Відносини Бразилії з країнами Латиноамериканського регіону.

Привсій широтіміжнароднихзв'язківБразилії, центральне місцевїїзовнішній політицідо теперішнього часузаймаютьсусіднілатиноамериканські країни, насамперед Аргентина. Не випадковосвій перший закордонний візитД.РуссеффзробилавБуенос-Айрес(вже вкінцісічня 2011 р.), що підкреслилодосягнутий рівеньвідносин між двома країнами. Найважливішимфактором, що визначаєхарактербразильсько-аргентинського взаємодії, єініціативну участьобох країнуінтеграційному угрупованніМЕРКОСУР(Загальний ринок півдня).

Бразильсько-аргентинське зовнішньоторговельнетазовнішньоекономічне співробітництвоперетворилося нафундаментінтеграційного процесуврамкахМЕРКОСУР. Увідносинахміж двома сусідніми державамивизначилися головнігалузі господарськоговзаємодії: енергетика, автомобільна промисловість, поставкивБразиліюпродукціїаргентинськогоАПК, закупівліАргентиноюрізноманітнихбразильськихпромисловихтоварів і устаткування.

Бразиліястала ініціаторомкардинальногорозширеннявзаємодіїкраїн Латинської Америкиз державамиАзії, АфрикитаБлизького Сходу. Ця лініятакожбула продовжена(і навітьпосилена) новим урядом. Всерединіквітня 2011Д.РуссеффздійснилапоїздкувКитай,метою якої булопоглиблення зв'язківзПіднебесною, що потіснилаСШАіАргентинуісталаголовним торговим партнеромБразилії.

УКНРД.Руссеффпровелапереговориз китайським керівництвомівзяла участь у зустрічіБРІК(точніше, Брікс, оскількидо групивперше приєдналасяПівденна Африка) іекономічному форумівБоао(«азіатський Давос») наострові Хайнань. Тамвонабулаєдиним вищимпредставникомЛатинської Америки, підкресливши тим самимінтересділових кілБразиліїдо ринківАзіатсько-Тихоокеанського регіону. Уходіцього напруженоготурнеД.Руссеффзробила значні зусилля, щобпереконатиазіатськихпартнерівустабільностіекономічного зростанняБразиліїізалучитивкраїнунові великікапіталовкладення, у тому числі-сувереннихіінвестиційних фондів.

Відносини з США.

Взаєминидвохнайбільшихдержав Західної півкулівперше десятиліття XXIв. складалися непросто. Усфері торгівліСШАрозглядалиБразиліюв якостішвидко зростаючогоконкурента, здатногонаряді напрямківпотіснитиамериканськихвиробниківне тількинасвітовому ринку, алеіна ринкусамих Сполучених Штатів. Звідси-заходи, що обмежуютьдоступвСША сталі, етанолу, яловичини, апельсинового сокуіряду іншихтоварів.

Уміжнародно-політичній області Вашингтонбув стурбованийлінієюбразильськогокерівництванарозвитоквідносинз Іраном, зокрема, прагненнямпрезидента Лулистати посередником у переговорахз питанняіранської атомної програми. Не зустрічалоспівчуттяу Вашингтоніявне прагненнябразильськогокерівництвазробитисвоюкраїнупостійним членом Ради безпекиООН. УБілому домітаке рішення, очевидно, вважалипередчасниміне цілкомвідповідає інтересамСША(з урахуванням зростаючоїсамостійностіпівденноамериканськогогігантавсвітових справах).

Б.ОбамаіД.Руссефпровелиробочу зустріч19 березня впрезидентському палаці«Planalto» вбразильській столиці.

Відносини з Російською Федерацією.

Економічні відносини розвиваються в рамках бразильсько-російського протоколу про наміри з торговельно-економічного співробітництва. Уполітичний лексиконміцно увійшлаабревіатураБРІК, що об'єднує Бразилію, Росію, Індію та Китайугрупувисхіднихкраїн-гігантів, які-всилуїхзростаючоїекономічної та політичної моці-починаютьвідігравати помітну роль устворенніновогосвітопорядку. МоскваіБразиліавибудовують свої відносинивконтекстістратегічного партнерства, що охоплюєосновнісферидвосторонніх зв'язків. Показово, щовходівізиту до БразиліїВ.В.Путіна(листопад 2004р.)було поставлено завданняформуванняросійсько-бразильського «технологічного альянсу». Ґрунтуючисьнавсе більшміцноюекономічній основі, російсько-бразильське співробітництвоохоплює доситьшироке коло питаньміждержавних відносин.

14 грудня 2012 року відбулась зустріч В. Путіна і Д. Руссефф. Особливий акцент було зробленонапоглибленніділової взаємодіїіпартнерства.Росія і Бразиліярозвиваютьвзаємодіювенергетиці, машинобудуванні, сільському господарстві, втакихінноваційнихобластях, як авіабудування, освоєння космосу, інформаційнітабіотехнології, внауці та освіті, впідготовці висококваліфікованих кадрів.

