Арабо-ізраїльські війни 1967, 1973, 1982 pp.

5 червня 1967 р. Ізраїль розпочав війну проти Єгипту, Сирії, Йорданії. Його військово-повітряні сили завдали удару по 16 єгипетських військових аеродромах. Використовуючи фактор раптовості, Ізраїль захопив Синайський півострів, сектор Газа, землі на західному березі р. Йордан, арабську частину Єрусали­ма, Голанські висоти. Всього було загарбано 70 тис. кв. км арабсь­ких територій. Активні бойові дії велися протягом перших шести днів, потім війна набула затяжного характеру. У 1970 р. сторо­ни підписали перемир'я.

22 листопада 1967 р. Рада Безпеки ООН прийняла резолю­цію № 242, яка містила положення про вивід ізраїльських військ з окупованих територій, припинення війни на Близькому Сході, визнання права на суверенітет усіх держав регіону, справедливе вирішення проблеми палестинських біженців, свободу навігації в міжнародних водах.

6 жовтня 1973 р. розпочалася четверта арабо-ізраїльська війна, в якій воювали Єгипет, Сирія та Ізраїль. Бойові дії пока­зали значно вищий рівень боєздатності арабських армій, які одер­жали передову радянську військову техніку, зокрема, системи протиповітряної оборони, літаки, танки. Ізраїльська армія заз­нала важких поразок. У ході війни арабські країни застосували економічні санкції проти Заходу, який надавав підтримку Ізраї­лю, припинили поставляти нафту на світовий ринок, що викли­кало енергетичну кризу і різке зростання цін на нафтопродук­ти. Більшість європейських держав виступили із закликом дот­римуватися резолюції Ради Безпеки ООН від 22 листопада 1967 р. Англія і Франція заборонили експорт зброї воюючим сторонам.

Результати чотирьох арабо-ізраїльських воєн переконливо довели, що вирішити палестинську проблему лише силою зброї неможливо. Почалися пошуки шляхів політичного врегулюван­ня. Організація визволення Палестини зняла свою вимогу зни­щення держави Ізраїль і визнала можливість переговорів, що змінило ставлення до неї у світі. В 1974 р. делегація ОВП впер­ше була запрошена на засідання Генеральної Асамблеї ООН і одержала міжнародне визнання як законний представник арабсь­кого народу Палестини. їй надавався статус спостерігача в ООН, вона дістала право працювати в інших міжнародних організа­ціях, почала завойовувати прихильників.

Після війни 1973 p. була порушена загальноарабська єдність щодо палестинського питання. Новий президент Єгип­ту А. Садат змінив зовнішньополітичну орієнтацію (з Радянсь­кого Союзу на США) і розпочав сепаратні переговори з Ізраї­лем. В 1979 р. в літній резиденції президента США Кемп-Девіді був підписаний мирний договір між Ізраїлем і Єгип­том. Між обома країнами припинявся стан війни, ізраїльські війська поетапно виводились із Синайського півострова, де відновлювався єгипетський суверенітет. Цей договір відпові­дав національним інтересам Єгипту, але завдавав шкоди за­гальним арабським інтересам і боротьбі з Ізраїлем. Він дістав високу оцінку на Заході. Політичні лідери Єгипту та Ізраїлю А. Садат і М. Бегін були нагороджені Нобелівською премією миру за новий підхід до близькосхідного врегулювання і про­рив у складних арабо-єврейських відносинах. Арабські краї­ни розцінили дії А. Садата як зраду, розірвали з Єгиптом дипломатичні відносини та економічні зв'язки. Садат був убитий мусульманськими терористами.

У 1982 р. Ізраїль розв'язав війну проти Лівану, прагнучи знищити штаб-квартиру Організації визволення Палестини та її збройні формування. Ізраїльські війська захопили Бейрут і витіснили палестинців з території Лівану. На лівано-ізраїльсь-кому кордоні була створена 45-кілометрова зона безпеки. Згідно з рішенням Ліги арабських держав, у Лівані постійно знахо­дяться війська Сирії.

і⁷ Палестинська проблема на сучасному етапі

У кінці 80-х - на початку 90-х років розпочалися перегово­ри між лідерами ОВП та Ізраїлю, які відбувались у кілька етапів при посередництві США. Була прийнята ізраїльська формула «Мир в обмін на землю». У 1993 р. між ОВП та Ізраїлем укла­дено договір про поетапне врегулювання і створення Палестинсь­кої держави на територіях, що окуповані, але не анексовані Ізраї­лем (сектор Газа, західний берег р. Йордан). На першому етапі врегулювання вводилася палестинська автономія, надалі плану­валося надати їй повну незалежність.

В 1994 р. був підписаний договір між Ізраїлем та Йорда­нією. Переговори з Сирією поки що завершилися безрезуль­татно, бо сирійська сторона неодмінною умовою укладення договору висуває вимогу про повернення своєї території -Голанських висот.

Єврейські і арабські екстремісти намагаються зірвати про­цес близькосхідного примирення. Здійснено ряд терористичних актів. Проте переговори тривають.

33. ЄГИПЕТ

Боротьба за національну незалежність. Революція 1952 р.

