Політичне становище Молдови наприкінці ХХ ст.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Політичне становище Молдови наприкінці ХХ ст.



. Поступово посилювалися протиріччя М. Снегура як з керівництвом Аграрної демократичної партії, так і з парламентом. 15 січня 1997р. він зайняв посаду президента П. Лучинський.

П. Лучинський став символом політичного прагматизму і реальних, що базувалися на хороших особистих контактах, відносин із Москвою. У перший рік президентства наполегливо підтримував економічні реформи, при цьому зберігаючи активну участь держави у розвиткові економіки. Було прийнято декілька законодавчих актів, що мали забезпечити економічні перетворення юридично, зокрема пакет документів з банківської системи за європейським зразком. У1996 р. вдалося призупинити спад виробництва.

Наприкінці 1998 р. Молдова зіткнулася з найсильнішою за роки незалежності кризою. У лютому 1999 р. він виступив із пропозицією змінити систему управління в країні таким чином, аби вона оперативно реагувала на труднощі, що прогресують, і забезпечувала ефективні рішення. Суть її полягала у тому, що Молдова стає президентською республікою, а сам президент не тільки бере на себе відповідальність за формування і керівництво урядом, а й повністю відповідає за результати правління країною. 5 липня 2000 р. молдовський парламент 90 голосами зі 101 прийняв рішення за внесення відповідних змін до Конституції республіки. Одна з них полягала у тому, що президента країни обиратиме не весь народ, як це було за Конституцією 1994 р., а тільки парламент. П. Лучинський, його адміністрація та близьке оточення сподівалися на зміцнення виконавчої влади і встановлення у республіці президентського режиму, а одержали додаткові повноваження для уряду і суто парламентську республіку.

Політичне становище Молдови на початку ХХІ ст.

4 квітня 2001 р. на засіданні парламенту харизматичного відставного генерала, Першого секретаря Партії комуністів Республіки Молдова Володимира Вороніна обрали президентом.

На своїй першій прес-конференції новий президент запевнив, що комуністи прагнутимуть до демократичної, європейської моделі правління, оскільки їх не влаштовують середньоазіатські моделі культу особи.

Поступово В. Воронін змінив свою позицію, перетворившись із комуніста-інтернаціоналіста на радикального націоналіста. Комуністи знов перемогли на парламентських виборах 6 березня 2005 р. У квітні 2005 р. парламент президентом знову обрав В. Вороніна.

Соціально економічне становище Молдови наприкінці ХХ - на початку ХХІ ст.

Перехід Молдови до ринкової системи господарювання виявився дуже нелегким. Після розвалу СРСР почався економічний спад, який виявився одним із найбільших серед колишніх радянських республік. Незалежність поклала край субсидіям і дотаціям із союзного бюджету. Були порушені традиційні зв'язки й умови торгівлі. Промислове обладнання виявилося застарілим. Республіка сильно залежить від сільського господарства, а воно, у свою чергу, — від погодних умов, оскільки немає можливостей, як раніше, використовувати іригаційну систему, адже вона споживає багато енергії. Символом сьогоднішнього молдовського сільського господарства є мотика і рало. Розграбувавши високотехнологічні господарства, селяни йшли на мітинги до Кишинева, вимагаючи від уряду грошей на підтримку сільського господарства. Темпи зростання ВВП щорічно зменшувалися на 10 % до 2000 р. У результаті економіка країни була відкинута назад на 30 років.

Темпи зростання економіки дуже повільні.Промислове виробництво останнім часом не зростає. Великі сподівання були на те, що за умов незалежності країна зможе одержувати великі прибутки за рахунок сільського господарства. Чорнозем становить 80 % усіх площ, і за цим показником Молдові належить світове лідерство. Підприємства агропромислового комплексу є ядром економіки. Сільське господарство дає 1/3 валового національного продукту і значну частку в обсягах експорту. Ця галузь, а також харчова промисловість нині забезпечують 56 % від загальних обсягів республіканського виробництва. Господарство малорентабельне і потребує державної підтримки.

Зовнішня Молдови.

Згідно з Конституцією Молдови вона є нейтральною державою. Цей статус не дозволяє їй мати на своїй території військові бази інших країн. На сьогодні Молдова є членом таких авторитетних організацій як ООН (з 2 березня 1992 р.), Рада Європи (з липня 1995 р.), СОТ (з 2001 р.). У липні 1998 р. було підписано Угоду про партнерство і співробітництво між Республікою Молдовою і Європейським Союзом. Молдова є також учасником програми НАТО«Партнерство заради миру». З 2007 року входить до складу Центрально-європейської асоціації вільної торгівлі (CEFTA).

