Форми і методи терористичної б-би

Для того, щоб зрозуміти суть явища, необхідно ретельно розібратися у формах його прояву. Тероризм, як і будь-яке інше соціальне явище, має багато форм прояву. А це зумовлює потребу їх класифікувати.

Так, В. Витюк і С. Ефіров в монографії "Лівий" тероризм на Заході: історія та сучасність" пропонують наступну класифікацію тероризму:

— державний та опозиційний тероризм;— міжнародний та транснаціональний тероризм;— за соціальною спрямованістю — соціальний, націоналістичний, релігійний.Останній аспект покладено в основу класифікації тероризму, яку дає А. Крайнєв: політико-соціальний (прикладом може бути РАФ у Німеччині), породжений рухами в дусі гіпертрофованого регіоналізму (ЕТА, Іспанія; ІРА, Північна Ірландія,), політико-релігійний (насамперед насильницькі дії ісламських фундаменталістів).

Ф. Форсайт дає свою класифікацію:— національний (регіональний);— "одномірний" (англійський "Фронт визволення тварин");— політичний;— релігійний.Л. Діспо виділяє чотири види тероризму — державний тероризм лівий, державний тероризм правий, тероризм лівої опозиції та тероризм правої опозиції.Терористичними актами можуть бути:— диверсія;— замах та вбивство;— викрадення;— пограбування (експропріація);— захоплення будівель;— збройні напади— кібертероризм (напади на комп'ютерні мережі);— хайджекінг (захоплення транспортного засобу — літак, залізничний потяг, автомобіль).

Сучасний тероризм має такі різновиди:

національно-визвольний тероризм, який деколи називають тероризмом національних меншин. Головна вимога — відділення від держави, що їх поневолює, або повноцінної національної автономії для усунення дискримінації і гноблення. Приклади з післявоєнного часу: північні ірландці, каталонці, баски, бретонці, корсиканці, німці Південного Тіролю,франко-канадці,

тероризм, пов'язаний з національно-релігійно-визвольними рухами антиімперіалістично-антиколоніального характеру у Третьому світі (наприклад, Кенія до здобуття незалежності ікашмірська «Армія чистих», палестинські терористичні групи). У зв'язку з невирішенням основних конфліктних проблем (Палестина) та глобалізацією імперіалізму, такі рухи також стають глобальними за місцем дій, але в жодному випадку не перетворюються в «міжнародних терористів». До цієї форми тероризму відноситься Осама бен Ладен та його терористична організація Аль-Каїда («Провід»);тероризм соціал-революційного характеру. Більш селективно і планово застосовували тероризм до кінця 1917 року більшовики. У 20 були широко відомими Фракція Червоної армії в Західній Німеччині,

правий тероризм, що домагається ліквідації парламентської демократії і запровадження авторитарного режиму, тобто диктатури. Праві групи одночасно протидіють «новим лівим» (наприклад, так було в Італії), розглядаючи їхні акції як загрозу для суспільства, що повинно обрати правий шлях;диверсійний тероризм, організатором акцій якого виступають секретні служби держав-противників. Диверсійні терористичні групи опираються часто на «п'яту колону» в державі противника, та здійснюють провокаційні дії.

технологічний тероризм - злочини, що вчиняються з терористичною метою із застосуванням зброї масового ураження або її компонентів, інших шкідливих для здоров'я людей речовин, засобів електромагнітної дії, комп'ютерних систем та комунікаційних мереж…

дехто вважає, що можна виділити також кримінальний тероризм злочинних мафійних угруповань, проте він переважно не має чітко визначеної політичної мети, адже її затьмарює бажання наживи (економічний мотив).

 

63. Критерії, яким мають відповідати країни-кандидати на вступ до Європейського Союзу (Копенгагенські критерії), були схвалені на засіданні Європейської Ради у Копенгагені у 21-22 червні 1993 р. Так звані «копенгаґенські критерії» або критерії вступу були підтверджені в грудні 1995 р. на Мадридському засіданні Європейської Ради.

Копенгагенські критерії включають в себе: І) стабільність інститутів, що гарантують демократію, верховенство права, повагу до прав людини, повагу і захист національних меншин (політичні критерії);ІІ) наявність дієвої ринкової економіки і здатність витримувати конкурентний тиск і дію ринкових сил у межах ЄС (економічні критерії);ІІІ) здатність узяти на себе зобов’язання, що випливають з членства в ЄС, включаючи суворе дотримання цілей політичного, економічного, валютного союзу (інші критерії).