 

 

Внутрішня Аргентини

 

У 90-ті роки Аргентина здійснила ринкове реформування своєї економіки. Президент Карлос Менем (1989—1999), лідер Хустісіалістської (пероністської) партії, віддаючи належне духові часу, виявився прихильником демократизації, "виробничої революції", модернізації, зміни ролі держави у національному виробництві. До його приходу міжнародні економісти вважали Аргентину "латиноамериканським хворим". Менем спішно приватизував державну власність, у тому числі авіаційну та нафтову компанії, домігся прийняття закону, який забороняв емісію грошей, не забезпечених доларовим паритетом, золотом і цінними паперами, запровадив жорсткий фіскальний режим. Через три роки інфляція впала до нуля, приріст ВВП становив 9 %. Проте внаслідок шокової терапії кожен п'ятий аргентинець втратив роботу.

Творцем аргентинського "економічного дива" був випускник Гарвардського університету міністр економіки Д. Кавалло. Він дотримувався монетаристських принципів управління економікою. Однак доларової маси постійно не вистачало, оскільки на ринку США збувалося лише 10—11 % аргентинської продукції, а достатніх внутрішніх джерел нагромадження не було. За такої ситуації країна змушена була вдатися до зовнішніх кредитів, сума яких у 90-ті роки зросла у 2,5 рази. Багата ресурсами країна стала жити, по суті, в борг, що загрожувало негативними наслідками.

У 90-ті роки Аргентина взяла курс на входження до міжнародного ринку, державна участь в економіці була зведена до мінімуму, проведена майже цілковита приватизація державних підприємств. Національна валюта прирівнювалася до долара (1 песо — 1 долар).

У міжнародному плані Аргентина схилялася до тісної співпраці зі США, вийшла з Руху неприєднання, у рамках МЕРКОСУР посилила інтеграційні стосунки з Бразилією.

Скориставшися успіхами в економіці, К. Менем після 1993 p., коли пероністи на проміжних виборах до нижньої палати парламенту втратили більшість, провів конституційну реформу, яка звелася до скорочення терміну перебування на посаді президента з шести до чотирьох років з правом повторного обрання. У 1995 p. К. Менем знову став президентом. Проте уже з 1996 р. економічна ситуація стала погіршуватися. На аргентинську економіку негативно вплинули такі чинники, як мексиканська (1995) та азійська (1997—1998) фінансово-економічні кризи. Монетаристські методи господарювання виявилися неефективними. У 1998 р. спад в економіці сягнув 3 %. З рівнем життя аргентинців падав і рейтинг Meнема, зростало безробіття. Почастішала практика невиплат зарплати державним службовцям. А тому перемога на президентських виборах наприкінці 1999 р. кандидата від опозиційного лівоцентристського Альянсу за працю Фернандо де ла Руа, людини з бездоганною діловою та політичною репутацією, була цілком закономірною.

Новий президент своїми головними завданнями за ситуації, що склалася, вважав боротьбу з корупцією та безробіттям, досягнення конкурентоспроможності аргентинської економіки на світовому ринку. Однак уже на середину 2001 р. де ла Руа змушений був визнати, що поставлені цілі за перші 500 днів його президентства не досягнуті. Більше того, країні загрожував дефолт, оскільки в рамках обслуговування загального зовнішнього боргу в 170 млрд. дол. треба було виплатити 20 млрд. дол. Таких коштів країна не мала. Де ла Руа вдалося домовитися з МВФ про виділення 40 млрд. дол., утому числі й на оздоровлення економіки. Умовою отримання нових кредитів було зобов'язання скоротити внутрідержавні витрати, дефіцит бюджету тощо. Це означало крах соціальної політики. Скорочувалися витрати на охорону здоров'я, освіту, інші соціальні потреби. Затримувалися виплати пенсій. Запроваджувалися обмеження на виплату банківських вкладів. Тріщав бюджет. Зовнішній борг сягнув 200 млрд. дол., що становило 45 % ВВП.

Вибух загального невдоволення стався 19 грудня 2001 p., коли уряд заявив про неможливість здійснювати чергові платежі, що означало дефолт. Натовпи людей почали громити "Макдональдси", банки. У сутичках з силами правопорядку під час заворушень 19—20 грудня загинуло 27 осіб, сотні були поранені. 21 грудня президент і уряд пішли у відставку. Надії на підтримку США виявилися примарними. Після 11 вересня 2001 р. США було не до Аргентини.

