Індійсько-китайські взаємовідносини

Відбувався інтенсивний обмін візитами державних і політичних діячів Індії й Китаю. Під час поїздки в КНР в 2000 р. президент Індії К.Р.Нараянан заявив, що Індія й Китай можуть стати самими впливовими світовими державами, якщо будуть співпрацювати на регіональному й глобальному рівнях.

Помітним етапом на шляху нормалізації й поліпшення відносин між Індією й Китаєм став візит Ваджпаї в КНР у червні 2003 р. У підписаній у ході візиту першої в історії індійсько-китайських зв'язків "Спільної декларації про принципи відносин і всеосяжне співробітництво" сформульовані головні принципи, якими будуть керуватися обидві країни у відносинах один з одним. Тема рівності двох країн пролунала не вперше, однак цілком очевидно, що сьогодні китайська економіка крупніше індійської. Хоча обидві держави домоглися швидкого, стійкого економічного розвитку, темпи їхнього прогресу помітно відрізняються. Китай досяг найвищого економічного росту в історії людства - за десятиліття з 1990 по 2000 р. його ВВП на душу населення збільшувався в середньому на 8%.

Незважаючи на розрядку останнього років, у китайсько-індійських відносинах існує чимало проблем. Серед них - розширення військового співробітництва між Китаєм і Пакистаном. Тому Індія змушена оцінювати свою безпеку з урахуванням військової мощі і ядерних арсеналів Китаю, а також військового потенціалу Пакистану, відносини з яким, у тому числі й по кашмірській проблемі, продовжують залишатися напруженими протягом більше півстоліття.

Південна Азія – пріоритетний напрямок зовнішньої політики Індії

У глобальному контексті висувається завдання розвивати зв'язки із країнами Африки, Центральної Америки, Латинської Америки й таких країн Тихого океану, як Австралія, Нова Зеландія, Фіджі й ін.

Індія буде домагатися більше рівноправних відносин між розвиненими й країнами, що розвиваються, в політичній, економічній і технологічній областях. Вона буде також вести справу до поетапного ядерного роззброювання на основі рівної безпеки для всіх країн.

Продовження діалогу з Пакистаном з метою повного рішення всіх питань, включаючи Джамму й Кашмір, на основі Спільної угоди, підписаного в Ісламабаді в лютому 2004 р., що спрямована на поліпшення відносин між двома країнами. При цьому Індія виходить із того, що Пакистан буде поважати непорушність "Лінії контролю" і міжнародного кордону, покладе кінець транскордонному тероризму й демонтує всю інфраструктуру тероризму на своїй території. Індія буде також прагнути зміцнювати процес будівництва Асоціації регіонального співробітництва Південної Азії (СААРК), активізувати діяльність по створенню зони вільної торгівлі в цьому регіоні, утворенню Південноазіатського економічного союзу з єдиною валютою для цього регіону. Ставиться завдання змінити імідж і положення Південної Азії у світі, зробити перехід від недовіри до довіри, від розбіжностей до згоди, від напруженості до миру. Виступаючи на саміті СААРК в Ісламабаді на початку 2004 р., тодішній прем'єр-міністр Індії А.Б.Ваджпаї заявив: "У країн цього регіону є потенціал, талант і ресурси, щоб зробити Південну Азію економічним двигуном миру. Єдине, що потрібно, - політична воля для здійснення цього".

Після приходу до влади в травні 2004 р. уряд ОПА також заявив, що надає найвище пріоритетне значення більш тісним політичним, економічним і іншим зв'язкам із сусідами в Південній Азії й зміцненню СААРК. Особлива увага повинна приділятися регіональним проектам, пов'язаним з водними ресурсами, енергетикою й екологією.

 

Внутрішня Японії

В останнє десятиліття 20 в. в Японії почалася перегрупування основних політичних сил. Ліберально-демократична партія (ЛДП), яка правила протягом майже 40 років, в 1993 втратила більшість на виборах в нижню палату парламенту. Виборці відвернулися від неї, визнавши її символом консервативності, корупції і «вчорашнього дня».

Уряд у серпні 1993 очолив лідер Партії нової Японії Моріхіро Хосокава. Новий кабінет пообіцяв провести політичну реформу, яка включала обмеження фінансування політичних кампаній і зміна виборчої системи. У січні 1994 йому вдалося провести закони про політичну реформу. Проте в коаліції, що об'єднувала праві і ліві партії, загострилися розбіжності з питань економічної політики. До того ж Хосокава звинувачували в незаконному привласненні пожертвувань, і в квітні 1994 він подав у відставку.