З грудня 1991 року Молдова – член СНД, з травня 1997 року входить до ГУАМ. Молдова знаходиться в межах шляху транспортування енергоносіїв і зацікавлена у можливості їх придбання за нижчими цінами.

Найважливішими партнерами на міжнародній арені для Молдови залишаються Румунія, Україна та Росія. Входження Румунії до НАТО створило ситуацію, коли Північноатлантичний альянс став безпосереднім сусідом Молдови на її західному кордоні. Ця обставина, а також зближення позицій Росії з НАТО з питань спільної боротьби зі світовим тероризмом, змусила комуністичне керівництво Молдови зайняти лояльнішу позицію до НАТО і шукати вигоди від змін, що відбулися в міжнародній політиці. Виходячи з нових реалій, молдавське керівництво поставило перед НАТО питання про те, щоб прирівняти сепаратизм Придністровського регіону до тероризму. Крім того, третій президент Молдови В.Воронін намагався залучити до врегулювання придністровської проблеми НАТО, що на його думку, «не повинна змиритися з осередком конфлікту біля кордонів блоку».

Відносини з Румунією

Сучасна Молдова прагматичніше підходить і до питання двосторонніх відносин зі своїм західним сусідом - Румунією. Але цьому не сприяє румунське керівництво, яке не поспішає ратифікувати парафований ще у квітні 2000 року базовий політичний Договір про «привілейоване партнерство» між двома державами, адже до НАТО Румунію прийняли, закривши очі на очевидне невиконання нею однієї з основних умов для набуття членства — відсутності

територіальних претензій до своїх сусідів.

Донедавна Румунія доплачувала мешканцям Молдови, щоб ті набували її громадянства, то тепер тисячі молдован прагнуть стати «румунами», щоб скористатися членством Румунії в Шенгенській угоді, в країнах-членах якої мріють влаштуватися на роботу. Тим паче, що як і раніше, у відносинах з Молдовою Румунія керується концепцією про дві румунські держави, а молдован вважає румунами, що «заблукали».

Відносини з Україною

Українсько-молдовські відносини базуються на низці міждержавних договорів, головними з-поміж яких є базовий Договір про дружбу та співробітництво Республіки Молдова і Україна від 23 жовтня 1992 р., Договір про взаємне визнання кордонів 1994 р., що трансформувався у Договір про державний кордон, та Додатковий протокол до нього про передачу у власність Україні ділянки автошляху Одеса – Рені в районі населеного пункту Паланка, підписаний в серпні 1999 р.. Передавши Україні восьмикілометрову ділянку автошляху Одеса – Рені, Молдова натомість отримала від України ділянку землі на березі Дунаю в районі с. Джурджулешти, що перетворило її де-факто на морську державу й учасника низки міжнародних організацій на кшталт Дунайської комісії. Крім того, на отриманій від України в 2001 р. ділянці землі Молдова будує нафтотермінал, першу чергу якого вже збудовано. Отже, Молдова стала першою державою колишнього СРСР, з якою Україна врегулювала всі прикордонні питання. Ще одним подарунком України Молдові стали 130 об'єктів молдавської власності на території України (головним чином — пансіонати і будинки відпочинку).

Відносини з Росією

Молдовсько-російські відносини до 2001 року ґрунтувалися на основі Договору про принципи міждержавних відносин РРФСР та Молдавської РСР від 22 вересня1990 р. та Додатковим протоколом до нього від 10 лютого1995 р. Щоправда, Росія не ратифікувала ні договір, ні додатковий протокол, а Молдова ратифікувла лише базовий договір. У 2001 році у ході візиту В.Вороніна до Москви було підписано базовий політичний молдавсько-російський договір, що відповідає інтересам обох країн.

РФ зацікавлена у пожвавленні економічного співробітництва з Республікою Молдовою, адже частка Росії у зовнішній торгівлі Молдови становить близько 40% (62% в експорті і 29% в імпорті). Зацікавленість в Росії у розвитку двосторонніх відносин зумовлена наявністю в Молдові розвинутого агропромислового комплексу та галузей легкої, електронної й радіотехнічної промисловості, а також можливістю виходу через територію Молдови на ринки західних країн та Балканських країн. Молдова зацікавлена у ввозі з Росії енергоносіїв, деревини, автомобілів, целюлозно-паперової продукції, будівельної техніки.

