Причини і механізми фінансово-економічної кризи 2008 року.

Світова фінансова криза 2008-2010 рр. в науковому світі вважається чи не найбільшим потрясінням із часів економічної депресії 1930-х років. Велика кількість думок щодо причин розгортання кризи свідчить про неоднозначність подій 2008-2010 рр.. Зростаюча нерівність у доходах, яка заохочувала домогосподарства брати в кредит і таким чином експлуатувала споживацькі настрої; невизначені механізми регулювання та контролю з боку фінансових інституцій; глобальний надлишок ліквідності як наслідок американської політики «легких грошей»; дефіцит платіжного балансу США; спекулятивна спрямованість незабезпеченої доларової маси; надмірні ризики – ось неповний перелік причин кризи сучасної глобалізованої ринкової економіки [17].

Криза американських банків пов’язана із політикою США в секторі, якому американський уряд приділяв особливу увагу, а саме – фінансування будівельних об’єктів. Американський уряд уже від часів Клінтона намагався сприяти будівлі приватних будинків (не квартир) шляхом надавання так звані «sub-prime-кредитів», які, на відміну від першокласних «prime», не вимагали особливих («першокласних») гарантій від дебеторів. Така практика довела до стану, який американська преса називає «sub-prime» криза.

Емісійний банк США під час президентства Алена Гріншпана знизив процентну ставку до 1% (!) і таким чином збільшив попит на кредити, особливо на будівлю або купівлю будинків. При цьому нехтували основними критеріями оцінки платоспроможності позичальників. Наприклад, не ставили вимог, щоб вони мали власний капітал, і банки фінансували будівництво або купівлю до 100%.

Передумовою для отримання кредитів була зайнятість, що в умовах зростаючого в США безробіття не давало банкам жодної гарантії оплати кредитів і процентів. При постійно зростаючому попиті банки оцінювали цей факт як кон’юнктурну експансію і з конкуренційних мотивів що раз то більше «пом’якшували» критерії для надання кредитів. Така політика привела до створення так звані «іммобільного міхура» (іммобільний – нерухомий), який тріснув, коли ринок нерухомості був перенасичений, і в результаті будівельні об’єкти почали втрачати вартість. Таким чином виникла вже згадана «sub-prime» криза.

У результаті такого розвитку подій банкам загрожувала інсольвенція і вони були змушені шукати шляхи, щоб поповнити свої грошові резерви, які були вичерпані.

У банківському секторі існують різні можливості заробити так звані «свіжі гроші» (fresh money). Особливо улюбленим є метод продажу кредитних претензій, можливо, без будь-яких гарантій у формі пакету цінних паперів. Їх називають «кредитні горщики». Такі цінні папери атестували професійні агентства оцінок «Rating-Agenturen», надавали кредитним банкам найвищий ступінь бонітету цих паперів «AAA» («Triple А»), і таким чином, вони зацікавили банки Європейського Союзу та Швейцарії, які шукали вигідні вклади для свого капіталу. Коли виявилося, що номінальна вартість цінних паперів американських кредитних установ не відповідає дійсності, бо реальна вартість не тільки набагато нижча номінальної, але що надалі відбувається спад показників, виникла критична ситуація, яка викликала масову паніку.

Втрата довіри повністю зруйнувала ринок міжбанківських трансакцій і стала рушійним колесом кризи. В результаті цих драматичних подій у банківському секторі та секторі нерухомості необхідно було зробити переоцінку формування курсів на ринках. Спад курсів викликав не тільки в Америці, але і в Европі загрозу існування кредитних установ, що спричинило необхідність державних допомог та злиття банків. Наприклад, у США так звані будівельні каси та іпотечні банки (Фенні Meй та Фредді Мек), а також найбільша у світі страхова компанія Ей Ай Джі (AIG) отримали допомогу від уряду у розмірі багатьох мільярдів доларів і таким чином не проголосили про банкрутство. У зв’язку з цим виникло принципове питання: «Чи справедливо приватизувати доходи, а втрати соціалізувати?».

