ТОП 10:

Передумови незалежного розвитку



Входження центральноазіатських народів до складу Російсь­кої імперії, а потім СРСР дало суперечливі наслідки. З одного боку, вони зробили помітний крок уперед у своєму економічно­му і культурному розвитку. Однак радянська система зневаж­ливо ставилась до місцевої релігії, мови, культури, історії, тра­дицій, бо в СРСР створювалась «нова історична спільність людей - радянський народ». Не визнавалось право на самовизначення і національну державність.

У 20-30-х роках XX ст. технічне, технологічне і культурне відставання центральноазіатського регіону було величезним. На його прискорений розвиток із союзного бюджету виділялись значні інвестиції, в окремі періоди до 75% бюджетів союзних республік. Тут були побудовані тисячі підприємств чорної і кольорової ме­талургії, хімкомбінати, машинобудівні заводи, ГЕС і ТЕЦ, розві­дані і пущені в експлуатацію вугільні, нафтові і газові родовища, прокладені нафто- і газопроводи, залізниці і автошляхи. В 1927-1930 pp. була введена в дію Туркестансько-Сибірська залізниця, яка пройшла через пустельні райони і зв'язала їх зі світом; вона була однією з найбільш грандіозних будов тих часів. У Казах­стані було споруджено понад 40 великих промислових підприємств, серед яких Риддерівський комбінат кольорової металургії, Чим­кентський свинцевий комбінат, Актюбінський хімкомбінат. Ка­рагандинський вугільний басейн став третьою вугільною базою СРСР. У першу чергу враховувались не національні, а загально­союзні потреби. Металургійна і хімічна галузі розвивались у

Казахстані, оскільки було вигідно будувати металургійні заводи, які виробляли продукцію для всього СРСР, ближче до родовищ вугілля і залізної руди, а заводи мінеральних добрив - поряд з покладами фосфоритів. У регіоні були створені підприємства ви­соких технологій, таких як Ташкентський авіаційний завод (Узбекистан), алюмінієвий завод у Регарі (Таджикистан), електро­вакуумний завод у Майлі-Сат (Киргизстан) та ін. В Казахстані знаходився радянський космічний комплекс Байконур.

Економіка СРСР являла собою єдиний народногосподарський комплекс, причому господарство всіх радянських республік, за ви­нятком Росії, України, Білорусії і Азербайджану, було збитковим. Дефіцит покривався шляхом перерозподілу через центральний бюджет прибутків зазначених республік. У 80-х роках Казахстану надавалась дотація в розмірі 28% від його національного доходу, Узбекистану - 25%. На момент розпаду СРСР (1991) ВНП Казах­стану оцінювався у 42,48 млрд. дол., Узбекистану - 29,3 млрд. дол., Туркменістану - 6,8 млрд. дол., Киргизстану - 7,13 млрд. дол., Таджикистану - 5,99 млрд. дол. (Росії - 479,78 млрд. дол.). На душу населення в Казахстані припадало 2 470 дол., Узбекистані -1 350 дол., Туркменістані - 1 700 дол., Киргизстані - 1 550 дол., Таджикистані - 1 050 дол. (Росії - 3 220 дол.). В умовах краху командно-адміністративної системи, припинення регулюючої діяль­ності центру, втрати дотацій, розриву господарських зв'язків у не­залежних республіках почалося обвальне падіння виробництва, інфляція, зниження життєвого рівня. Постало завдання реформу­вання економіки на ринкових засадах. У 1998 р. ВНПна душу населення становив: у Казахстані -1 330 дол., Узбекистані - 970 дол., Туркменістані - 920 дол., Киргизстані - 700 дол., Таджикистані -340 дол. (Росії - 2 680 дол.). Середньостатистичний працівник от­римував зарплату в Казахстані - 105 дол., Росії - 96,4 дол., Біло­русії - 70 дол., Україні - 46 дол. (1999).

У радянські часи помітними були досягнення центральноазі­атських народів у культурній і соціальній сфері. На 1917р. гра­мотними були 1,6% узбеків, 0,7% туркменів, 0,6% киргизів, 0,5% таджиків. За підрахунками західних спеціалістів, щоб ліквідува­ти неписьменність серед чоловіків, потрібно було 180 років, серед жінок - 280 років. Це завдання, в основному, було виконане в міжвоєнний період. У регіоні, де до більшовицької революції не існувало жодного технікуму і вузу, створювалась система серед­ньої спеціальної і вищої освіти. На кінець 30-х років тут працю­вало 325 технікумів, у яких навчалось 66,4 тис. студентів. Засно­вувались вищі навчальні заклади, кількість яких на кінець 80-х років перевищила 105. Десятки тисяч молодих людей на пільго­вих умовах направлялись у вузи Москви, Ленінграда, інших ви­знаних університетських центрів. За рівнем освіченості централь-