Відносини з ЄС і НАТО

В 1994 році було підписано програму «Партнерство заради миру». Інтеграція до ЄС і європеїзація країни стали головною стратегічною метою уряду Молдови після провалу «плану Козака» зі створення спільної держави Молдови й Придністров'я у 2003 році. Євроінтеграційний курс користується підтримкою переважною більшістю населення країни.

Набуття чинності 1 липня 1998 р. дозволило Молдові розширити область відносин з ЄС, з точки зору форм, а також структури і змісту співпраці. РМ прагне визначити зміст своєї участі в ООН, ОБСЄ, Раді Європи. Новий уряд не розглядає ЄС, як те що сприятиме стабільності і безпеки, Молдова знову переорієнтується на СНД. З метою досягнення економічних інтересів, уряд спрямовує зусилля на поглиблення і посилення двосторонніх торговельно-економічних відносин в рамках СНД.

Молдова включається в політику ЄС щодо сусідніх держав після розпочатого розширення 2004 р., «Розширена Європа - Нове Сусідство», яка передбачає поглиблення співпраці в проникненні держав на внутрішній європейський ринок, надаючи політичну та економічну інтеграцію державам, які не можуть поки що бути включені до ЄС, з метою створення простору безпеки, процвітання, і так званого «кола друзів» на кордонах ЄС. Цей план був названий «Зовнішня Політика Сусідства» у 2004 р. Реалізація ВПС йде у вигляді Планів Дій.

Індивідуальний План Дій РМ - ЄС був підписаний 22 лютого 2005 р. в Брюсселі, в рамках сьомої зустрічі Ради Співробітництва Республіка Молдова - Європейський Союз. План є політичним документом, який встановлює стратегічні завдання співпраці між Молдовою і ЄС і носить тимчасовий характер строком на три роки.

Внутрішня Грузії

9 квітня 1991 року Грузія проголосила незалежність від СРСР. 6 травня 1991 року пройшли президентські вибори, на яких президентом Грузії обраний Звіад Гамсахурдіа.

У грудні 1991 — січні 1992 років в країні відбувся військовий переворот. Запрошений його організаторами на пост глави Грузії Едуард Шеварднадзе, зайняв посаду голови Державної Ради республіки, пост президента залишався вакантним. Лише 5 листопада 1995 року пройшли вибори, на яких Шеварднадзе був обраний президентом. Потім 9 квітня 2000 року він був переобраний. У результаті «Революції троянд» 2003 року Е. А. Шеварднадзе був змушений піти у відставку.

4 січня 2004 року президентом Грузії був обраний Михайло Саакашвілі. Після розгону масових акцій протесту опозиції в листопаді 2007 року він був змушений скласти з себе повноваження президента, оголосивши дострокові вибори. Вони відбулися 5 січня 2008 року, їх також виграв Саакашвілі. Його інавгурація відбулась 20 січня 2008 року.

Особлива сторінка в сучасній історії Грузії - війна з Абхазією. Ще після розпаду СРСР Грузія успадкувала проблеми з внутрішніми автономіями. В останні роки свого існування московська комуністична верхівка заохочувала сепаратиські настрої в автономіях союзних республік, і підтримувала оформлення квазідержавних установ за прямої участі російських військових і спецслужбових кадрів, що протистояли республіканському центру.

У 1992—1993 роках напруга переросла в збройне протистояння. За участі російських найманців і російської зброї в протистоянні Грузія втратила контроль над більшою частиною Абхазії та Південної Осетії, грузинські державні установи на цих територіях були згорнуті, а сепаратиські режими заохочували прийняття громадянами російського громадянства. До 2008 конфлікти тут перебували в замороженій стадії. У вересні 2008 Грузія за допомогою збройних сил спробувала відновити свій суверенітет над непідконтрольною частиною Південної Осетії, але у відповідь отримала повноцінне вторгнення російських військ 58-ї армії і приданих формувань авіації і флоту на свою територію. 26 серпня 2008 Росія одноосібно визнала незалежність Абхазії та Південної Осетії.