У січні 1996 Мураяма змінив на посту прем'єра лідер ЛДП Рютаро Хасімото. У жовтні того ж року він провів позачергові вибори в нижню палату. Прем'єр обіцяв збільшити податок на операції купівлі-продажу з 3 до 5%, щоб пом'якшити бюджетний дефіцит і знайти кошти на стимулювання економіки та розширення фонду підтримки пенсіонерів.

Після виборів Хасімото сформував ліберально-демократичний кабінет. Він продовжував в цілому кейнсіанську економічну політику, витрачаючи великі кошти на розвиток інфраструктури, спорудження доріг і мостів та виплату субсидій розоряються банкам і компаніям. Масові банкрутства і зростання безробіття до рівня в 4,1% викликали невдоволення населення. Влада обіцяла створити резервний банк для кредитування та знизити податки з 1999. У квітні 1998 уряд уклав військову угоду з США, зобов'язавшись, у випадку кризи в регіоні, надавати їм військову підтримку, не беручи безпосередньо участі в бойових діях. Угода викликала жваву критику всередині країни.

У липні 1998 ЛДП зазнала важкої поразки на виборах у верхню палату парламенту, після чого вирішила змінити лідера. Новим головою ЛДП і прем'єр-міністром став Кейдзо Обуті, перш займав пост міністра закордонних справ. Він дав обіцянку звільнити політичне життя від засилля бюрократії, оживити економіку країни і довести до кінця переговори про укладення мирного договору з Росією. У жовтні 1998 парламент схвалив закон і поправки до бюджету, які передбачали можливість закриття або тимчасової націоналізації банків, що перебувають на межі банкрутства, і виділення 60 млрд. ієн на санацію кредитної галузі. Восени 1998 Обуті оголосив безпрецедентний за обсягом (24 трлн. Ієн) пакет заходів з активізації економічної діяльності в країні. Він включав податкові пільги для підприємців та потребуючих сімей. Сім'ї з дітьми до 16 років та з старими отримували купони на придбання товарів на суму в 20 тис. ієн. Для фінансування програми передбачалися нові державні позики. Проте критики оголосили програму малоефективною.

У листопаді 1999 японський уряд прийнято нову програму пожвавлення кон'юнктури в розмірі 18 млрд. ієн. Вона передбачала виділення коштів на поліпшення соціальної інфраструктури, допомогу дрібним і середнім підприємцям і збільшення допомоги з безробіття. Владі вдалося зупинити падіння ВВП, але зростання залишався незначним.

Всупереч вимогам японських та іноземних економічних і фінансових кіл, Морі відмовлявся від здійснення далекосяжної лібералізації економіки країни. В умовах зростання безробіття, яке досягло майже 5%, кабінет ухвалив у травні 2000 надзвичайну програму забезпечення зайнятості: передбачалося створити 350 тис. нових робочих місць.

26 квітня 2001 Коїдзумі зайняв пост прем'єр-міністра Японії, очоливши уряд трехпартийной коаліції.

Коїдзумі вступив на пост глави уряду, користуючись широкою популярністю в суспільстві. Його називали «Левине серце». Коїдзумі висунув план реформ: оздоровлення економіки та фінансів, приватизація поштово-ощадної системи і реорганізації внутрішньопартійної структури ЛДП. Він закликав населення пережити шокову терапію в ім'я кращого майбутнього. Реформу банківського сектора глава кабінету доручив економісту Хейдзьо Такенака. Уряду вдалося різко скоротити заборгованість японських банків, домогтися поновлення економічного росту і відновлення курсу акцій. «Стара гвардія» ЛДП і державний апарат чинили сильний опір проведенню реформ.

У вересні 2003 Коїдзумі був переобраний головою ЛДП, а потім розпустив нижню палату парламенту і призначив на листопад проведення дострокових виборів. У центрі виборчої кампанії виявилися питання економічного розвитку, урядові плани реформи пенсійної системи, підтримка дій США в Іраку, відносини з Північною Кореєю і наміри приватизувати поштові послуги і шосейні дороги в районі Токіо. Демократична партія критикувала реформи, запропоновані Коїдзумі, повільність уряду в проведенні необхідних перетворень і позицію кабінету з іракської проблеми.

Після виборів кабінет Коїдзумі залишився при владі і продовжував колишню політику, домігшись у 2004 значного зростання ВВП. Прем'єр-міністр призначив Такенака міністром з проведення поштової реформи, доручивши йому здійснення приватизації поштово-ощадної системи. Пропозиції уряду щодо проведення податкової реформи, що включає скорочення пенсійних виплат, різко знизили популярність Коїдзумі.