воазіатські республіки набагато переважали сусідні Іран, Туреч­чину. Сформувалась національна інтелігенція. Були організовані національні Академії Наук. У всьому світі відомі досягнення на­уковців Інституту геологічних наук ім. К.І. Сатпаєва, Інституту ядерної фізики, Інституту фізики високих технологій (Казахстан), Інституту пустелі (Туркменістан). Науковим центром світового рівня стала Гіссарська обсерваторія (Таджикистан), де виникла своя астрономічна школа, що досліджувала метеорити і комети. До 1917 р. в Центральній Азії працювали три театри, в 1940 р. їх було вже 142. Вдалося перемогти туберкульоз, трахому, різні епі­демії. Тривалість життя збільшилась із ЗО до 63-65 років.

На центральноазіатські республіки поширювались всі ті не­гативні явища, що були типовими для СРСР в цілому: контроль держави над суспільством, відсутність демократичних свобод, пе­реслідування на ідеологічному та релігійному ґрунті, сталінські репресії і т.д. Місцева партійно-адміністративна номенклатура, неухильно проводячи в життя політику центру, не забувала про власні інтереси. Нечуваного розмаху набули перекручення звітності, приписки з дозволу деяких лідерів республік (наприк­лад, «бавовняна справа» в Узбекистані періоду А. Адилова і Ш. Рашидова). Частина російськомовного населення зверхньо Ставилась до корінних народів регіону, не бажала сприймати їх мову і культуру, моральні цінності. Активно велась політика русифікації. Відмова від існуючого в дорадянські часи арабсько­го шрифту і введення кирилиці розірвало історико-культурну традицію, ускладнило роботу з історичними документами, літе­ратурними творами. У вищій школі відбулося витіснення націо­нальних мов російською. Нею видавалися практично всі підруч­ники і посібники, особливо в Казахстані і Киргизстані.

За роки Радянської влади було кілька переселенських хвиль з Європейської частини СРСР в Центральну Азію. Робітники і спе­ціалісти приїздили в період індустріалізації та освоєння цілинних земель. Сюди насильно висилали розкуркулених «ворогів колгосп­ного ладу». Пізніше відбулися депортації німців, татар, турків-мес-хетинців та ін. На момент розпаду СРСР в центральноазіатських республіках проживало 8,5 млн. російськомовного населення. Воно зосереджувалось, як правило, в містах і промислових зонах. В Тур-кменістані 8% російськомовних робітників і інженерно-технічно­го персоналу, що працювали в нафтогазовому комплексі, давали 80% щорічного доходу. Працівники, зайняті у золотовидобувній галузі Узбекистану, давали 50-70 т золота на рік.

Тривалий час республікам нав'язувались надмірні державні замовлення на вирощування бавовни на шкоду інших продо­вольчих культур. Часто порушувались екологічні стандарти, що призвело до засоленості значних територій.

Для всіх центральноазіатських республік типова перенасе­леність землеробських районів на фоні високого демографічного приросту. В Північному Таджикистані розмір поливних площ на душу населення зменшився з 0,25 га в 1940 р. до 0,11 га на початку 90-х років. У 1990 р. частка працездатних безробітних чоловіків у регіоні складала 26-30%, або ж в Узбекистані -1,6 млн. чол., Казахстані - 1 млн. чол., Таджикистані - 440 тис. чол., Киргизстані - 320 тис. чол., Туркменістані - 230 тис. чол. Частка жінок, особливо корінних національностей, зайнятих у суспільному виробництві, не перевищувала 30%, бо традиційне суспільство негативно ставилось до роботи жінок поза домів­кою. Між трьома республіками - Узбекистаном, Таджикиста­ном і Киргизстаном - була розділена територія родючої Фер­ганської долини, де катастрофічно не вистачало землі і води. Безробіття, низький рівень життя викликали соціальну й етніч­ну напруженість, прагнення вирішити складні проблеми за ра­хунок некорінних народів. У 1989 р. відбулися погроми турків-месхетинціву Ферганській долині, в 1990 р. - жорстокі кир­гизько-узбецькі зіткнення в Оші.

Зростали антиросійські настрої. Російськомовна община сприйняла як дискримінаційний захід введення національних державних мов у діловодство, освіту, науку, що призвело до її витіснення з управлінських структур, високооплачуваних посад. Молодь, не знаючи місцевих мов, не могла навчатися у вузах; значно звузилось російськомовне культурне середовище. Нарос­тало недоброзичливе ставлення до російськомовного населення на побутовому рівні. Ці причини спонукали велику частку ро­сіян і російськомовних до виїзду. На 1 січня 1995 р. держави Центральної Азії залишило 915,3 тис. чол.