Прихильники методу державних субвенцій аргументують свої погляди сподіванням, що впродовж років втрати будуть компенсовані доходами і таким чином державі повернуться витрати, а також проценти. Противники таких державних заходів дотримуються погляду, що фінансові допомоги надаються за рахунок податків, які сплачують громадяни, а коли врятовані страхові установи чи банки почнуть на місці червоних чисел писати чорні – всі прибутки загарбають приватні підприємці. Така поведінка уряду є антисоціальною, як і факт, що всі винуватці, особливо «рейтинг агентури», не будуть покарані. Вони вимагають щоб:держава посилила контроль діяльності менеджерів банків;

менеджери відповідали матеріально за свої хибні рішення; держава регулювала кредитну та інвестиційну політику банків.

15 серпня 2008 р. інвестиційний банк Леман Бразерс об’явив себе банкротом. Це подія стала офіційним початком світової фінансово-економічної кризи 2008-2010 рр..

У науковій літературі є й інші підходи до пояснення виникнення фінансових криз і механізму їх прояву. Зокрема, багато економістів вбачають їхні причини у проблемах, що виникають у банківській системі. А механізм їх прояву зводиться до такого: в періоди економічного піднесення банки допускають збільшення ризикованих кредитів фірмам і домашнім господарствам, які використовують їх для спекулятивних цілей - придбання нерухомості, акцій та облігацій. Якщо під впливом певних подій вартість цих активів знижується, то у позичальників виникають проблеми з оплатою кредитів. Це саме стосується і банків, що взяли ці активи як заставу. Частка сумнівних кредитів починає зростати, а це викликає недовіру вкладників до банків. Щоб захистити себе, вони починають забирати депозити, переміщувати їх у безпечніші місця. Якщо цей процес набуває розмаху, починається банківська паніка з усіма її негативними наслідками [7, с. 307].

Сучасні монетаристи, як зазначено вище, пов’язують фінансові кризи з кризою банківської системи. На їхню думку, коли банківська система послаблюється, окремі банки можуть опинитися під загрозою банкрутства або збанкрутувати. Це викликає банківську паніку. Клієнти, які неспроможні відрізнити банки, яким загрожує банкрутство, від надійних, масово забирають свої депозити. В результаті обов’язкові резерви банків скорочуються, що ставить під загрозу нормальне функціонування усієї банківської системи. Зазнають втрат і банки, які працюють стабільно, оскільки за забезпеченням ліквідністю знецінюються їх активи. Для подолання фінансової кризи монетаристи рекомендують центральним банкам підтримувати ліквідністю платоспроможні банки, які опинились в небезпеці. Така рекомендація була, зокрема, обґрунтована американським економістом А. Шварц [4, 11-40].

Усі механізми виникнення фінансових криз єднає поведінка учасників цього ринку-оптимізм в період, коли настає спекулятивний бум, і песимізм, коли вони очікують потрясіння на ринку. Таку поведінка учасників ринку відзначає багато економістів як важливий чинник в перебігу фінансових криз. Наслідками змін у настроях учасників ринку є відхилення цін на активи, які є предметом спекуляцій, від рівноважних ринкових цін. Пояснити цей факт з погляду гіпотези ефективного ринку неможливо. Остання стверджує, що учасники ринку можуть допускати помилки, але якщо їх очікування раціональні, то довго це не триватиме - ціни наблизяться до своєї об’єктивної основи - ринкових рівноважних цін. Цю суперечність деякі економісти намагаються пояснити за допомогою багатократних моделей, в яких очікування мають екзогенний характер щодо моделей, в яких нерівновага цін не суперечить раціональній поведінці учасників ринку [7, с. 509].

Наслідки кризи 2008 р.

Таким чином, економічна криза спонукає країни-

члени ЄС переглянути засади європейської інтеграційної

моделі. Пошук нових підходів зосереджений довкола

наступних опцій: поступова конвергенція економік

«єврозони» та поява незалежних наднаціональних

інститутів, що контролюватимуть бюджетну політику

країн-членів (при цьому відчутним є домінування

німецько-французької ланки), або ж пошук механізмів

та інструментів залучення всіх 27 країн-членів ЄС до

розробки та впровадження антикризових заходів, що

може бути менш ефективним в короткостроковій

перспективі, але відкриває шляхи до збереження

цілісності та єдності в рамках Євросоюзу.

