію соціально-культурних реформ, спрямованих на ліквідацію пережитків середньовіччя в суспіль­ному житті країни. Було ліквідовано кастову систему, будь-які обмеження за релігійними, національними і расовими ознака­ми. Жінкам надавались рівні права з чоловіками. Здійснювались

заходи з подолання неграмот­ності, створення висококваліфі­кованих національних кадрів. В 1956 р. була проведена адмініст­ративно-територіальна реформа з урахуванням національного і мовного факторів. Не всі народи Індії виявилися задоволеними її результатами, що призвело до де­яких нових конфліктів.

Незалежна Індія одразу ж почала відігравати важливу роль в міжнародних відносинах на ос­нові ідей ненасильництва, не­приєднання до військових блоків, солідарності народів колишніх колоній і напівколоній в боротьбі за свої права. Дж. Неру висту­пив одним з ініціаторів скликан­ня Міжнародної конференції країн Азії та Африки в Бандунзі (Індонезія) в 1955 р. В докумен­тах конференції були проголошені 5 принципів мирних взаємо­відносин «Панча шила»: 1) повага суверенітету і територіальної цілісності; 2) взаємний ненапад; 3) невтручання у внутрішні спра­ви; 4) рівноправність; 5) мирне співіснування. Надалі ці принци­пи стали основою взаємовигідних стосунків Індії з іншими краї­нами. В 1961 р. Індія відновила суверенітет над португальськими колоніями Гоа, Діу, Даман на своїй території. Напруженими зали­шалися відносини Індії з Пакистаном з питання про статус шта­ту Кашмір. Прикордонні сутички кілька разів переростали в бойові дії. В 1962 р. Індія зазнала нападу з боку КНР. Індійські війська були розбиті, китайська сторона окупувала ряд гірських районів Індії, які утримує й зараз.

Індія прагнула розвивати дружні відносини з усіма країна­ми. Вона залишилася в складі Британської співдружності націй і повною мірою скористалася в національних інтересах тими перевагами, які давало це членство. Індія встановила тісні зв'яз­ки з СРСР, ефективно використовувала радянську допомогу для своєї індустріалізації.

В 1964 р. помер видатний державний діяч Індії Дж. Неру. Він проводив курс політичного і соціального компромісу, знахо­див основу для об'єднання інтересів різних класів, суспільних груп, релігійних общин, народів. Дж. Неру належить заслуга проведення масштабних економічних і політичних перетворень,

які зробили Індію країною, що динамічно розвивалась і зайняла гідне місце в регіоні і світі. В той же час у країні тривало розме­жування сил, склалася нова ситуація, яку повинен був врахову­вати ІНК у своїй політиці.

Соціально-економічний і політичний розвиток Індії в другій 11 половині 60-х — 80-х pp. XX ст. Етнорелігійні конфлікти

Лідером Індійського національного конгресу стала дочка Дж. Неру Індіра Ганді, яка очолювала уряди з 1966 р. по 1984 р. з перервою в 1977-1979 pp. Наприкінці 60-х pp. в ІНК загостри­лася суперечка з питання вибору шляху розвитку країни, яка привела до виникнення двох угруповань. Більшість на чолі з прем'єр-міністром І. Ганді наполягала на розширенні соціаль­но-економічних реформ. Опоненти виступали проти незмінності «курсу Неру» в економіці, проти обмеження великого капіталу, за скорочення державного сектора і пільг для нього. В 1969 p., незважаючи на опір опозиції, в Індії була проведена націоналі­зація 14 провідних банків і створені спеціальні органи з інвесту­вання державних галузей. В ІНК відбувся перший розкол. Час­тина керівництва вийшла з неї і створила нову партію Індійський національний конгрес (організація).

На початку 70-х років Індія надала допомогу національно-виз­вольному руху Східної Бенгалії в боротьбі за незалежність і оголо­сила війну Пакистану, в якій здобула перемогу. Виникла нова дер-- Бангладеш. Ці події зміцнили позиції уряду І. Ганді.