Чинники, що спричинили аргентинську кризу, — комплексні, мають як об'єктивний, так і суб'єктивний характер, не тільки економічні, а й політичні корені. Насамперед, Аргентина перестала отримувати ренту від сільського господарства (зерно, м'ясо), котра раніше була джерелом суттєвих надходжень до державної скарбниці. Причиною такого становища, на думку економістів, було застосування прогресивних технологій у сільськогосподарському виробництві багатьох країн. Крім того, еміграція аргентинських фірм у Бразилію в пошуках сприятливих умов для бізнесу значно звузила податкову базу в Аргентині, внаслідок чого зменшилися суми податкових надходжень до бюджету. Гроші від приватизації були частково розкрадені, частково використані правлячою елітою не за призначенням, а отже не працювали на майбутню тривалу перспективу в розбудові ринкової економіки. Честолюбні мрії про президентське крісло плекав навіть творець "економічного дива" Д. Кавалло.

Упродовж бурхливих днів грудня 2001 — січня 2002 р. змінилося кілька тимчасових президентів. П'ятим став Еду-ардо Дуальде — губернатор провінції Буенос-Айрес. У січні 2002 р. Дуальде здійснив девальвацію песо. Водночас держава стала повертатися до регулюючих чинників. На найближчі два роки (2002—2003) уряд наділявся правом корекції цін на основні продукти харчування й деякі ліки. Дефолт і девальвація дали можливість країні, що прагнула до високого рівня життя, який насправді не могла собі дозволити, починати життя спочатку.

У 2007 році президентом обрано Крістіну Кіршнер. У 2010 році в країні були легалізовані одностатеві шлюби.

 

Зовнішня Аргентини

Аргентина - повноправний член блоку Mercosur разом з Бразилією, Парагваєм, Уругваєм та Венесуелою; і п'ять об'єднаних учасників: Болівія, Чилі, Колумбія, Еквадор і Перу. З 2006 Аргентина підкреслила Mercosur (Mercosul в Бразилії), у якого є деякі наднаціональні законодавчі функції, як її перший міжнародний пріоритет; на відміну від цього, протягом 1990-их, це покладе більше в великій мірі на його відносини із Сполученими Штатами. Аргентина - підписався підстави і постійний консультаційний член Антарктичної Системи Угоди, і Антарктичний Секретаріат Угоди базується в Буенос-Айресі. Аргентина була єдиною латиноамериканською країною, щоб брати участь в 1991 війні в Затоці згідно з мандатом Організації Об'єднаних Націй. Це була також єдина латиноамериканська країна, залучена в кожну фазу ofOperation, Підтримують Демократію в Гаїті. Аргентина посприяла в усьому світі операціями з підтримання миру, включаючи ті в Сальвадорі, Гондурасі, Нікарагуа, Гватемалі, theEcuador-перуанському суперечці, Західній Сахарі, Анголі, Кувейті, Кіпрі, Хорватії, Косові, Боснії і Тиморському Leste. З урахуванням його вкладів у міжнародну безпеку американський Президент Білл Клінтон визначав Аргентину як головний союзник НЕ-НАТО в січні 1998. Це було останнє обраний в якості члена Ради Безпеки ООН у 2005. Шоломи Білого Організації Об'єднаних Націй, захист зусиль і гуманітарної допомоги з підтримання миру, були спочатку розгорнуті в 1994 після аргентинської ініціативи.

У 90-і рр.. в рамках концепції «периферійного реалізму» країна зробила помітний поворот у зовнішній політиці, метою якого стало зближення з США. На практиці альянс з Вашингтоном висловлювався не тільки в проведенні економічних реформ відповідно до постулатами «Вашингтонського консенсусу», а й ряді зовнішньополітичних акцій, що контрастують з аргентинською політичною традицією.

5.Под впливом економічної кризи і зміненій в контексті лівого дрейфу політичної ситуації відбувся черговий поворот зовнішньополітичного курсу. На зміну автоматичному «пунктах вашого у фарватері» США прийшла тенденція до диверсифікації зовнішніх зв'язків. При цьому головний акцент було зроблено на зміцнення регіональної інтеграції. Зближення з Бразилією - основним партнером по Меркосур - набуло інший характер і перейшло з економічної площини в політичну. В результаті дві провідні країни регіону опинилися в опозиції по відношенні до проекту АЛКА - загальноамериканської зони вільної торгівлі.

6.В початку ХХІ ст. при виробленні зовнішньополітичної стратегії визначальним став прагматичний націоналізм. Рішення економічних задач лежало в основі вибору Н.Кіршнером союзників в регіоні і на світовій арені. Таким чином, при оцінці перспектив співпраці у главу кута ставилися завдання забезпечення конкурентоспроможності країни, а не ідеологічні уподобання.