Слід також наголосити, що звуження сфери суверенної

влади демократичних інститутів сучасної держави та

делегування частини її повноважень наднаціональним

інститутам як інструмент подолання наслідків економічної

кризи призведе до посилення кризових явищ й у

суспільно-політичному вимірі. «Передислокація влади»

являє собою безпосередній виклик демократії, оскільки

традиційні національні моделі управління багатьма

соціально-економічними процесами поступаються

інтересам наднаціональних органів. Про це, зокрема,

раніше стверджував політолог Ф. Шміттер, на думку

якого «субнаціональні та наднаціональні структури

влади, незалежно від їх розмірів, складності їх

внутрішньої структури чи характеру виконаних функцій,

ніколи не зможуть бути дійсно демократичними» [5].

Сьогодні ми спостерігаємо ситуацію, коли соціально-

економічна політика національних урядів регулюється

наднаціональними інтересами, при чому не лише в

державах які постраждали від кризи (наприклад Греція,

чи Італія), але й країнах, що вкладають кошти в їх

порятунок (Франція, Німеччина). Наслідки такого

підходу особливо відчутні в «нових» країнах-членах

ЄС, які поступово втрачають відчуття долученості до

вирішення основоположних питань. Це позначається

й на внутрішньополітичному житті – зростаючий

євроскептицизм веде до домінування популізму та Випуск 166. Том 178

посилення ролі праворадикальних течій. За даними

ЄБРР, економічна криза спричинила у 2010-2011 рр.

падіння більш як на 10 % рівня підтримки демократії

у «нових» країнах-членах ЄС. Як йдеться у доповіді

ЄБРР, у певному сенсі «криза змусила людей ненавидіти

те, що вони мають. Для країн ЄС – це стала ринкова

економіка та демократія».

Подібні тенденції не є критичними, рівень довіри

до демократичних інститутів в ЄС залишається

досить високим порівняно з іншими регіонами. Тим

не менше, при розробці пакету антикризових заходів,

європейським лідерам слід зважати й на засадничі

цінності Євросоюзу, які, власне, й відрізняють ЄС від

будь-яких інших інтеграційних утворень.

Отже, серед негативних тенденцій, що загострилися

внаслідок економічної кризи в ЄС, слід відзначити

активізацію спроб реалізації таких моделей подальшої

інтеграції, що базуватимуться на розділенні ЄС на

країни єврозони, та країни поза єврозоною, а також

посилення відчуження національних інтересів від

наднаціональних структур, і як наслідок поширення

антидемократичних настроїв. Водночас поза межами

ЄС спостерігається зменшення ролі європейської

інтеграції як зовнішнього стимулу демократизації, що

відкриває простір для альтернативних інтеграційних

та модернізаційних проектів. Таким чином, ЄС має

випрацювати ефективні механізми для внутрішньої

консолідації на демократичній основі, що допоможе

подолати системну кризу і подолати існуючі негативні

тренди.

67. Арабські революції

Заворушення, що розпочалися в Тунісі в грудні 2010 р., охопили весь Арабський Схід і ввели його в стан наростаючої нестабільнос­ ті протягом наступних двох років. Більшою чи меншою мірою за­ ворушеннями виявилися охоплені більше десяти держав. У різних країнах форма прояву протесту була різною: від масштабних народ­ них виступів по всій країні, що розпочалися з публічних самоспа­ лень (Туніс, Єгипет), до прохання, зверненого до короля, дозволити створення політичної партії (Саудівська Аравія). Проте навіть таке “скромне” волевиявлення продемонструвало розмах невдоволення по всьому арабському світу. Саме цей розмах і виявився несподіва­ ним для світового співтовариства, а також те, що ці революції абсо­лютно не вписалися в прийняті щодо арабського регіону стереоти­ пи. Важко погодитись із тим, що революції були влаштовані США чи європейськими країнами. Відомо, що авторитарні режими в арабських країнах були запорукою стабільності в регіоні, не даючи розвиватись ісламському фундаменталізму і тероризму. Крім того, цей регіон є потужною ресурсною базою як для США, так і для Єв­ ропейського Союзу, і саме іноземна економічна, фінансова діяль­ ність у регіоні могла гарантуватись постійними президентами.