В 1971-1973 pp. був установлений державний контроль над системою страхування, відмінені пенсії та привілеї князів, на­ціоналізовані виробництво кольорових металів, видобуток вугіл­ля, частина текстильної галузі. Активізувалось проведення «зе­леної революції». Уряд прийняв соціальні програми, спрямовані на поліпшення життя нижчих верств населення. Намічені пла­ни не були реалізовані через відсутність необхідних коштів і помилки уряду І. Ганді. Політика сприяння державному секто­ру господарства за рахунок приватного привела до уповільнен­ня темпів економічного розвитку. На загальну ситуацію впли­нула одночасна дія таких факторів, як підвищення світових цін на нафту, війна з Пакистаном, необхідність забезпечувати мільйо­ни біженців з Бенгалії, демографічний вибух. Життєвий рівень населення, і без того низький, падав і далі, збільшувалось безро­біття, зростали ціни на продовольство і товари першої необхід­ності. Це викликало масові антиурядові виступи в різних кінцях країни, які використали противники ІНК. Під час передвибор­ної компанії 1977 р. опозиційні партії створили єдиний блок Джаната парті («Народна партія»), який переміг на парламентсь-

ких виборах і сформував уряд на чолі з М. Десаї. Він знахо­дився при владі 28 місяців, але не зміг виробити ефективної політики і оволодіти ситу­ацією. В 1978 р. в ІНК стався другий розкол. Основна части­на підтримала І. Ганді і діста­ла назву ІНК(І).Партія заяви­ла про свою вірність ідеям Ма-хатми Ганді і Дж. Неру. На позачергових парламентських виборах 1980 р. ШК(І) здобув переконливу перемогу і повер­нувся до влади. І. Ганді знову стала прем'єр-міністром.

На початку 80-х років до попередніх складних внутріш­ніх проблем Індії додалися гострі релігійні і національні конфлікти. Розпочалися сутич­ки між мусульманами та індусами в штаті Джамму і Кашмір. Екстремістські ісламські націоналістичні організації висунули гасло відділення від Індії і приєднання до Пакистану. В штаті Ассам місцеві жителі активно протидіяли розселенню біженців із Бангладеш. Часто сутички на релігійному ґрунті відбувалися в штатах Уттар-Прадеш, Біхар та ін.

На півдні Індії виникла складна ситуація, пов'язана з подія­ми в Шрі-Ланці. В цій країні національна меншість - таміли -вела боротьбу за створення незалежної держави на частині те­риторії. Націоналістична організація «Тигри визволення таміл ілама» розпочала бойові дії проти урядових військ. Свою діяльність вона перенесла і на південний індійський штат Таміл-над, де мала чимало прихильників. Індія намагалася стати посе­редником у розв'язанні конфлікту шляхом переговорів.

Надзвичайно загострилася ситуація в Пенджабі, де склався рух релігійної общини сикхів під керівництвом партії Акалі дал («Партія безсмертних»), який боровся за широку політичну автономію штату. Найбільш екстремістські елементи висунули лозунг відокремлення від Індії і створення незалежної держави Халістан. Вони провели серію терористичних актів, переважно на транспорті, жертвами яких стали тисячі людей. Уряд І. Ганді робив спроби домовитися з представниками сикхів, та, коли це не дало позитивних наслідків, застосував силу. В 1984 р. екстре­місти захопили найбільшу сикхську святиню - Золотий храм у

місті Амрітсарі, до якого не можна заходити представникам інших релігій. І. Ганді проігнорувала це і наказала військам взяти храм штурмом. На знак помсти їй було винесено смерт­ний вирок. 31 жовтня 1984 р. Індіру Ганді розстріляли з авто­матів її особисті охоронці - сикхи. Між індусами і сикхами розпочалися криваві сутички в Пенджабі.

В грудні 1984 р. відбулися вибори до парламенту, на яких ІНК(І) переміг. Уряд очолив син І. Ганді - Раджив Ганді, пред­ставник четвертого покоління сім'ї Неру в політичній еліті Індії. Він вніс помітні зміни в економічний курс держави стосовно приватного та іноземного капіталу. Для їх діяльності створюва­лись сприятливі умови і однакові з державним сектором мож­ливості в ринковій конкуренції. Індія успішно розвивала сучас­ну металургію, енергетичну базу, обробну, харчову, фармацевтич­ну промисловість, необхідну інфраструктуру. Програма уряду передбачала підвищення життєвого рівня народу, боротьбу з без­робіттям, неграмотністю тощо.

Уряд Р. Ганді виступив проти дій сепаратистських і екстре­містських сил. У 1985 р. були підписані угоди з регіональними партіями в штатах Ассам і Пенджаб про нормалізацію станови­ща. Там відбулися вибори в законодавчі збори, в результаті яких до влади прийшли місцеві впливові партії і політики. Однак повної стабілізації в Пенджабі досягти не вдалося. Окремі сепа­ратистські угруповання продовжують свої виступи, неодноразо­во провокуються сутички і хвилі насильства.