У СРСР Грузія вважалася однієї із найбагатших і процвітаючих республік - "радянською Швейцарією". Однак соціальні потрясіння і цивільне протистояння початку дев'яностих разом з руйнуванням існуючої системи постачання і збуту привели до повного розпаду економіки країни. У 2002 році ВВП Грузії з її п’ятимільйонним населенням склав, за даними Всесвітнього банку, 3,3 мільярди доларів США. всього лише 40% від ВВП Грузії 1990 р. У ситуації промислового колапсу жителі Грузії знаходять для себе вихід в еміграції (близько 1 мільйона грузинів живе за кордоном, з них 700 тисяч - у Росії) у сільському господарстві або в тіньовій економіці.

Протягом 2003-2011 рр. економіка Грузії щорічно зростала на 4-12%, станом на 2010 рік ВВП Грузії сягнув 22,44 млрд. дол. США. У 2011 році економіка країни зросла на 6,5 %, це третій результат у світі. Зовнішньоекономічна діяльність Грузії переорієнтувалась на країни Європи, та середньої Азії. Так в 2009 році, географічна структура експорту Грузії була наступною: Туреччина 19.9%, Азербайджан 14.6%, Канада 10.3%, Вірменія 7.8%, Україна 7.3%, Болгарія 7.2%. Імпорт: Туреччина 17.9%, Україна 9.5%, Азербайджан 8.6%, Німеччина 6.8%, Росія 6.6%, США 5.1%.

На 2006 рік обсяг державного зовнішнього боргу і взятих під державні гарантії кредитів становив 1 млрд. 688 млн. доларів США. Грузія заборгувала 15 країнам 497 млн. 918 тис. доларів.

Промисловість Грузії формує 25,9% ВВП країни. У структурі промислового виробництва найбільшу питому вагу займають переробна промисловість - 60-70%, на частку виробництва і розподілу електроенергії, газо- і водопостачання доводилося 20-25%, на видобувну промисловість - 5-7%.

Заохочення інвестицій вважається однією з головних цілей державної економічної політики. Крім того, Грузія бере на себе захист інвесторів за рахунок внутрішніх правил, а також через низку двосторонніх інвестиційних договорів та міжнародних угод з країнами-партнерами та організаціями.

З метою залучення іноземних інвестицій, уряд Грузії у співпраці з приватними підприємствами, продовжує розвивати інфраструктуру – дороги, залізниці, морські порти і аеропорти. Агробізнес, туризм, енергетика, будівництво та транспорт вважаються пріоритетними секторами для припливу інвестицій.

Після «Революції троянд» М. Саакашвілі прагнув вестернізувати країну і перетворити її у «реформістського тигра».

За словами президента: «Грузія повинна стати Швейцарією з елементами Сінгапуру». Результатом політичних і економічних реформ стало так зване «грузинське чудо». Усього за кілька років майже недієздатна Грузія стала зразком реформ.

 

Зовнішня Грузії

52. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА ГРУЗІЇ

 

Грузія, як і інші пострадянські республіки Закавказзя, у період здобуття своєї другої в ХХ ст. незалежності перебувала в стані громадянської війни, зумовленої сепаратистськими рухами в Абхазії та Південній Осетії. Тбілісі вдався до сили, щоб перешкодити розпаду держави, однак, його зусиль було недостатньо, оскільки сепаратисти отримували політичну, військову та матеріальну підтримку з боку Росії. Остання втрутилась у конфлікт, який безпосередньо торкався її. Зокрема, біженці з Південної Осетії перетинали російський кордон і зупинялися на своїй етнічній батьківщині – Північній Осетії (територія Північного Кавказу), яка входить до складу російської держави.

Росію явно не влаштовувала прозахідна спрямованість у політиці тбіліського керівництва, яке очолив лідер грузинських дисидентів – Звіад Гамсахурдія . З першого дня незалежності головним пріоритетом зовнішньої політики Грузії стала інтеграція в політичні та економічні структури Європи, а також в євроатлантичну структуру безпеки. До того ж країни Європейського Союзу (ЄС) виступали за збереження територіальної цілісності та суверенітету грузинської республіки.

Явна підтримка Росією осетинських сепаратистів у 1990–1992 рр. викликала обурення грузинського керівництва, яке в 1991 р. вдалося до розриву економічних зв’язків з Росією. У березні 1992 р. до Грузії повернувся – Е. Шеварднадзе.

В абхазько-грузинському протистоянні 1992–1993 рр. на боці перших (за згоди Москви) діяли підрозділи так званої Конфедерації гірських народів Кавказу – організації, де разом з осетинами провідну роль відігравали чеченці. За участь у конфліктах на території Грузії Москва обіцяла їм дати дозвіл на створення в складі Росії конфедеративного державного утворення кавказьких народів зі столицею в м. Грозному.