Національна еліта вважала, що після завоювання незалеж­ності в їх країні встановляться демократія і ефективний еконо­мічний лад. Однак там одразу ж розгорнулась боротьба за роз­поділ влади і власності. Гостро проявились кланово-етнічні су­перечності, в т.ч. і в розстановці сил у владних структурах. Про­тягом радянського періоду цей фактор існував, але його наявність замовчувалась. Правлячі угруповання піклувались перш за все про свої регіони. В боротьбу за владу, крім партійно-адміністра­тивного апарату, включились лідери кланів і блоків, інтеліген­ція, мусульманське духівництво.

Казахстан

25 жовтня 1990 р. Верховна Рада Казахської РСР проголо­сила суверенітет республіки. На всенародних виборах 1 грудня 1991 р. єдиний кандидат Н. Назарбаєв отримав 99,88% голосів і був обраний президентом. Агентство Рейтер запропонувало

внести цей результат у книгу рекордів Гіннеса. 16 грудня 1991 р. Верховна Рада прийняла закон «Про державну незалежність Республіки Казахстан».

Політичне керівництво Казахстану відмовилось від однопар­тійної системи. Виникло близько ЗО партій і 400 громадських організацій, які виражали інтереси різних груп населення і пре­тендували на представництво у владних структурах. Пропрези-дентською була Партія народної єдності Казахстану. її підтри­мували Демократична партія, Селянська спілка, Народно-коопе­ративна партія, Спілка молоді. Найбільш радикальні праві партії виступали за депортацію некорінного населення і побудову мо-ноказахської держави. Ісламська партія «Алаш» («Червоний вовк») висунула лозунги «іслам - тюркизм - демократія». Партія «Жолтоксан» («Грудень») взяла таку назву в пам'ять про грудневі події 1986 р. в Алма-Аті і пропагувала ідею про ісламську основу казахської державності. Було зареєстровано кілька політико-культурних об'єднань некорінних народностей. Росіяни створили організації «Російська община», «Лад», органі­зації семиріченського, уральського, північноказахського козацтва. Виникло уйгурське об'єднання «Східний Туркестан».

Хоча казахи відносно нерелігійний народ, посилилась роль ісламу в суспільстві. В 1991-1992 pp. було побудовано і відрес-тавровано 130 мечетей. Створювались Духовне управління му­сульман Казахстану та Ісламський інститут. При мечетях відкри­валися дворічні курси з вивчення основ мусульманської релігії.

Національні суперечності проявлялись у кількох напрям­ках. Зберігався неофіційний племінно-територіальний поділ країни. Район Семиріччя в Південному Казахстані був місцем розселення Старшого жузу (орди), з якого протягом радянсько­го періоду виходила більшість національної номенклатури, зо­крема й багаторічний перший секретар ЦК компартії Казахстану Д. Кунаєв. Середній жуз займав степову частину Центрального Казахстану, до межі річок Сирдар'я, Ішим, Тобол. У західних районах Казахстану проживав Молодший жуз. У різних части­нах країни почалась дискримінація представників некорінних жузів. Лідери Середнього і Молодшого жузів боялися бути відсто­роненими від влади. Існував і інший аспект міжказахських су­перечностей - між російськомовними казахами, що не знали рідної мови (національна інтелігенція, населення міст), і сільським казахомовним населенням. 47,7% казахів на 1990 р. не володіли рідною мовою. Насильницькі дії спрямовувались проти таких меншин, як чеченці, турки-месхетинці.

У Північному Казахстані проживало численне російське і російськомовне населення. Воно займало в промисловості 75% робочих місць і давало 2/3 ВНП країни. Етнічна конфронтація,

вороже ставлення викликали його масовий від'їзд, що спричи­нило дестабілізацію виробництва. У нову конституцію Казах­стану внесено положення про російську мову як мову міжнаціо­нального спілкування.

Напружена ситуація склалася на південних кордонах Ка­захстану - в суміжному Сіньцзяно-Уйгурському районі КНР, де проживало близько 1 млн. казахів і 7,2 млн. уйгурів. Уряд КНР проводив лінію на розселення вздовж кордону китайців. Казахсь­ке Семиріччя було назване «тимчасово незаселеними територі­ями». Китайський посол у Казахстані припускав, що його країна «готова і збирається уточнювати кордони». В 1994 р. столиця Казахстану була перенесена з Алмати в Акмолу (Астану).

В 1993 р. президент Н. Назарбаєв розпустив парламент, пе­ред цим отримавши від нього додаткові повноваження: при­значати кабінет міністрів, голову Нацбанку, генерального про­курора, склад судів, проводити референдуми і вводити надзви­чайний стан. Була прийнята нова конституція держави (1995). Створювався двопалатний парламент із Сенату (47 депутатів) і Мажалісу (67 депутатів). У результаті референдуму 1995 р. термін повноважень президента Н. Назарбаєва був продовже­ний до 2000 р. В жовтні 1998 р. парламент виступив з ініціа­тивою обирати главу держави не на 5, а на 7 років і провести дострокові вибори. На багатопартійних виборах у січні 1999 р. Н. Назарбаєв залишив далеко позаду своїх суперників і знову здобув перемогу. Наступні президентські вибори в Казахстані відбудуться у 2005 р.