У 26 сенября 2006 новим прем'єр-міністром обраний Сіндзо Абе - 52-річний лідер правлячої «Ліберально-демократичної партії» Японії в ході голосування в парламенті, де ліберал-демократи отримали більшість в обох палатах. Він змінив на цій посаді Дзюн'їтіро Коїдзумі. Незважаючи на велику популярність, Коїдзумі коли висував свою кандидатуру на виборах лідера правлячої партії, оскільки це забороняє статут ЛДП.

12 вересня 2007 С. Абе прийняв рішення піти у відставку з поста прем'єр-міністра. Він був змушений піти через серії корупційних скандалів навколо правлячої Ліберально-демократичної партії, яка зазнала поразки на липневих виборах 2007 і жорстким протистоянням з опозиційною Демократичною партією. Рейтинг кабінету, а разом з ним і партії, що становила його кістяк, різко впав.

Формальним приводом стала неможливість продовження терміну дії спеціального Закону про протидію тероризму, що закінчується 1 листопада 2007, т. к. опозиція виступила з вимогою відмовитися від допомоги антиталібської коаліції в Афганістані

 

 

Зовнішня Японії

Прагнучи поліпшити відносини з сусідніми державами, Хосокава і Мураяма від імені Японії офіційне жаль за військові злочини, вчинені в період Другої світової війни. Однак сусідні країни наполягають на тому, щоб Японія офіційно покаялась у своїх військово-політичних діях в 20 столітті. Ці вимоги мають на меті отримати від Токіо компенсації та репарацій. Позиція Японії полягає в тому, що всі питання, що стосуються військових репарацій, вже дозволені (за винятком питань, пов'язаних з Північною Кореєю).

В області зовнішньої політики уряд Обуті зміцнило відносини з Південною Кореєю після успішного візиту до Японії південнокорейського президента Кім Течжуна в жовтні 1998. Японія підтримала США в спробах умовити Північну Корею відмовитися від розробки ядерної зброї. Незважаючи на те, що в ході випробувань у серпні 1998 північнокорейські ракети пролетіли над Японським островами, Токіо продовжувало участь у проекті, покликаному гарантувати Північній Кореї можливості мирного розвитку ядерної енергетики в обмін на заморожування ядерної військової програми. Однак відносини залишалися холодними, і лише в квітні 2000 сторони відновили переговори про їх нормалізації. У листопаді 1998 Японію вперше відвідав голова КНР Цзян Цземінь, проте сторони не змогли домовитися з питання про Тайвані. Відповідний візит японського прем'єра в Китай було завдано в липні 1999.

Зовнішня політика Японії при уряді Коїдзумі не зазнали кардинальних змін, але сусідні держави в цілому вважають її більш жорсткою. Невдоволення в Китаї і Кореї викликав візит японського прем'єра 13 серпня 2001 в храм Ясукуні, який вважається символом японського мілітаризму (у ньому поклоняються, зокрема, пам'яті японських військовослужбовців, загиблих в роки Другої світової війни і військових і державних лідерів, страчених в 1948 як військові злочинці). Прем'єр-міністр пішов на збільшення японської армії - Сил самооборони, а в жовтні 2001 була схвалена можливість більш широкого використання їх за рубежами Японії. Більш позитивно розвивалися відносини з Південною Кореєю, чому сприяло і вдалий виступ обох команд на чемпіонаті світу з футболу в 2002. У 2003 уряд Коїдзумі схвалив вторгнення в Ірак, організоване США і їх союзниками. Японський контингент увійшов до складу окупаційних сил.

Японія стала більш активно цікавитися подіями, що відбуваються в інших регіонах планети. Вона розширила зв'язки з Близьким і Середнім Сходом, звідки отримує більшу частину необхідної їй нафти. Країна надає значну допомогу проектам розвитку в Африці та Латинській Америці.

1 січня 2004 Коїдзумі здійснив свій четвертий візит до храму Ясукуні, що негайно викликало протести з боку сусідів Японії, насамперед, Китаю, Північної і Південної Кореї та Філіппін, які сприймають цей жест як прославлення японського мілітаризму. З тієї ж причини зазнала критики відправка японських збройних сил до Іраку. Уряд країни наполягає, однак, на тому, що сили Японії в Іраку повинні будуть лише надавати допомогу у його відновленні і наданні гуманітарної допомоги.

Нове погіршення відносин між Японією і Китаєм відбулося в 2005, коли уряд Коїдзумі вперше відкрито підтримало США в питанні про Тайвані, японський прем'єр знову відвідав храм Ясукуні, а в Японії був виданий новий підручник історії, який, як вважають у Китаї, виправдовує японську агресію в 1930-1940-х. Китайська влада незадоволені також наміром Японії отримати статус постійного члена Ради безпеки ООН і створити за допомогою США власну систему протиракетної оборони.