Переговори у Сочі в 1992 р. та 1993 р., за участю Організації з Безпеки та Співробітництва в Європі (ОБСЄ) сприяли припиненню збройної боротьби, однак Грузія не відновила територіальної цілісності і насправді втратила 20% своєї території. Крім того, у 1992 р. Тбілісі змушений був підписати з Росією Дагомиську угоду, згідно з якою російські війська входили на територію Грузії як миротворчий контингент. Саме тоді Шеварднадзе у відкритому листі до Б. Єльцина пророкував Москві “ефект бумерангу” у формі чеченського сепаратизму. Він також спочатку відмовився від вступу Грузії до Співдружності Незалежних Держав (СНД) , та коли кремлівське керівництво стало підтримувати Гамсахурдію, який до того часу переховувався в Грозному, Шеварднадзе став більш поступливішим у стосунках з Москвою і погодитися на вступ республіки до СНД.

У 1995 р. Шеварднадзе зробив ще одну поступку Москві. Був підписаний договір про 25-літній термін перебування російських військових баз на території Грузії поблизу м. Тбілісі, м. Гудаути в Абхазії, м. Ахалкалакі та м. Батумі (Аджарія). У 1996 р. Грузія погодилась на співробітництво з Росією в рамках “Кавказької четвірки”.

1993 р. ЄС запропонував проект відродження Великого Шовкового Шляху, так званого TRACECА, згідно з яким через територію Закавказзя і, зокрема Грузії, мали проходити великі транспортні магістралі з Центральної Азії до Європи. Важливим елементом цього проекту стало будівництво нафтопроводу Баку-Тбілісі-Джейхан, від якого Грузія сподівається одержати значні прибутки. Тбілісі проявив активність у співпраці, і в червні 1996 р. між Грузією і ЄС була підписана угода про партнерство і співробітництво, яка вступила в дію 1999 р. У рамках угоди реалізується декілька проектів, зокрема продовольчої безпеки, фінансової допомоги та реабілітаційний.

У жовтні 1997 р. в Страсбурзі на зустрічі президентів чотирьох держав пострадянського простору (Грузії, України, Азербайджану та Молдови) був утворений політико-консультативний форум під абревіатурою ГУАМ. 1999 р. до нього приєднався Узбекистан і він отримав назву ГУУАМ. Ця політична структура існує в рамках СНД, але намагається протидіяти політичному й економічному диктату Москви в рамках Співдружності.

Одночасно Тбілісі став активно співпрацювати і з Північноатлантичним альянсом, який має гарантувати безпеку комунікацій TRACECА. Посилена увага НАТО, зокрема США, до Грузії зумовлена її важливим геополітичним розміщенням.

Співпрацює з НАТО в рамках програми “Партнерство заради миру”, У 1999 р. США на саміті НАТО у Вашингтоні висунули ідею гарантії безпеки в Закавказзі шляхом економічної співпраці країн регіону у так званому Кавказькому форумі співпраці, до якого не передбачалось включення Росії. За підтримки ОБСЄ грузинське керівництво намагалося змусити Росію вивести з території Грузії свої військові бази, які вважало одним із чинників затягування процесу розв’язання конфліктів на своїй території. 1999 р. під час Стамбульського самміту ОБСЄ Москва підписала угоду, згідно з якою зобов’язувалась вивести до першого липня 2001 р. свої військові бази, розміщенні поблизу Тбілісі та в Гудауту. Своє зобов’язання вона виконала. Водночас протягом 1999–2001 рр. між Росією і Грузією велись переговори про скорочення терміну перебування російських військ на базах в Ахалкалакі та Батумі.

Наступне загострення стосунків між Росією і Грузією відбулось наприкінці 1990-х – на початку 2000-х років. Москва, взявши на себе роль посередника у врегулюванні конфліктів в Абхазії та Південній Осетії, вдавалась до так званих подвійних стандартів щодо грузинських територій. Міждержавний конфлікт отримав назву Панкіського, від назви ущелини на території Грузії, у якій, на думку Кремля, переховувались чеченські терористи.

