Закінчення холодної війни Руйнація біполярного світу

Холодна війна стала третьою і останньою у XX столітті світо­вою війною. Як особлива форма прояву міжнародних відносин, вона була унікальним політичним феноменом, який не мав ана­логів у світовій історії. З одного боку, їй притаманні ознаки справжньої війни, яка завершилась насильницьким переділом світу на користь переможців і повним фіаско (аж до розпаду) держав, які її програли. З другого, вона є незвичною, нетради­ційною, але тотальною, оскільки охоплювала всі сфери сус­пільного життя: ідеологічну, політичну, економічну, військо­ву, психологічну. Вона також характеризувалась глобальним характером, тому що охоплювала всі регіони світу, накладала той чи той відбиток на всі події міжнародного життя, які так чи так зачіпали всі країни та держави. Вона провадилася з допомо­гою безпрецедентно жорстких невоєнних і нетрадиційних за­собів, використання яких, у кінцевому результаті, і визначили характер, форми і масштаби «холодного протистояння», які жодним чином не вписувались у рамки звичайної збройної бо­ротьби.

Разом з тим «холодна війна» мала свої характерні риси, які суттєво різнять її від «звичайної» світової війни:

Вперше країна, яка розпочала світову війну, виграла її (можна заперечувати цю тезу, оскільки в односторонньому по­рядку початок «холодної війни» приписується США);

Геополітичне протистояння мало яскраво виражений ідео­логічний характер, проте припинення протистояння не при­звело до усунення протиборства геополітичного;

Наявність ядерної зброї і усвідомдення небезпеки обо­пільного знищення у світовій ядерній війні не дозволили зас­тосування військових засобів у глобальному масштабі;

Військові засоби використовувались тільки у регіонально­му (локальному) масштабі, при цьому найтриваліші і крупно-масштабні війни провадили великі держави (у В'єтнамі, Афга­ністані);

Холодне протистояння, яке тривало майже 45 років, здійснювалось на фоні науково-технічної революції, пріоритет­ного розвитку комп'ютерних та інших інформаційних техно­логій і велося навіть у космосі (СОІ);

Після закінчення «холодної війни» залишилась одна над­держава - США;

Результати війни не були юридично оформлені рішенням міжнародної конференції держав-переможниць як це відбуло­ся після двох попередніх світових воєн;

Передумови і причини завершення «холодної війни»

Усвідомлення згубності продовження ракетно-ядерного протистояння. Наростання антивоєнних виступів і настроїв у країнах світу

Неспроможність радянської економіки продовжувати суперництво у гонці озброєнь. Системна криза радянської моделі розвитку

Неспроможність Радянського Союзу надалі підтримувати прорадянські режими у всіх куточках світу. Неможливість розв`язання цілої низки регіональних конфліктів без припинення протистояння між СРСР і США Прихід до влади нового радянського керівництва, яке щиро прагнуло припинення «холодної війни»

Результати «холодної війни»: розпад однієї з наддержав -СРСР і ліквідація його потенціалу; розпад світової соціалістич­ної системи та її військово-політичної (ОВД) та економічної (РЕВ) організацій; утворення у східноєвропейському просторі та на території екс-СРСР нових незалежних держав - нових суб'єктів міжнародних відносин; жодна із пострадянських дер­жав не володіє потенціалом колишнього СРСР; утворення у цен­тральноєвропейському регіоні великої держави - об'єднаної Німеччини, яка за всіма характеристиками може претендува­ти на статус регіонального лідера; перерозподіл всіх радянсь­ких зон геополітичного впливу на користь США і НАТО.

Головний результат завершення «холодної війни» у царині міжнародних відносин полягає у припиненні дії біполярної Ялтинсько-Потсдамської системи міжнародних відносин. Вка­жемо на низку специфічних обставин цього по суті тектонічно­го процесу:

в історії не було такого механізму зміни однієї мо­делі міжнародних відносин іншою;

тотальний характер розва­лу біполярної системи і відсутність будь-яких хоча б формаль­но-юридичних документів розмиває характер базових пара­метрів нової моделі міжнародних відносин, становлення якої відбувається;

перші вище мовлені ознаки детермінують затяж­ний тривалий характер формування нової системи міжнарод­них відносин;

ніколи раніше зміна однієї моделі міжнародних відносин іншою не супроводжувалась такою кількістю регіо­нальних криз та конфліктів, у ході яких поступово відпрацьо­вується модус взаємин між основними центрами сили, формується нова структура міжнародних відносин.