Сьогодні висувається безліч гіпотез про причини і механізми здійснення цих заворушень, при цьому висуваються версії від кон­ спірологічних до суто політичних, соціально­економічних, релігій­ них або геостратегічних. Якщо розглядати революції детальніше в контексті внутрішніх чинників, то варто відмітити вкрай складний і комбінований характер подій, що відбулися.

З одного боку, це протест проти погіршення умов життя досить великої групи населення. Зважаючи на те, що в арабському світі економіка, як ніде, тісно пов’язана з політикою та життям прав­ лячих режимів, які створили для себе унікальну матеріальну базу, побудовану на основі ідеологічних концепцій ісламу, переважання традиційного укладу економіки, активної участі держави в економі­ ці та обмеження розвитку приватного сектора, для арабських країн характерними є гострі соціальні проблеми. Зокрема близько 24\% населення регіону змушені існувати на 2 долари в день. В окремих арабських країнах частка населення, що живе за межею бідності, становить 44­45\% (Єгипет та Ємен). Рівень безробіття в арабському світі сягає у середньому 12,7\%, що є одним із найвищих показників серед країн, що розвиваються. Безробіття серед молодих людей у віці від 15 до 24 років (60\% від усього населення) становить у серед­ ньому по регіону понад 30\%, а в окремих країнах перевищує 40\%. Варто підкреслити, що рушійною силою у всіх рухах була саме мо­ лодь, яка стала абсолютно новою, неоформленою ідеологічно полі­ тичною силою. Саме ця молодь формує зараз запит на модернізацію економіки і допуск широких верств населення до участі в політич­ ному процесі. Потрібно зазначити, що саме для країн Машріку спільними стали бідність, корупція, високі темпи зростання насе­ лення, низький рівень доходу на душу населення порівняно навіть з іншими країнами (наприклад, країни Перської затоки) всередині регіону, високі ціни на продовольство і техніку.

З іншого боку, в цих країнах розпочався процес делегітимізації правлячого сімейства або клану, ліквідації його монополії на владу й економічні блага через народне волевиявлення. Ці клани, просу­нувши на вищі посадові пости в державі своїх дітей і найближчих родичів, стояли при владі не одне десятиліття, використовуючи для цього формально легітимні електоральні процедури. Наявність в арабських країнах геронтократичних кланів, по суті, перетворюва­ ло політичний режим у “спадкову республіку”. В Тунісі це клан Бен Алі і Лейли Трабелсі з поч. 1990­х рр., клан Мубарака в Єгипті (з 1981 р.), клан Каддафі в Лівії (з 1969 р.), клан Алі Абдалли Салеха в Ємені (з 1990 р., а по суті – з 1978 р., коли він був обраний пре­ зидентом ЄАР), клан Асада в Сирії (з 1970 р.).

Авторитарні режими довгий час створювали видимість соціаль­ ної стабільності, а керівники, втративши зв’язок з народом, ігно­ рували наростання серйозних економічних і соціальних протиріч. Систематично використовувалися політичні репресивні механізми, особливо режим надзвичайного стану обмежував права і свободи: в Єгипті – з 1981 р., в Сирії – з 1963 р., в Алжирі – з 1992 р. У всіх ін­ ших країнах режим надзвичайного стану існував де­факто з огляду на ту роль, яку відіграє армія у державному механізмі.

Релігійний чинник також відігравав немаловажну роль у деяких країнах. Головним чином ідеться про шиїтсько­сунітську прина­ лежність громадян та правлячих еліт у низці арабських держав. У Сирії правляче угрупування належить до алавітів, тоді як більшість населення – суніти. Ще більш складна ситуація в Ємені, де існу­ ють вкрай заплутані взаємини між шиїтськими (Хаус) і сунітськи­ ми кланами, до чого додаються історичні суперечності між двома основними ісламськими мазхабами – зейдитів і шафіїтів. Після об’єднання Південного і Північного Ємену в Єменську Арабську Республіку ключові позиції в політиці та економіці зайняли зейдити (з півночі) на чолі з Салехом.