Близькі родичі глави держави займають високі посади у владних структурах і бізнесі. Неофіційним наступником Н. На­зарбаєва на посаді президента вважається його зять, Р. Алієв, нині заступник голови Комітету національної безпеки, генерал, доктор наук. Найбільший інформаційний холдинг «Хабар» очо­лює його дочка Д. Назарбаєва-Алієва. Інший зять, Т. Кулібаєв, є директором компанії «Казахтрансойл», а племінник К. Назар­баєв - віце-президентом фірми «Казахойл».

В економіці перехід від командно-адміністративної системи до ринкових відносин викликав спад виробництва і серйозну кризу. Розроблений план комплексного розвитку і раціонально­го освоєння мінерально-сировинних ресурсів. Гірничовидобувна промисловість визнана базовою для виведення господарства з кризового стану. В жовтні 1997 р. була оприлюднена програма «Стратегія розвитку Казахстану на період до 2030 p.». На даний час було приватизовано 75% малих і середніх підприємств та 93% сільськогосподарських підприємств. Визнано доцільним передати великі підприємства сировинного, паливно-енергетич­ного комплексу в трастове управління зарубіжним компаніям.

На 1998 p. виникло 1388 підприємств з іноземними інвестора­ми. У створенні змішаних виробництв узяли участь ділові кола 81 країни, в т.ч. Росії, Бельгії, Великобританії, Канади, Туреччи­ни та ін. Планується створення кількох вільних економічних зон. Підписані угоди з іноземними компаніями на 40 млрд. дол., які будуть вкладені в нафтовидобувну галузь протягом 40 років. Американська компанія «Шеврон» спільно з національними структурами веде видобуток і переробку нафти Тенгизького і Корольовського родовищ у Західному Казахстані, французька компанія «Ельф-Акітен» займається розвідкою і бурінням на­фтових свердловин у Темір-Актюбинській області. Створюється Каспійський трубопровідний консорціум за участю компаній «Лукойл», «Роснафта», «Транснафта» (Росія), «Шеврон», «Мобіл ойл» (США), «Аджин» (Італія), «Бритіш газ» (Великобританія). Фінансову допомогу і кредити для проведення економічних ре­форм Казахстану надали США, Японія, ФРН, Оман, Франція, Ве­ликобританія, Австрія, Китай, Індія, Пакистан та ін. На середину 1998 р. сума зовнішнього боргу Казахстану становила 3,6 млрд. дол. Проведені заходи дають позитивні результати.

Узбекистан

20 червня 1990 р. Верховна Рада Узбецької РСР прийняла Декларацію про державний суверенітет. 31 серпня 1991 р. ви­щий законодавчий орган республіки заявив про її державну незалежність і створення суверенної держави - Республіки Узбе­кистан. Референдум у грудні 1991 р. підтвердив це рішення. Формування нової політичної системи відбувалось в обстановці боротьби за владу кількох кланових угруповань (джизаксько-го, наманганського, самаркандського, ташкентського) і опози­ційних об'єднань. На президентських виборах 29 грудня 1991 р. перемогу здобув представник самаркандського клану І. Кари-мов. В 1992 р. набрала чинності конституція Республіки Узбе­кистан. Законодавчу владу здійснює однопалатний Олій Мажліс із 250 депутатів, який обирається на 5 років. Президент одно­часно є і главою держави, і главою кабінету міністрів.

Провідною партією стала Народно-демократична партія Уз­бекистану, яка виникла на базі комуністичної і керується «принципово новою ідеологією і політикою». її очолює прези­дент І. Каримов. У перші роки незалежності розгорнули діяльність такі політичні партії та об'єднання, як «Ватан тар-ракієті» («Прогрес батьківщини»), «Адолат» («Справедливість»), «Міллій Тикланіш» («Національне відродження»), «Халк бир-личи» («Народна єдність») та ін. Товариство «Бирлик» («Єдність») виступало за економічну незалежність від Росії, створення спільної тюркської держави Туран, повернення до

арабської писемності, створення конфедерації мусульмансь­ких держав Центральної Азії. Від нього відділилась лівора­дикальна організація «Ерк» («Воля»). Взаємовідносини вла­ди з опозицією розвивались за крилатою фразою президента І. Каримова: «В нашій державі може бути або демократія, або порядок». Опозиційні партії переслідувались. Деякі з них заборонені, інші перейшли на пропрезидентські позиції. Де­мократичні свободи обмежені, існує цензура.