У квітні 2005 в Японії було видано підручник історії, який виправдовує японську агресію 30-40-х. У відповідь по Китаю прокотилася хвиля багатотисячних антияпонських виступів. У ході їх було завдано значної шкоди японським компаніям і дипломатичним представництвам в 11 найбільших містах Китаю. Влада КНР відмовилися принести вибачення. Однак лідери обох країн, зустрівшись на афро-азіатської конференції в Джакарті висловили готовність подолати розбіжності, а Коїдзумі приніс вибачення всім учасникам форуму за страждання, які заподіяла його країна багатьом народам «в роки колоніального правління і агресії». У травні виник новий дипломатичний скандал, коли заступник прем'єра Держради КНР несподівано перервала свій візит до Японії, відмовившись зустрітися з японським прем'єром через його наміри знову відвідати храм Ясукуні.

Відносини Японії з Китаєм ускладнюються територіальною суперечкою навколо островів Сенкаку в Східно-Китайському морі, на які претендують Японія, КНР і Тайвань. Після того, як у районі безлюдного архіпелагу були виявлені значні запаси природного газу, Китай в 2003 встановив платформу у морського кордону з японськими водами і приступив до буріння, що викликало невдоволення японської сторони. У 2004 на самих островах висадився невеликий китайський десант, але він був видворений прибула японською поліцією. У жовтні того ж року обидві країни домовилися вирішувати всі питання виключно шляхом переговорів, не вдаючись до використання сили. Проте Китай відкинув вимоги японської сторони ознайомити її з планами з буріння і видобутку газу на Сенкаку. У квітні 2005 уряд Японії прийняв рішення приступити до розгляду заявок японських фірм про видачу їм ліцензій на видобуток газу на шельфі архіпелагу. Китай назвав це рішення «одностороннім і провокаційним». Нові переговори в червні 2005 не дали результатів. Китай відмовився припинити видобуток газу з шельфу на кордоні між китайськими і японськими водами і знову відкинув прохання японської сторони надати їй інформацію про роботи на шельфі. Японія погодилася розглянути китайська пропозиція про спільну розробку родовища.

Розвиток відносин між Японією і Росією стримується територіальною суперечкою між обома країнами навколо чотирьох південних Курильських островів, що відійшли до СРСР в 1945. Японія не визнає їх втрати і вимагає повернення «Північних територій». Ця проблема досі перешкоджає укладенню офіційного мирного договору. У той же час територіальні розбіжності не перешкоджають інтенсивним економічним і політичним російсько-японським зв'язкам. Японія домоглася того, що запланований «Східний нафтопровід» зі Східної Сибіру на Далекий Схід буде закінчуватися на російському узбережжі Тихого океану, а не у китайського кордону.

Внутрішня Ізраїль

Період 1990-2001 рр.. характеризувався крайньою нестабільністю політичної системи Ізраїлю. У 1990-92 рр.. при владі перебувала правоцентристська коаліція під керівництвом І. Шаміра, в 1992-95 рр.. - Лівоцентристська коаліція під керівництвом І. Рабіна, після вбивства якого 4 листопада 1995 главою уряду країни знову став Ш. Перес. Поразка Ш. Переса на виборах, що відбулися в травні 1996 р., знову привело соціал-демократів в опозицію, однак на цей раз їх «відлучення» від влади було порівняно недовгим. Проіснувавши лише три роки, правоцентристська коаліція Б. Нетаньяху пала, знову відкривши соціал-демократам шлях до керівництва країною. У 1999 р. до влади прийшов уряд на чолі з лідером Ізраїльської партії праці Е. Бараком, проте вже в 2001 р. і воно було відсторонено від влади, а новим прем'єр-міністром країни став лідер Ліккуда А. Шарон. Всі ці колізії супроводжувалися не тільки змінами системи виборів (введенням прямих виборів глави уряду і їх скасуванням, підвищенням електорального бар'єру, введенням системи принаймні у трьох найбільших партіях і її скасуванням в двох з них), але і численними змінами в розстановці політичних сил в країні.

 

На початок 1990 – х років Ізраїль переживав досить складний період. Прем’єр міністром на цей час був Іцхак Шамір. Іцхак Шамір отримав країну у важкому стані: Армія оборони Ізраїлю окупувала південь Лівану, фінансове становище було в жалюгідному стані, суспільство було розколоте на правих і лівих. Для того аби нормалізувати складну ситуацію в державі, що склалася на початку 1990 – х років, Шамір мав намір взяти кредит в США. 12 вересня 1991 президент США Джордж Буш заявив, що кредит (точніше, американські гарантії, які робили кредит можливим) Ізраїль отримає тільки за умови, що Ізраїль буде брати участь у міжнародній конференції про мир і припинить будівництво в єврейських поселеннях на територіях, що визнавалися за Палестиною.