7.Політіческій клас продемонстрував прихильність традиційним принципам, що зумовило збереження наступності у зовнішньополітичній діяльності держави. Так, невирішене територіальний спір з Великобританією з приводу приналежності Фолклендських (Мальвінських) островів і конфлікт з Уругваєм через будівництво целюлозно-паперових комбінатів залишаються найбільш болючими питаннями двосторонніх і багатосторонніх відносин. Це свідчить про живучість спогадів про «втрачене велич» та «уявної території» в масовій свідомості аргентинців.

Аргентина першою серед країн Латинської Америки визнала Україну і першою встановила з нею дипломатичні відносини. Це сталося відповідно 5 грудня 1991 р. і 6 січня 1992 р. У жовтні 1995 р. з офіційним візитом до Аргентини прибув президент України Л. Кучма. У ході переговорів була закладена договірно-правова база двосторонніх відносин. 28—30 червня 1998 р. Україну з офіційним візитом відвідав президент Аргентини К. Менем. Сторони підписали Договір про дружні відносини та співробітництво, Угоду про науково-технічне співробітництво. Аргентина заявила про свій намір надати Україні технічну допомогу в ліквідації наслідків чорнобильської аварії. Координацією науково-технічного співробітництва і торговельно-економічної діяльності обох країн опікується Міжурядова аргентинсько-українська комісія. В Аргентині мешкає 350-тисячна українська діаспора.

 

Внутрішня Чилі

Патрісіо Айлвіну, лідеру партії християнських демократів, який зайняв президентську посаду в1990 році, довелося працювати в умовах, коли все ще існувало багато залишків військового режиму. Хоча Консертасьйон і мав більшість в палаті депутатів, призначення сенаторів значно гальмувало будь-які реформи. Піночет все ще залишався на посаді головнокомандуючого чилійською армією, яка зберігала значну політичну активність, і Айлвін був змушений керувати країною дуже обережно. Проте, він все ж таки організував урядову комісію, яка розслідувала злочини періоду диктатури.

Збільшення доходів чилійської економіки за рахунок збільшення експорту міді та сільськогосподарчої продукції дозволили Айлвіну знизити податки та розпочати програму поступового перерозподілу державних доходів з ціллю зменшення соціальної нерівності, за часів його правління відсоток населення за рівнем бідності зменшився з 38,75 % до 27,5 %. Айлвін вперше визнав права тубільного населення та створив урядову організацію, Національну корпорацію розвитку тубільного населення (CONADI). Також був створений «Фонд солідарності та соціальної інверсії» (FOSIS) з метою вормування соціальної політики уряду.

В 1993 році були проведені нові національні вибори, на яких оновилася Палата депутатів і половина Сенату. Новим президентом став кандидат від Консертасьйон, християнський демократ Едуардо Фрей Руїс-Танґле, син колишнього президента Едуардо Фрея Монталва, що переміг з 58,01 % голосів. Його супротивник, кандидат від Союзу за Прогрес, отримав лише 24,3 % голосів.

Під час президенства Фрея економіка продовжила ріст, що досягав 8 % на рік. Проте, цей період не обійшовся і без проблем: На економічний розвиток вплинула азіатська криза, значно погіршилася екологічна ситуація у великих містах, в перш за все Сантьяго. «Білий землетрус» 1995 року, що вразив південь Чилі, призвів до зупинки ряду електростанцій і проблем з постачанням електроенергії до головних міст країни. Руйнівний ефект мали і зливи 1997 року в центральному та південному районах Чилі та новий замлетрус того ж року.

У цей же період збільшилася популярність опозиції під керівництвом председателя парламентаХоакіна Лавіна. На виборах 1999 року кандидат від Консертасьйон Рікардо Лаґос набрав лише 47,96 % голосів проти 47,50 % у Лавіна, і лише після другого туру йому вдалося зайняти президентську посаду.

[ред.]Президентство Лаґоса (2000 — 2006)

Першим завданням соціаліста Лаґоса, який став президентом 11 березня 2000 року, стало подолання наслідків азіатської економічної кризи та вирішення питання з затриманням Піночета. Також майже одразу після зайняття посади він провів реформу кримінального кодексу. Реформи Лаґоса проходили важко, деякі, як економічна реформа, не були підтримані конгресом, а інші, як реформа системи охорони здоров'я, не були популярними в народі.

Протягом 2001 року також виник великий корупційний скандал після ревізії витрат уряду містаРанкаґуа, що залучав кількох урядових посадовців та депутатів від Консертасьйон. Скандал викликав підозри в роботі уряду Лаґоса та об'єднання опозиції в Альянс за Чилі (Alianza por Chile).

Незважаючи на урядову кризу, економічний ріст продовжився, сягаючи від 4 % до 8 % на рік. Проте, жорстий тон міжнародних відносин привів до збільшення популярності Лаґоса серед чилійців, його підтримка зросла до 65 %.