Визнавались цінності ісламу на державному рівні. Прези­дент під час інаугурації склав присягу на Корані. Він сам і його найближче оточення здійснили хадж у Мекку. Проте були при­пинені спроби духівництва втручатись у політичні процеси, по­ставлені під контроль впливові мусульманські діячі. Зокрема, був усунутий з посади глава Духовного управління мусульман Узбекистану муфтій Мухаммед-Содик Мухаммед-Юсеф (1993), який живе в еміграції в Саудівській Аравії.

Режим дав рішучу відсіч бажаючим рекомендувати Узбе­кистану ліберальну модель розвитку західного зразка. Активно пропагуються національні пріоритети і цінності. «Узбекистан, що дав людству Улугбека, Навої і Біруні, поширював світло циві­лізації тоді, коли європейці ходили в шкурах, повинен зайняти одне з провідних місць у світі», - заявив президент І. Каримов. Символом нації оголошений «великий предок», завойовник Ти-мур (Тамерлан). Йому споруджений кінний монумент на місці пам'ятника К. Марксу в Ташкенті. Про діяльність Тимура роз­повідають музей і фільм. Цитати з його «Уложень» мають зас­воюватися політиками, наприклад, ідея про те, що той, хто заво­лодів думками людей, панує над світом. З ініціативи президента І. Каримова був реабілітований мафіозний діяч радянських часів А. Адилов. Політична амністія була надана й радянському ке­рівникові Узбекистану Ш. Рашидову. Його іменем тепер назва­на колишня площа В. Леніна в Ташкенті, йому зведений пам'ят­ник у Джизаку. Склався режим особистої влади президента І. Ка­римова. На референдумі 1995 р. термін його повноважень про­довжений без виборів до 2000 р. Незважаючи на авторитарні методи управління, І. Каримов нагороджений американською медаллю «За визначну роль у встановленні співробітництва і за прагнення до свободи».

Після територіального розмежування 1924 р. по всьому пе­риметру кордонів Узбекистану в сусідніх республіках залиши­лись великі узбецькі общини, що проживали компактно. Вони активно втручаються в сучасні процеси в центральноазіатських державах, у т.ч. і дестабілізаційні. Таджицькі узбеки сприяли перемозі на президентських виборах у цій країні Р. Набієва (1991), а потім допомагали ходжентсько-кулябському угрупованню

(1992).Бійці таджицького Народного фронту - етнічні узбеки -готувались до штурму Душанбе в узбецькому м. Термез. Узбець­ка авіація бомбардувала села Кафарнихону, Рамитської ущели­ни, Каратегину, Гірського Бадахшану в Таджикистані. 600 тис. узбеків проживає в Ошській області Киргизстану, що становить 15% населення цієї держави. Тут відбувалися криваві сутички між узбеками і киргизами на етнічному і соціальному ґрунті. Рядугруповань киргизьких узбеків неодноразово висували ви­моги про приєднання до Узбекистану.

На 1998 р. в Узбекистані проживало 71,4% узбеків, 8,3% росіян, 4,7% таджиків, 4,1% казахів, 2,4% татар, 2,1% каракал­паків, а також українці, киргизи, корейці, туркмени, турки та інші народи. Стосовно некорінних народів проводилась політика зни­ження їх суспільного статусу в «м'якому варіанті» (витіснення з керівних посад, відсутність перспектив у кар'єрі, нерівні умови отримання освіти і роботи, обмеження зв'язків з історичною бать­ківщиною, побутові конфлікти). З 1992 р. розпочався процес еміграції національних меншин. Євреї і греки масово виїхали в Ізраїль і Грецію, США, Західну Європу. Росіяни, українці, татари та інші неузбеки переселяються переважно в Росію. Узбекистан втратив велику кількість висококваліфікованих робітників і спеціалістів.

У радянські часи економіка Узбекистану залежала від до­тацій із союзного бюджету і була прив'язана до господарства Росії та інших республік. Негативні наслідки від розриву еко­номічних зв'язків були меншими, ніж в інших регіонах колиш­нього СРСР. Спад виробництва тривав до кінця 1995 p., потім почалася поступова стабілізація і піднесення. Цього вдалося досягти шляхом розширення сільськогосподарського сектора, зростання видобутку нафти і газу, переорієнтації експорту на зовнішні ринки. На даний період в Узбекистані виявлено понад 2 700родовищ 100 видів корисних копалин. Його загальний міне­рально-сировинний потенціал оцінений зарубіжними експерта­ми в 3,3 трлн. дол. За видобутком природного газу він займає третє місце в СНД (45-50 млрд. куб. м на рік при власній по­требі в 38-40 млрд. куб. м) і входить у десятку найбільших газо-видобувних країн світу. Узбекистан має понад 160 нафтових ро­довищ. Запаси вугілля в 2 млрд. т зосереджені на Ангренському і Шаргунському родовищах. За рівнем загального виробництва золота, в т.ч. і найвищої проби, Узбекистан займає сьоме місце у світі, за запасами - четверте. Відкрито 38 покладів цього дорого­цінного металу. Країна постачає на експорт уранові руди, за об­сягом продажу урану поступається лише Австралії та Канаді. Значними є запаси руд міді, молібдену, свинцю, цинку, вольфраму, літію тощо. їх видобуток здійснюється відкритим способом, що

забезпечує високу рентабельність робіт. Ще одним джерелом валютних надходжень є експорт бавовни, за виробництвом якої Узбекистан перебуває на четвертому місці у світі.