Політичні критерії. Членство в ЄС під кутом зору політичних стандартів вимагає від країни-кандидата стабільності інститутів, що гарантують демократію, верховенство права, повагу і захист меншин. Статтею 6 Договору про Європейський Союз закріплено, що «Союз базується на принципах свободи, демократії, поваги до прав людини і основних свобод та верховенства права».Країни, які бажають стати членами ЄС, повинні не лише закріпити принципи демократії і верховенства права у своїх конституціях, але й втілювати їх у повсякденне життя. Конституції країн-заявників мають гарантувати демократичні свободи, включаючи політичній плюралізм, свободу слова і свободу совісті. Вони встановлюють демократичні інститути та незалежні органи правосуддя, органи конституційної юрисдикції, що створює умови для нормального функціонування державних установ, проведення вільних і справедливих виборів, періодичної зміни правлячої парламентської більшості, а також визнання важливої ролі опозиції у політичному житті. З метою оцінки виконання країнами-кандидадати умов членства Європейська Комісія (ЄК) на основі ряду детальних критеріїв оцінює, чи має демократія реальний характер. При цьому перевіряється, як захищаються конституційні права і свободи, зокрема, свобода слова в процесі діяльності політичних партій, неурядових організацій і засобів масової інформації.

Економічні критерії. Відповідно до Копенгагенських критеріїв, вимоги до членства у сфері економіки полягають «у наявності як дієвої ринкової економіки, так і здатності витримувати конкурентний тиск і дію ринкових сил у рамках ЄС».

Критерій здатності витримувати конкурентний тиск і дію ринкових сил у рамках ЄС передбачає: наявність дієвої ринкової економіки з достатнім рівнем макроекономічної стабільності, що дає змогу суб’єктам ринку приймати рішення в атмосфері стабільності й передбачуваності;достатня кількість людських і матеріальних ресурсів, включаючи інфраструктуру (енергопостачання, телекомунікації, транспорт і ін.), рівень освіти і дослідницької діяльності;ступінь впливу урядової політики і законодавства на конкуренцію шляхом проведення торговельної політики, політики конкуренції, надання державної допомоги;рівень і темпи інтеграції держави в ЄС перед його розширенням;достатня частка малих фірм у структурі економіки, оскільки малі фірми отримують вигоду від спрощеного доступу на ринок.

Входження у ЕВС передбачає три стадії: 1) стадія підготовки до приєднання – період до приєднання; 2) стадія приєднання – період від приєднання до прийняття єдиної валюти; 3) остання стадія – впровадження євро.

Стадія підготовки до приєднання. На цій стадії країни-кандидати реформують свою економіку з метою її приведення відповідно до Копенгагенських економічних критеріїв щодо дієвої ринкової економіки і здатності витримати конкурентний тиск і дію ринкових сил у рамках ЄС. Окрім вищезгаданого, на цій стадії повинна бути адаптована спеціальна частина права ЄС (acquis), що стосується ЕВС, а саме: завершення лібералізації руху капіталів;- заборона будь-якого прямого фінансування державного сектору через центральний банк чи шляхом надання привілейованого доступу державного сектору до фінансових інститутів;- відповідність статуту центрального національного банку країни-кандидата Договору про ЄС, включаючи положення про незалежність органів валютного контролю і підтримання стабільності цін. Виконання цих вимог разом із постійним здійсненням належної економічної політики і проведення економічних реформ дасть змогу країнам-кандидатам брати участь у ЕВС без запровадження євро.
Стадія приєднання. На момент приєднання нові держави-члени будуть учасниками ЕВС і повинні діяти відповідно до Розділу VII Договору про заснування Європейського Співтовариства. Ці зобов'я­зання полягають у:суворому дотриманні цілей ЕВС;проведенні політики контролю курсів валют, враховуючи, що вона належить до сфери спільних інтересів, і подальша участь у механізмі контролю за курсом валют ЄС; проведенні економічної політики, враховуючи, що вона належить до сфери спільних інтересів і координації економічної політики між країнами-членами через участь в процедурах Співтовариства;уникненні високого бюджетного дефіциту і суворому дотриманні відповідних положень Пакту про стабільність і зростання (ухвалений Європейською Радою у червні 1997 р.);подальшій адаптації статутів національних центральних банків з метою їхньої інтеграції в європейську систему центральних банків;прогресі у виконанні маастрихтських критеріїв зближення (конвергенції).Виконавши маастрихтські критерії зближення (конвергенції), які стосуються цінової стабільності, дефіциту бюджету, державного боргу, стабільності національної валюти та відсоткових ставок, країни-кандидати можуть вважатись повноцінним учасниками ЕВС. Критерії зближення полягають в тому, що:відношення державного дефіциту до ВВП не повинне пере­вищувати 3%; відношення державного боргу до ВВП не повинне перевищувати 60%;достатній рівень стабільності цін і сталість середніх темпів інфляції (цей показник не повинен перевищувати три кращі показники держав-членів більше, ніж на 1,5%); довгострокова номінальна відсоткова ставка не повинна перевищувати три кращі показники стабільності цін держав-членів більше, ніж на 2%; протягом щонайменше двох років і без значного напруження з боку відповідної країни нормальне відхилення величини обмінного курсу національної валюти не повинне виходити за граничні значення, передбачені механізмом обмінного курсу країн-членів. Остання стадія (впровадження євро).