На посаду міністра оборони була призначена Мішель Бачелет, перша жінка в Латинській Америці на такій посаді. Відносини з армією почали покращуватися, уряду вдалося провести та затвердити результати розслідувань комісії Валеча щодо злочинів періоду диктатури. Піночет був звинувачений в багатьох злочинах проти прав людини, проте був визнаний нездатним відповідати через стан здоров'я. Було показано, що Піночет отримав мільйони доларів допомоги від уряду США, та в 2004 році, зрештою, був заарештований.

Протягом правління Лаґоса значно покращилася інфраструктура країни, були збудовані нові автодороги, нові лінії метро в Сантьяго, була запущена нова транспортна система містаТрансантьяго (Transantiago). В політиці підтримка «Альянсу за Чилі» знизилася, і на муніципальних виборах 2004 року Консертасьйон набрав 47,9 % голосів проти 37,7 % у Альянсу. 2005 року була внесена поправка до конституції, що скасовувала призначення сенаторів, і на виборах 2005 року Консертасьйон отримав більшість в обох палатах парламенту. На президентських виборах, проте, довелося провести другий тур виборів, на яких також перемогла кандидат від Консертасьйон Мішель Бачелет, що змагалася з кандидатом від Альянса Себастьяном Піньєрою.

[ред.]Президентство Бачелет (2006 — 2010)

Незважаючи на значну популярність у момент обрання, скоро Мішель Бачелет стикнулася зі значними проблемами. Першим сталі масові виступи учнів середніх шкіл проти нової реформи, призначеної покращити систему освіти. 30 травня 2006 року протести зібрали від 600 тис. до 1 млн. чоловік, подія відома як Революція пінгвінів. Протести викликали значні зміни в кабінеті міністрів та кілька мір уряду з метою заспокоїти акції протесту.

Неоднозначну оцінку отримали й інші дії уряду, зокрема — скасування заборони абортів та стосунки з венесуельським президентом Уґо Чавесом. Початок роботи системи Трансантьяго 10 лютого 2007 року також виявив значні помилки, допущені при проетуванні та будувництві системи, що призвело до транспортного хаосу в столиці та викликало нові перестановки в кабінеті міністрів.

Зовнішня Чилі

Покращилися відносини Чилі з іноземними державами, досить прохолодні після диктаторського режиму, розпочалися переговори щодо приєднання до НАФТА і був підписаний договір про приєднання до МЕРКОСУР в якості асоційованого члена. Були остаточно вирішені спірні питання щодо кордону з Аргентиною (щодо озера Десьєрто і Льодового поля Південної Патагонії). Чилі розпочала переговори про зону вільної торівлі з Європейським Союзом та вступила до АТЕС. Відсоток населення за рівнем бідності знизився до 21,7 %.

В 1998 році виникла міжнародна криза через арешт в Лондоні Августо Піночета за запитоміспанського та швейцарського урядів, який після залишення посади головнокомандуючого отримав посаду сенатора без права його звільнення до кінця життя. В Чилі праві партії організували масові акції протесту проти арешту Піночета, та викликали соціальну напругу через підтримку арешту прихильниками правлячої коаліції. Хоча Палата Лордів і відмінила дипломатичну недоторканість Піночета, йому було дозволено повернутися до Чилі через проблеми зі здоров'ям.

На міжнародній арені Чилі була обрана до Ради безпеки ООН, та прийняла важке рішення проголосувати проти вторгнення США до Іраку, незважаючи на погіршення відносин зі США. Через наполягання болівійського президента Калоса Меси питання про надання Болівії виходу до моря погіршилися відносини з Болівією, також погіршилися відносини з Аргентиною таВенесуелою.

Серед країн Південної Америки найдинамічніше та найефективніше стосунки з МЕРКОСУР розвиваються в Чилі та Болівії. Протягом 90-х років неймовірно розвинулись торговельні та інвестиційні стосунки Чилі з Аргентиною. Країни-члени МЕРКОСУР дають Чилі зрозуміти, що вона буде охоче прийнята в члени організації. Найбільшою перешкодою для повного членства Чилі є її зовнішній тариф на рівні 11 %. У МЕРКОСУР він коливається від 0 до 20 % і становить в середньому 11,3 % [12].

Другою важливою перепоною є відносна стабільність економіки Чилі порівняно з країнами МЕРКОСУР, які все ще намагаються досягти внутрішньої стабільності. Але, незважаючи на це, de facto інтеграція між Аргентиною і Чилі досягла такого рівня, що коливання в певних галузях економіки однієї країни відчуваються у відповідних галузях в іншій. Надзвичайно міцною є фізична інтеграція Чилі з Аргентиною (траси, тунелі, газопроводи і т, д.). До того ж, Чилі знаходиться на шляху МЕРКОСУР до країн Тихоокеанського регіону. Отже, незалежно від того, стане Чилі повноправним членом чи ні, переговори щодо подальшої інтеграції Чилі з МЕРКОСУР триватимуть.