Метою господарських реформ оголошене створення ринко­вої соціально орієнтованої економіки. Вони проводяться на ос­нові 5 принципів, сформульованих президентом І. Каримовим. Це деідеологізація економіки; пріоритет економіки над політи­кою; провідна роль держави як організатора і гаранта перетво­рень; верховенство закону; соціальна спрямованість; поступо­вий характер реформ, перехід до ринкових відносин без соціаль­них потрясінь.

За роки структурної перебудови акціоновано 80 тис. дер­жавних господарських об'єктів. Приватні підприємства вироб­ляють 50% усієї продукції, в т.ч. в промисловості - 45%, у сільському господарстві - 97%.

22 тис. малих підприємств дають 20% ВНП Узбекистану. Держава зберегла контрольні пакети акцій об'єктів енергетики, паливної і гірничовидобувної галузей, чорної металургії, тобто тих секторів економіки, які дають валютні надходження. Створено 300 спільних підприємств з іноземним капіталом із 70 країн. Інвестиції вклали ділові партнери з СІЛА, Німеччини, Франції, Японії, Туреччини, Південної Кореї, Індонезії та ін. Валютну підтримку надали міжнародні фінансові організації. Так, багато­стороннє агентство з гарантування інвестицій виділило на узбецькі проекти 172 млн. дол. Агентство є гарантом компанії «Зараф-шан-Н'юмонт» (за участю СІЛА) по видобутку золота. Європейсь­кий банк реконструкції і розвитку виділив 536 млн. дол. для фінансування обробної і газовидобувної галузей та зв'язку.

Таджикистан

Державний суверенітет Таджицької РСР проголошений її Верховною Радою 24 серпня 1991 р. 9 вересня 1991 р. був прий­нятий закон про створення незалежної держави Таджикистану. В республіці розгорнулася боротьба за владу на клановій і регі­ональній основі. Географічно Таджикистан поділяється на північну і південну зону, які в давнину і в середні віки входили до держав з різним рівнем розвитку і різними господарськими системами. Відмінності в заняттях, способі життя, самоідентифікації, тради­ціях, психології населення збереглися до наших днів. У радянські часи республікою управляли представники Півночі (Ходжент), при цьому інтереси Півдня часто не враховувалися. Існувало п'ять великих кланів (ходжентський, каратегинський, кулябський, гіссарський, памірський). Склалася навіть певна кланова спеціал­ізація: ходженці були чиновниками, кулябці йшли служити в армію і міліцію, каратехинці займались підприємництвом. Памірці

умовно вважали себе таджиками, бо вони розмовляли іншою мо­вою зі східно-іранської групи, належали до шиїтської секти ісмаїлітів і мали відмінний від таджиків побут. Адміністративно вони були виділені в Гірсько-Бадахшанську автономну область. В 1990-1991 pp. почали формуватися опозиційні сили різних на­прямків. Інтелігенція створила рухи «Растохез» («Відродження»), «Лалі Бадахшан» («Скарб Бадахшана»), а також разом з части­ною радянської номенклатури Демократичну партію Таджикис­тану. Ісламське духівництво організувало Ісламську партію відрод­ження Таджикистану. Після проголошення незалежності бороть­ба за владу перейшла у відкриту форму.

Президент Таджикистану К. Макхамов, який підтримав учас­ників серпневого путчу в Москві (1991), був змушений піти у відставку. На багатопартійних виборах 24 листопада 1991 р. переміг кандидат бюрократії Р. Набієв, який виявився слабким і нерішучим політиком. Клани створили два блоки: ходжентсь-ко-кулябсько-гіссарський (Народний фронт) і каратегіно-памір-ський. З травня по грудень 1992 р. точилися бої між урядовими силами і бойовиками опозиції. Опозиція захопила Душанбе і примусила Р. Набієва створити «уряд національного примирен­ня», в якому зайняла третину місць. Активну роль у конфрон­тації відіграла узбецька національна меншина. В ході боїв вису­нувся один з польових командирів Е. Рахмонов, у минулому продавець сільмагу і директор радгоспу. Кулябське угрупован­ня визволило Душанбе.

