Геополітичні моделі багатополярного світу

Шестіполюсний світ. На думку відомого американського уче ного і дипломата Кіссінджера, система міжнародних відносин буде включати в себе шість основних учасників - США, Європу, Китай, Японію, Росію і, ймовірно, Індію. Хоча у пропонованій ним схемою «полюсів», або центрів впливу, політика принаймні трьох держав - Росії, Китаю та Індії - у багатьох відношеннях буде незалежною від Заходу, проте США зуміють забезпечити собі лідируючу роль у міжнародних відносинах.

Світ семи протиборчих культурно-релігійних цивилиза цій. На думку Хантінгтона, глобальна політика вже стала багатополярної, многоцівілізаціонном. Існуючі сім цивилиза ций - західна, православна, ісламська, китайська, індійська, японська, латиноамериканська (і, можливо, африканська) отлича ються один від одного релігіями і культурними цінностями, залишати-ляющая мало можливостей для компромісів. У цьому він бачить джерело протиріч в міжнародних відносинах майбутнього і реальні передумови для формування нових цівілізаціопіих центрів сили і впливу на світовій арені.

Згідно Хантінгтоном, в XXI столітті західна цивілізація буде довго зберігати першість, але перестане домінувати. Претензії Заходу на загальність своїх цінностей зіштовхнуть його насамперед з ісламською та китайської цивілізаціями.

Світ концентричних кіл. Автори цієї концепції по лагают, що міжнародні відносини надалі будуватимуться навколо «стрижневих демократичних держав» на чолі з Сполуче неннимі Штатами. В якості партнерів США розглядаються країни Європейського союзу і Японія.

 

56. НАТО наприкінці ХХ – на поч. ХХІ ст.

З середини 90-х років минулого століття, у зв'язку з закінченням «холодної війни» і зникненням головного джерела загроз - Радянського Союзу, НАТО став реалізовувати політику «відкритих дверей» щодо колишній країн соціалістичного табору, розширюючись на схід-все ближче до кордонів Росії. Обгрунтуванням такого розширення став висновок, зроблений в ході спеціального дослідження НАТО, про появу потреби і унікальної можливості щодо вдосконалення безпеки в Евроаталантіческом регіоні без поновлення лінії розмежування.

В даний час членами НАТО є 28 держав:

-Бельгія, Великобританія, Данія, Ісландія, Італія, Канада, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Португалія, США, Франція-країни засновники альянсу;

-Греція, Туреччина - країни першої хвилі розширення (лютий 1952 року);

-Німеччина-учасник другого розширення (травень 1955);

-Іспанія-учасник третього розширення (травень 1982 року);

-Угорщина, Польща, Чехія - країни четвертої хвилі розширення (березень 1999 года);

-Болгарія, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина, Словенія, Естонія - учасники п'ятого розширення (березень 2004 року);

-Албанія, Хорватія - країни шостої хвилі розширення (квітень 2009 року).

Основні рішення НАТО готуються і приймаються в комітетах, які складаються з членів національних делегацій.Висшім політичним органом НАТО є сесія Північноатлантичної ради (Ради НАТО), яка проводиться на рівні глав держав і урядів. У період між сесіями функції Ради НАТО виконує Постійна рада НАТО, куди входять представники всіх країн-учасниць блоку в ранзі послів. Вищим військовим органом НАТО є Військовий комітет, що складається з начальників генеральних штабів країн - членів НАТО. Вищим військово-політичним органом організації з грудня 1966 є Комітет військового планування, який збирається двічі на рік на свої сесії на рівні міністрів оборони, хоча формально складається з постійних представників. До основних органів НАТО відноситься також Група ядерного планування, яка проводить свої засідання зазвичай двічі на рік на рівні міністрів оборони, зазвичай перед засіданнями Ради НАТО.

У рамках НАТО створена програма Партнерство заради миру (ПЗМ) і Рада Євроатлантичного партнерства (РЄАП). Завдяки цим ініціативам держави-члени НАТО відкрили нові шляхи співпраці з іншими країнами (в тому числі і Росією).

У НАТО останнім часом відбувається перегляд діяльності відпідходу до безпеки як, насамперед, військової проблеми, до більшширокого розуміння безпеки, яке передбачає протидію тероризму,розповсюдження зброї масового знищення тощо. НАТО нині працюєза такими напрямами, як планування на випадок надзвичайних ситуацій, надання допомоги під час стихійного лиха, наукові програми та програмиз охорони навколишнього середовища, хоча раніше концентруваласямайже виключно на проблемах оборони.