У червні 1996 року, незважаючи на опозицію певних кіл всередині країн, була підписана Угода між МЕРКОСУР та Чилі про асоційоване членство. Зокрема, протестували представники традиційного сільськогосподарського сектора (пшениця, кукурудза, рис). Адже в процесі переговорів для них був встановлений графік для вдосконалення конкурентоспроможності. В іншому випадку вони були змушені перекваліфікувати свій бізнес. Але цей договір знайшов підтримку в Торговій палаті Чилі. Особливо рішення Чилі співпрацювати з МЕРКОСУР (навіть без повного членства) отримало імпульс після довгих вагань щодо участі в НАФТА.

 

 

Внутрішня Венесуели

За рівнем господарського розвитку та економічного потенціалу Венесуела входить до числа провідних держав регіону. Країна володіє великими запасами нафти (за обсягом доведених запасів - близько 300 млрд. барелів), газу, залізної руди, вугілля, золота, бокситів та інших корисних копалин.

Визначальну роль у господарстві країни традиційно грає нафтовидобуток і нафтопереробна промисловість. За даними ОПЕК Венесуела посідає перше місце за доведеними обсягами запасів нафти у світі. За офіційними даними, у Венесуелі видобувається близько 3 млн. барелів і експортується близько 2,3 млн. барелів нафти і нафтопродуктів на добу.

Крім нафти і нафтопродуктів, Венесуела експортує алюміній, залізну руду, хімічні товари, кава. Імпорт в країну включає автомобілі, обладнання, запчастини, продовольство, медикаменти. Основними торговими партнерами Венесуели є США, Китай, Бразилія, Колумбія, Аргентина, Еквадор, країни ЄС (Іспанія, Італія, ФРН, Франція), країни Центральної Америки і Карибського басейну, Японія, Іран.

Золотовалютні резерви Центробанку Венесуели на кінець 2011 р. - 27,856 млрд.дол.

У 2011 р. інфляція склала 27,2% (25,1% в 2010 р.). Рівень безробіття у Венесуелі в 2011 р. знизився до 6,9% (7,2% в 2010 р.). Продовжує скорочуватися рівень бідності - 23,7%, крайньої бідності - 7,0% (у 2010 р. 24,2% і 7,6% відповідно).

За підсумками 2011 р. валовий внутрішній продукт виріс на 4,2% (у 2010 р. - 0,6%). Зростання торкнувся всі ключові галузі: гірничорудна промисловість - 11,9%, будівництво - 7,2%, торгівля - 6,3%, нафтова сфера - 2,2%.

Внутрішньополітична ситуація. Внутрішньополітична ситуація в країні стабільна. Спираючись на більшість в Національній Асамблеї, уряд продовжує курс на проведення реформ. Головним стрижнем внутрішньої політики уряду є просування ідей «Боліваріанської революції» та будівництва «соціалізму 21 століття». Проведений курс спрямований на докорінне реформування державної системи управління, зміна законодавчої бази відповідно з офіційними установками. Чергові президентські вибори пройдуть у Венесуелі в жовтні 2012 року. Президент країни У.Чавес заявив про свій намір балотуватися на черговий термін.

На наступних президентських виборах в 2012 році Чавес переміг набравши 54,5% голосів, його суперник Енріке Радонський, губернатор штату Міранда, набрав 44,9%. Однак через важку хворобу Чавес не пройшов процедуру інавгурації, а незабаром помер.

Уго Чавес помер 5 березня 2013 року в 16:25 за венесуельським часу. Про смерть Чавеса оголосив віце-президент Венесуели Ніколас Мадуро по національному телебаченню. Безпосередньою причиною смерті став обширний інфаркт. Громадянська панахида пройшла у венесуельській військової академії в Каракасі 8 березня 2013, в цей же день Ніколас Мадуро заявив, що тіло Чавеса буде забальзамоване. Згодом влада Венесуели, після консультацій з російськими фахівцями, відмовилися від цього. Команданте похований в Музеї Революції в Каракасі. Труну з тілом Чавеса поміщений в мармуровий саркофаг і встановлено на постаменті у формі квітки, оточеного водою.

C 5 березня 2013, після смерті Уго Чавеса, виконує обов'язки президента Венесуели Ніколас Мадуро, якого Чавес називав своїм наступником. Нові вибори призначені на 14 квітня 2013 року. Суперником Мадуро виступить Енріке Капрілес Радонський боровся на минулих виборах з Чавесом. Шанси обох кандидатів високі.

Ніколас Мадуро був обраний президентом Венесуели 14 квітня 2013.

17 квітня 2013 відбулися хвилювання. Загинуло двоє людей. Лідер опозиції Ерніке Капрілес заявив протестувальникам, що поки слід припинити протести в такій формі, і що він згоден з підсумками виборів.