Отже, специфіка арабських революцій полягала в тому, що вони мали ланцюгову реакцію, починаючи з Тунісу. Вони вивели з латент­ ного стану багато внутрішніх суперечностей, тому повстання відра­ зу набули специфічних географічних особливостей і трансформу­ валися: головним чином у боротьбу проти однопартійного режиму (в Тунісі та Єгипті); племінні суперечності (у Лівії і Ємені, де чітко окреслилася проблема сепаратизму); шиїтський бунт (у Бахрейні та Омані); боротьбу проти режиму надзвичайного стану і засилля ар­ мії в державному механізмі (в Алжирі, Єгипті та Сирії). Крім того, дійшли до критичної позначки соціально­економічні проблеми, які стали спільною об’єднуючою рисою, а тому не могли залишатись у стані стабільного ігнорування державною верхівкою. Таким чином, епоха “уявної стабільності” у величезному регіоні від Марокко до Пакистану закінчилася. Арабський Схід вступає в абсолютно новий етап свого історичного розвитку, пов’язаного з проведенням широ­ ких політичних і соціально­економічних реформ.

зв’язок з народом, ігно рували наростання серйозних економічних і соціальних протиріч. Систематично використовувалися політичні репресивні механізми, особливо режим надзвичайного стану обмежував права і свободи: в Єгипті – з 1981 р., в Сирії – з 1963 р., в Алжирі – з 1992 р. У всіх ін ших країнах режим надзвичайного стану існував де факто з огляду на ту роль, яку відіграє армія у державному механізмі.

Релігійний чинник також відігравав немаловажну роль у деяких країнах. Головним чином ідеться про шиїтсько сунітську прина лежність громадян та правлячих еліт у низці арабських держав. У Сирії правляче угрупування належить до алавітів, тоді як більшість населення – суніти. Ще більш складна ситуація в Ємені, де існу ють вкрай заплутані взаємини між шиїтськими (Хаус) і сунітськи ми кланами, до чого додаються історичні суперечності між двома основними ісламськими мазхабами – зейдитів і шафіїтів. Після об’єднання Південного і Північного Ємену в Єменську Арабську Республіку ключові позиції в політиці та економіці зайняли зейдити (з півночі) на чолі з Салехом.

Отже, специфіка арабських революцій полягала в тому, що вони мали ланцюгову реакцію, починаючи з Тунісу. Вони вивели з латент ного стану багато внутрішніх суперечностей, тому повстання відра зу набули специфічних географічних особливостей і трансформу валися: головним чином у боротьбу проти однопартійного режиму (в Тунісі та Єгипті); племінні суперечності (у Лівії і Ємені, де чітко окреслилася проблема сепаратизму); шиїтський бунт (у Бахрейні та Омані); боротьбу проти режиму надзвичайного стану і засилля ар мії в державному механізмі (в Алжирі, Єгипті та Сирії). Крім того, дійшли до критичної позначки соціально економічні проблеми, які стали спільною об’єднуючою рисою, а тому не могли залишатись у стані стабільного ігнорування державною верхівкою. Таким чином, епоха “уявної стабільності” у величезному регіоні від Марокко до Пакистану закінчилася. Арабський Схід вступає в абсолютно новий етап свого історичного розвитку, пов’язаного з проведенням широ ких політичних і соціально економічних реформ.

 

 