У рамках натовської програми “Регіональна аерокосмічна ініціатива” Грузія та Азербайджан розпочали створення регіональної системи контролю за повітряним простором, що дозволятиме командуванню альянсу контролювати повітряний простір у Кавказькому регіоні. На реалізацію програми Грузія одержала 5 млн. доларів. У червні 2001 р. на території Грузії вперше відбулись широкомасштабні воєнні навчання країн НАТО та його партнерів

Навесні 2002 р. вони розпочали здійснювати в Грузії спільну програму “Навчи і споряди”, у ході якої американські інструктори здійснювали перепідготовку підрозділів міністерства оборони Грузії та прикордонних частин. До програми також були залучені й інші держави НАТО, зокрема Туреччина, Німеччина та Великобританія .

Восени 2002 р. російське керівництво фактично висунуло Тбілісі ультиматум. Кремль заявив, що коли Грузія не створить зони безпеки в районі російсько-грузинського кордону, то він залишить за собою право ввести на її територію свої війська. Після зазначених подій у листопаді 2002 р. на Паризькому самміті НАТО грузинське керівництво подало офіційну заяву про вступ країни до Організації Північноатлантичного блоку. 21 березня 2003 р. парламент Грузії ратифікував угоду про співпрацю у сфері оборони зі США. Чергове і, напевно, не останнє загострення російсько-грузинських відносин відбулось після листопадової “революції троянд” 2003 р. в Грузії. Її результатом стало повалення влади президента Е. Шеварднадзе, якого звинуватили в причетності до фальсифікації парламентських виборів. Проте новий і наймолодший у світі президент Грузії М. Саакашвілі не змінив головного зовнішньополітичного курсу країни, який передбачає її інтеграцію в НАТО та ЄС.

Першим кроком М. Саакашвілі з реалізації головного завдання стала ліквідація автономії Аджарії. Наступним об’єктом грузинського президента стала Південна Осетія. Ситуація в Південній Осетії загострилась уже влітку 2004 р. Причиною стали парламентські вибори в самопроголошеній республіці, які відбулись наприкінці травня 2004 р. Тбілісі намагався вплинути на їхні результати.

У цій ситуації Саакашвілі закликав Європу, на випадок війни в Південній Осетії, розглядати її як війну між Грузією та Росією. Разом з тим, Саакашвілі запропонував США, ЄС та ОБСЄ скликати міжнародну конференцію для розв’язання південно-осетинської проблеми. Проти виступила Росія.

Водночас Тбілісі прагнув заручитися відчутною підтримкою Вашингтона і Лондона в грузино-осетинсько-російському конфлікті. Грузія висунула низку вимог, зокрема, здійснити перегляд мандатів російських миротворців у Південній Осетії та замінити їх миротворцями з ЄС і НАТО, а також провести демілітаризацію Південної Осетії. Грузинський уряд звинуватив РФ в тому, що з її території незаконно ввозиться зброя, проникають бандитські формування, а російська сторона недостатньо контролює російсько-грузинську ділянку кордону.

Конфронтація могла легко перерости в регіональну, адже в тій ситуації на підтримку Грузії виступила Туреччина. Прем’єр-міністр цієї країни Р.Ердоган відвідав Тбілісі і заявив, що його країна готова допомогти Грузії в розв’язанні південно-осетинської проблеми. Підключення Туреччини до подій у Південній Осетії означало втягування в конфлікт НАТО.

Однак, Вашингтон не підтримав Грузію в намаганні використати силові засоби чи політичний тиск для розв’язання конфлікту. Тоді склалася не досить сприятлива для США ситуація у світі. Після чого конфронтація в регіоні поступово припинилась, російські бази, як і американські військові, залишились у Грузії.

В жовтні 2004 р. Грузія зробила два важливих зовнішньополітичних кроки. По-перше, вона домоглася включення до порядку денного Парламентської Асамблеї Ради Європи (ПАРЄ) питання про стан грузинсько-російських відносин, а по-друге, Рада НАТО затвердила “індивідуальний план партнерства Грузії з НАТО”.

Отже, з часів незалежності зовнішньополітичні цілі Грузії явно суперечили і суперечать зовнішній політиці Росії. Остання, проголосивши пострадянський простір своєю сферою впливу, не бажає появи біля власних кордонів вільних демократичних держав. Продовжуючи імперську політику, Кремль прагне поставити нові сусідні суверенні республіки в ту чи іншу форму залежності від себе, використовуючи при цьому будь-які чинники, зокрема міжнаціональні конфлікти.

 



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-23; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.236.98.69 (0.01 с.)