1 березня 2013 пройшли нові демонстрації, і прихильників Ніколаса Мадуро, і опозиціонерів. Жертв немає.

 

 

Зовнішня Венесуели

Венесуела прагне брати активну участь у світових та регіональних справах, вважаючи, що динамічна зовнішня політика сприяє зміцненню міжнародного авторитету країни, становленню її як одного з лідерів країн, що розвиваються. Каракас виступає за побудову багатополярного світу, відмова від застосування сили у вирішенні міжнародних суперечок і конфліктів, непорушність принципів національного суверенітету і територіальної цілісності.

Венесуела, беручи активну участь у діяльності ООН та її спеціалізованих установ, виступає за докорінну перебудову Організації, розширення повноважень Генеральної Асамблеї, але проти збереження інституту вето в Раді Безпеки ООН.

Зусилля венесуельського керівництва концентруються на подальшому зміцненні «Боліваріанського Альянсу для народів Америки» (АЛБА) з метою формування в ЛАКБ нової моделі політичної та економічної інтеграції. У рамках блоку створено «Постійний комітет суверенітету і оборони», покликаний координувати політику його членів у військовій області. Запущена система взаємозаліків з використанням єдиної розрахункової одиниці «сукре», яка вже застосовується при веденні торгових операцій з Еквадором і Кубою.

Підвищена увага приділяється інституціоналізації Союзу південноамериканських держав (УНАСУР), початок функціонування в його рамках Південноамериканського ради оборони, а також якнайшвидшого початку роботи заснованого за ініціативи Венесуели «Банку Півдня». Особливу увагу Каракас приділяє питанню набуття повноправного членства в Південноамериканському загальному ринку (МЕРКОСУР).

Венесуела активно сприяє просуванню Канкунської ініціативи щодо створення нового регіонального інтеграційного механізму - Спільноти держав Латинської Америки і Карибського басейну (СЕЛАК). 2-3 грудня 2011 р. у Каракасі відбувся установчий саміт СЕЛАК.

Відзначається активізація політичних та торговельно-економічних контактів з країнами Азії та Африки, зокрема Китаєм, В'єтнамом, ПАР, Нігерією, Іраном, Лівією, Сирією, Алжиром, Палестиною. Стратегічне значення має розвиток взаємодії по лінії Південь-Південь і встановлення довготривалих диверсифікованих зв'язків між латиноамериканськими та африканськими інтеграційними об'єднаннями.

Одним з найважливіших напрямків зовнішньої політики Венесуели є розвиток відносин з Росією, яку в Каракасі розглядають в якості одного зі своїх ключових партнерів поряд з Кубою, Китаєм, Іраном і Білорусією.

У вересні 2009 р. Венесуела офіційно визнала проголошену незалежність Абхазії і Південної Осетії. У липні 2010 р. з цими кавказькими республіками встановлені дипвідносини.

Венесуела є членом ООН та Організації американських держав (ОАД) і бере активну участь в їх роботі. Вона була також в числі країн-засновників Організації країн - експортерів нафти (ОПЕК), створеної в 1960. Венесуела входить до Латиноамериканську асоціацію інтеграції і разом з Болівією, Колумбією, Еквадором і Перу - в Андській пакт і в Русі неприєднання, де Венесуела проводить активну політику, вважаючи, що за допомогою своєї участі в цьому русі вона може підвищити свій вплив на міжнародній арені. Крім цього, Венесуела є учасником наступних організацій та міжнародних форумів: СОТ, Група 77, Група 15 та Асоціація Карибського басейну (КАРІКОМ).3

Енергетична складова - один з головних важелів венесуельської зовнішньої політики. Пільгові поставки нафти активно використовуються для зміцнення міжнародних позицій адміністрації У.Чавеса. Каракас виступає за підтримання «справедливо високих» цін на вуглеводні, вважаючи, що рівень в 50 доларів за барель мінімально достатніми в даний момент, і проводить відповідну лінію в ОПЕК.1

Каракас проводить лінію на прискорену і багатопланову інтеграцію країн Латинської Америки. Президент У.Чавес висунув і активно пропагує «Боліваріанської альтернативу для Америки» (замість проекту Міжамериканській зони вільної торгівлі), конкретним втіленням якої має бути формування Південноамериканського співтовариства націй.1

Каракас продовжує нарощувати свої торговельні та інші зв'язки з Кубою, розглядаючи острів в якості свого стратегічного партнера3 і одного з найближчих ідеологічних союзників.

Політичні відносини Венесуели з США характеризуються крайньою напруженістю і взаємною недовірою. Режим У.Чавеса звинувачує Вашингтон в імперських амбіціях і прагненні встановити однополярний світоустрій. У той же час торговельні відносини між двома країнами розвиваються успешно.1

Одним з найважливіших напрямків своєї зовнішньої політики У.Чавес вважає розвиток відносин з Росією, Китаєм, Індією, Іраном, яких розглядає як своїх стратегічних партнерів.