Свою діяльність в якості прем'єр-міністра І. Рабін почав з того, що заморозив асигнування на будівництво і розвиток єврейських поселень в Іудеї, Самарії та Газі. В оточенні голови уряду говорили про необхідність припинити подальше зростання поселень на контрольованих територіях, одночасно форсуючи пошук шляхів до досягнення політичних угод з арабськими партнерами Ізраїлю.

На шляху до мирних домовленостей з палестинцями та Йорданією Рабіну довелося подолати шалений опір екстремістських кіл. Після низки антиізраїльських збройних актів з боку палестинських радикальних організацій на нього в черговий раз обрушився град звинувачень в зраді інтересів Ізраїлю. Він враховував внутрішню ситуацію в Ізраїлі і вважав, що країна не може вічно перебувати в стані війни і підвищеної бойової готовності.

4 листопада 1995 року І. Рабіна було вбито, релігійним фанатиком.

У 1996 році в Ізраїлі вперше в історії держави були проведені прямі вибори прем'єр-міністра, перемогу здобув Біньямін Нетаньяху. Спрямованість цих партій на соціальне забезпечення і захищеність свого електорату йшла врозріз з капіталістичними поглядами Нетаньяху. Лідери релігійних партій вимагали від нового прем'єр-міністра припинити територіальні поступки і звільнити релігійних іудеїв від служби в армії. Крім мирного процесу між Ізраїлем і палестинцями перед Нетаньяху стояло завдання зміцнення ізраїльської економіки. Головним завданням в економічній сфері було припинення зростання інфляції та інші кроки, спрямовані на скорочення дефіциту бюджету держави.

В період прем'єрства Нетаньягу вкладення в ізраїльську hi-tech сферу склали 1 мільярд доларів щорічно. Нетаньяху підтримував ринкову економіку і вільне підприємництво, в рамках цієї політики почав зміна системи оподаткування населення та перерозподіл державних допомог. Цю політику продовжив у свою бутність міністром фінансів в уряді Шарона. У його каденцію посилилися економічні і міжобщинні протиріччя. Зокрема, були закриті під приводом економічної недоцільності багато містоутворюючі підприємства на півночі і півдні.

За півтора року уряд Барака провело виведення ізраїльських військ з Лівану, після того як вони знаходилися там останні 19 років. Ехуд Барак виступив з планом часткової секуляризації.

Він виконав обіцянку, дану в період виборчої кампанії, і сформував уряд Національної Єдності на широкій основі, куди увійшли, як партія Праці, так і права партія Національної єдності. Він призначив лідера партії Праці Біньяміна Бен-Елієзера своїм міністром Оборони і заступником прем'єр-міністра.

Шарон мав намір домогтися розширення уряду Національної Єдності в своїй повній мірі до жовтня 2003 р. Однак Бен-Еліезер, що випробовував на собі тиск своєї партії на протязі декількох місяців, вивів партію Праці з коаліції. Шарон намагався створити стійку коаліцію без партією Праці, але не зміг процвітати в цьому, відмовляючись змінити діаметральні напрямки політики, прийнявши в свій уряд ультра-правих. Тому він розпустив Кнесет і закликав до ранніх виборам 28 січня 2003. Партія Лікуд на чолі з Аріелем Шароном отримала 38 місць на виборах 2003 року і сформувала коаліційний уряд спільно з правими партіями і центристським шину. Ситуація в країні була важкою - застій в економіці, безробіття, проблеми з безпекою.

В зв’язку з хворобою а. шарон у 2006 році передав повноваження прем’єр - міністра Ехуду Омьмерту. 4 травня 2006 Ольмерт представив кнессету новий коаліційний уряд. Ольмерт обійняв також посаду міністра зайнятості та соцзабезпечення. Передбачалося пізніше передати цей пост однієї з коаліційних партій.

З 2009 року прем’єр - міністром Ізраїлю повторно було обрано Біньяміна Нетаньяху.

Що стосується економіки Ізраїлю, то у 90-і рр.. Ізраїль досяг самого швидкого зростання валового національного продукту (ВНП) серед країн - членів Європейського економічного співтовариства - в середньому 5,6% в 1990-1993-му і близько 6,8% в 1994-95 рр.. За показником ВНП на душу населення, що становить сьогодні понад 16000 доларів, Ізраїль посідає 21-е місце серед 200 країн світу. Незважаючи на те що Ізраїль маленька країна з населенням 5,5 млн. чоловік, він займає гідне місце в світі по ряду галузей промислового і сільськогосподарського виробництва та експорту. Угоди про вільну торгівлю з країнами Європи та США сприяли розвитку ізраїльського експорту (18 млрд. доларів на рік), участі Ізраїлю в міжнародному бізнесі і прискореному розвитку країни в 90-і роки.