В травні 1993 р. в Москві був підписаний договір про дружбу, співробітництво і взаємодопомогу між Таджикистаном і Ро­сією. Визнавалась необхідність російської військової присут­ності в країні у вигляді частин регулярної армії і федеральної прикордонної служби. Створювались колективні миротворчі сили СНД, які на 90% складалися з російських військовослуж­бовців, а також підрозділів армій Узбекистану, Киргизстану і Казахстану. В Таджикистан прибули миротворчі місії ООН і ОБСЄ. Для надання гуманітарної допомоги біженцям, кількість яких перевищила 1 млн. чол. (20% населення), розгорнула діяльність місія Міжнародного Червоного Хреста. Опозиція була витіснена в Афганістан, туди ж втекли тисячі біженців. Ісламіс­ти консолідували свої сили і створили Об'єднану таджицьку опозицію на чолі з Саїдом Абдулло Нурі. До цього угрупован­ня ввійшли Рух ісламського відродження Таджикистану, Ісламська партія відродження Таджикистану, Демократична партія Таджикистану, об'єднання «Растохез» і «Лалі Бадахшан». їй надали військову і фінансову допомогу Афганістан, Іран, Пакистан, Саудівська Аравія, міжнародні ісламські фундамен-талістські організації. Для підготовки бойовиків в Афганістані

використовувалось ЗО центрів, у містах Кундуз, Файзабад і Ту-лукан розмістилось командування опозиційних сил. Був ство­рений «уряд у вигнанні» на чолі з С.А. Нурі.

Влітку 1994 р. в Таджикистані був опублікований проект нової конституції, а наприкінці року відбувся референдум та вибори президента, яким став Е. Рахмонов, представник кулябсь-кого клану. Бойові дії тривали з перемінним успіхом. Затягу­вання міжтаджицького конфлікту і його інтернаціоналізація не принесли перемоги жодній зі сторін, і вони пішли на політичне врегулювання.

24 грудня 1996 р. в Москві Е. Рахмонов, С.А. Нурі і спеці­альний представник Генерального секретаря ООН Г.Д. Меррем підписали політичну угоду. Об'єднана таджицька опозиція ви­знала існуючий політичний і державний лад Таджикистану і статус Е. Рахмонова як президента. Створювалась Комісія на­ціонального примирення. 27 червня 1997 р-. сторони підписали спільний договір про встановлення миру і національної згоди в Таджикистані. Свої підписи на ньому поставили і глави країн-спостерігачів - Ірану, Казахстану, Киргизстану, Пакистану, Узбе­кистану, Туркменістану, Афганістану і Росії, представники ООН, ОБСЄ, Організації Ісламська конференція. 14 липня 1997 р. пре­зидент Е. Рахмонов і лідер опозиції Саїд Абдулло Нурі опри­люднили акт про взаємне прощення. Всі військовополонені і ув'язнені звільнялись з-під варти.

Внаслідок громадянської війни господарство Таджикистану зруйноване. Збитки оцінюються в 7 млрд. дол. Основну допомо­гу у відновленні економіки взяла на себе Росія: відповідно до угоди про економічне співробітництво на 1996-2000 pp. вона сприяла у завершенні будівництва Рогунської ГЕС і забезпеченні 12 найбільших промислових підприємств обладнанням і спеці­алістами. Таджикистан має поставляти Росії бавовну - волокно, заготовки алюмінію, свинцево-срібний і сурм'яно-ртутний кон­центрат. МВФ взяв на себе фінансування трирічної програми уряду по відбудові і реформуванню господарства (1998-2001).

Туркменістан

22 серпня 1990 р. депутати Верховної Ради Туркменської РСР прийняли декларацію про державний суверенітет. 27 жовтня

1991 р. 94% населення на загальнонародному референдумі підтвердили вибір самостійного шляху розвитку. Конституція

1992 р. визначила Туркменістан як демократичну, правову, світську республіку з президентською формою правління. Ви­щим представницьким органом є Народна Рада, до складу якої входять президент, депутати парламенту, голови Верховного і

Вищого господарського судів, Генеральний прокурор, члени уряду, глави адміністрацій. Вона розглядає подання і приймає рішення про внесення поправок до конституції, проведення референдумів, про вироблення основних напрямків розвитку країни, ратифіка­цію і денонсацію міжнародних договорів та ін. Рішення Народ­ної Ради проводяться в життя президентом, парламентом, дер­жавними органами. Президент обирається на 5 років. 21 червня 1992 р. відбулися позачергові президентські вибори, на яких на пост глави держави обраний С. Ніязов. У січні 1994 р. його повноваження були продовжені на черговий п'ятирічний термін без виборів. Туркменський режим має авторитарний характер, проте вважається «національною демократією». С. Ніязов здо­був почесне звання Туркменбаші - батько туркменів. Офіційна пропаганда звеличує і вихваляє дії президента. Лише в столиці йому встановлено 420 пам'ятників і бюстів, в т.ч. гігантська по­золочена статуя, що обертається за ходом сонця в центрі Ашга­бата. В грудні 1999 р. спільне засідання Народної Ради, парла­менту, Ради старійшин і національного руху «Відродження» на­дало С. Ніязову довічний статус президента.