Виконання державами-кандидатами Копенгагенських критеріїв. Згідно з рішенням Європейської Ради у Люксембурзі в 1997 р., ЄК було запропоновано подавати щорічні звіти про досягнутий прогрес країн-кандидатів у процесі приєднання з відповідними висновками. У них Комісія аналізує відповідність реформ, що проводяться у країнах-кандидатах з 1997 р., Копенгагенським критеріям. При цьому ЄК бере до уваги лише вжиті заходи, а не ті, що готуються. Це є універсальним методом, який дає можливість на основі об’єктивного підходу порівняти й оцінити реальний прогрес країн на шляху вступу до ЄС. Оцінка реального прогресу проводиться на підставі різних джерел інформації: інформації, наданої країнами-кандидатами з метою внесення коректив до Висновків Комісії; інформації, отриманої під час зустрічей у рамках Європейських угод і перевірки адаптації законодавства; звітів Європейського парламенту, оцінках держав-членів, роботі міжнародних організацій, зокрема Ради Європи і ОБСЄ, міжнародних фінансових інститутів і неурядових організацій.

 

Розширення ЄС на Схід

Популярність європейської єдності на континенті зміцнювали успіхи Європейського спільноти й визначили стратегії розвитку більшості країн Східної Європи.Приєднання в 2004 році десяти нових членів до Європейського Союзу стало важливим етапом поширення ЄС на Схід.

У відповідь на звернення країн, які прагнуть приєднатися до європейських інститутів, політики ЄС запропонували нову стратегію – Європейську політику сусідства (ЄПС), яка викликала дискусії серед політиків і експертів.

Від 2004 р. розпочався новий етап європейської інтеграції, який знаменував історичне об’єднання Європи після завершення „холодної війни”, кінець поділу континенту та перспективу європейських демократій.

П’яте розширення Європейського Союзу стало завершенням амбіційних планів ЄС, проголошених у Маастрихті (1992 р.). До середини 90-х рр. ЄС надавав технічну та фінансову допомогу для реформування економічних і соціальних систем країн Центральної та Східної Європи, уклав торговельні угоди з ними, що відрили доступ до європейського ринку експортної продукції країн-партнерів. У 1998 р. розпочалися переговори про вступ, які завершилися 2002 р., коли завершився підготовчий період процесу приєднання нових країн до Європейської спільноти і відкрились інтеграційні перспективи для Туреччини та країн Західних Балкан.

Задля уникнення нових ліній поділу в Європі, створення на ґрунті європейських цінностей простору добробуту та добросусідства, найтіснішого зближення із сусідніми країнами, країнами Східної Європи, Закавказзя та Південного Середземномор’я була проголошена європейська політика сусідства (ЄПС). Концепція „Ширша Європа”, яка стала основою політики сусідства Європейської спільноти розроблялася й узгоджувалася протягом 2002–2004 рр. [12;13]. Протягом цього часу велися тривалі дискусії між політиками ЄС і отримані рішення відображають компроміс різних інтересів і позицій.

Цілком логічним було виокремлення групи країн, які мають високий рівень співпраці з ЄС (країни Європейського Економічного простору та Швейцарія) і європейські країни, які є кандидатами в члени ЄС, або мають можливість стати ними в майбутньому. Це Болгарія і Румунія, приєднання яких до ЄС заплановане до 2007 р. Наступний кандидат в ЄС – Туреччина має шанси приєднатися до ЄС пізніше. Потенційними кандидатами на членство в ЄС є країни, що розташовані на заході Балкан – Албанія, Хорватія, Македонія, Боснія-Герцеговина, Сербія-Чорногорія, яким Європейський Союз планує допомагати в їхній підготовці до набуття статусу кандидатів у члени ЄС [2; с. 25].

До другого рівня зовнішньої політики ЄС віднесені сусідні країни, які перебувають на нових зовнішніх кордонах ЄС: на півдні – це країни Середземномор’я, а на східних кордонах – Росія, Білорусь, Молдова й Україна. 11 березня 2003 р. саме їм Європейська комісія адресувала Звернення (Комунікацію) до Європейської Ради та Європейського Парламенту "Ширша Європа – сусідство: нові рамки відносин з нашими східними та південними сусідами".Великобританія і Швеція запропонували обмежити дії ЄПС лише в Східній Європі. На думку політиків цих країн, зусилля ЄС мають бути спрямовані на підтримку реформ в Україні, Молдові і за умов демократизації й визнання європейських цінностей Білорусії. Обмеження дії ЄПС східноєвропейським напрямом створювало умови трактувати її як складову моделі об’єднаної Європи, а статус „сусіда” пов’язати з процесом „європейського самовизначення”. У цьому випадку ЄПС могла стати стимулом для практичного наближення країн-сусідів до європейських стандартів і продовженням у майбутньому поширення ЄС на схід. Політика сусідства відновила дискусію в країнах ЄС про межі об’єднаної Європи, яка супроводжувала європейську інтеграцію протягом усього часу.