Характеризуючи сучасну структуру міжнародної системи, С.Ґантінгтон погоджується, що зараз існує єдина наддержава -США. В той же час це, на його погляд, аж ніяк не означає, що світ став однополюсним. Сучасна міжнародна система не відповідає жодній з назва­них моделей. Тому С.Ґантінгтон характеризує її як «дивний гібрид» одно-багатополюсною системи з однією наддержавою та кількома великими державами», яка є водночас однополярною і багатополярною. Для розв'язання міжнародних проблем сьогодні потрібні зусилля як однієї супердержави, так і кількох інших провідних держав; і єдина наддержава може прямо впли­нути на події через інтереси інших держав. На першому рівні знаходяться Сполучені Штати - єдина наддержава, що має без­заперечну перевагу в усіх складниках впливу (економічному, військовому, дипломатичному, ідеологічному, технологічному та культурному). На другому рівні знаходяться великі держа­ви, що переважають своїх сусідів з регіону, але неспроможні посилити свій вплив у глобальному масштабі - німецько-фран­цузький кондомініум в Європі, Росія в Євразії, Китай та Японія (потенційно) у Східній Азії, Індія в Південній Азії, Іран у Південно-Західній Азії, Бразилія в Латинській Америці, ПАР та Нігерія в Африці. На третьому рівні знаходяться другорядні регіональні держави, чиї інтереси часто суперечать великим державам. Сполучені Штати, очевидно, віддали б перевагу однополюсній системі, де б вони були гегемоном. США і зараз часто діють так, ніби ця система вже існує, свідченням чого є війна в Іраку, яку вони розпочали у 2003 р. Великі держави, з іншого боку, обрали б багатополюсну систему, яка дозволила б їм обстоювати власні інтереси як одноосібно, так і колективно, уни­каючи обмежень, примусу чи тиску з боку могутнішої наддер­жави. Вони відчувають загрозу в тому, що СПІА прагне до світо­вої гегемоні. Намагання США створити однополярну систему приводять до того, що великі держави докладають ще більших зусиль, рухаючись у бік багатополярності. Якщо говорити про інтереси наддержави в такій одно-багатополярній системі, то вона зацікавлена в поверненні до однополярної системи, щоб са­мостійно приймати рішення. Провідні ж країни світу зацікав­лені в багатополярній системі. Тому стабільність існуючої систе­ми значною мірою залежить від рівноваги між цими головними конфліктуючими групами. Така рівновага за своєю природою не­стабільною, і марно сподіватись, що її можна буде втримати. Спос­терігається значне протистояння гегемонії США з боку про­відних регіональних держав. Тому можна сказати, що США і другорядні регіональні держави мають спільні інтереси, та­ким чином позбавляючи провідні регіональні держави впливу у регіонах.

Ґантінгтон робить висновок, що «світова політика відійшла від біполярної системи доби холодної війни, пройшла через однополюсний момент (кульмінацією його стала війна у Перській затоці) і тепер рухається від одно-багатополюсного періоду до по-справжньому через 10-20 років багатополюсного XXI ст. У багатополюсному світі великі держави неминуче кон­куруватимуть, конфліктуватимуть та створюватимуть коаліції у різноманітних поєднаннях. Проте у такому світі не буде на­пруги та конфліктів між наддержавою та великими регіональ­ними державами, що було визначальною характеристикою одно-багатополярного світу.

Ознаки монополярності світу

Ялтинсько-Потсдамську систему 1945—1989 pp. — біполярну, яка припинила своє існування з ліквідацією системи соціалізму і розпадом СРСР; і постбіполярну з 1990 р. Останній період розвитку системи міжнародних відносин, який іще називають періодом пост холодної війни, кардинально відрізняється від попередніх відсутністю політико-ідеологічного протистояння між двома полюсами, згортанням військової конфронтації блоків, що групувалися навколо Вашингтона й Москви. Отже, на зміну, як здавалося, більш-менш стійкій біполярній системі міжнародного буття прийшла однополярна.

Передбачається, що й вона не є досить тривалою, оскільки формуються й міцнішають нові центри сили, які приведуть світ до поліполярної системи міжнародних відносин. Визначення подальшого розвитку міжнародної системи відносин гальмується й тим, що практично вся наука про міжнародні відносини, що спиралася на чіткі критерії і закономірності, виявилася неспроможною передбачити крах комунізму й завершення холодної війни. Ситуація ускладнюється й тим, що зміна систем відбувається досить повільно, поступово, у жорсткій боротьбі нового з віджилим, а тому посилюється відчуття нестабільності й небезпеки. Отже, сучасна система міжнародних відносин перебуває на перехідному етапі, що ускладнює прогнозування й перебіг її подальшого розвитку.

На початку 90-х років карта світу зазнала серйозних змін. Розпад Організації Варшавського договору, Ради економічної взаємодопомоги соціалістичних країн поклали край залежності держав Центральної і Східної Європи від Москви, перетворивши кожну з них на активну одиницю європейської і світової політики. Подрібнення пострадянської території на п'ятнадцять суверенних держав змінило й геополітичну ситуацію для сусідніх країн, у систему зовнішніх зносин яких входив один лише СРСР, — Китаю, Туреччини, країн Центрально-Східної і Західної Європи. Отже, не тільки змінився світовий баланс сил, а й стрімко зросла багатоваріантність відносин.