У 1987 р. Індія ввела війська в Шрі-Ланку з метою припи­нення громадянської війни між тамілами і сингалами. Ця акція викликала обурення і відкритий опір тамілів у обох державах, осуд індійської громадськості.

Індія в 90-х роках XX ст.

На початку 90-х років XX ст. Індія переживала тяжку еко­номічну кризу в умовах політичної нестабільності. Авторитет ІНК (І) швидко падав. Конгрес близько 40 років був правлячою партією, якій протистояла слабка неорганізована опозиція. На нього покладалась відповідальність за всі гострі невирішені про­блеми суспільства. Багато його членів, що займали високі поса­ди, звинувачувались у корупції, зловживанні службовим стано­вищем, кримінальних злочинах. 21 травня 1991 р. лідер ШК(І) Раджив Ганді був убитий тамільською терористкою. Партія за­лишилась без авторитетних керівників.

Головним політичним суперником ШК(І) стала Бхаратія джаната парті, створена в 1980 р. на базі іншої маловідомої партії. На парламентських виборах 1984 р. вона змогла провести в

Народну палату лише 2-х депутатів. БДП висунула ідею хіндутви - індуської нації в розумінні перетворення індуської релігійної більшості в привілейовану категорію населення, а індуїзму - в державну релігію з одночасним обмеженням прав релігійних меншин, в першу чергу мусульман. Різкої критики зазнало по­ложення про рівність громадян незалежно від віросповідання, зафіксоване в конституції. Бхаратія джаната парті закликала трансформувати суспільство на засадах класичного індуїзму. Вона апелювала до релігійних почуттів індусів і розробила ефективну тактику релігійно-націоналістичної пропаганди. В 1992 р. ліде­ри БДП спровокували зруйнування мусульманської мечеті зас­новника імперії Великих Моголів Бабура в м. Айодх'я (штат Уттар-Прадеш) на тій підставі, що вона нібито розташована на місці народження бога Рами. Вони звернулися до жерців усіх індуїстських храмів із закликом надіслати в Айодх'ю по одній цеглині для будівництва там храму на честь Рами замість ме­четі. Завдяки цьому заходу БДП стала широко відома в Індії як захисниця древньої віри предків, що виступає проти агресивного ісламу і експансії західного способу життя. Вона закликала та­кож «звільнити» місця народження бога Крішни в Матхурі і бога Вішванатха в Бенаресі (штат Уттар-Прадеш), де теж були побудовані мечеті. Кількість прихильників партії почала не­ухильно зростати. її підтримують висококастові індуси, які орі­єнтуються на традиційні культурно-релігійні цінності, велика буржуазія, бюрократія, інтелігенція, більша частина середнього класу. В 1996 р. Бхаратія джаната парті перемогла на парла­ментських виборах і сформувала коаліційний уряд, який про­існував 13 днів. Партії важко було знайти союзників по ко­аліції. Вона зняла деякі положення у своїй платформі і продов­жувала завойовувати електорат. В 1998 р. БДП і блок очолюва­них нею партій удруге перемогли на парламентських виборах і сформували уряд. Готуючись до позачергових парламентських виборів 1999 p., вона залучила на свій бік регіональні партії і впливові релігійно-общинні організації. її підтримали Союз доб­ровільних служителів нації, Всесвітня рада індусів, Індійський робітничий союз, Всеіндійська студентська рада, Платформа агі­тації за свадеші. Вона залучила до співпраці 23 партії і створи­ла Національний демократичний альянс під лозунгом «За горду і процвітаючу Індію», який завоював у Народній палаті 297 місць із 537. Із 175-ти зареєстрованих партій в парламент пройшли 39. Блок на чолі з ШК(І) отримав 133 мандати, Комуністична партія Індії (марксистська) - 32, Самандваді парті - 26, Партія більшості народу - 14. ШК(І) втретє підряд зазнав поразки на виборах і мусить серйозно переглянути свої лозунги і методи роботи з виборцями.