68. М»яка безпека

Питання безпеки у ХХІ столітті набули нових обрисів, що характеризуються зниженням ролі прямої військової загрози і заміною її асиметричними загрозами та відповідями на них, розмиттям меж зовнішньої та внутрішньої безпеки. У Східній Європі, на перетині мусульманської, західноєвропейської та євразійської цивілізацій, знаходиться кілька зон потенційного вибуху традиційних конфліктів та їх сучасних асиметричних форм. Тому державам необхідно дбати про захист від них, вдаючись до кроків мілітарного, економічного і політичного характеру. Зазначені зміни знайшли своє відображення в державних оборонних парадигмах ХХІ століття: "Сутність змін у нашому середовищі безпеки полягає в перенесенні акценту з класичних загроз (збройне втручання), значення котрих зменшується, на нетипові загрози, джерелом яких стають складні для визначення позадержавні об’єкти. Ці загрози можуть торкатися безпеки наших громадян, важливих для нормального функціонування держави об’єктів та служб. Вони вимагають особливої уваги" [1]. Тому досить актуальним стає питання "м’якої" безпеки і сил, що здатні її підтримувати. Пошук таких сил відбувається виходячи з нового розуміння міждержавної та міжнародної співпраці, де розвиток глобалізації економіки, транспортних засобів, єдиної системи зв’язку через Інтернет та доступності супутникових і стільникових телефонів вимагає об’єднання зусиль держав та народів у боротьбі з викликами безпеці. Ми спробуємо визначити наскільки приєднання України до НАТО може вплинути на формування захисту проти нових форм боротьби в сучасному світі, розвиток української економіки і створення, у цілому, зони “м’якої” безпеки на Сході Європи. Для України теоретично існують два альтернативні шляхи інтеграції: Європейський Союз і НАТО або ж ЄЕП і Ташкентський договір. Останній шлях, на наше переконання, не відповідає інтересам України. Тож далі розглянемо можливості включення Східної Європи в Західну інтеграційну систему та збереження миру і стабільності в її межах. Традиційно склалася думка, що НАТО опікується воєнними формами „твердої” безпеки, а ЄС творить зону “м’якої” безпеки шляхом налагодження стабільної економічної, політичної, соціальної ситуації. Проте, для того щоб успішно розбудовувати господарство, перш за все, потрібно існувати. А проблему фізичного існування середньої держави¹ (якою є Україна) та її народу вирішує потужний воєнний союз. Справді, сучасний стан розбудови воєнних сил Європейського Союзу в рамках Спільної Політики Безпеки і Оборони є занадто слабким для протистояння можливим та уявним воєнним загрозам у регіоні. “Нові суто європейські політичні та воєнно-політичні структури (підрозділи Європейських Сил Швидкого Реагування в рамках ЄС/ЗЄС та “Єврокорпус”) ще не здатні істотно вплинути на домінування НАТО у воєнно-політичній сфері європейської (а тим паче євроатлантичної) безпеки” [2].
“У сфері безпеки найбільш ефективною організацією, яка довела свою дієздатність в класичних проявах безпеки, є НАТО. Жодна інша організація ефективнішою у воєнній сфері не виявилася. Ні Ташкентський договір не став серйозною організацією, ні ГУУАМ так і не зумів дійти до військової складової <…> НАТО показала свою дієздатність в якості превентивного, стримуючого механізму, а в разі потреби – як можлива військова сила…” [3]. Загалом, переважна більшість українських аналітиків стверджує, що Україна зможе реально здійснити свою безпеку, лише набувши статусу члена НАТО [4]. До того ж мусимо зазначити, що членство в НАТО фактично є пропускним квитком до Європейського Союзу. Адже нестабільна держава, здатна зазнати зовнішньої агресії, не потрібна ЄС, який не має достатніх власних військових потужностей і в питаннях оборони та “жорсткої” безпеки продовжує спиратися на НАТО. Понад те, економіка України навіть без вступу до ЄС може бути привабливою для інвесторів за умови стабільного політичного та економічного курсу держави і максимального захисту від зовнішніх руйнівних чинників. Країна – член Північноатлантичного альянсу, без сумніву, користуватиметься такою довірою. У світлі останніх подій (від терористичної атаки вересня 2001 року до “помаранчевої революції” осені-зими 2004 року) НАТО і Європейський Союз відчули потребу створення нової політики стосовно східноєвропейських країн – України, Молдови та Білорусі. Названі держави поступово постали як регіон, виокремлений із пострадянського простору, і ще у 2003 р. дістали назву вже не "найближче прикордоння Росії", а "нові західні незалежні держави" [5] ("західні" відносно Росії). Після останнього розширення Європейського Союзу і НАТО на Схід утворився безпосередній кордон цих організацій із Україною. Відтак змінилася ситуація на сході Європи, що привернуло увагу Євросоюзу і Північноатлантичного блоку до окремих пострадянських держав. Традиційний підхід “Russia first” став поступатися своїм монопольним становищем у ставленні членів ЄС та НАТО до республік колишнього СРСР.