Зовнішня ізаїлю

Ізраїль підтримує дипломатичні відносини зі 163 країнами і має 94 дипломатичні місії. Тільки два члени Ліги арабських держав мають урегульовані взаємини з Ізраїлем. Єгипет першим з них підписав мирний договір в 1979 році, Йорданія у 1994. Мавританія налагодила повноцінні дипломатичні відносини в 1999 році. Однак у січні 2009 року Мавританія заявила про заморожування політичних і економічних відносин з Ізраїлем у зв'язку з ізраїльською операцією в секторі Газа, а 6 березня влада країни надали співробітникам посольства Ізраїлю в Нуакшоті 48 годин для того, щоб покинути країну. Два інших члена Ліги арабських держав, Марокко і Туніс мали дипломатичні відносини з Ізраїлем до 2000 року, але з початком Другої Інтифади тимчасово їх пріостановілі.Однако вже з 2003 року зв'язку з Марокко почали поліпшуватися і ізраїльський міністр закордонних справ відвідав цю країну. За ізраїльськими законами Ліван, Сирія, Саудівська Аравія і Ємен є ворожими державами та ізраїльські громадяни не мають право відвідувати ці країни без спеціального дозволу міністерства внутрішніх справ. З 1995 року Ізраїль є членом Середземноморського діалогу, який стимулює взаємодію між сімома країнами Середземноморського басейну і членами НАТО.

Серед найближчих союзників Ізраїлю значаться США, Великобританія, Німеччина, Індія та Туреччина. США були другою державою після СРСР, що визнала Ізраїль, який отримав статус основного союзника США поза НАТО. Туреччина та Ізраїль не підтримували повних дипломатичних взаємин аж до 1991 року, хоча і всіляко взаємодіяли з 1949 року, з моменту визнання Туреччиною Ізраїлю. Проте Туреччина тісно пов'язана з мусульманськими країнами спільної релігією, що безсумнівно впливає на її ставлення до Ізраілю.Тесние зв'язку між Ізраїлем та Німеччиною включають взаємодію в науці, освіті, військовому партнерство і тісних економічних зв'язках. Індія почала повні дипломатичні відносини в 1992 році і з тих пір заохочує військове та культурне співробітництво з Ізраїлем. Великобританія підтримує повні дипломатичні відносини з Ізраїлем з моменту його утворення, а також має сильні торгові связі.Ізраіль є 23 за величиною торговим партнером Великобританії. Іран мав дипломатичні відносини з Ізраїлем під час правління династії Пехлеві, але після Іранської революції розірвав усі зв'язки.

На 2008 год Израиль признан 166 государствами. 26 стран не признаёт Израиль, большинство из них арабские страны, члены Организации Исламская конференция^[9]. Дипломатические отношения на август 2012 года установлены со 159 странами. 36 государств - членов ООН не имеет с Израилем дипломатических отношений, в их число входят 20 государств из 22 членов Арабской Лиги.

На 2012 году 36 стран не имеют дипломатических отношений с Израилем, из них его не признаёт 21 страна

Тільки два члени Ліги арабських держав мають урегульовані взаємини з Ізраїлем. Єгипет першим з них підписав мирний договір в 1979 році, Йорданія у 1994. Мавританія налагодила повноцінні дипломатичні відносини в 1999 році. Однак у січні 2009 року Мавританія заявила про заморожування політичних і економічних відносин з Ізраїлем у зв'язку з ізраїльською операцією в секторі Газа, а 6 березня влада країни надали співробітникам посольства Ізраїлю в Нуакшоті 48 годин для того, щоб покинути країну. Два інших члена Ліги арабських держав, Марокко і Туніс мали дипломатичні відносини з Ізраїлем до 2000 року, але з початком Другої Інтифади тимчасово їх призупинили. [16] [17] Проте вже з 2003 року зв'язку з Марокко почали поліпшуватися і ізраїльський міністр закордонних справ відвідав цю країну. [18].

Іран мав дипломатичні відносини з Ізраїлем під час правління династії Пехлеві, [19] але після Іранської революції розірвав усі зв'язки. [20]

Туреччина та Ізраїль не підтримували повних дипломатичних взаємин аж до 1991 року, хоча і всіляко взаємодіяли з 1949 року, з моменту визнання Туреччиною Ізраїлю. [21] Однак Туреччина тісно пов'язана з мусульманськими країнами спільної релігією, що, безсумнівно, впливає на її ставлення до Ізраїлю. [22] Після ізраїльської операції Литий свинець у в 2009 році і конфлікту із захопленням «Флотилії свободи» в 2010 році відносини Ізраїлю і Туреччини різко погіршилися і знаходяться на межі розриву [23] [24] [25].