В Туркменістані існує однопартійна система. Єдиною і правлячою є Демократична партія Туркменістану, політраду якої очолює президент С. Ніязов. Вона створена на базі кому­ністичної партії, розпущеної в грудні 1991 р. Членство в ре­формованій партії відновили 80 тис. чол. із 120 тис. Опози­ція, навіть ісламська, практично відсутня. В Туркменістані не було етнічних конфліктів. І на офіційному, і на побутовому рівні ставлення до російськомовного населення та інших на­ціональних меншин залишилось лояльним. У країні прожи­вають 72% туркменів, 9,5% росіян, 9% узбеків, 2,5% казахів, представники інших народів.

У 1991 р. Ашгабат востаннє отримав дотацію з Москви в розмірі 22% республіканського бюджету. У 80-х роках респуб­ліка одержувала за 1 000 куб. м природного газу 6 коп., нині на туркменському кордоні ця кількість газу коштує 38-42 дол. Керівництво суверенного Туркменістану обрало шлях еволю­ційного економічного розвитку, плавний перехід до ринкових відносин без шокових потрясінь і загострення соціальної на­пруженості. Країна володіє багатющими покладами нафти і газу, родовищами сірки, кам'яних і калійних солей, кольорових і рідкоземельних металів. Великі можливості має сільське гос­подарство. Економічному зростанню заважають слаборозвину­та інфраструктура, невелика чисельність населення, обмеженість земельних і водних ресурсів. Негативним фактором були не­платежі за відпущену продукцію. В 1995 р. борги за поставле­ний природний газ перевищили 3 млрд. дол. їх мали всі держави

СНД, за винятком Білорусі, а найбільшими боржниками були Україна і Грузія. В загальному обсягу торгівлі Туркменістану частка Росії впала з 90% до 6% , а її борг становив 92 млн. дол. і 20 млн. індійських рупій. Продаючи продукції на суму 2,5 тис. дол. на душу населення, держава отримувала грошима лише 40-50 дол., а решта або взагалі не сплачувалась, або надходила у вигляді не завжди потрібних товарів. Існувала гостра продо­вольча криза. В середині 90-х років об'єктивно багатий Турк-меністан мусив підтримувати рівень свого населення через кар­ткову систему розподілу продуктів харчування і державні суб­сидії. На картку в місяць можна було купити за цінами, в 50 разів нижчими від ринкових, 8 кг рису, 2 кг м'яса, 1 кг цукру, по 400 г олії і вершкового масла. Жителі Туркменістану не плати­ли за житло, електроенергію, газ, воду.

Керівництво держави розробило ряд програм («10 років стабільності», «Рідне село», «Зерно» та ін.) щодо модернізації економіки. Перетворення мають дати комплексне використан­ня і переробку мінеральної сировини, розвиток ряду галузей промисловості, подолання моноукладності, самозабезпечення про­довольством. В 1992-1995 pp. було збудовано і знаходилось у стадії завершення 320 об'єктів загальною вартістю близько 3,5 млрд. дол. На 1996-2002 pp. планується із залученням іно­земних інвестицій спорудити ще 80 об'єктів, серед яких газо- і нафтопроводи, газохімічні комплекси, лінії електропередач, ме­талургійні підприємства, алюмінієвий комплекс, лінії зв'язку. Створено сім великих економічних зон. На світовому ринку користуються попитом туркменські бавовна-волокно, килими ручної роботи, каракулеві смушки, кокони натурального шов­ку, солодовий корінь і його екстракт. Національною гордістю туркменів є коні ахалтекінської породи. 75% експорту станов­лять енергоносії, 12-13% - шкірсировина, вовна і кокони. Най­більшими торговими партнерами Туркменістану є Україна (28,2%) і Туреччина (10,3%). В 1996 р. закінчилось будівниц­тво туркменсько-іранської залізниці Теджен-Сарахс-Мешхед довжиною 320 км., в т.ч. по туркменській території 132 км, яка пролягла через важкодоступні пустельні й гірські райони і за­безпечила вихід до Перської затоки і порту Бендер-Аббас. Дві держави витратили на її спорудження 284 млн. дол. Іранській стороні довелося подолати гірський масив і побудувати 437 мостів. Інвестиції в економіку Туркменістану зробили Туреч­чина, Іран, Німеччина,.Італія, інші держави. За допомогою міжна­родних фінансових організацій розробляються проекти газо­проводів Туркменістан - Туреччина - Європа, Туркменістан -Афганістан - Пакистан, Туркменістан - Китай - Японія, нафто­провід Туркменістан - Іран.

Киргизстан







Последнее изменение этой страницы: 2016-09-18; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 35.175.191.72 (0.017 с.)