Україні необхідно скористатися нинішнім політичним моментом і закріпити за собою належне місце в євроатлантичному просторі. Провідною країною НАТО до сьогодні залишаються Сполучені Штати Америки. Складні стосунки України із США від середини 90-х років та ставка Вашингтону на Росію ще від часів розпаду Радянського Союзу серйозно ускладнювали виконання органічно посталого перед Києвом завдання поширення НАТО на територію України. У квітні 1996 р. Генеральний секретар НАТО Хавьер Солана заявив, що Україна “покликана відігравати абсолютно унікальну роль у забезпечені стабільності в Європі”, чим висловив загальну для Північноатлантичного альянсу думку. Україна пов’язувалася з поняттями “ключовий елемент”, “стрижень”; “в українській незалежності вбачали передумову партнерства між Заходом і пострадянською, постімперською Російською Федерацією” [6]. Як бачимо, Україні надавалася роль "посередньої" держави "між і між", а не країни Альянсу. Хоч Україна першою в СНД стала членом програми “Партнерство заради миру”, її роль у геополітичній концепції регіону, що розроблялася і втілювалася донедавна Сполученими Штатами, применшувалася. Якщо у стратегіях національної безпеки США за Буша-старшого і Клінтона Україна згадувалася поряд із Росією та іншими країнами регіону, то у стратегії Буша-молодшого про неї навіть не йшлося [7]. Рада атлантичного партнерства та програма “Партнерство заради миру”, що передбачають співпрацю НАТО у сфері безпеки з країнами, що не є кандидатами на членство в Альянсі, не можуть забезпечити мир, стабільність і безпеку окремих держав у регіоні, оскільки навіть не декларують такої мети, не кажучи вже про вироблення конкретних механізмів. Тому для забезпечення миру і стабільності в регіоні необхідно добиватися отримання Україною повноправного членства в Північноаталнтичному альянсі. Ситуація на сході Європи, попри все, є динамічною, що проявляється, серед іншого, у посиленні воєнної присутності НАТО навколо РФ (Кавказ, Середня Азія, Прибалтика, а сьогодні на черзі й Україна), в тих зонах, що декілька років тому ще визначалися як території ексклюзивного впливу Росії. Тож незважаючи на деструктивну роль, яку відіграли США в зовнішньополітичних позиціях України 90-х років ХХ-го та на початку ХХІ ст., Києву доцільно продовжувати і навіть активізувати підтримку Сполучених Штатів (як провідної країни НАТО) у їх зовнішньополітичних прагненнях, зокрема у війні проти “світового тероризму” задля отримання необхідних здобутків у власній геополітичній стратегії. Яскравим прикладом тут може слугувати польсько-американське співробітництво, яке винесло Варшаву на гребінь подій європейського і світового масштабу. Співпраця України з Польщею у спільному військовому патрулюванні в Косово та Іраку також дала свої результати в питаннях політико-економічного характеру, де рішення безпосередньо залежали від Сполучених Штатів Америки. Наприклад, 27 лютого 2004 р. було скасовано санкції FATF і вирішено виключити Україну зі списку країн, що не співпрацюють у боротьбі з відмиванням брудних грошей (вона внесена до списку у вересні 2001 р.). Бюро з питань протидії фінансовим злочинам при Міністерстві фінансів США (Financial Crimes Enforcement Network – FinCEN) дата відкликало повідомлення щодо застосування режиму посиленого моніторингу до операцій з участю українських фінансових установ, яке діяло протягом двох років. Аналогічно до FinCEN у березні 2004 р. вчинили Канада і Велика Британія. Вступ України до НАТО прискорить становлення її статус-кво у східноєвропейському регіоні й значною мірою покращить стабільність соціально-економічної і політичної ситуації в країні. Щоправда, такий розвиток подій може призвести до усталення протистояння на кордоні "НАТО – Ташкентський договір". Однак, на думку автора, усунення зони "вакууму безпеки" і встановлення навіть зазначеного??? статус-кво відповідає політичним та економічним інтересам України значно більше, ніж невизначена ситуація і постійний ризик непередбачуваних змін. Більшість асиметричних загроз, що вбачаються для ЄС і НАТО зі Сходу, мають неєвропейське походження. Україна є лише транзитною територією для нелегальної міграції, контрабанди тощо. Тому залучення нашої країни до вирішення проблем усебічної багатопланової системи безпеки на сході Європи розширить зону воєнного контролю Альянсу й органічно формуватиме середовище культурної, антитерористичної, кібернетичної, лінгвістичної та інших видів "м’якої" безпеки в регіоні.