Важливою тенденцією розвитку НАТО, яка особливо активізуваласяв останні роки, стала політизація НАТО, тобто ширше перебиранняНАТО функцій, притаманних переважно системам безпеки, а не сутовійськовим союзам. Хоча НАТО завжди була військово-політичноюорганізацією, у попередні десятиліття акцент ставився саме на військовійскладовій співробітництва. Відмінність системи колективної безпекивід військово-політичного союзу полягає в тому, що останній передбачаєпрямі ґарантії безпеки.

В НАТО дедалі більше схильні розглядати спільну оборону утрадиційному сенсі не лише як територіальну оборону країн-членів, але й як можливість Альянсу діяти поза межею його договірної зонивідповідальності.

Політики вбачають вихід у проблемі підвищення дієздатності НАТОв подальшій спеціалізації військ країн Альянсу, коли замість традиційногорозвитку сил територіальної оборони, витрат значних коштів на широкийспектр базових озброєнь, країни, насамперед малі, спеціалізуються нарозвиткові якихось окремих видів сил, що доповнюють оборонні зусиллясоюзників по НАТО. Така стратегія вже запроваджена на практицідля нових членів НАТО і невеликих держав, що раніше належали доОрганізації Варшавського договору або були частинами СРСР. Так, зокрема, Чехія пріоритетно розвиває свої можливості захисту від атакизброєю масового знищення, Польща – виробництво гелікоптерів, Латвія – спеціалізовані сили та можливості з розмінування тощо

 

 

Розпад СРСР.

В даний час серед істориків немає єдиної точки зору на те, що стало основною причиною розпаду СРСР, а також на те, чи можливо було запобігти або хоча б зупинити процес розпаду СРСР. Серед можливих причин називають наступні:

· відцентрові націоналістичні тенденції, властиві,, кожній багатонаціональній країні і проявляються у вигляді міжнаціональних протиріч і бажання окремих народів самостійно розвивати свою культуру й економіку;

· авторитарний характер радянського суспільства, зокрема гоніння на церкву, переслідування КДБ дисидентів, примусовий колективізм, панування однієї ідеології, заборона на спілкування з закордоном, цензура, відсутність вільного обговорення альтернатив (особливо важливо для інтелігенції);

· зростаюче невдоволення населення через перебої з продовольством, особливо в епоху застою і Перебудову, і найнеобхіднішими товарами (холодильники, телевізори, туалетний папір і т. д.), заборони та обмеження (на розмір садової ділянки і т. д.), постійне відставання в рівні життя від розвинених країн Заходу;

· диспропорції екстенсивної економіки (характерні для всього часу існування СРСР), наслідком яких ставала постійна нестача товарів народного споживання, зростаюче технічне відставання у всіх сферах обробної промисловості

· криза довіри до економічної системи: в 1960-1970-і рр.. головним способом боротьби з неминучим при плановій економіці дефіцитом товарів народного споживання була обрана ставка на масовість, простоту і дешевизну матеріалів, більшість підприємств працювали в три зміни, виробляли подібну продукцію з матеріалів невисокої якості.

· ряд техногенних катастроф (авіакатастрофи, чорнобильська аварія, крах "Адмірала Нахімова", вибухи газу тощо) і приховування інформації про них;

· невдалі спроби реформування радянської системи, що призвели до стагнації, а потім розвалу економіки, що спричинило за собою розвал політичної системи (економічна реформа 1965 року);

· ініційоване американським урядом зниження світових цін на нафту, що похитнулося економіку СРСР.

· моноцентризм прийняття рішень (тільки в Москві), що призводило до неефективності та втрати часу;

· Афганська війна, холодна війна, безперервна фінансова допомога країнам соцтабору, розвиток ВПК на шкоду іншим сферам економіки розоряли бюджет.

З 1985 Генеральний секретар ЦК КПРС М. С. Горбачов і його прихильники почали політику перебудови, різко виросла політична активність народу, сформувалися масові, у тому числі радикальні і націоналістичні, рухи і організації. Спроби реформування радянської системи привели до поглиблення кризи в країні. На політичній арені ця криза висловився як протистояння Президента СРСР Горбачова і Президента РРФСРЄльцина. Єльцин активно пропагував гасло про необхідність суверенітету РРФСР.

Розпад СРСР відбувався на тлі загального економічного, зовнішньополітичного та демографічної кризи. В1989 вперше офіційно оголошено про початок економічної кризи в СРСР

Відмова від втручання у внутрішні справи інших країн тягне за собою масове падіння прорадянських комуністичних режимів у Східній Європі в 1989 році. У Польщі приходить до влади колишній лідер профспілки "Солідарність" Лех Валенса (9 грудня 1990), в Чехословаччині - колишній дисидент Вацлав Гавел(29 грудня 1989). В Румунії, на відміну від інших країн Східної Європи, комуністи були зміщені силою, а президент Ніколає Чаушеску разом з дружиною розстріляні за вироком трибуналу. Таким чином, відбувається фактичний колапс радянської сфери впливу, що склалася за підсумками Другої світової війни.