Однією з небагатьох мусульманських країн, що мають розвинені політичні та економічні відносини з Ізраїлем, є Азербайджан.

 

Внутрішня Єгипет

Реформы и рост экономического потенциала страны стали основой стабильности египетского государства. Экономический потенциал Египта к началу нового столетия увеличился в 12 раз. Несомненные результаты египетских преобразований совсем не говорят о том, что в Египте удалось справиться со всеми проблемами. Основная масса граждан Египта продолжает бедствовать, не удалось еще окончательно решить проблему снабжения страны продовольствием. Продукция сельского хозяйства по-прежнему ввозятся из-за границы. Нерешенность многих экономических вопросов является основой и питательной средой левацких политических партий и организаций, а также экстремистов.

В рамках разрешения многих социальных проблем, X. Мубарак обратился к грандиозному проекту, переселения египтян с берегов Нила в пустынные места страны, где проживало в начале нового тысячелетия не более 150 тысяч человек.

Среди важнейших социальных проблем, с которыми пришлось столкнуться Египту на рубеже столетий, выделяется проблема Взаимоотношения власти и исламистов, исламских экстремистов. В июле 1992 года в Египте был принят закон о борьбе с терроризмом, который предусматривал резкое ужесточение наказаний за экстремистскую деятельность. С середины 90-x годов руководство Египта стало оценивать проблему исламского экстремизма как угрозу национальной безопасности страны. В целях налаживания взаимодействия всех государственных органов в борьбе с экстремизмом была образована Межведомственная рабочая группа по координации деятельности правоохранительных органов, учреждений пропаганды, министерств и ведомств социального и экономического блока правительства. Значительная роль в этой системе отводилась Высшему суду безопасности, членами которого назначались армейские офицеры, а по характеру действий и полномочий он соответствовал чрезвычайному трибуналу. Кроме того, в 2000 году правительством принято решение о продлении на три года срока действия в стране закона "О чрезвычайном положении".

В условиях прошедших выборов в парламент 2000 года властями были арестованы более 700 активистов Ассоциации "Братьев-мусульман", правда, большинство из которых после выборов были освобождены. Под особым контролем находились мечети, исламские организации, благотворительные фонды. Тем не менее, на выборах 2000 года Ассоциация получила 17 мест в парламенте, став второй по численности, после правящей Национально-демократической партии, фракцией в Национальном собрании Египта. В тоже время правительство заявило, что любые попытки выхода за рамки действующей конституции будут жестко пресекаться [4, с.256].

Представители власти, как правило, всегда демонстрировали свою приверженность исламу, хотя его крайние, экстремистские проявления решительно отвергались. Эта демонстрация благосклонного отношения к религии связана с необходимостью привлечения на свою сторону масс, придерживающихся традиционных воззрений. После терактов 11 сентября 2001 года египетские власти активизировали борьбу с радикальными исламистами, усилили силовые методы борьбы с экстремистами и пытаются наладить контакт с умеренными исламскими группами. Правящая политическая партия Египта вынуждена идти на сотрудничество с умеренными исламистами, такими как "Братья-мусульмане", заявившими теперь об отказе отнасильственных действий. Эти организации, благодаря поддержке самых широких кругов населения, показали себя как реальный конкурент правящей Национально-демократической партии. Правящие круги Египта прекрасно понимают, что одними только силовыми методами добиться надежных результатов в борьбе с исламским экстремизмом нельзя. Нужна целенаправленная политика, имеющая законодательную базу и правовое обеспечение, которая основывается на соблюдении прав человека и уважения чувств верующих [38, с.515].

Благодаря упорству и последовательности своей политики X. Мубараку удалось сплотить Египет и вернуть ему прежний авторитет на международной арене, выйти из международной изоляции, помириться с арабским миром. С момента прихода к власти президентом была удачно выработана форма отношения Египта с Израилем: "Перспективы развития двусторонних связей определяются общей ситуацией на Ближнем Востоке, процессом ближневосточного урегулирования". Такая формулировка давала возможность держать Израиль на почтительном расстоянии, а с другой стороны, эта позиция позволяла развивать сотрудничество с арабскими странами. Мубарак взял курс на постепенную нормализацию отношений с арабскими странами, проводя гибкую сбалансированную политику.

27 сентября 1999 г.Хосни Мубарак переизбран на очередной президентский срок. Сегодня Арабская Республика Египет (АРЕ) - крупнейшая страна арабского Востока.