 

№ 69 Міжетнічні конфлікти в Югославії і їх вплив на безпеку в Європі і світі.

Югославські війни або Війна в Югославії — низка військових конфліктів, що відбувалися на території колишньої республіки Югославії у період між 1991 та 2001 роками і були проявом дезінтеграційних процесів в державі, що полягали у прагненні народів Югославії здобути свою державну незалежність та у прагненні переважно сербських сил не допустити цього. Завершились війни утворенням нових незалежних держав.

Югославські війни головним чином відбувались між сербами, які прагнули зберегти Югославську державу та народами, що добивались незалежності від неї — хорватами, боснійцями, словенцями та албанцями, а також між хорватами і боснійцями у Боснії та Герцеговині і міжмакедонцями та албанцями в Республіці Македонія. Югославські війни відбувались на території усіх шести колишніх республік Югославії і призвели до перетворення їх на незалежні держави. Безпосереднім результатом конфлікту стало проголошення сьомої незалежної державиКосово. Югославські війни стали одним з наймасштабніших військових конфліктів XX століття, вони супроводжувались значними руйнуваннями, великими людськими жертвами та великою кількістю скоєних військових злочинів.

В останні роки існування Югославії стосунки між союзними республіками погіршились. Економічно розвинені Словенія та Хорватія виступали за розширення своїх автономій, натомістьСербія за більш унітарну державу. Усвідомивши, що згоди не дійти Словенія та Хорватія розпочали дії спрямовані на отримання незалежності. На 14-му з'їзді компартії Югославії словенська та хорватська делегації залишили з'їзд на знак протесту. 23 грудня 1990, Словенія провела референдум про незалежність, на якому за підтримку незалежності проголосувало 96% виборців. Після цього Белград заявив про наміри ліквідувати Республіканські територіальні сили оборони, запровадивши централізовану систему оборони. За цим послідувало проголошення Словенією незалежності у червні 1991 року і початок війни.

Війна в Косові

Напруженість між албанцями, що становлять більшість населення у Косові, та сербами існувала протягом всього XX століття і,нерідко, переростала у великі спалахи насильства, масові заворушення та збройні зіткнення. В 1990 році була скасована автономія Косова, заборонені ЗМІ албанською мовою, обмежено використання албанської мови в Косові. Лідер косівських албанців письменник Ібрагім Ругова закликав до мирних засобів боротьби — ухилення від призову в армію, несплати податків тощо. 1 вересня 1991 року партія яку очолював Ругова провела референдум у Косові з приводу незалежності краю. На референдумі на підтримку незалежності висловились 98%. У травні 1992 року на ще одному референдумі Ібрагіма Ругову було обрано президентом Косова. Сербський уряд не визнав обох референдумів. Політика пасивного опору Ругови призвела до того, що в Косові вдалося уникнути воєнних дій в той час як війна розпочалась у Словенії, а згодом і у Хорватії. Однак посилення сербських репресій збільшило кількість албанців, які вважали, що боротьбу необхідно вести лише збройними методами. Армія визволення Косова, що розпочала свою активну діяльність в першій половині 1996 року у 1998 році перейшла до ведення активних бойових дій і швидко перетворилась на високоорганізовану та боєздатну військову силу. На початку літа 1998 року АВК мала у своєму складі вже 25.000 бійців та контролювала 40% території Косова. Албанські повстанці навіть спробували у червні захопити вугільну шахту в місті Белачеваці (за 15 км від столиці Косова — Приштини), яка забезпечувала вугіллям електростанцію, що розташована неподалік. Натомість серби відповідали посиленням терору проти мирного албанського населення, ними проводились етнічні чистки та масові вбивства мирних албанців, найбільшими та найвідомішими з яких були вбивства у Горнє Обринє, Ораховаці та Рачаку. Останнє стало головною причиною проведення операції НАТО в Югославії 1999 внаслідок якої Косово було взято під міжнародний контроль і зрештою стало незалежною державою 17 лютого 2008 року.