Протягом 1990 - 1991 рр.. стався т. н. " парад суверенітетів ", в ході якого всі союзні (однієї з перших булаРРФСР) і багато з автономних республік прийняли Декларації про суверенітет, в яких оскаржили пріоритет загальносоюзних законів над республіканськими, що початок "війну законів". Також ними були зроблені дії з контролю над місцевими економіками, включаючи відмови виплачувати податки в союзний і федеральний російський бюджети. Ці конфлікти перерізали багато економічні зв'язки, що ще більше погіршило економічне становище в СРСР.

У грудні 1991 глави трьох республік, засновників СРСР, - Білорусії, Росії і Україна зібралися в Біловезькій пущі (село Віскулі ^[72], Білорусія) для підписання договору про створення ССГ. Проте, ранні домовленості були відкинуті Україна.

8 грудня 1991 вони констатували, що СРСР припиняє своє існування, оголосили про неможливість утворення ССД і підписали Угода про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД). Підписання угод викликало негативну реакцію Горбачова, однак після серпневого путчу реальною владою він вже не мав. Як підкреслював згодом Б. М. Єльцин, Біловезькі угоди не розпускали СРСР, а лише констатували його фактичний до того моменту розпад.

25 грудня Президент СРСР М. С. Горбачов оголосив про припинення своєї діяльності на посту Президента СРСР "з принципових міркувань", підписав указ про складання з себе повноважень Верховного головнокомандуючого Радянських Збройних Сил і передав управління стратегічним ядерною зброєюПрезидентові Росії Б. Єльцину.

Крах комунізму у Східній Європі та дезінтеграція СРСР глобально змінили геополітичну систему світу. Колишня рівновага сил порушилася.

По-перше, зник­ли глобальна двосистемність (Схід — Захід, комунізм — капіталізм) і відповідно двополюсність у міжнародних від­носинах (конфронтація по лініях СРСР — США, Варшав­ський Договір — НАТО). У «холодній війні» зазнав поразки слабший полюс — Радянський Союз.

По-друге, у світі виникла багатополюсність з очевидною перевагою переможця у «холодній війні» — Сполучених Штатів. Окремі центри геополітичної сили (Китай, Японія, Європейський Союз та інші) вимагають перегляду світо-устрою, що склався після Другої світової війни, обстоюють багатовимірність світового розвитку.По-третє, розвалилася Ялтинська система перерозподілу Європейського континенту на сфери впливу переможців у Другій світовій війні, система, котра перетворилася на сис­тему протиборства і конфронтації «західної демократії» і «табору соціалізму». Зникнення загрози «експорту революції» кардинально змінило роль НАТО. Адже американцям та їхнім союзникам з Північноатлантичного блоку нікого більше стримувати. Забезпечення стабільності в Європі, врегулюван­ня конфліктів, що виникають на етнічно-національному під­ґрунті, активна співпраця з ЄС, ОБСЄ, ЗЄС, Радою Європи стали головними напрямами діяльності Північноатлантич­ного блоку.

По-четверте, зменшилася напруженість міжнародних від­носин, остаточно була зламана «залізна завіса», що відокрем­лювала народи колишньої комуністичної імперії від решти цивілізованого світу.

 

ОДКБ

Основою для створення ОДКБ став Договір про колективну безпеку, підписаний Вірменією, Білоруссю, Грузією, Казахстаном, Киргизією, Росією, Таджикистаном і Узбекистаном 15 травня 1992року. У 1993 році до договору приєдналися в якості спостерігачів Азербайджан, Молдова і Україна.

Згодом ряд країн припинили свою участь у договорі про колективну безпеку (ДКБ): у 1999 році з ДКБ вийшли Азербайджан, Грузія, Узбекистан; Україна і Молдова також втратили інтерес до військової інтеграції в рамках СНД. Країни, що залишилися у рамках ДКБ, (Вірменія, Білорусь, Казахстан, Киргизія, Росія і Таджикистан) 7 жовтня 2002 року на саміті країн СНД у Кишиневі заснували нову структуру – Організацію договору про колективну безпеку (ОДКБ). 26 грудня 2003 ОДКБ була зареєстрована в ООН на правах регіональної міжнародної організації.

Цілями Організації є зміцнення миру, міжнародної і регіональної безпеки та стабільності, захист на колективній основі незалежності, територіальної цілісності і суверенітету держав-членів, пріоритет в досягненні яких держави-члени віддають політичним засобам.