Геополітичні зміни на Європейському континенті позначились об'єднанням Німеччини, розпадом колишньої Югославії, Чехословаччини, прозахідною орієнтацією країн ЦСЄ, в тому числі держав Балтії. Це зумовлює посилення європоцентризму, самостійності західних інтеграційних структур, рельєфного прояву у низці країн Європи настроїв, що не завжди збігаються зі стратегічною лінією США. Одним із наслідків розпаду СРСР стало домінування західної цивілізації у всесвітньому масштабі

У зв’язку із завершенням стратегічного протистояння супердержав нині країни з різним державним устроєм і традиціями можуть об’єднуватися вже не за ідеологічними принципами, а з позицій захисту загальногуманітарних цінностей і міжнародної, а відтак і національної безпеки. Це призвело й до трансформації і розширення функцій ООН та її інститутів в діапазоні від раніше переважно дипломатичних заходів до все більш зростаючого воєнного елемента в запобіганні, врегулюванні конфліктів і здійсненні над ними міжнародного контролю. Таке масштабне застосування військово-силових акцій здійснювалося, зокрема, під час відновлення суверенітету Кувейту 1991 року, під час відновлення статусу законного уряду Гаїті 1994 року, а також в Боснії і Герцеговині.

Як бачимо, монополярний період у міжнародних відносинах характеризується активізацією діяльності і швидким зростанням кількості міжнародних і гуманітарних операцій з підтримання миру та втручанням у локальні війни та воєнні конфлікти інших сторін під егідою ООН. У перспективі ООН може зосередити свої зусилля на запобіганні конфліктів, встановленні і підтриманні миру.

Отже, глобальні геополітичні трансформації кінця 80-х – початку 90-х рр. докорінно змінили архітектоніку світу, дали поштовх до наукового осмислення нового його змісту. Зникнення з політичної карти Радянського Союзу і Світової системи соціалізму поклало край біполярності, натомість світовій громадськості була репрезентована ідея/концепція однополярності світу.

Збігнєв Бжезінський: «…Америка займає верховну позицію у чотирьох вирішальних сферах глобальної влади:

у військовій – не має рівних у глобальному проникненні;

у економічній – залишається основним локомотивом глобального зростання;

в технічній – утримує всеосяжне лідерство у вирішальній сфері інновацій;

в культурній – попри певну грубуватість вона має велетенську привабливість, насамперед для молоді.

Усі вони дають Сполученим Штатам політичну владу, з якою не позмагається жодна інша держава.

Саме поєднання цих чотирьох сфер робить Америку єдиною всеохопною глобальною над владою».

Тому ознаками монополярності світу 90-х років ХХ століття є:

Припиненя дії біполярної Ялтинсько – Постдамської системи міжнародних відносин;

Після закінчення «холодної війни» залишилась одна наддержава – США;

Розпад СРСР, а з ним РЕВ та ОВД, призвів до падіння одного з полюсів сили. В 90-х роках XX ст. заговорили про те, що світ з біполярного перетворився на однополярний. Передбачалось, що могутність США посилиться внаслідок подальшого підпорядкування їм Західної Європи та Японії, а також беззастережного визнання світового лідерства країнами, що розвиваються. Ця теза панувала в США, її поділяли деякі політики Європи та Азії.

Перед США відкрилась перспектива в 90-ті роки створити монополярну систему жорсткого контролю міжнародної ситуації. США домінували в ООН, у врегулюванні локальних конфліктів у Кувейті, Боснії, Сербії, на Близькому Сході, здійснювали тиск на уряди тих країн, чия політика не влаштовувала американську адміністрацію (бомбардування Іраку, санкції проти Ірану, Лівії, Куби, КНДР тощо);

Тяжіння США до монополярного світу викликало певне занепокоєння провідних держав, насамперед європейських, які прискорили процеси західноєвропейської інтеграції

У 90-ті роки Росія особливу увагу почала приділяти поглибленню інтеграційних процесів на території колишнього СРСР, налагодженню відносин із "ближнім зарубіжжям" та країнами Азії і Близького Сходу. Невдоволення лідерством США у світовому просторі підштовхнуло Росію і Китай до поглибленого партнерства. В 1999 році між ними було укладено угоду про дружбу та партнерство. Як основу їх зовнішньополітичного мислення та практичної поведінки було обрано концепцію багатополюсності світу;

Утворення у східноєвропейському просторі та на території екс- СРСР нових незалежних держав – нових суб’єктів міжнародних відносин. Але жодна із пострадянських держав не володіє потенціалом колишнього СРСР;