Під час Другої світової війни Єгипет був найважливішим плацдармом Великобританії на Близькому Сході і в Африці. У перші повоєнні роки зберігалась англійська військова присутність у країні, постійне втручання у внутрішні справи Єгипту здійсню­валося на підставі умов договору 1936 p., термін дії якого мав закінчитись у 1956 р. Єгипетські національно-патріотичні сили вимагали дострокового припинення дії договору і справжньої незалежності. Натомість у 1946 р. Великобританії вдалося в черговий раз нав'язати правлячим колам Єгипту нерівноправ­ну угоду, що підтверджувала і конкретизувала умови договору 1936 р. В Єгипті зберігались англійські військово-морські і військово-повітряні бази. Англія мала право ввести в країну додаткові військові контингенти в будь-який час, коли, на її думку, Єгипту загрожувала небезпека, а також використовувати єги­петські війська за межами країни для своїх військових операцій. Створювалась змішана англо-єгипетська рада спільної оборони. Великобританія зобов'язувалася вивести свої війська із зони Суецького каналу, Каїра і Олександрії не раніше, ніж через три роки, якщо ситуація буде сприятливою.

У 1947 р. питання про вивід англійських військ з Єгипту і ліквідацію нерівноправних угод із Великобританією, які обме­жували суверенітет країни, було винесено на розгляд Ради Без­пеки ООН. Цей орган десять разів обговорював єгипетське пи­тання, але так і не прийняв конкретного рішення. Необхідність перебування своїх військ у Єгипті Великобританія мотивувала політичною нестабільністю в регіоні і небезпекою, яку прихову­вало в собі арабо-єврейське протистояння.

У країні активізувався патріотичний рух, що боровся проти монархічного режиму, корумпованої бюрократії, великої буржуа­зії і поміщиків, усіх тих, хто не хотів або не вмів захищати національні інтереси. У 1951 р. розпочалися масові анти-англійські виступи, зіткнення з військами і поліцією. Буржу­азні партії скомпрометували себе нерішучістю, половинчастістю дій і втратили авторитет у значної частини єгипетського сус­пільства. Ініціатива перейшла до рук військових. У лавах єги­петської армії виникла організація «Вільні офіцери», ініціато­ром створення і керівником якої був Г.А. Насер. Вона ставила перед собою завдання здійснити державний переворот, скинути короля Фарука, передати владу політикам, які провели б у країні реформи. Активну участь у роботі організації брало близько 300 офіцерів, а кількість її прихильників на поч. 50-х років досягла

1 000 чол. її діяльність була су­воро законспірована. Організація складалась із груп по 3-5 чол., яким нічого не було відомо про роботу інших. Лише Насер знав усіх членів «Вільних офіцерів». Координацію роботи груп здійс­нював Виконавчий комітет, який очолював офіцер із найвищим військовим званням - генерал-майор М. Нагіб.

У ніч з 22 на 23 липня 1952 р. організація «Вільні офіцери» за­хопила владу в Каїрі. Переворот був старанно підготовлений і про­ведений за планом, розробленим Г.А. Насером. Бойові загони під командуванням 99-ти офіцерів зайняли всі стратегічні пункти столиці. їх паролем стало слово «перемога». Король Фарук відрік­ся від престолу і залишив краї­ну. Влада перейшла до рук Ради революційного командування, яку очолив М. Нагіб. Він став першим тимчасовим президентом і прем'єр-міністром Єгипту. Протягом наступних двох років М. Нагіб вважався вождем єгипетської революції, ініціатором оновлення країни. Його заступник Г.А. Насер залишався в тіні, будучи для широкого загалу скромним непомітним офіцером, од­ним із виконавців прийнятих рішень. Його роль як справжнього керівника Ради революційного командування не афішувалась.

Першим радикальним заходом нового режиму стало прий­няття закону про аграрну реформу від 9 вересня 1952 р. Вста­новлювався земельний максимум для поміщиків у 200 федданів землі (один феддан - 0,42 га). Ще 100 федданів могло перебува­ти у власності членів їх сімей. Надлишки вилучалися державою за викуп і продавалися безземельним і малоземельним селя­нам у розстрочку терміном на ЗО років. Всього викупу підляга­ло 650 тис. федданів землі. Спочатку військові збиралися пере­дати владу існуючим політичним партіям. їх лідери дістали пропозицію оприлюднити програми і статут і подати відомості про фінанси. З'ясувалося, що стара політична еліта не готова до радикальних змін і прагне повернутися до колишніх порядків. У січні 1953 р. політичні партії були розпущені. Набрала чин­ності тимчасова конституція країни. 18 червня 1953 р. в Єгипті було проголошено республіку.

У зовнішній політиці Рада революційного командування в основному орієнтувалася на США, сподіваючись на економічну і політичну допомогу. 19 жовтня 1954 р. була укладена угода з Великобританією про вивід англійських військ з Єгипту протя­гом 20 місяців від часу її підписання. Серед активних діячів нового режиму тривали суперечки з питання про перспективи розвитку Єгипту. Немолодий генерал М. Нагіб, хворий на ревма­тизм, мало цікавився діяльністю РРК, здебільшого обмежуючись підписанням документів, які йому доставляли додому. Він схи­лявся до компромісу з рядом впливових діячів часів монархії та ісламськими фундаменталістами, проводив з ними таємні пе­реговори. Така позиція не влаштовувала реформаторів, очолю­ваних Г.А. Насером. У листопаді 1954 p. M. Нагіб був усунутий зі своїх посад і висланий в глухе віддалене село, де провів решту свого життя. Г.А. Насер офіційно очолив Раду революційного командування.