 

Внутрішня Куби

На початку 1990-х років ембарго Куби з боку США і згортання економічних зв'язків із країнами Східної Європи і колишнього СРСР поставили Кубу у тяжке економічне становище. З метою виходу з кризи керівництво країною приступило до здійснення реформ, спрямованих на поступове впровадження елементів ринкової економіки. Не відмовляючись від централізованого керівництва економікою, воно пішло на підвищення господарської самостійності державних підприємств, лібералізацію зовнішньоекономічної діяльності, створення мережі комерційних банківських структур.

ВВП зріс на 2,5% у 1995, на 7,8% - у 1996 і на 2,5% - у 1997. Економічному зростанню сприяли зусилля, початі кубинським урядом для залучення іноземних інвестицій, легалізація долара у внутрішніх розрахунках, а також розвиток індустрії туризму. Однак існує ряд стримуючих факторів, наприклад, низькі врожаї цукрової тростини, а також застій у державному секторі, що до цього часу домінує в економіці. У 1998 приріст ВВП, за офіційними даними, становив 1%; це найнижчий показник з 1994 р., коли економіка тільки починала оговтуватися від різкого (35-відсоткового) падіння виробництва, яке було викликане розривом зв'язків з більшістю її торговельних партнерів з колишнього соціалістичного табору.

У квітні 1991 р. Фідель Кастро пом'якшив обмеження на зарубіжні поїздки і еміграцію для дорослих громадян Куби. Четвертий з'їзд КПК висловився за проведення економічних реформ за умови збереження ключових позицій за державою. Заявивши про намір «захистити соціалізм», Кастро в той же час виступив за обмежений допуск приватної ініціативи і залучення в країну іноземних інвестицій. Конституційні поправки 1992 р. гарантували свободу віросповідання. У липні 1993 р. Кастро заявив про допущення американського долараяк платіжний засіб. У вересні того ж року уряд пом'якшив державну монополію в аграрній галузі. Було дозволено створювати кооперативи, самостійно визначати власну виробничу діяльність. У грудні 1993 р. Національна асамблея схвалила новий пакет реформ, які, зокрема, допускають приватне підприємництво. З метою розв'язання фінансової кризи в 1994 р. були схвалені такі заходи, як підвищення цін на споживчі товари, відміна безкоштовних послуг і державних субсидій, девальвація песо. Селяни, кооперативи і державні ферми отримали право продавати надлишки сільськогосподарської продукції на вільних ринках. Пізніше була дозволена і ринкова торгівля промисловими і ремісничими виробами. Відкриття нових магазинів з ринковими цінами не принесло користі населенню, середній дохід якого становив всього 8 доларів в місяць.

Почали заохочуватися іноземні інвестиції. Відповідно до закону, затвердженого Національною асамблеєю у вересні 1995 р., іноземні підприємці і фірми могли з дозволу уряду відкривати на Кубі підприємства, що повністю належали ним, і вивозити прибутки за кордон. Була дозволена покупка землі. Нові правила розповсюджувалися і на кубинських емігрантів. Тільки у першій половині 1997 р. було створено більше 80 спільних підприємств.

П'ятий з'їзд КПК в 1997 р. оголосив, що економічний спад в країні подоланий, а невелике зростання ВВП поновилося. Однак, рівень життя в середньому не досягав показників 1989 р., охорона здоров'я знаходилася в кризовому стані. Розвиток ринкових елементів загострив ряд соціальних проблем, поширилася злочинність і проституція. Безробіття, за офіційними даними, досягло 7%. До 1999 р. економічна ситуація відносно стабілізувався, перш за все, завдяки розвитку туризму (1,6 мільйонів туристів принесли дохід майже в 2 мільярди доларів) і грошовим переказам від кубинських емігрантів (до 900 мільйонів доларів в рік). Валовий суспільний продукт зріс на 6%.

Куба на початку 21 сторіччя

У 1990-х і 2000-х роках на Кубі пожвавилася нелегальна діяльність опозиційних груп. Час від часу влада дозволяла існування незалежних опозиційних груп, бібліотек і культурних центрів, але врешті-решт їх заборонила. Так, в 1997 р. було арештовано чотирьох членів «Робочої групи внутрішнього дисидентства» і двох незалежних журналістів. У 1999 р. Національна асамблея прийняла Закон про захист національної незалежності і господарства Куби. Згідно з новими правилами, діяльність, що завдає збитку державі або послуговування інтересам США, каралося ув'язненням на строк до 30 років. Була запроваджена страта за виробництво і зберігання наркотиків і за їх продаж, систематична про<