У 1991 p. в Індії розпочалась економічна реформа, спрямо­вана на розширення ринкових відносин. Країна відмовилась від програми і від фінансової допомоги Міжнародного валютного фонду і Міжнародного банку реконструкції і розвитку, посилаю­чись на специфіку національної економіки. Індійська модель базувалась на 4-х принципах. У ході реформи необхідно було вивести господарство з кризового стану («стабілізація»), створи­ти умови для піднесення («реструктуризація»), розширити рин­кові механізми всередині країни («лібералізація»), глибше інтег­рувати індійську економіку у світове господарство («глобаліза­ція»). В Індії, як і раніше, зберігалась змішана економіка, співісну­вання державного і приватного секторів. Залишилась державна монополія в стратегічно значущих галузях виробництва. При­ватизація стосувалась лише збиткових об'єктів господарюван­ня. Держава не допускала неконтрольованого надходження на індійський ринок закордонних товарів. Головна увага зосере­джувалась на залученні прямих іноземних інвестицій у внутрішнє виробництво і на підтримці тих підприємців, які випускали про­дукцію на експорт. Були надані численні пільги і знижені по­датки експортерам. Знімались обмеження для приватного сек­тора в банківській справі, страхуванні, енергетиці, на транспорті. Створювалось дев'ять вільних економічних зон. Інвестиції на­правлялись в сільське господарство.

Проведені заходи дали позитивні результати. На 1997 р. приріст ВВП досяг 7,5% і більш ніж у 2 рази перевищив середні темпи зростання за три попередні десятиріччя. Обсяги промис­лового виробництва збільшувались на 12-13% на рік. На екс­порт направлялось 18-20% випущених товарів. Інфляція знизи­лась з 13,6% до 5% на рік. Обсяги іноземних інвестицій зросли із 155 млн. дол. в 1991 р. до 3,1 млрд. дол. в 1997 р. З 1998 р. темпи економічного розвитку почали знижуватись. Слабкими сторонами індійської господарської системи є низька продук­тивність праці, втручання держави у виробництво, численні ви­плати і субсидії з бюджету на користь «слабких» і «відсталих» груп населення, підтримка дрібних товаровиробників із соціаль­них мотивів для забезпечення зайнятості. Відчутного удару зав­дала господарству фінансово-економічна криза 1997-1998 pp. у Південно-Східній Азії.

Незважаючи на певні обмеження, великий іноземний капітал скористався частковим відкриттям індійського ринку і почав активно його завойовувати. Використавши право вкладання пря­мих інвестицій і право купівлі індійських підприємств, транснац­іональні корпорації взяли під свій контроль прибуткові галузі по випуску товарів масового споживання, витіснивши більш слаб­ких місцевих виробників. Такі ТНК, як «Хіндустан Девер», «Про-

ктор енд Гембл», «Кетбері», «Нестле», «Пепсі» та інші переважа­ють у виробництві безалкогольних напоїв, продуктів швидкого приготування, миючих засобів, косметики, товарів для гігієни. Для проникнення на індійський ринок іноземні монополії запрошу­вали місцевих бізнесменів створювати змішані підприємства, звідки індійські учасники потім були витіснені. На практиці з'ясува­лось, що іноземний бізнес мав більш широкі права, ніж національ­ний. Він не платив податків на підтримку соціальної сфери, міг проводити неконтрольовані звільнення робочої сили і повністю або частково змінювати профіль виробництва.

Труднощі, з якими зіткнулась Індія в ході проведення еко­номічної реформи, не ставлять під сумнів її необхідність. Триває доопрацювання ряду конкретних аспектів і виправлення поми­лок. В 1999 р. було оголошено про початок проведення еконо­мічних перетворень «другого покоління». їх завдання - подаль­ше залучення іноземних інвестицій з одночасним захистом на­ціональних товаровиробників, прискорений розвиток інформац­ійних технологій, модернізація сільського господарства, зменшен­ня безробіття. Правляча еліта продекларувала необхідність підви­щення життєвого рівня 300 млн. індійців, які знаходяться за офіційною межею бідності (100 дол. на рік). Президент К.Р. Нараянан назвав становище жінок в Індії «найбільшим національним недоліком», а становище колишніх недоторканих (далітів) - «найбільшою національною ганьбою».

Головною зовнішньополітичною проблемою Індії й надалі залишається протистояння з Пакистаном, що спонукає країну нарощувати військовий потенціал. У 1998 р. Індія випробувала власну ядерну зброю, проте добровільно встановила мораторій на подальші ядерні випробування. В середині 90-х років XX ст. індійська армія була оснащена на 70% військовою технікою радянського і російського виробництва, в т.ч. військово-повітряні сили - на 80%, а військово-морські сили - на 85%. У 2000 р. Індія продовжила дію Комплексної програми співробітництва з Росією в галузі науки і техніки до 2010 р.

ПАКИСТАН







Последнее изменение этой страницы: 2016-09-18; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.231.21.123 (0.015 с.)