11 лютого 2011 під тиском опозиції, яка вийшла на вулиці ще наприкінці січня, що призвело до безперервним масовим заворушенням, Мубарак подав у відставку і передав владу Військовій раді. Прем'єр Шафік тимчасово зберігав свої повноваження аж до формування нового уряду [3]. Військові призупинили дію конституції і розпустили парламент [4]. Під впливом триваючих акцій протесту [5] військові пішли на ряд поступок: вже 3 березня прем'єр Шафік був змушений подати у відставку (його змінив Ессам Шараф, колишній міністр транспорту [6]), 15 березня розпущена служба держбезпеки, яка вважалася головною опорою режиму Мубарака [7]. 19 березня пройшов референдум щодо зміни конституції, яка обмежила владу президента (4 роки замість 6, заборона на 3 термін, скасування надзвичайних повноважень) [8].

24 червня 2012 на президентських виборах здобув перемогу кандидат-ісламіст Мохаммед Мурсі. Керівництво США підтримало нового президента [9].

22 листопада 2012 Мохаммед Мурсі підписав конституційну декларацію, яка позбавляє суди права розпускати верхню палату парламенту і Конституційну асамблею, а також дозволяє президентові країни видавати "будь-які декрети, спрямовані на захист революції", які не можуть бути оскаржені в суді. Дії Мурсі викликали обурення опозиції, яка звинуватила президента в узурпації влади і відновленні диктатури. 25 листопада під час проведення акції протесту проти декларації в сутичці між прихильниками і супротивниками загинув підліток, який підтримував Мурсі

Зовнішня політика Єгипту

Мирний договір Єгипту з Ізраїлем, підписаний в 1979 році, діє донині. Незважаючи на це, влада Єгипту насторожено [8] відносяться до зв'язків з цією країною. Нормою є випадки прояву інтересу таємної поліції до жителів Єгипту, які мають контакти «на тій стороні». З цієї причини єгиптяни намагаються утримуватися від візитів до Ізраїлю. Сприяє недовірі і те, що Єгипет надає підтримку Палестинської Автономії і зокрема, Сектору Газа. При цьому на туристів, які відвідують країну, це не поширюється. З 2006 року з Ізраїлем відкрито регулярне екскурсійне повідомлення, і будь-хто може без проблем виїхати в Єрусалим, відвідати Ейлат, Мертве море та інші цікаві місця.

Судан [ред]

Основна стаття: Трикутник Халаіба

Між Суданом та Єгиптом йде суперечка з приводу приналежності т. н. «Трикутника Халаіба». У 1899 році Великобританія і Єгипет оголосили Судан своїм кондомініумом. Північна межа країни була встановлена ​​по 22-й паралелі, місто Халаіба формально відійшов до Єгипту. У 1902 році Англія в односторонньому порядку змінила кордон, передавши «трикутник» Судану. 12 листопада 1955 Судан отримав незалежність. У 1958 році Єгипет захопив район Халаіба. Потім «трикутник» віддали в користування Судану. У 1992 році Судан викликав крайнє невдоволення Єгипту, віддавши узбережжі "трикутника" в концесію канадської нафтової компанії International Petroleum Corporation. У 1993-1994 рр.. відбулися збройні зіткнення на кордоні Єгипту і Судану. У 1995 році Єгипет направив в регіон війська і взяв під свій контроль всі спірні землі, за винятком міста Халаіба. У 2000 році Судан вивів війська з Халаіба, землі опинилися повністю під єгипетським контролем. У серпні 2002 року президент Судану Омар аль-Башир повідомив пресі, що направив в Раду Безпеки ООН звернення про перегляд приналежності земель, оскільки «трикутник Халаіба» є суданській територією.

Росія [ред]

За перше півріччя 2005 року товарообіг Росії і Єгипту склав 450 мільйонів доларів. Експорт Росії в Єгипет при цьому досяг 387 000 000 доларів, а єгипетський експорт до Росії склав 61 мільйон доларів. Єгипет імпортує з Росії сталь, нафтопродукти і зерно, експортує деякі продукти сільського господарства. 22 листопада 2005 Росія і Єгипет завершили переговори про вступ Росії до СОТ, підписавши відповідну угоду. Росія взамін на єгипетську готовність надала йому деякі торговельні преференції по ряду експортованих їм товарів. У Каїрі відкрито завод по збірці автомобілів марки «ВАЗ». Після обрання президентом країни Мухаммеда Мурсі міждержавні відносини з Росією стали більш інтенсивними. [9]

Основна стаття: Американо-єгипетські відносини

Події 11 вересня 2001 відштовхнули США від багатьох країн арабського світу, в тому числі - і від Єгипту. Проте останнім часом американсь